Революція в пошуках соціалізму

Шубін, Олександр

  • 07 листопада 2017
  • 487

Олександр Шубін

Соціалісти визначають курс

Велика російська революція, що почалася в лютому (березні) 1917 року, відбувалася під загальнодемократичними гаслами. Однак вже з весни переважний вплив на активні маси мали прихильники соціалізму  соціалісти-революціонери (есери) та соціал-демократи (меншовики). Вони домінували в радах, за якими йшли десятки мільйонів людей. Помірковані соціалісти входили до уряду. Таким чином, ще до проголошення курсу на соціалізм урядом більшовиків у жовтні (листопаді) 1917 року, в революційному процесі стали домінувати прихильники соціалізму. Правда, згідно з їхніми уявленнями, без компромісу між радикальними масами трудящих і «цензовими елементами»  заможною інтелігенцією та підприємцями  капіталістичне суспільство могло розпастися, а можливості для заміни капіталізму соціалізмом поки не було: для цього не дозріли передумови. А значить, був необхідний союз представників трудящих класів (на цю роль претендували соціалісти) з представниками буржуазії (ними соціалісти вважали лібералів). Цей компроміс мав зберігатися принаймні до Установчих зборів, які вже могли б перейти до рішучіших змін.

Однак прагнення соціалістів консолідувати суспільство зіткнулося з його висхідною поляризацією. За умов загострення соціально-економічної кризи й нетерплячості активної частини населення, незадоволеної «відкладанням» аграрної реформи, соціалісти стали формулювати вимоги сьогоднішнього дня більш рішуче.

Есери прагнули ліквідації приватної власності на землю, що їхній ідеолог В. Чернов вважав сильним ударом революції по капіталізму: «Знищуючи приватну власність на землю, вона пробиває величезний пролом у цитаделі буржуазної власності й тим самим відкриває собою деяку перехідну епоху» (Ерофеев 2000: 7272).

В умовах війни та гострої соціально-економічної кризи на порядку денному постало питання про державне регулювання економіки, яке вважалося «коником» соціалістів. Виступаючи 14 серпня 1917 року на Державній нараді, голова президії Центрального виконавчого комітету Рад робітничих і солдатських депутатів М. Чхеїдзе виклав розгорнуту програму демократичних сил, узгоджену з керівними органами Рад, кооперативного руху, профспілок, органів місцевого самоврядування та інших демократичних організацій. По суті, це була програма виходу з кризи, сформована найбільш масовою частиною громадянського суспільства Росії.

Підтвердивши необхідність твердих цін і монополії на хліб, Чхеїдзе повязав їх з постачанням сільському населенню промислових товарів і з поширенням твердих цін на них. Це, зі свого боку, передбачало регулювання зарплат, підключення до поширення товарів апарату кооперації (без ліквідації приватної торгівлі), державне синдиціювання промисловості, втручання держави в управління підприємствами з метою їхньої модернізації, боротьбу з «недбальством» робітників, розгортання мережі соціальних організацій (бірж праці, примирних камер), регулювання відносин праці й капіталу аж до введення трудової повинності, підвищення податків і примусове розміщення позик (Государственное совещение 1930).

Більшість цих заходів пізніше здійснили більшовики. Наслідки для господарства виявилися складними. Чи можемо ми стверджувати, що запропонована радянською демократією програма вела до таких же наслідків? Крім схожості, є і явні розбіжності. На значній частині більшовицьких заходів, що склалися потім у систему «воєнного комунізму», був відбиток політики класової конфронтації, громадянської війни, примусу й репресій. Програма, викладена Чхеїдзе, принципово відрізнялася установкою на соціальний компроміс людей праці за кошт відносно вузьких верств майнової еліти. В умовах, коли буржуазія не справлялася зі своїми соціальними функціями й криза стрімко поглиблювався, етатистські заходи були неминучі. Але, як показав досвід ХХ століття, етатизація (одержавлення економіки) могла йти різними шляхами  від «шведського» до «сталінського». Помірковані соціалісти розраховували заснувати систему регулювання економіки, яка буде виростати з розгалуженої мережі самоврядних громадських організацій і спиратися на загальнонаціональне визнання основних реформ більшістю населення за підсумками виборів в Установчі збори.

