Радянська революція 1905–1945: тези до першого століття

Дерлуг’ян, Георгій

  • 07 листопада 2017
  • 549

Георгій Дерлуг'ян

В листопаді 1987 року під час нашого першого знайомства Іммануїл Валлерстайн збентежив мене запитанням: «Звідки така впевненість, що 7 листопада, скажімо для надійності, 2017 року в столиці СРСР відбудеться парад до століття подій, сама назва яких до того часу, досить імовірно, буде викликати великі розбіжності?». Сьогодні ми стоїмо перед питанням, як називати те, що відбулося 1917 року, і що взагалі святкувати в його річницю? Але в мене було тридцять років на підготовку можливих відповідей з позиції моєї науки, макроісторичної соціології.

По-перше, це була революція, якщо виходити з прийнятого в науці визначення, масова насильницька спроба змінити суспільний устрій в імʼя ідеалів соціальної справедливості й історичного прогресу (Goldstone 2013). Я свідомо використовую тут слово «прогрес», знакове для епохи модерну, щоб відрізняти сучасні революції від численних повстань більш далекого минулого, що прагнули встановити буцімто втрачену справедливість минулих часів.

Революції епохи модерну виходили з наукових уявлень про суспільство як механізм або організм історичної стадії чи сукупності інститутів – згідно з рівнем науки свого часу – звідки витікає й теоретична можливість перевлаштувати суспільні відносини на більш справедливих принципах, провести такий собі раціонально-інженерний «ремонт» чи модернізацію.

В такому більш вузькому та точному значенні поняття революції вперше може бути застосовано до довгої громадянської війни в Англії XVII століття, що завершилася «Славною революцією» 1688 року[1]. Вже без усяких умовностей революцією слід вважати незалежність США 1776 року. Помилуйтеся хоча б раціоналістичною архітектурою американської конституції. Звичайно, це й грандіозна Французька революція, яка тільки починається 1789 року, а потім продовжується реформами та війнами Наполеона. До того ж історичного ряду відноситься й знаменита ленінська формула «Комунізм є радянська влада плюс електрифікація», тобто незворотний соціально-політичний переворот, за яким повинна бути глибока науково-інженерна модернізація абсолютно всіх сфер життя.

Звідси випливають досить проста назва й періодизація революції, символічно позначеної датою «Жовтень 1917-го». Насправді ця революція починається ще 1905-го року й завершується створенням воєнно-індустріальної наддержави 1945-го.

 

 

На Заході прийнята назва «російська революція» через елементарну екстраполяцію від назви Russian empire, хоча з такою підставою це була і єврейська революція, а також грузинська, латиська, українська, вірменська, татарська, башкирська, чечено-інгуська… Перерахунок може бути довгим. І це була аж ніяк не тільки революція більшовиків, котрі під час 1917 року й потім громадянської війни увібрали в себе безліч інших соціалістичних та народницько-націоналістичних рухів. Створення коаліцій робітничих, селянських та націоналістичних рухів, власне, ці збірні «червоні» й перемогли. Отже, «Радянська революція» виглядає найкращою назвою. З виникненням перших рад почалося все 1905 року, а саме Радянським Союзом називалася наддержава, що закріпилася в підсумку до 1945 року.

На рівні визначень все виглядає досить просто. Але як бути з оцінкою подій з 1905 року по 1945 рік? Чи було це проривом у світле майбутнє чи історичним провалом у нове видання рабства? Низкою неймовірних перемог чи жахливого насильства й помилок? Епохою жорстокої необхідності й розгнуздано наївних ідеологічних оман? Суспільна думка, особливо нашого району світу, бʼється в цих антиноміях уже котре десятиліття; і якщо Франція нам хоч який указ, то там вже пішло третє століття цілком аналогічних дебатів про якобінців та Наполеона. Може статися, що на рівні політичних, філософських та морально-релігійних антиномій ці питання в принципі не вирішувані. Тому пропоную сфокусувати й водночас історично різко розширити параметри аналізу. Подивимося, що на сьогодні виникає зі систематичного зіставлення різних революцій і як сама революційна епоха модерну співвідноситься з тривалою еволюцією людських суспільств. Почати доведеться дуже здалеку – від Адама та Єви, або від перших людей палеоліту.

В далекому 1380 році англійський монах Джон Болл у знаменитій проповіді перед повсталими селянами порушив у римі найважливіше питання: «Коли Адам орав, а Єва пряла, хто був дворянином?» (When Adam delved and Eve span, Who was then the gentleman?). У сучасному формулюванні це звучить дещо по-іншому: чи була еліта в первісних групах homo sapiens?

 

"Завалити ж мамонта, бізона чи хоча б спіймати еквіваленту кількість зайців чи зібрати на всю групу плодів рослин у якісь кошики (які ще треба було навчитися плести) передбачувало колективні зусилля й поділ праці в групі, значить, вміння справедливо ділитися здобиччю з родичами."

