Проблеми югославських біженців та переселенців

  • 12 березня 2017
  • 608
Проблеми югославських біженців та переселенців

Повернення югославських біженців та переміщених осіб до вимушено залишених місць проживання було й залишається однією з найгостріших проблем постконфліктного розвитку країн колишньої Югославії. Цей процес був суперечливим через протидію, яку чинили національні уряди всупереч вимогам міжнародних та локальних неурядових організацій. Крім того, уряди країн Європи та Америки, де перебувала значна частина біженців, прагнули депортувати їх назад. Але в самих колишніх югославських республіках не бажали приймати представників інших етнічних груп. На фоні постійної політичної нестабільності це могло викликати чергове загострення міжетнічних стосунків та звести нанівець реалізацію концепцій щодо створення моноетнічних суспільств.

Процес повернення вимушених вигнанців регулювався мирними договорами, які зупинили міжетнічні конфлікти в регіоні Західних Балкан. Зокрема в Боснії та Герцеговині реінтеграцію вигнанців контролювали Дейтонські мирні угоди (1995 р.) [ООН. Совет Безопасности 1995:2–135.], у Хорватії – Ердутська угода (1995 р.) [UN, SAD, Srbija, Hrvatska 1995: 1–2], у Косово – Резолюція 1244 Ради Безпеки ООН (1999 р.) [ООН. Совет Безопасности 1999], у Македонії – Охридська рамкова угода (2001 р.) [European Union, United States of America, Republic of Macedonia, 2001: 1–17]. У відповідності до названих документів, колишні югославські республіки здійснювали поетапний прийом переселених осіб. У Хорватії в регіоні Східної Славонії, Західному Сремі та Бараньї (колишня Республіка Сербська Країна) процес відбувався під егідою Тимчасової адміністрації ООН у Східній Славонії. У Боснії та Герцеговині цей аспект перебував під контролем Управління Високого представника ЄС-ООН, посаду якого було створено за умовами Дейтонських мирних угод. У Косово біженці почали повертатися тільки після розгортання там повномасштабної місії ООН та створення під її егідою Тимчасової адміністрації. Щодо Македонії, то уряд цієї республіки, за сприяння місцевих органів влади, намагався самостійно створити відповідні умови для повернення переміщених осіб.

Повернення вигнанців охоплювало кілька важливих аспектів – створення умов для повернення в межах так званого «підготовчого періоду», вирішення майнових питань та налагодження діалогу між громадами. Варто наголосити, що ці процеси були взаємопов’язані та відбувались одночасно, часто взаємно накладаючись. Відповідальними за процес повернення та головними його реалізаторами були міжнародні та західнобалканські неурядові інституції, громадські центри, різноманітні об’єднання, асоціації потерпілих та родичів загиблих від злочинів. Першочерговими завданнями згаданих установ були: подолання спротиву місцевих органів влади; врегулювання майнових питань; проведення підготовчих заходів щодо створення умов для безпечного існування жінок, дітей та людей похилого віку, забезпечення осіб, які поверталися, документами, житлом тощо.

Проведення підготовчого етапу

Міжнародні гуманітарні інституції під егідою Міжнародного комітету Червоного Хреста, Міжнародної організації міграції та Управління Верховного комісара ООН у справах біженців організували підготовчий етап повернення вигнанців із урахуванням складності їх реінтеграції в повоєнному суспільстві. У його межах проводили консультації та зустрічі представників організацій із керівниками держав щодо розробки та ухвалення відповідного законодавства про біженців і переселених осіб, створення безпечних умов для повернення, забезпечення житлом та фінансовою підтримкою. Наприклад, у Боснії та Герцеговині й Хорватії у 1996–1997 рр. під тиском УВКБ та Європейського комісара у справах людини було розроблено заходи для інтеграції переселенців. У Хорватії 1997 р. було ухвалено «Декрет про права осіб, які повертаються» [Vlada Republike Hrvatske, 1997] та створено Робочу групу з процедур повернення переселених осіб і Загальну комісію з процедур повернення. У Боснії та Герцеговині діяла Цільова група з реконструкції та повернення біженців, підзвітна Управлінню Верховного представника ЄС-ООН. Крім того, у відповідності до цивільних аспектів Дейтонських мирних угод було організовано Комісію в справах переміщених осіб та біженців, штаб-квартира якої розташувалася в м. Сараєві. У Косові ЄС, УВКБ, МОМ, Тимчасова адміністрація ООН у справах Косова розробили комплексну стратегію повернення, яку реалізовували через проекти «Платформа спільних дій у інтересах громад ашкалія, рома, циган» [ООН. Совет Безопасности 2000a: 16], «Стратегія повернення» [ООН. Совет Безопасности 2001a: 6], «Програма репатріації біженців» [ООН. Совет Безопасности 2000b: 4].