Помірковані соціалісти виступали проти форсованої заміни ринкових відносин розподільними, що стало згодом однією з руйнівних рис соціально-економічної політики більшовизму. Програма Чхеїдзе підтримувала есерівську аграрну програму, широку участь демократичних організацій в економічному регулюванні, свободу профспілкової діяльності, загальні вибори представників центральної влади на місцях та органів територіальної влади (самоврядування). Цей бік програми давав можливість «перевернути» ієрархію управління, демократизувати його, наскільки це можливо, продовжуючи просування до економічної демократії та самоврядування.

 

 

Коаліційний характер влади також обмежував можливості авторитаризації. Все це принципово відрізняло програму, викладену Чхеїдзе, від подальшої практики більшовиків.

Однак для реалізації цієї програми необхідно було створити соціалістичний уряд без кадетів, для яких такі заходи були неприйнятні. Обговорення проектів такого уряду в липні  листопаді 1917 року закінчилися невдачею. 26 жовтня до влади прийшли більшовики, які не приховували свого прагнення до якнайшвидшого створення соціалістичного суспільства.

 

Комуністи беруться до справи: зверху й знизу

Більшовики представляли вузький соціально-політичний спектр, але популярна ідея радянської влади допомагала їм спертися на широкий низовий радикальний рух. Водночас, захоплення влади більшовиками через збройне насильство відштовхнуло від них більшість фахівців, які підтримували соціалістів і соціалістичні проекти. «Саботаж» інтелігенції поставив більшовиків перед обличчям кадрового дефіциту, що переборювався поступово.

Прийшовши до влади, більшовики прагнули створити основи суспільства, яке дозволить Росії вийти із соціальної кризи й продемонструвати світу переваги соціалістичної системи. 14 листопада ухвалили положення про робітничий контроль, яке стало першим кроком у бік соціалізму, але дуже поміркованим. Робітничі організації могли контролювати капіталістів, але не управляти підприємствами (Шубин 2017: 207220).

Більшовики оголосили курс на соціалістичні перетворення, але в чому ж вони могли полягати? Соціалістичні теоретики обговорювали два шляхи до посткапіталістичного суспільства: через перехід підприємств до рук їхніх колективів (знизу) і усуспільнення всієї економіки в систему, що працює за єдиним планом (зверху) (Шубин 2007). Вважалося, що шляхи зверху й знизу цілком сумісні. Але більшовики не змогли побудувати систему, засновану на балансі таких найважливіших складових революції, як самоорганізація, низова ініціатива, виробнича демократія, з одного боку, і єдність економічної системи, її цілеспрямоване регулювання  з іншого.

Необхідно також було забезпечити баланс не тільки «верху» й «низу», а й двох різних напрямків державної соціально-економічної політики  регулювання й безпосереднього управління державним сектором. Регулювання корисне для економіки, коли воно має рамковий та індикативний характер. А радянські менеджери то упускали найважливіші економічні проблеми на самоплив (як це було з конверсією й виправленням ситуації на залізницях), то хапалися за управління різними підприємствами, не повязаними в єдиний комплекс.

 

"Демократичне регулювання корисне в умовах поточної роботи, коли є час шукати компроміс різних інтересів. Але рішучі перетворення за допомогою таких форумів проводити було нелегко, тим паче коли вони використовувалися як майданчик політичної боротьби."

 

Революція порушила проблему демократичного регулювання, коли для ухвалення найважливіших економічних рішень створюються широкі органи, що представляють усі зацікавлені сторони. Практика таких нарад набула поширення ще до Жовтня, і більшовики спочатку взяли її на озброєння. Її результати суперечливі. З одного боку, ці органи виявилися неповороткими, з іншого  були ліками проти волюнтаризму. Вони дозволяли утримувати ситуацію від розвалу у важких умовах 1917 року, і після розгонів більшовиками цих форумів фахівців ситуація не поліпшувалася. Демократичне регулювання корисне в умовах поточної роботи, коли є час шукати компроміс різних інтересів. Але рішучі перетворення за допомогою таких форумів проводити було нелегко, тим паче коли вони використовувалися як майданчик політичної боротьби, галузеві «установчі збори». Але й представницькі форуми прорадянського активу скоро розчарували комуністичне керівництво своєю неповороткістю й, особливо, неслухняністю.