 

Більш точне та контрастне формулювання – чим соціальна структура ранніх людей відрізнялася від інших приматів (грубо кажучи, мавп) – допомагає нам вийти на продуктивну гіпотезу. Примати так і залишилися у своїх рідних тропіках із багатим листям та фруктами, в той час як первісні люди почали опановувати різні екологічні ніші на всій планеті – аж до мамонтової тундри з її розмаїттям мʼяса. Завалити ж мамонта, бізона чи хоча б спіймати еквіваленту кількість зайців чи зібрати на всю групу плодів рослин у якісь кошики (які ще треба було навчитися плести) передбачувало колективні зусилля й поділ праці в групі, значить, вміння справедливо ділитися здобиччю з родичами, а з часом також із собаками та іншими одомашненими тваринами.

Сьогодні серед палеоархеологів та антропологів виникає спільна думка, що перевага людей була не просто в обʼємі мозку, а в соціальній організації «кооперативного збиральництва» (cooperative foraging), як це назвав австралійський теоретик-еволюціоніст Кім Стерельни (Sterelny 2014). Ідею про те, що кооперування зусиль та ресурсів дало нашому виду вирішальну еволюційну перевагу висунув ще наприкінці XIX століття видатний науковець та основоположник анархізму Петро Кропоткін[2]. Ідеологічна напруга в цій дискусії цілком очевидна, чим пояснюється її бурхливе продовження вже в наші дні. Принцип конкуренції нині відстоює яскравий біолог та публічний полеміст Річард Докінз у бестселері з відвертою назвою «Егоїстичний ген» (Dawkins 1976). Кооперацію всередині видів підкреслює відомий ентомолог Е. Вільсон, чий не менш спірний бестселер «Соціальне завоювання Землі» походить з елементарного спостереження – як серед комах абсолютної кількісної переваги добилися мурахи, так і серед ссавців сьогодні переважаємо ми, люди (Wilson 2012). Чим пояснюються ці факти, як не соціальною організацією?

У великих наукових дебатах мали рацію обидві сторони. (Хоча у випадку позицій Докінза та Вільсона, боюся, доведеться дочекатися спаду ідеологічного градуса полеміки.) Якщо не впадати в патетичну риторику, людська організація, звичайно, зовсім не мурашник уже хоча б тому, що вона повна конкуренції та суперечностей, які серед комах долаються інстинктом, що закріпився за мільйони років біологічної еволюції. Рід же людський еволюціонує надто швидко, аби його соціальні структури закріпилися в інстинктах. Значить, серед нас кооперацію забезпечує дещо інше.

Під час освоєння планети первісними людьми було критично важливо не пересваритися через кращий шматок чи партнерів для спаровування, що складає основну драму в галасливих групах шимпанзе, які вічно сваряться. Забезпечення суспільної та альтруїстичної поведінки перед приватним корисливим інтересом в економічних теоріях раціонального вибору позначається як ключова проблема free riders, тобто «безбілетників» або «трутнів». Економічні теоретики зосередилися на абстрактному математичному моделюванні дилеми приватного й суспільного. В антропологів же в силу традицій їхньої науки переважають більш емпіричні методи. Синтез настільки різних підходів залишається поки завданням майбутнього, хоча вже вимальовується дещо нетривіальне.

 

 

Крістофер Бьом разом із відомим голландським приматологом Франсом Де Ваалем провели багато років за польовими спостереженнями (так, антрополог спостерігав за людьми – племенами балканських чорногорців, а приматолог – за поведінкою в групах шимпанзе та бонобо) та висунули елегантно парадоксальну теорію (Boehm 2001; De Waal 2016)[3]. Ієрархія того чи іншого типу спостерігається серед усіх групових приматів. Однак у людей у до- чи недержавних суспільствах ця ієрархія виглядає перекинутою догори ногами. Ієрархія є, але у випадку людей група спільними зусиллями домінує над потенційно надто домінантними альфа-індивідами й придушує в зародку спроби до встановлення деспотизму з боку сильних ікластих самців, як, наприклад, у спільнотах павіанів. Прочитавши масу етнографічної літератури про мисливців та збирачів, Бьом виявив три типові стратегії соціального стримування: для початку критичне жартування, за яким йде уникання й, зрештою, вигнання з групи чи принаймні колективне вбивство уві сні задираки, що дістав усіх.

Висновок: в цілому підтверджується гіпотеза про первісний «комунізм». На рівні тодішніх уявлень мають рацію Енгельс і – задовго до нього – Руссо. Як ми уявляємо сьогодні, рівноправʼя в первісних суспільствах походило не від благородства «дикунів», а від вкрай своєрідної еволюційної стратегії нашого виду. Спеціаліст із неандертальців, що живе в Гібралтарі, Клайв Фінлейсон дав дуже просте біологічне визначення людини: вид, у якому послаблені індивіди не приречені на швидку смерть» (Finlayson 2011). Пошукайте в інтернеті статті про бабусю-пітекантропа (а може, про дідуся), чий, без сумніву, старечий беззубий череп віком понад мільйон років не так давно був знайдений у грузинському селі Дманісі (Маркина 2014). В останні роки життя про неї/нього явно хтось зворушливо піклувався. Образно кажучи, прагнення до рівності та взаємодопомоги у нас у крові.