Окрім законодавчого аспекту, підготовчий період мав практичний вимір. Зокрема, за сприяння працівників міжнародних організацій та миротворчих контингентів було проведено цілу низку ознайомчих візитів вигнанців до місць колишнього проживання. У межах цих поїздок біженці зустрічалися з представниками громад, куди мали повернутися, спілкувалися з місцевою владою, відвідували кладовища та колишні домівки. Важливою в цьому процесі була роль моніторингових місій УВКБ, які досить детально вивчали можливості повернення, оцінювали фактори ризику тощо. Лише після того, як члени місій позитивно оцінювали умови для повернення в конкретному регіоні, Верховний комісар ООН у справах біженців дозволяв переїзд вигнанців. Особи, які поверталися, найчастіше оселялись у сільських районах, у громадах відповідно до своєї етнічної належності. Щоб активізувати мирну реінтеграцію колишніх біженців та переселенців, які все ще перебували в інших країнах, міжнародні гуманітарні організації реалізовували різноманітні проекти на рівні громад та органів місцевої влади. Зокрема, представники УВКБ за підтримки місцевих відділень Червоного Хреста реєстрували приїжджих, організовували систему документаційних центрів, куди надходила інформація про біженців із кожної громади, міста, регіону. Отримані дані використовували для створення загальної бази, у якій інформація про вигнанців розподілялася за такими критеріями: етнічне походження, віросповідання, місце проживання, професія, стать, вік, дані про родину тощо. Такі документаційні центри, окрім реєстрації переселенців, приймали від них заяви на отримання документів, посвідчень про тимчасове проживання чи громадянство, а також майнові позови. МКЧХ передавав до центрів списки заарештованих або зниклих безвісти осіб, які були потенційними кандидатами на повернення до колишніх місць мешкання.

Заходи підготовчого етапу передбачали також створення системи автобусних перевезень між громадами. Контролювало процес УВКБ у Боснії та Герцеговині, Косово, Македонії, Хорватії. Метою втілення таких проектів була підтримка ініціативи місцевої влади щодо повернення представників національних меншин на місця роботи, відновлення системи освіти та охорони здоров’я. Через нестабільну військово-політичну, соціальну та міжетнічну ситуацію в республіках автобусні маршрути спочатку перебували під постійною охороною поліцейських та миротворчих батальйонів. Проте роль цієї охорони поступово зменшувалася, що свідчило про зростання взаємної довіри між представниками різних етнічних груп, зменшення кількості злочинів на етноконфесійній основі, створення у громадах атмосфери толерантності та терпіння. Найяскравіше це виявилося на прикладі Косова, де УВКБ реалізовував два взаємопов’язані проекти – потяг «Свобода пересування» та систему громадського автобусного сполучення. У першому випадку запуск потяга «Свобода пересування» дозволив регулярно перевозити людей у районі м. Пріштина. Щодо системи громадянського сполучення, то вона охоплювала всі громади Косова, що забезпечило безперебійні поїздки по краю. За даними щомісячних звітів Сил для Косова та Тимчасової місії ООН для Косова, за місяць потяг «Свобода пересування» перевозив до 50 тисяч осіб [ООН. Совет Безопасности 2004: 11], а громадське автобусне сполучення між громадами – до 30 тисяч [ООН. Совет Безопасности 2001b: 3].

У Косово діяла також система гуманітарних перевезень, головно метою якої була організація ознайомчих візитів, супровід представників національних меншин за межі етнічних анклавів. Щомісяця гуманітарними перевезеннями користувалися 35 тисяч осіб у 25 різноманітних автобусних напрямках [ООН. Совет Безопасности 2004: 11].

Таким чином, міжнародні організації впродовж підготовчого етапу намагалися виробити стратегію організованого повернення вигнанців. Проте повністю запобігти їхньому хаотичному та самовільному поверненню не вдалося. Це було зумовлено кількома факторами. По‑перше, уряди країн, де перебували вимушені переселенці, всіляко намагалися повернути їх на батьківщину. По‑друге, біженці та переселені особи самі прагнули якнайшвидше повернутися в місця колишнього мешкання, де лишилися їхні рідні, майно, власність.