Ленін прагнув створення ефективного управлінського центру, вільного від «говорильні» (заради чого жертвував і політичними альянсами, які переносили б політичну дискусію в уряд). Але в результаті радянські урядові структури перетворилися в авторитарно-бюрократичні установи з такими властивими їм хворобами, як волюнтаризм рішень, який може призвести до неефективності, свавілля призначенців, перевантаженість управлінців. Остання, разом із нестачею підготовлених кадрів, гальмувала роботу не менше, ніж «говорильня», яка хоча б давала можливість виробити більш компетентні та виважені рішення.

В принципі, Ленін розумів переваги колегіальної дискусії й допускав її на засіданнях уряду, але за умови політичної лояльності опонентів. Ленін залишав за собою право останнього слова й боровся політичними засобами з тими, хто порушував це неписане право. В умовах, коли було необхідно швидко ухвалювати обовязкові для всіх рішення, колегіальність була джерелом фракційних конфліктів. Опоненти Леніна могли висловлювати свою думку, але захопившись, могли отримати на свою адресу політичні звинувачення. Вимога лояльності було обовязковою й для фахівців, які переходили до співпраці з радянською владою в міру зміцнення її позицій та усвідомлення фахівцями, що більшовики прагнуть до форсованої модернізації, вибудовуючи технократичну централізовану структуру управління економікою.

 

 

2 грудня 1917 року для регулювання промисловості та обміну була створена Вища рада народного господарства (ВРНГ). Видача коштів підприємствам, за висловом заступника голови ВРНГ Г. Ломова, відбувалася «на революційний окомір». Дефіцит компетентних кадрів та опрацьованості рішень компенсувався мозковими штурмами, які члени президії ВРНГ проводили у стилі «веселого анархізму» (Ломов 1988: 258, 260).

У цих посиденьках, де розвязувалися важливі питання керування промисловістю, як правило, брали участь Ю. Ларін, наркомфін В. Менжинський і керівник Держбанку Г. Пятаков. Створені таким чином проекти декретів потім проходили фільтри ЦК і Раднаркому. Одночасно регулюванням займалися регіональні ради та створені ними ради народного господарства (раднаргоспи), формально підлеглі ВРНГ, але такі, що орієнтувалися на регіональні радянські еліти. В умовах щораз більшого дефіциту підприємства, зокрема й приватні, повинні були отримувати санкцію від цих органів або рад на вивезення продукції та сировини. Державне регулювання, яке, за задумом більшовиків, повинно було забезпечити вихід із кризи, душило виробництво, бо державні структури замість встановлення правил економічної гри намагалися керувати господарством країни в ручному режимі, звертаючись то до однієї проблеми, то до іншої. А кількість цих проблем зростала в міру розростання державного сектора під час хаотичної націоналізації («червоногвардійської атаки на капітал»). Підприємства змушені були чекати дозволів на товарообмін, що ускладнювало його в критичній ситуації, близькій до паралічу товарообміну. В результаті можливість збути продукцію залежала вже не від споживача, а від чиновника, який далеко не завжди розуміє потреби виробництва, споживача й взагалі не встигає досконало вивчити ситуацію, якою намагається керувати.

Держава мала забезпечити прозорі правила для економіки  або ринкової, або кооперативної. Але якраз із цим завданням вона не впоралася.

В умовах індустріальної модернізації держава також повинна концентрувати ресурси на вузьких виробничих напрямках, необхідних для розвитку решти економіки. І що ширший фронт державного втручання, то нижча його ефективність. Свідомість навіть компетентного чиновника не може вмістити всі фактори виробництва, розподілу й споживання. Члени колективу краще державного управлінця розуміють, що відбувається на їхньому підприємстві, а споживач  що б він хотів насправді придбати. Це стосується й територіальної організації міста.