Звідси й нове теоретичне розуміння походження та значення символічних вірувань. Релігії зустрічаються в усіх без винятку людських суспільствах, для чого повинна бути важлива еволюційна причина. Тут Енгельс зі своїм зневажливим «безсиллям дикуна перед природою» пасує перед іншим класиком соціології – Дюркгаймом, що вказав нам на важливість ритуалів та колективних емоцій в регулярному поновленні внутрішньогрупової солідарності. Ось як сьогодні сумують теорію релігії видатні археологи Кент Фланнері й Джойс Маркус (Flannery and Marcus 2014). Божества – ідеальне уособлення самої групи, її альфа-самці, що забезпечують порядок. Предки, що пішли на той світ, бачаться заступниками перед богами та мудрими охоронцями живих, яким у такому випадку залишається набагато менше приводів сваритися між собою через статус чи правила поведінки. Плюс, звичайно, дуже важливий стабілізувальний ефект нормалізації сімʼї та родинних звʼязків. Хоча з часів «Німецької ідеології» молодих Маркса й Енгельса є питання, чи обовʼязково релігійних?

На жаль, схоже, що та ж сама еволюційна стратегія соціального інвестування у власну групу обертається у нас схильністю до насилля проти інших груп, особливо конкурентів за ті ж ресурси. І тут у минулому не раз доходило до вбивства й прямого канібалізму, про що також накопичено багато неприємних археологічних та етнографічних даних. Геноцид щодо груп людей та видів тварин, що сприймаються як небезпечні суперники, також у нас у крові, що є одним із найважливіших попереджень історичної соціології останніх років. Але поки планета була велика, було легше розсіятися по ній, щоб рідше зустрічати подібних до себе конкурентів.

Цьому настав кінець з появою сільського господарства. У селянської праці лише одна велика перевага – зерном можна прогодувати куди більшу кількість ротів. А далі починаються суцільні лиха. Основні аргументи прекрасно викладені в книзі Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і харч» (Diamond 1997)[4]. Харчування погіршується, тому що одна річ ганятися за газелями та їсти потім шашлики, а зовсім інша - орати за миску не дуже поживної каші. Скупченість і близькість до загонів для худоби наслали на нас поголовні епідемічні хвороби. І найгірше – комори та інші запаси сільгосппродуктів привабили цілі армії озброєних грабіжників, від яких селяни могли хіба що бігти в далекі ліси й гори, але не оборонятися, бо чи багато навоюєш із мотикою проти меча професійного воїна? Краще вже платити данину своєму феодалу-рекетиру, ніж очікувати нападу чужого.

Аграрне суспільство – це суспільство хронічної нужди, хвороб, закріпачення й соціальної нерівності. Це суспільство правителів, що привласнили собі статус богів чи принаймні право говорити від імені богів. Тут нічого не скажеш більш красномовно й авторитетно, ніж знаменитий селянознавець Джеймс Скотт, чия остання книга, що побачила світ зовсім недавно, так і називається «Проти зерна. Глибинна історія ранніх держав» (Scott 2017).

З якою швидкістю рухається наша соціальна еволюція? Залежить від того, як вимірювати. Напівлюдська первісність тривала понад мільйон років. Це ще цілком біологічний масштаб видозмінювання. Первісність у розвиненому вигляді з племінними релігіями, мистецтвом та всякими спеціалізованими мисливцями починається близько ста тисяч років тому, а можливо й менше. Аграрні суспільства виникають щонайбільше десять тисяч років тому, найдавніші держави наростають над ними тільки пʼять–сім тисяч років потому. Водночас, скажімо, в Європі, за винятком греко-римського поясу рабовласництва на півдні континенту, вільні «варварські» племена змінюються чимось феодального типу всього близько десяти віків тому. Є явне прискорення еволюції, хоча з людського погляду всі ці історичні муки й приниження здаються одвічними.

Близько 1500 року в Євразії зʼявляється раптом ціле покоління імперій з потужними бюрократично-податковими каркасами й регулярними арміями з вогнепальною зброєю. Попереду Китай, вслід за ним турки-османи, іранські Сефевіди, Великі Монголи в Індії, іспанські Габсбурги, що захопили ледь не третину Європи плюс нововідкриті колонії в Південній Америці, і на другому плані Японія, Корея, Бірма, з іншого боку світу – Марокко, Швеція, Франція, польсько-литовська Річ Посполита, насамкінець Московське царство. Їхні назви я навмисно перемішую, бо в XVI столітті ще зовсім незрозуміло, хто де опиниться через пару століть. У всякому разі в лідерах тоді не була ні Голландія, що сиділа на болоті, ні вибита з континенту Англія. Звичайно, ми знаємо, що ці дві невеликі держави опиняться першопрохідцями капіталізму, що дуже скоро набуде глобального характеру.

Чому саме Нідерланди й Англія – предмет класичних дебатів, що не припиняються досі? Відзначимо тільки всім відоме – в обох країнах генеза капіталізму супроводжувалася революціями, що призвели до громадянських прав для простолюду й зростання доходів, тобто до суттєвого пониження нерівності. Але ось парадокс капіталізму на рівні всієї світосистеми – водночас починається безпрецедентне зростання глобальної нерівності. Захід різко йде у відрив й економічно, й політично тією мірою, як більша частина решти світу більш-менш відверто перетворюється на його колоніальну периферію. Не кажучи про Африку й Латинську Америку, в якому становищі до 1900 року опинилися навіть китайці, араби, турки, перси, індійці та ті ж іспанці, італійці, поляки? Що ж їм усім робити?