Майнова проблема

До гострих питань процесу реінтеграції належали питання власності та майна, яке належало вигнанцям. Складність вирішення цієї проблеми залежала від внутрішньої та зовнішньої ситуації в регіоні Західних Балкан. Уряди Боснії та Герцеговини, Косова, Хорватії вітали повернення назад виключно албанців, боснійців та хорватів, і тільки під тиском міжнародних організацій погоджувалися на поступове повернення сербів. Це небажання бачити сербських біженців у межах своїх республік було зумовлено тим, що албанці, боснійці та хорвати під час конфліктів захопили рухоме та нерухоме майно сербів. Після війни захоплення чужого майна, особливо квартир та будинків, стало причиною численних майнових суперечок між представниками різних етнічних груп. Ситуацію ускладнювало те, що в колишніх югославських республіках не було законодавчої бази для врегулювання таких конфліктів. Органи місцевої влади впродовж 1995–1997 рр. навіть не намагалися розробити необхідні закони, щоб повернути майно колишнім власникам. Крім того, за сприяння органів місцевої влади було організовано кампанії неприйняття представників національних меншин у місцях колишнього мешкання. Саме тому вигнанці боялися повертатись, остерігаючись повторення злочинів, скоєних під час міжетнічних конфліктів. Постійний психологічний тиск та атмосфера страху негативно впливала на спроби вигнанців повернути власне майно. Тільки під тиском міжнародного співтовариства, особливо ЄС та НАТО, а також локальних неурядових та громадських організацій, уряди Боснії та Герцеговини, Косова, Хорватії розпочали поступовий процес вирішення майнових проблем. У Боснії та Герцеговині в контексті реалізації цивільних аспектів Дейтонських мирних угод, під егідою Управління Високого представника ЄС-ООН було створено Комісію з майнових питань біженців та переселених осіб, Комісію запитів переміщених осіб та біженців щодо повернення нерухомого майна. У цій республіці питання власності було найбільш складним. Це було зумовлено тим, що довоєнне законодавство оголошувало житло нічиїм, якщо в ньому ніхто не жив понад півроку. Після цього квартири та будинки переходили до власності органів місцевої влади, яка могла заселяти туди інших мешканців. Окрім того, у покинутому житлі в Боснії та Герцеговині мешкали військовослужбовці боснійської, сербської та хорватської армій, які в перебігу воєнних дій привласнювали чуже майно.

У Союзній Республіці Югославії (Сербія та Чорногорія) Комісія з гуманітарних проблем та питань безвісти зниклих осіб займалася також і врегулюванням майнових питань біженців. Це було зумовлено тим, що серби Боснії та Герцеговини, Косова, Хорватії, які отримали статус біженця у СРЮ, не бажали повертатися в місця колишнього мешкання. Тому постало питання надання їм постійного житла.

Хорватський уряд за сприяння місії ООН у Східній Славонії, Превлакському півострові, Придунайському районі створили Комісію для розслідування майнових претензій.

У Косові за допомогою співробітників Тимчасової адміністрації в справах Косова та ЄС було створено Комісію з претензій та Інформаційний центр гуманітарних організацій, які координували діяльність міжнародних організацій у сфері майнових питань, реконструкції та відновлення потерпілих районів. Головними установами в цьому процесі були Центр ООН із населених пунктів, Управління ЄС у питаннях житла та власності, Європейське агентство з реконструкції.

Таким чином, майнові суперечності, які виникли внаслідок конфліктів 1990‑х рр., перешкоджають поверненню вигнанців, їх інтеграції в постконфліктні суспільства та нормалізації відносин між різними етнічними спільнотами.

Налагодження діалогу між громадами

Зміцнення безпеки та довіри в колишніх югославських республіках було одним із першочергових завдань повоєнного періоду. Це мало не тільки забезпечити відповідні умови повернення та проживання вимушених переселенців, а також сприяти створенню мультикультурних суспільств та ліквідувати прояви етноконфесійної нетерпимості та порушень прав людини. Про пріоритетність цих аспектів було зазначено в мирних договорах, підписаних упродовж 1995–2001 рр. Сфера міжетнічних відносин у регіоні Західних Балкан відрізнялася тривалою нестабільністю, тому мир між різноманітними громадами вдавалося підтримувати лише за допомогою миротворчих місій, міжнародних та західнобалканських неурядових організацій. Працівники цих організацій під час реалізації тих чи інших проектів робили акцент на отриманні практичних та ефективних результатів. Міжнародні програми зміцнення безпеки та довіри розроблялися в миротворчих місіях ООН та НАТО за активної участі правозахисних установ регіону Західних Балкан, країн Європи, США. Відповідальними за впровадження таких програм та проектів були місії ООН, створені в республіках колишньої Югославії після припинення воєнних дій.