Важливим ресурсом економіки, який надає їй революція, стає ентузіазм трудящих в умовах виробничої демократії. Усвідомивши себе господарями підприємства, багато працівників готові через сьогоднішні терни йти до завтрашніх зірок, жертвуючи одномоментними вигодами й розкриваючи творчий потенціал. А інші користуються моментом, щоб урвати побільше за кошт колективу й виробничих потреб. Під час революції відбувалося поширення демократії з елітарних сфер на всі сфери життя, на повсякдення, виробництво, життя кварталів і дворів. Чи припустимо це? Якщо простій людині можна довірити вибори президента й депутата, про яких вона толком нічого не знає, чому не можна долучити її до ухвалення рішень у тих питаннях, в яких вона дійсно розбирається, тому що стикається з ними в реальному житті щодня? Самоорганізація та низова демократія (а саме вона і є справжньою демократією) показали себе як джерело людської енергії, яка змінює соціальні умови. Але вона може знайти як руйнівні виходи, так і працювати конструктивно й творчо. Як писав М. Горький: «Є заводи, на яких робітники починають розтягувати та продавати мідні частини машин... Я знаю, що є і явища іншого порядку: наприклад, на одному заводі робітники викупили матеріал для робіт, вживши на це свій заробіток» (Горький 1990: 90).

У розвитку низової, особливо виробничої демократії є свої труднощі, повязані з проблемою компетентності тих, хто ухвалює рішення. Початковий рівень компетентності більшості людей у галузі управління низький. Але те ж саме можна сказати й про чиновників, які раз у раз вражають громадян некомпетентністю своїх рішень. Компетентність може здобуватися з досвідом участі в управлінні, якого маси трудящих зазвичай позбавлені. Виробнича демократія становить небезпеку не більше, ніж свавілля капіталіста й чиновника. Важливо, щоб різні способи ухвалення рішень врівноважували один одного й поєднувалися за зрозумілими й визнаними правилами.

 

Баланси соціалістичної траєкторії

Практичні результати господарювання радянської влади виявилися такими, що розчаровують. Вона не вивела Росію з важкої соціально-економічної кризи. Навпаки, вона значно поглибилася, що стало однією з причин широкомасштабної громадянської війни, що з травня 1918 року вирувала на просторах колишньої Російської імперії ще кілька років після завершення Першої світової війни.

Кризовий менеджмент радянської влади в 1917–1918 роках виявився невдалим, але більшовиків виправдовує те, що він здійснювався у важких умовах і за відсутності подібного досвіду. Більшовицький соціально-економічний проект був спрямований на заміну капіталістичної системи неринковою системою продуктообміну, керованого державним центром. Такий перехід не може статися поступово, плавно. Самим фактом своєї перемоги прихильники соціалізму прискорюють відтік капіталу й руйнування капіталістичної економіки. Але саме тому виробництво опиняється в скрутному становищі. Якщо капіталісти продовжують безконтрольно розпоряджатися більшою частиною промисловості, це дозволяє їм виводити капітали з виробництва.

Почавши руйнування старої економічної системи, її потрібно якомога швидше замінити іншою, причому цілісною. А на початку 1918 року некапіталістичні елементи економіки були погано зістикованими частинами недобудованого будинку. Але якщо не виникає нова економічна система, то приходить безлад, що змінюється пануванням бюрократії. Якщо не капіталісти й не виробниче самоврядування, то бюрократія.

Досвід потрібен для того, щоб робити висновки. Висновки з економічної політики в умовах революції полягають у необхідності якнайшвидшого та спланованого переходу звичайного капіталізму до нової економічної системи — перехідної до соціалізму. Нова система, щоб не звалитися в безлад або не загрузнути в незворотній бюрократизації, має бути заснована на низці балансів:

1. Між економічними повноваженнями державних органів (якомога вужчими, перш за все арбітражними й інвестиційними) та інших економічних суб’єктів: колективів, кооперативів, приватних та індивідуальних підприємців.

2. Між повноваженнями адміністрації підприємств і органів виробничої демократії, які обираються на основі ясної процедури з можливістю відкликання членів. Розподіл повноважень адміністрації (можливо, також виборної) і колегіальних органів має убезпечувати підприємство від відпливу капіталів, гарантувати пріоритет оплати праці та інвестування над доходами власника, захист інтересів кожної соціальної групи, внесок якої необхідний заради успішного виробництва.