Найбільші й, так би мовити, «самородні» революції XX століття виникають саме в країнах з раніше високим статусом «цивілізацій» та відповідними традиціями. Тут і рух за незалежність Індії, і китайські (також вʼєтнамські, корейські) комуністи, іспанські республіканці й латиноамериканські анархісти, турецькі націоналісти, іранські й арабські ісламісти. Їхні політичні успіхи викликали появу багатьох наслідувачів в інших країнах. Думаю, це також італійські й германські фашисти, але з важливим застереженням, що тут колишні панівні еліти в момент страху перед повстанням зліва протиставили йому – на свою ж голову – вкрай вірулентну контрреволюцію справа.

 

"Всі ці студенти, інтелігенти чи молоді патріотичні офіцери й складали організаційний авангард, що перетворив селянські бунти на революції та націлив їх на захоплення селянської влади для трансформації своєї країни та її місця в сучасному світі."

 

У всякому разі, якщо відволіктися від конкретних ідеологій, спільним було масове збурення низів своїми традиційними правителями й одвічним становищем, що стало раптом виглядати нестерпним й принизливим на тлі зростаючого процвітання, модернізму, а також безпардонного імперіалізму Заходу, або ядра капіталістичної світосистеми. Само собою обурення мас вилилося б у знайомі в історії розрізнені бунти й селянські війни. Однак уже й колоніальна глобалізація світосистеми модерну не могла обходитися зовсім без насадження сучасних армій та державних структур управління й без освічених сучасних кадрів. Всі ці студенти, інтелігенти чи молоді патріотичні офіцери й складали організаційний авангард, що перетворив селянські бунти на революції та націлив їх на захоплення селянської влади для трансформації своєї країни та її місця в сучасному світі.

Багато що залежало від професійного складу й кола читання революційних авангардів. За відсутності сучасних університетів у Туреччині та Єгипті це були переважно випускники військових училищ, що знаходили співзвучними собі ідеї Еміля Дюркгайма й зразок Третьої республіки у Франції. Захопивши владу, вони поставили під контроль держави тільки велику промисловість іноземців й місцевих «компрадорів». Режими, що виникли в результаті, прийнято вважати націоналістичними.

Там, де на роль прогресивного авангарду претендували дрібні чиновники колишньої аграрної імперії, що залишилися без справ і сенсу (подібно до нащадків китайського мандаринату до початку XX століття), чи різночинні інтелігенції, що не володіли власністю, як у Російській імперії, більш співзвучною виявлялася філософія історії Гегеля та Маркса. Прийшовши до влади, ці революціонери виявили готовність в імʼя швидкої індустріалізації та історичного прогресу поставити під контроль держави не тільки іноземні та найбільші, а практично всі економічні активи, аж до найбідніших селянських господарств. Такі варіанти прийнято називати комуністичними.

Була ще одна цілком очевидна причина, за якою найважливіші соціальні революції XX століття досягали успіху саме в колишніх аграрних імперіях. Я б назвав її геополітичною, якщо б не дискредитація цього терміну в поточній націоналістичній публіцистиці. Революційні країни майже завжди зазнають іноземної інтервенції, протистояти якій могли лише ті, в кого були можливості швидко мобілізувати велику армію.

Російська імперія у 1900 році виглядала значно краще, ніж Китай, Персія й навіть Італія й Іспанія, оскільки силою історичних причин (передусім петровських реформ й катерининських завоювань XVIII століття) все ще мала величезну армію й територію. Але тут більш гостро стояло питання про те, хто та за який кошт здійснить індустріалізацію. Нагадаю, початок XX століття був не тільки епохою розповсюдження індустріальної революції вшир, але й епохою імперіалізму. Приклад Кореї та Японії, двох азійських країн, не дуже відмінних одна від одної ще 1850 року, наочно показав, чим загрожує відставання за сучасними заводами та інженерними кадрами всього на одне-два покоління.

За межами початкового «ядра» капіталізму двигуном наздоганяльної модернізації, як правило, виступала держава. Це знаменитий «Прусський шлях» й реалізація «переваг відсталості», за Александером Ґершенкроном. Російська імперія рухалася в тому ж напрямку (згадаємо реформи Вітте), але в її громіздкій конструкції дуже мало всього загрожувало політичними вибухами, як тільки влада робила які-небудь рішучі кроки: селянське питання, робітниче питання, національне питання, невлаштована інтелігенція, суперечність між спадково-аристократичним і меритократичним принципом у формуванні держапарату, сама поміщицька «опора престолу», колективно невпевнена у своєму майбутньому й водночас схильна витрачати доходи на європейських курортах.

Дивно не те, що революція відбулася, а радше те, як довго Російській імперії вдавалося уникати революції всупереч розповсюдженим очікуванням сучасників ще з 1848 року. Вибухнуло як тільки царська влада почала програвати війни Японії і потім Німеччині, двом інших державам мілітаристської наздоганяльної модернізації, що виникли на протилежних флангах Росії в самому кінці XIX століття.