Зокрема в Хорватії місію ООН із відновлення довіри впродовж 1995–1996 рр. було розгорнуто в регіоні Східної Славонії, Західному Сремі та Бараньї. У січні 1996 р. її замінила інша місія ООН – Тимчасова адміністрація ООН у Східній Славонії, вона діяла до 1998 р. Місію ООН у Боснії та Герцеговині було створено 1995 р., 2002 р. її діяльність було припинено; у Косово з 1999 р. й дотепер діє Місія ООН у справах тимчасової адміністрації; у Македонії впродовж 1995–1999 рр. були присутні Сили превентивного розгортання.

Неодмінним аспектом нормалізації була демілітаризація регіону Західних Балкан, яку проводили працівники названих місій ООН і миротворчих батальйонів НАТО, спеціалізованих служб ООН та окремих неурядових організацій. Через значне розповсюдження зброї серед населення заходи з її вилучення проводили постійно. Тільки після роззброєння, відведення артилерійських установок у спеціальні зони та ліквідації складів із боєприпасами було розгорнуто повномасштабний процес зміцнення довіри. У його межах проводилися діалоги між різними етнічними громадами, керівниками політичних партій та органами влади. Переговори було спрямовано на зменшення проявів неприязні, нетерпимості та релігійної ворожнечі. Наслідком цього стало створення сприятливих умов для поступової інтеграції переселенців та біженців до внутрішнього життя кожної з республік колишньої Югославії. Проте місцева влада в громадах досить часто не була налаштована на подолання наслідків злочинів та вирішення низки протиріч, які заважали створенню атмосфери взаємної довіри. Саме тому особи, які поверталися, віддавали перевагу сільській місцевості, де мешкали національні меншини та рівень протиріч був нижчим.

Вирізняється в цьому процесі Косово, де для запобігання новим спалахам насильства миротворці та працівники місії ООН і різноманітних інституцій застосовували додаткові заходи. Зокрема, у будинках укріплювали вікна та двері, встановлювали переговорні пристрої на випадок надзвичайних ситуацій; між поліцією краю, Силами для Косова (Kosovo Force – KFOR, міжнародні сили, які діяли в автономному краї Косові під егідою НАТО) та органами влади в громадах було проведено пряму телефонну лінію, що дозволило оперативно реагувати на виклики мешканців. Ще однім засобом зв’язку між представниками національних меншин та Силами для Косова були супутникові телефони, що їх миротворці роздавали переселенцям та місцевим жителям у віддалених районах Косова.

Міжнародні організації через реалізацію своїх проектів домагалися, щоб уряди колишніх югославських республік виступали з власними ініціативами щодо зменшення психологічного тиску на вигнанців і прямо закликали вигнанців повертатися до місць колишнього проживання. Проте спочатку органи місцевої влади мали подолати спротив населення, а вже потім переходити до конкретних дій.

У Боснії й Герцеговині та Косові місцеві мешканці зверталися до біженців, які втекли до інших країн, із закликом повертатися до рідних домівок. Проте тільки одиниці наважувалися на переїзд. У Хорватії органи влади всіляко підтримували дії місцевого населення щодо залякування та виселення сербів. Тому будь‑які ознайомчі чи довготривалі «човникові» поїздки організовували під охороною контингентів НАТО та поліцейських бригади.

На рівні громад також проводили просвітницьку, інформаційну та пропагандистську діяльність. Ініціаторами виступали міжнародні правозахисні організації, а реалізаторами – робітники місій ООН та західнобалканських неурядових і громадських інституцій. Вони організовували зустрічі представників різних етноконфесійних груп, проводили роз’яснювальну роботу про важливість толерантного ставлення одне до одного. Важливим заходом цього процесу було подолання наслідків воєнних злочинів та визнання взаємної відповідальності за їх скоєння.

У цьому контексті західнобалканські інституції проводили масштабну дослідницьку та громадську роботу, спрямовану на збір, аналіз та вивчення даних про військові злочини. Результати досліджень публікували, це дозволяло ознайомити суспільство з масштабами злочинів та порушень, кількістю жертв, донести до населення розуміння того, що в злочинах винні всі учасники конфліктів. Окрім того, у навчальних закладах різного рівня акредитації до навчальних програм було включено курси про необхідність створення мультикультурного суспільства, про важливість толерантного ставлення до національних меншин, про цінність прав людини тощо.