3. Між інтересами виробників, споживачів і мешканців. Це передбачає самоорганізацію споживачів і мешканців, а також безперебійну роботу комунікацій і природних монополій, за яку несе відповідальність держава.

4. Між інтересами широких трудящих мас і творчої меншості (інтелігенції й фахівців). Обидва ці прошарки життєво необхідні для розвитку виробництва й суспільства, і відносини між ними не можуть вибудовуватися на основі придушення меншості більшістю (тим паче, що за спиною «більшості» зазвичай стоїть бюрократична еліта). Цей баланс може будуватися тільки на основі угоди або поділу повноважень, він повинен бути не просто економічним, але також закріпленим і в державно-політичному устрої, що гарантує простір для розвитку ініціатив меншості.

5. Баланс між територіями й етносами, спрямований на збереження загального простору, ухвалення державних рішень органами, що складаються з представників регіонів, залучення в центральну управлінську еліту висуванців регіонів, зведення етно-культурних конфліктів до мінімуму шляхом їхньої екстериторіалізації, національно-культурної автономії, неетнічності кордонів.

Ці баланси, в принципі, містилися в радянській політиці, висловлюючись в ідеях робітничого контролю над адміністрацією, створенні ВРНГ, пошуку розподілу повноважень між центральними органами управління і територіальними радами. Але з самого початку радянський корабель сильно схилився в напрямку, з одного боку, придушення нелояльної частини суспільства (включно з організаціями фахівців), а з іншого — розвитку самоорганізації з неясними межами, що викликало хвилю конфліктів між суб’єктами цієї самоорганізації.

 

Поворот до централізму

У перші місяці радянської влади більшовики відкривали кінгстони революції, впускаючи в державну конструкцію потік низової стихії. Перші місяці після Жовтня ЦК більшовиків займався, перш за все, боротьбою за виживання нового режиму, великою політикою, мирними переговорами, віддаючи справу радикальних соціальних перетворень на відкуп масам. Революція  це творчість мас. Фабрики  робітникам. Ось і беріть їх, намагайтеся керувати (а як це робити в умовах, коли ринкові звязки розпалися, а нові не сформувалися?). Земля  ​​селянам. Ось і діліть її, як вважаєте за потрібне. Тільки в січні ліві есери розробили закон про соціалізацію землі, який більш-менш розяснив, як реалізувати Декрет про землю. Але можливість повністю дотримуватися цього закону не була забезпечена, і більшовики були готові віддати переділ земель на волю селянської стихії. Все одно пізніше селянські наділи будуть обєднані у великі комуністичні господарства. Робітники й селяни організовані в ради. Їм і переходить влада, керуйте своїм життям, як вважаєте за потрібне.

Вперше вище керівництво Росії так безоглядно пішло назустріч вимогам, що дійсно визріли в народі. Опоненти більшовиків, особливо соціалісти, розуміючи, що реалізувати народні сподівання не так просто, продумували складні механізми здійснення саме цих народних вимог і запрошували обговорити все це на Установчих зборах. Більшовики запропонували масам випробувати все самим. Якщо щось не вийде, переконаєтеся на власному досвіді. Пустивши народну ініціативу напризволяще, більшовики частково дискредитували її, а потім забрали видану свободу назад.

Чи був це цинічний розрахунок? Ні, розворот в політиці комуністів повязаний з особливостями марксистської ідеології. Марксистський проект не розділяв демократію й авторитаризм, а поєднував їх в одне ціле. Якщо прочитати поспіль дві праці Леніна  «Держава і революція» та «Чергові завдання радянської влади», може виникнути враження, що писали їх непримиренні противники. «Держава і революція», написана до Жовтня,  це праця ультрадемократа. За ідеєю Маркса й Леніна, що викладена тут, держава після революції відразу ж починає відмирати на користь суспільної організації робітників. Трудящі легко впораються із завданнями управління, насильство може знадобитися тільки проти експлуататорів, що чинять опір. Пролетаріат виробляє найважливіші рішення сам і виносить їх у центр через вільну демократичну радянську систему. Маси будуть добровільно дотримуватися цього свого вільного рішення. Так вважав Ленін влітку 1917 року.