Багато що в характері й підсумках Радянської революції пояснюють геополітичним протистоянням Японії й Німеччини починаючи з символічних дат 1905 і 1915. Військова поразка викликала революцію, перемогою у війні вона закінчилася. 1917 року впав зганьблений поразками старий царський режим, на зміну якому через страшну громадянську війну й терор 1930-х прийшов новий режим, сповнений віри у прогрес й нещадної рішучості наздогнати й перегнати. Зібравши докупи ресурси величезної, але все ще селянської країни, проявляючи разючу самодисципліну, віру в себе – і тому також неймовірну готовність до людських втрат – нова революційна влада зробила індустріалізацію й переможну армію, тобто фактично реалізували найсміливіші мрії Вітте зі Столипіним.

Радянська наддержава набула чимало впізнавано германських рис саме тому, що сильний противник є також й суровим учителем. Історична схема Маркса й Енгельса силою химерного збігу історичних обставин виявилася джерелом ідейного напруження Радянської революції й, охолонувши в мертвий метал, зробилася офіційною ідеологією СРСР. Але ось практика нової держави запозичила куди більше в канцлера Бісмарка, генерала Людендорфа й німецьких індустріальних економістів.

Без сумнівів, розгром гітлерівської воєнної машини допоміг врятувати світ – як у розумінні всього людства, так і світосистему капіталізму – від чогось страшенно жорстокого й небезпечного. Рік 1945 залишається дуже обнадійливою датою попри навіть Хіросіму. Холодна війна з Америкою, що розгорнулася майже тут же, все ж завжди залишалася «холодною».

Однак якщо святкувати сьогодні лише воєнні досягнення – 1945, а не 1917 рік – то на передній план неминуче виходить фігура Сталіна. Намагаймося в черговий раз помітити очевидне. Всі великі революції епохи модерну приводили до появи харизматичної фігури «Революційного Імператора» – починаючи від Наполеона, якщо не від Кромвеля й Вашингтона. У XX столітті їх було безліч: Ататюрк, Насер, Ганді, Тіто, Мао, Фідель, Хомейні, якщо називати найбільш іконоподібних. Так, і Гітлер також. В них були зовсім різні ідеології й політичні програми. Використання «тоталітарних» методів пропаганди й державного терору насправді не було винятковою рисою тоталітарних режимів. Масове суспільство XX століття спричинило, серед безлічі всього «масового», властивого саме цьому століттю, й до появи масової пропаганди, й до епізодів масового терору. Огороджені колючим дротом концтабори винайшли саме ліберальні англійці й французи в контрпартизанських війнах у колоніях. Авжеж, є суттєва для сучасників різниця, але вона в ступені застосування, а не в самому інструментарії масової держави модерну.

Спільним у всіх «Вождів народу» було їхнє виникнення з катастрофічного краху аристократичної ієрархії старого аграрного суспільства плюс у шаленій емоційній енергії мас. Харизма взагалі йде не від особистісних якостей лідера (про що наочно свідчить приклад самого Сталіна, обділеного фізичними даними й публічними талантами), а й зі сплесків масової віри, що шукає та знаходить собі кумирів.

У міркуваннях багатьох філософів та письменників середини XX століття про тоталітаризм і масове суспільство за зрозумілими причинами тяжіє травма високоосвічених сучасників, що побачили в засиллі і емоцій, і насильства повернення до варварства. Насправді це наслідки Першої світової війни, коли технології надмодернізму, що вийшли з-під контролю, призвели практично до самогубства капіталізму в самому центрі світосистеми. Далі йде ціла серія ескалацій у політиці та ідеології: з краху соціалістичного ІІ Інтернаціоналу виникли комуністичні рухи; деколонізація в Азії раптом стала реалістичною ціллю; з ураженого імперського націоналізму виникли фашисти. Боюся, пролунає неочікувано, але все це різновиди неліберальної демократії, тобто різкого вторгнення мас до політики з безліччю незворотних наслідків: Індія та Вʼєтнам ніколи більше не будуть колоніальними; Німеччина, що зазнала страшних втрат, більше не буде юнкерсько-мілітаристскьою, а Росія – царською та селянською. Мав рацію вкотре мудрий Джеймс Скотт, який показав у більш ранній книзі «Благими намірами держави», що тоталітарні проекти XX століття йдуть від модернізму Ле Корбюзьє, а не від Чингісхана (Scott 1998).[5]

Революційні культи сучасності, звичайно, неминуче наслідують від минулих релігій багато ритуалів й типів уявлень, тобто колективні практики, що генерують та наставляють емоції. Але все ж не релігії хоча б тому, що масові очікування повʼязані з перебудовою вже цього світу та свого місця в ньому. Вождь революційного культу не просто диктатор і зовсім не пророк потойбічного, а головна фігура на вершині держав та суспільств, у яких більше немає чи принаймні не повинно бути панівних еліт. Вождям революції надаються божественні риси, тому що вони піднесені високо над суспільством – хоча зовсім не на небесах, а радше на дуже високій трибуні чи на верховному командному пункті. Вождь народу, цілком за Дюркгаймом, є самовіддзеркалення недавно ще аграрного суспільства, зайнятого перероблюванням самого себе й охопленого динамікою соціальної мобільності.