Тільки на початку 2000‑х рр. керівники колишніх югославських республік почали підтримувати та реалізовувати проекти міжнародних та західнобалканських організацій, що просували повагу до прав людини та толерантне ставлення до національних меншин. Це було пов’язано з необхідністю провести реформи в сфері прав людини, щоб привести її у відповідність до європейських стандартів у контексті регіональних європейських процесів. Значну допомогу надавали неурядові організації, які в межах громадянської роботи проводили круглі столи, семінари та зустрічі, присвячені обговоренню наслідків воєнних злочинів, пошуку шляхів їх подолання, зменшення напруги в суспільствах та розвитку їх на принципах взаємотерпимості та поваги. Такі заходи посприяли тому, що почалася поступова соціально-економічна адаптація вимушених вигнанців на місцях колишнього мешкання, і в результаті вдавалося поступово втілювати в життя базові принципи прав людини. Наприклад, місцеві мешканці звикали бачити поруч себе представників національних меншин. Особливо це стосувалося таких місць, як дитячі садки, навчальні заклади, лікарні. Крім того, різні етнічні групи толерантніше ставилися одне до одного на робочих місцях, що підвищувало рівень довіри між працівниками та сусідами. Хоча цей зв'язок залишався досить крихким і нестабільним.

Таким чином, реінтеграція югославських біженців та переселенців була пов’язана з низкою проблем, викликаних конфліктами та складністю повоєнного періоду. Процес повернення перебував під контролем міжнародних організацій, які через співпрацю з неурядовими західнобалканськими інституціями та миротворчими місіями намагалися створити умови для переїзду вигнанців. Значну допомогу в цьому надавали органи державної влади, хоча це не знімало перешкоди на шляху реалізації будь‑яких проектів. Їх утіленню постійно заважали невирішені міжетнічні протиріччя та майнові питання, протидія урядовців. Певних успіхів вдавалося досягати лише під тиском міжнародних організацій, що призводило до створення штучної атмосфери довіри та безпеки, загострення питань власності та майна. Тому реінтеграція вимушених переселенців відбувалась і продовжує відбуватися досить повільно, оскільки триває відчутна протидія уряду та суспільства, що виражається в стійкій пасивній позиції невизначеності та невтручання.

Вперше опубліковано в: Спільне, №10, 2016: Війна і націоналізм

Посилання:

ООН. Совет Безопасности, 1995. «Общее рамочное соглашение о мире в Боснии и Герцеговине». В: Письмо Постоянного Представителя Соединенных Штатов Америки при Организации Объединенных Наций от 29 ноября 1995 года на имя Генерального секретаря. A/50/790. – S/1995/999, 30 ноября. Доступ 3.12.2016 по адресу: http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=S/1995/999&Lang=R

ООН. Совет Безопасности, 1999. Резолюция 1244 (1999), 10 июня 1999 года. Доступ 14.11.2016 по адресу: http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1999/res1244.htm

ООН. Совет Безопасности, 2000a. Доклад Генерального секретаря о миссии ООН по делам Временной администрации в Косово S/2000/538, 6 июня. Доступ 3.12.2016 по адресу: https://documents-dds-ny.un.org/doc/UNDOC/GEN/N00/463/41/PDF/N0046341.pdf?OpenElement

ООН. Совет Безопасности, 2000b. Письмо Генерального секретаря от 24 января 2000 года на имя Председателя Совета Безопасности S/2000/50, 25 января. Доступ 3.12.2016 по адресу: http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=S/2000/50&Lang=R

ООН. Совет Безопасности, 2001a. Доклад Генерального секретаря о миссии ООН по делам Временной администрации в Косово S/2001/565, 7 июня. Доступ 3.12.2016 по адресу: http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=s/2001/565&Lang=R

ООН. Совет Безопасности, 2001b. Доклад Генерального секретаря о миссии ООН по делам Временной администрации в Косово S/2001/926, 2 октября. Доступ 3.12.2016 по адресу: http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=S/2001/926&Lang=R

ООН. Совет Безопасности, 2004. Доклад Генерального секретаря о миссии ООН по делам Временной администрации в Косово S/2004/71, 26 января. Доступ 3.12.2016 по адресу: http://daccess-ods.un.org/access.nsf/Get?OpenAgent&DS=S/2004/71&Lang=R

European Union, United States of America, Republic of Macedonia, 2001. Framework Agreement Concluded at Ohrid, Macedonia, Signed at Skopje, Macedonia, 13.08. Available 3.12.2016 at: http://ec.europa.eu/enlargement/pdf/the_former_yugoslav_republic_of_macedonia/framework_agreement_ohrid_130801_en.pdf

UN, SAD, Srbija, Hrvatska, 1995. “Tekst temeljnog Sporazuma o Istocnoj Slavoniji, Baranji i Zapadnom Srijemu”. U: Erdutski Sporazum, 12 studenoga.

Vlada Republike Hrvatske, 1997. "Uredba o pravima povratnika". U: Narodne novine, broj. 33/97, 69/97.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Анонси

Наші партнери