Навесні 1918 року перед нами Ленін  менеджер і керівник. Він розмірковує про те, що російська людина  поганий працівник і що потрібно боротися з нехлюйством за допомогою репресій і системи Тейлора. Ленін розмірковує про те, як держава буде організовувати життя мільйонів людей, заглиблюючись у всі сфери їхнього життя.

 

"Проголошення робітника формальним господарем усієї економіки нічого не змінювало в цьому плані. Робітника треба було зацікавити в результатах виробництва й виконання плану."

 

Цікаво, що сам Ленін не вважав ідеали «Держави і революції» застарілими  ця робота була надрукована 1918 року. А основні тези «Чергових завдань» були сформульовані Леніним під час різдвяної відпустки в грудні 1917 року. Дві роботи Леніна  це дві сторони однієї стратегії.

Марксистський проект, успадкований Леніним, заснований на повному економічному централізмі. Формально може існувати демократія, але суспільство повинне розвиватися за єдиним планом. План цей дозволить реалізувати високі гуманістичні ідеали, висунуті соціалістичною ідеєю. Але дотримуватися його треба неухильно, й опір незгодних із загальною господарською політикою повинен припинятися. Без примусу навряд чи може бути здійснений такий всеосяжний план. Але формуватися він повинен на основі думок, що виходять від «свідомих» робітників, що дбають не про своє его, а про загальні інтереси робітничого класу. Згідно з марксистською теорією, більшість пролетарів в умовах фабричного життя набувають такої колективістської свідомості, тому їхні демократичні прагнення зіллються в єдину волю, і ця воля виллється в загальний план модернізації країни. Насправді боротьба за свої права вчила пролетарів спочатку думати про свої інтереси, а потім про інтереси виробництва. Фабрика мучила робітника, він прагнув захиститися від її механічного ритму. Проголошення робітника формальним господарем усієї економіки нічого не змінювало в цьому плані. Робітника треба було зацікавити в результатах виробництва й виконання плану. А як це зробити, Маркс Леніну не розповів...

 

Відхилення від мети

У звязку з ухваленням положення про робітничий контроль 14 листопада 1917 року серед прихильників радянської влади розгорнулася дискусія про те, як цей контроль здійснювати. Вона відбивала боротьбу прихильників принципів самоврядування та державного усуспільнення. Серед учасників дискусії  здебільшого комуністів  виділилися два полюси. Прихильники першого виступали за широкий соціальний союз різних прошарків робітничого класу та інтелігенції, політичним виразом якого є багатопартійний «однорідно соціалістичний» уряд. Цей союз зможе забезпечити ефективне регулювання й планування економіки. Прихильники протилежного підходу виступали за рішучий розрив зі старими суспільними відносинами на користь робітничого самоврядування в виробництві та політиці. Ці два підходи співіснували в більшовизмі, що був неоднорідним, поєднуючи в собі соціал-демократичні та синдикалістські тенденції. Право-більшовицька тенденція була спрямована на поступове посилення державного регулювання в союзі з буржуазними кадрами, поки їх немає ким замінити. Синдикалістська тенденція ставила на ініціативу знизу, на витіснення буржуазії робітничим самоврядуванням (див. Шубин 2017: 220-235). Ленін, який підтримав спочатку синдикалістську тенденцію, був зайнятий іншими питаннями, але сподівався, що низова ініціатива вдало поєднається з раціональним регулюванням економіки, коли дійдуть руки до його створення. Коли ж зясувалося, що ініціативи знизу і зверху в «контролі» погано поєднуються, Ленін із властивою йому рішучістю й однозначністю зробив вибір між поміркованим етатизмом і радикальною низовою ініціативою на користь радикального етатизму.

Не зумівши подолати кризу промисловості, транспорту й обміну, радянська влада стала перед обличчям голоду в містах. Отримавши землю, селяни могли жити для себе. Вони менше, ніж городяни, страждали від безладу, що почався до Жовтня, але погіршився внаслідок політики більшовиків. Передача землі селянам могла стимулювати сільськогосподарське виробництво в умовах громадянського миру, збереження промислового виробництва й грошового обігу, автономних громадських організацій, зокрема кооперативного постачання. Але ці умови не були дотримані.