Однак культ «Революційного Імператора» є тимчасовий історичний сюжет з погляду соціальної еволюції. І хіба це не подає надію? Помітимо, що до кінця XX століття всілякі культи (причому не тільки в політиці, а також в областях мистецтва, спорту й поп-культури) чомусь помітно потьмяніли та здрібніли. Суперечки якось не відбуваються, що, звичайно, прикро. Жити стало в цілому нудніше, принаймні в більшості країн, де джерела екстазу роздробилися на багато субкультур. Навіть терористичний ісламізм сьогодні є ознака послаблення, а не посилення ідеології. Над цим треба серйозно замислитись, не вдаючись до загальних міркувань про стан «постмодерну», який насправді нічого не пояснює.

Тут ми, зрештою, переходимо до розмови про майбутнє. Саме в перспективі майбутнього стають помітними довгострокові еволюційні досягнення революції 1917-го. Одне з найголовніших стало явним вже в другій половині XX століття – звичайно, подолання аграрного суспільства. Воєнні модернізаційні ривки за зразком Петра I чи Сталіна зробилися просто неможливими без (само-) трансформації маси колишніх селян у міських освічених жителів. А в містах, за визначенням, виникають громадяни.

Вперше історичне перетворення СРСР поряд зі значною частиною всього світу проявилося в 1960-х з потужними імпульсами громадянської активності освіченої молоді. Рухи поновилися з ще більшою силою наприкінці 1980-х, в запаморочливі роки перебудови. Про це сьогодні доводиться нагадувати, тому що всім занадто ніяково й вкрай неприємно згадувати подальший крах й глибоку поразку, що призвела до разючого зростання нерівності та насильства.

 

 

Такий поворот історії не був фатально вирішений наперед. Ланцюг помилок і конструктивних несправностей спричинив до катастрофи. Той же Іммануїл Валлерстайн до самого кінця відмовлявся вірити в остаточний вихід національних республік із СРСР, вважаючи це блефом. Кінцевим завданням горбачовської перебудови він вважав повернення в капіталістичну Європу на рівних заради формування великого блоку держав з осі Париж-Берлін-Москва, здатного виступати самостійно у світовій економіці й політиці.

Це був би цілком консервативний результат для революційної держави, що виникла 1917 року. Однак «нудний» розмін наддержавної геополітичної позиції, досягнутої такою величезною ціною 1945 року, на комфортну комерційну інтеграцію з Європою напевне схвалив би й сам Ленін. Цей видатний політик, що сьогодні опинився в тіні Сталіна, був сильний якраз своїм вмінням знаходити нетривіальні варіанти на віражах історії та швидко перемикати швидкості. І, звичайно, Ленін дуже хотів бачити свою батьківщину європейською.

Корисно для політичного практикуму подумати, як би виглядав світ останніх 25–30 років у разі обʼєднання реформованого СРСР і континентальної Європи, що винесла уроки з потрясінь першої половини XX століття. Сталися б війни в Югославії та колишньому Радянському Союзі? Руйнування Іраку? Як би могла виглядати Туреччина в Євросоюзі? Яким би міг бути результат Арабської весни? Відбувся б неоліберальний поворот на глобальному рівні? І настільки неминучим було технократичне відродження самого Євросоюзу? Аналіз альтернатив є одним із важливих і, звичайно, найцікавіших методів історичної соціології. Але при відповідальному підході тут постійно доводиться стримувати фантазію контролем за власними політичними симпатіями. До того ж не можна заходити надто далеко, оскільки зміна в одних умовах загрожує неявними змінами у всіх інших, від чого з кожним умоглядним кроком неминуче множиться невизначеність. Можна поглянути щонайбільше за пару історичних поворотів, пропущених перебігом реальних історичних подій. Історія надто повна випадковостей.

Імовірно, в історії все ж є більш передбачувані глибинні структури. Як можуть виглядати наступні 25–30 років, тобто період до середини XXI століття? Тут нас підстерігає величезна невизначеність, тому що з якоюсь часткою впевненості можна висловити лише цілком тривіальні речі. Багато що, ймовірно, буде виглядати зовсім по-іншому, тому що еволюційний темп продовжує прискорюватися. Футурологи ще 1970-х років лякали нас вибуховим зростанням населення планети. Сьогодні не тільки Європа, що старіє, а вже Китай та Іран починають непокоїтися через демографічний спад, що загрожує їм. Це, без сумнівів, повʼязано з відмиранням сільського устрою життя, або того ж аграрного суспільства. Зміна клімату планети буде, без сумнівів, стимулювати перехід від традиційного сільського господарства з рільництвом й тваринництвом до якихось цілком нових видів виробництва продовольства, не кажучи вже про нові джерела енергії. Що все-таки обіцяє нам компʼютеризація управлінських ієрархій та роботизація промисловості? Масове безробіття не тільки серед кваліфікованих робітників і технологів, а тепер і менеджменту? І це при зростанні тривалості життя?