Потрібно було терміново «добудовувати» систему постачання міст продовольством, усунувши її хаотичність. Це можна було зробити двома способами. Або встановлюючи загальні правила доступу до продукції підприємств і регіонів, що потребують її: за допомогою кооперативів або регульованої державою діяльності посередницьких організацій та індивідуальних торговців; або шляхом жорсткої централізації продовольчої справи, вилучення продукції в селян на користь держави з подальшим розподілом по всій країні. Незважаючи на те, що помірковані більшовики показали переваги першого варіанта, другий спосіб більше відповідав стратегії та політичному стилю більшовизму (Шубин 2016).

Декрет про продовольчу диктатуру 13 травня 1918 року почав стрімку зміну соціально-політичної системи Радянської республіки в напрямку, визначеному в роботі Леніна «Чергові завдання Радянської влади». Ця модель централізованого управління економікою пізніше отримає назву «воєнного комунізму», а обставини широкомасштабної громадянської війни, що почалася в травні 1918 року, додадуть заходам травня-червня вигляду вимушених дій. Однак розворот до «воєнного комунізму» був запланований і почав здійснюватися до червня 1918 року, був викликаний не війною, а нездатністю радянської системи налагодити виробництво й розподіл в умовах, коли зберігалася фундаментальна суперечність між радянською самоорганізацією й технократичним управлінням економікою як єдиною фабрикою з державного центру.

Не зумівши подолати соціально-економічну кризу в умовах відносного миру, більшовики з початком широкомасштабної громадянської війни могли перекласти відповідальність за соціальну ситуацію на своїх ворогів, що розрізали Росію лініями фронтів. Після цього комуністи могли поєднувати два завдання: створювати основи нового суспільства, як здавалося  принципово відмінного від капіталізму, що ліквідовує експлуатацію людини людиною, і концентрувати в руках держави всі ресурси, необхідні для війни з капіталістичною системою. Уявлення більшовиків про комунізм збіглися із завданнями організації військової економіки. Вже під час Першої світової війни в країнах, що брали в ній участь, різко посилилася роль держави, виник «воєнний соціалізм». Більшовики довели цю тенденцію до ступеня, максимально можливого ​​в Росії, до «воєнного комунізму»  повного одержавлення промисловості та постачання міста коштом села.

Але цей шлях уже не вів до соціалізму  суспільства без класової ієрархії, панування й гноблення. На місце буржуазії та поміщиків приходили технократія і бюрократія.

З травня 1918 року траєкторія розвитку Росії ухилялася від соціалістичної перспективи. Замість того, щоб виправити курс, позначивши межі повноважень і знаходячи компроміс різних соціальних груп трудящих (до чого схилялися праві більшовики та ліві есери), більшовицьке керівництво вирішило придушити суперечність шляхом тотальної централізації, жорсткого підпорядкування центру всіх рівнів влади, демонтажу самоврядування на користь управління, придушення опору все ширших мас. Цей курс виключав пошук балансів, що, можливо, було добре для перемоги у війні і почасти навіть для фабричної модернізації. Але соціалізм не зводиться до модернізації.

 

 

Навесні 1918 року соціальний демократизм Жовтня розпочинає замінюватися жорстким управлінським каркасом держави-фабрики. Але водночас зберігаються й офіційно підтримуються ідеали Жовтня, а в дійсності  ідеали демократичної революції та соціалістичної думки в цілому, не тільки марксистської, а й народницької. Радянський проект ніс у собі прагнення комуністичного альтруїзму й суспільства без класового поділу, до народовладдя й самоорганізації, до соціальної захищеності й забезпеченості, повноправності людини праці. Практика компартії протягом її перебування при владі будувалася на порушеннях цих принципів. Десь їх заперечували, десь виправдовували відхилення тимчасовими труднощами. Але радянська людина виховувалася на цих цінностях, а не на принципі максимального прибутку як критерії добра та зла.