Саме наприкінці XX століття розгортається нова технічна революція, чиї параметри поки бачаться нам у цілковитому тумані. Ми вихоплюємо з нього якісь окремі контури, які складаються в уявленні у щось з утопічної фантастики минулого, XX століття. Тут, до речі, спадщина Радянської революції зберігає ледь не сильніший прямий вплив – через літературні образи. Можливість загального електронного спостереження, звичайно ж, викликає моторошні асоціації з Великим Братом і романом «1984» Орвелла. Водночас потенційні можливості тривимірного друку, нанотехнологій та роботизації всілякої промисловості радше відсилає нас до світу звільнення від обовʼязкової рутинної праці на полях, цехах та офісах. Це вже нагадує радше комуністичний світ із романів братів Стругацьких, «Полудень, XXII століття».

Як історичний соціолог, ризикну дати не прогноз, а оцінку шансів на реалізацію інших популярних нині прогнозів. Виявляється, слід визначати, неочікувано оптимістично. Техно-тоталітарні страхи засновані на найпростішій функціональній екстраполяції – якщо зʼявилася можливість, значить, без сумніву, будуть відслідковувати всіх й промивати мозок. Тільки хто ці «всі»? Чи зможуть еліти виключити себе з-поміж тих, кого відслідковують, і тим паче домовитися між собою про взаємний ненапад, чи їм також доведеться жити в постійному стресі від внутрішньоелітних інтриг за верхні позиції, типові для тоталітарних диктатур чи того, як існують наші олігархічні еліти сьогодні? До речі, це нагадує радше статусну конкуренцію в групах шимпанзе, ніж людей – згадаємо Бьома й Де Вааля. Скажімо, як бути з інтернет-партизанами, які також, імовірно, зможуть відслідковувати та викривати махінації еліт? Навіть якщо припустити, що панівні еліти розвʼяжуть свою проблему колективної дії, а решті населення остаточно промиють мізки чи засадять за ефемерні розваги віртуальної реальності, яка політекономія буде забезпечувати становище еліт у суспільстві, де праця перестане бути необхідною. Щодо організаційного контролю техно-тоталітарні утопії можуть і виглядають страхітливо, але їм поки, слава богу, сильно не вистачає реалістичності в усьому іншому.

Як не дивно це пролунає сьогодні, в глибоко розчарованому 2017 році, технологічні передумови радше вказують нам на ймовірну правоту (не побоїмося сказати) комуністичних утопій, що також виглядає елегантно логічно в перспективі соціальної еволюції людства.

Сто тисяч років еволюційного успіху первісного комунізму, чи кооперативного збиральництва, сформували наш вид. Десять тисяч років тому людство через жорстку демографічну необхідність втягнулося в «пляшкове горло» (як теоретики називають кризу різкого звуження можливостей) й упряглося в аграрне виробництво. Але й тоді протягом ще декількох тисячоліть наші предки уникали чи активно чинили опір проявам спадкових аристократій та держав.

Імперії все ж перемогли, переважно озброєні примусом до праці й «примусової кооперації» (термін Майкла Манна), перетворивши більшість людей на тяглову худобу й примусивши їх орати свої поля, будувати палаци й піраміди. Цей не найрадісніший період історії, що тривав у більшості місць щонайдовше одну-дві тисячі років, завершується з настанням епохи модерну з його прогресивними революціями. Ще двісті-триста років розповсюдження капіталістичного модерну на планеті призводить до зростання глобальної нерівності, але також викликає на периферії серію модерністських революцій, що стають успішними у XX столітті. Першим важливим серед цих успіхів , багато в чому забезпечивши умови для успіху решти, якраз і була Радянська революція. У загальносвітовому вимірі вона дійсно велика.

Було б чудово, якщо б ще й вдалося уникнути катастрофи на виході з радянської моделі. Але, розмірковуючи тверезо, в 1990-ті роки не реалізувалися й гірші з уявлених варіантів. Історія продовжується.

Якщо майбутнє насправді принесе можливості для стійкого добробуту, то, ймовірно, набуде стійкості й соціальна рівність. Все-таки вона у нас в крові. Тоді історія класових суспільств буде виглядати тривалою еволюційною кризою під час переходу від первісності до свідомого опанування планети й природи самої людини. Крайні емоції й насильство в нас також у крові. Велике й страшне XX століття показало, що нам усім необхідно берегтися.

І останнє, як політичні висновки зі змальованої тут еволюційної теорії. Серед її найвидатніших представників імена великих анархістів Петра Кропоткіна й Джеймса Скотта виникають ледве випадково. Анархізм не мав реальних шансів і виглядав просто наївно у XX столітті з його жахливими війнами й крайнім напруженням сил у будівництві воєнних індустрій. Це за своєю суттю вкрай деспотичні завдання. Серед усіх успішних революцій досі не траплялося жодної анархічної. Але якщо перед нами будуть зовсім інші завдання, для яких якраз найбільш відповідає безвладна добровільна самоорганізація? На думку одразу спадають екологія, організація культури й міського середовища, виховання дітей й турбота про старих, яких буде все більше та якими, сподіваюся, ми все ще станемо.

 

"Одна з типових оман XX століття – це повна асоціація ринків і капіталізму."