«Ракета» стартувала до соціалізму й комунізму, але, не витримавши курсу, полетіла не туди, куди планувалося. Відмова від збалансованої моделі на користь тотально централізованої, наддержавної системи виключала досягнення соціальної рівноправності й народовладдя, заявлених на початку проекту як його мети. За 20 років держава, що фізично знищує сотні тисяч підозрюваних у незгоді з вищим керівництвом, заснована на жорсткій чиновницькій ієрархії, що панує над масами напівголодних робітників і селян, оголосить, що збудувала соціалізм.

Але цей «соціалізм» не відповідав критеріям, за якими соціалістична ідея визначала соціалістичне суспільство: відсутність класового панування, пригноблення, експлуатації, продуктивність праці й доходи трудящих класів вищі, ніж за капіталізму. СРСР не міг довести, що випередив світ капіталізму, і «соціалізм» перетворився на щось паралельне капіталістичному шляху. Надетатистський, бюрократизований варіант індустріального суспільства, побудований в СРСР, має в порівнянні з периферійним капіталізмом свої плюси й мінуси. Але революція анонсувала завдання, які ідеологи СРСР відклали «до комунізму», що залишився нездійсненною мрією.

Чи є ці завдання утопією? Це велике питання, враховуючи, що деякі європейські країни наблизилися до їхнього здійснення і в частині виробничої демократії, і самоврядування, і федералізму, і соціальних прав. Чи могла Росія зробити прорив у цьому напрямку під час революції або за її результатами? Без дотримання зазначених вище балансів, на мою думку, не могла. Але ж ці баланси вибудовувалися. Вирішальним зривом, який закріпив відмову від них, стала широкомасштабна громадянська війна. Але до травня 1918 року шанси залишалися, дискусії тривали, йшов пошук балансів на шляху до соціалізму. Революція, ламаючи структури сучасності, відкриває перед суспільством і перспективи далекого майбутнього, і загрозу провалу в архаїку. Ті сторони революції, які дозволили Росії хоча б у революційних проектах випередити час, залишаються актуальними й сьогодні.

Виживання комуністичного режиму купили ціною відмови від соціалістичних принципів рівноправності, народовладдя й самоорганізації. Від принципів Жовтня. Але відмова на практиці ще не означала відмову в принципі, в ідеї, в культурі. Образ Жовтня залишився гарантом початкових принципів радянської цивілізації. Він хвилював ідейну совість комуністів, як заповіти Христа розбурхували совість католиків за часів інквізиції, а потім  Реформації.

 

"Влада тягне в майбутнє номенклатурний спадок із культом особистості першоначальника, а населення, як і раніше, не може змиритися із соціальним безправям і руйнуванням соціальних гарантій."

 

Цей образ і сьогодні розбурхує уми, будучи символом грізного розвязання проблем, які панівні еліти не бажають оздоровлювати заздалегідь мирним шляхом. Жовтень  їхній нічний кошмар. Але прокинувшись, вони заспокоюють себе тим, що комуністичний проект не вдався. Що ж, можливо він не вдався через боротьбу тоталітарного каркасу й радянської соціалістичної традиції, гуманістичної й демократичної у своїй основі. Це протиборство склало зміст радянської історії і радянської культури. Їхній суперечливий вплив продовжує відчуватися й сьогодні. Влада тягне в майбутнє номенклатурний спадок із культом особистості першоначальника, а населення, як і раніше, не може змиритися із соціальним безправям і руйнуванням соціальних гарантій. Цінності, що надихали прихильників соціалізму в 1917 році, актуальні й сьогодні. Людям, що розділяють ці цінності, зрозуміло, що означає «Мир  народам» не імперіалістам, господарям глобальної корпорації «Земля»), фабрики  робітникам (сьогодні доречніше сказати: підприємства  самоврядуванню працівників), влада  Радам. Одного разу, коли люди, втомлені від свого безправя, від виснажливої ​​боротьби за своє житло або людські умови праці, десь створять Раду, радянська історія продовжить свій рух у соціалістичне завтра.

 


 

Посилання:

Горький, М., 1990.  Несвоевременные мысли. Москва: Советский писатель.

Государственное совещание. Стенографический отчет, 1930. Москва, Ленинград.

Ерофеев, Н., 2000. Партия социалистов-революционеров. Документы и материалы. Т. 3. Ч. 2. Москва: Российская политическая энциклопедия.

Залишити коментар