 

Але задумайтеся також про ринкову економіку, про яку з еволюційного погляду одними з перших почали розмірковувати Карл Поланьї та Фернан Бродель. (Чи випадково, що обидва – вчителі Валлерстайна?) По-перше, ринковий обмін доказово набагато давніший за капіталізм. Знахідки на палеолітичних стоянках уже вказують на якісь далекі обміни. По-друге, ринок є, звичайно ж, могутній соціальний механізм суспільної кооперації. Тут Адама Сміта ніякою революцією не скасуєш. Складно уявити, під час якого еволюційного повороту міг би зникнути такий механізм у майбутньому. Одна з типових оман XX століття – це повна асоціація ринків і капіталізму. Так, звісно, вважали й прихильники, й противники капіталізму. Оскільки противники взяли у свої руки також дуже потужні й за походженням воєнні механізми державного планування, що зʼявилися на початку XX століття, то економічний план став для них уособленням раціональності, прогресу й самого комунізму. Це була неминуча, але корінна помилка.

Поланьї залишив нам осяяння, що інтригує, назвавши три види товарів, якими заради стабільності самих ринків ні в якому разі не можна торгувати. У свій час він їх доволі метафорично визначив, як землю, людське життя й гроші. Все інше неодмінно повинно проходити через регулярні тести ринкової конкуренції, за свободою якої лишається слідкувати з лібертаріанською вимогливістю.

У наш час перший вид товарів означає радше екологію. По-друге, умови соціального відтворення, де типова для XX століття державна підтримка освіти, охорони здоровʼя, громадського транспорту, науки, культури, спорту (плюс не забудемо й про поліцію) вже сьогодні починає змінюватися якимись неурядовими організаціями й кооперативами. Зрештою, гроші, що не підлягають продажу, передбачають фінансову систему на принципах суспільної послуги, а не прибутку. Виходить цікава інженерна проблема: чи виникають сьогодні технічні й морально-соціальні передумови, що дозволяють сконструювати ось таку анархо-кооперативну ринкову економіку?

Дозвольте завершити притчею. Люди мріяли літати так само давно, як мріяли про соціальну справедливість. Дуже довго це залишалося повною утопією, а найбільш безрозсудні й сміливі ікари неминуче гинули. Але ось пару століть тому зʼявилися повітряні шари, дирижаблі, якісь кумедні пристосування з крилами, що махають. Експерименти тривали з дивовижною завзятістю, хоча призводили до катастроф. Водночас знання продовжували накопичувати, поки на початку XX століття нові типи двигунів та матеріалів не дозволили створити літак. Тепер ми літаємо. Однак були створені й армади бомбардувальників.

Перше століття Радянської революції дає нам привід тверезо подумати, що трапилося в минулому, чого слід берегтися в майбутньому, на що слід сподіватися й куди можна й слід прагнути з огляду на накопичені знання.

 


 

Посилання

Boehm, C., 2001. Hierarchy in the Forest: The Evolution of Egalitarian Behavior. Revised edition. Harvard University Press.

Dawkins, D., 1976. The Selfish Gene. Oxford University Press.

De Waal, F., 2016. Primates and Philosophers: How Morality Evolved. Princeton University Press.

Diamond, J., 1997. Guns, Germs, and Steel: The Fates of Human Societies. W. W. Norton.

Goldstone, J., 2013. Revolutions. A very short introduction. Oxford University Press.

Gould, S. J. «Кropotkin was no crackpot.” In: Natural History, vol. 97, no. 7

Finlayson, C., 2011. The Improbable Primate. Oxford University Press.

Flannery, K. and Marcus, J., 2014. The Creation of Inequality: How Our Prehistoric Ancestors Set the Stage for Monarchy, Slavery, and Empire. Harvard University Press.

Pincus, S., 2011. 1688: The First Modern Revolution. Yale University Press.

Scott, J. C., 1998. Seeing Like a State: How Certain Schemes to Improve the Human Condition Have Failed. Yale University Press.

Scott, J. C., 2017. Against the Grain: A Deep History of the Earliest States. Yale University Press.

Sterelny, K., 2014. The Evolved Apprentice: How Evolution Made Humans Unique (Jean Nicod Lectures). A Bradford Book.

Wilson, E. O., 2012. The Social Conquest of Earth. Liveright Publ.

Кропоткин, П., 1907. Взаимная помощь как фактор эволюции. С.-Петербург: Товарищество «Знание».

Маркина, Н., 2014. «Гоша и другие: история человека в черепах». В: Газета.ru. Доступ по ссылке: https://www.gazeta.ru/science/2014/03/31_a_5970321.shtml

Скотт, Дж. С., 2005. Благими намерениями государства. Почему и как проваливались проекты улучшения условий человеческой жизни. Москва: Университетская книга.

 

Примітки

1. Найважливіше з недавніх досліджень Pincus, S., 2011., 1688: The First Modern Revolution. Yale University Press.

2. Кропоткин 1907; див. також есе видатного теоретика та популяризатора палеонтології Gould.

3. Книги Де Вааля почали зʼявлятися в російських перекладах.

4. Є переклад російською мовою.

5. Російський переклад Скотт 2005.

Залишити коментар