Експлуатація, читинг, цинізм: як влаштована робота академічного райтера

  • 15 травня 2017
  • 4918
Експлуатація, читинг, цинізм: як влаштована робота академічного райтера

Аліса Зужита

Так сталося, що моєю першою роботою було написання академічних робіт англійською мовою, іншими словами, я допомагала іноземних студентам з усього світу закінчувати університет, пишучи есеї, які є обов’язковим видом роботи, щоб завершити певний курс. Моя робота на професійному жаргоні називалася «райтер», дослівно — письменник, хоча одна моя колега жартувала, що «ми всі письменники з порядковими номерами». Я була офісною райтеркою, працювала в приміщенні в центрі Києва, хоча більшість райтерів компанії — це фрілансери, тобто люди, які працюють із дому. Засновники компанії є українцями, хоча, зрозуміло, зареєстрована вона в різних країнах по-різному (сайти зареєстровані в Гонконзі, Лондоні, на Кіпрі). Сама компанія утримує кілька десятків сайтів, які розраховані на замовників. Райтери реєструюються на окремому сайті й входять в одну спільну для всіх сайтів базу для клієнтів. Деякі райтери — це насправді не люди, а групові акаунти, одним із яких і був офіс, у якому я працювала.

 

"Навіть зацікавлення й внутрішню мотивацію компанія використовує як інструмент експлуатації."

 

Спочатку в цій роботі мене приваблював гнучкий графік, можливість працювати 3—4 дні на тиждень в офісі, цікаві люди навколо, врешті, ілюзія того, що за допомогою цієї роботи можна отримати знання й розвиватися. Пункт про розвиток особливо важливий, якщо ти студент/ка чи тільки-но закінчив/ла навчання, яке любив/ла: здається, що робота буде продовженням твоїх університетських інтересів, що працюватимеш на себе, а не на інтереси корпорації. Втім, дуже скоро стає зрозумілою наївність цієї думки, ба більше, навіть зацікавлення й внутрішню мотивацію компанія використовує як інструмент експлуатації. Я працювала більше року й пішла, по-перше, через вигорання, по-друге, через розуміння, що райтери в нашій компанії перебувають у самому низу владної вертикалі, по-третє, через нестабільність заробітку, бо робота була все ж сезонною, хоча офіс і працював цілий рік без зупинок.

Людей, які працюють у нашому офісі як райтери, можна умовно поділити на дві категорії: ті, хто сприймає цю роботу як постійну, й ті, для кого вона  — буферна зона перед тим, як піти кудись-інде. Останніх — більшість, і саме внаслідок цього в компанії страшенно велика плинність  людей. Остання зумовлює й те, що в корпорації досить легко перейти з однієї позиції, скажімо, райтера, на іншу — у відділ роботи кадрів, на саппорт (службу підтримки), у відділ розвитку компанії. Люди охоче користуються цією можливістю, бо зарплатня там у рази вища, а вигорання такого немає. Значна частка райтерів — це студенти, яких приваблює гнучкий графік і нескладні гроші, також велика частина — це випускники гуманітарних спеціальностей.

 

 

Особисто я сприймала цю роботу насамперед як буферну зону перед чимось іншим. Для мене вона, як і, певно, для більшості людей в офісі, була взагалі першою. Мене турбувало питання того, що мої тексти мені не належать, хоча я писала їх, принаймні на початку, натхненно й із зусиллями над собою. Мене пригнічувало, що моя робота є обманом, що цим я погіршую якість освіти десь там за кордоном (а в мене, зрозуміло, є трошки пієтету перед закордонною освітою), адже студенти отримуватимуть хороші оцінки за не свою працю. Втім, ці всі відчуття з часом затерлися, і коли я закінчила навчання в університеті й повністю перейшла на свої харчі, мене почав дуже гнітити той факт, що за свою роботу я отримую досить мало. Зрозуміло, що мало/багато — поняття відносні, але для того, щоб оплатити житло, харчування, одяг у великому місті я мусила писати близько 80 сторінок на місяць (ціна за сторінку тексту — 4$). Такий обсяг завдань, врешті, нестабільність роботи (адже те, що ти прийдеш на зміну, не означає, що ти візьмеш собі замовлення) призводили до поступового вигорання. Багато хто жалівся, що не може далі писати, і чекав на відпустку, протягом якої можна не сходити сімома райтерськими потами. Та й умови, якщо розібратися, могли б бути кращими: графік, хай який гнучкий, усе одно лишався вкрай незручним — зміни могли починатися о 7-й ранку, а могли бути й нічними. Відвідування нічних приносило близько 100 доларів додаткового доходу на місяць, але в перспективі погано впливало на здоров’я (зниження імунітету, розлади сну і т. д.).

 

"Згодом ти ловиш цю хвилю й уже розумієш, що якість твоїх зусиль не буде належно оцінена кастомером, який має погану англійську і якому, можливо, навіть достатньо оцінки «Б» або «С» від професора"

 

Згодом я почала вже краще орієнтуватися в політиці компанії, її замовниках, гарантіях, які вона надає чи не надає, а також у запитах власне клієнтів (чи на нашому професійному жаргоні — «кастомерів»). Одного разу ти пишеш замовлення не так добре, як хотіла б, бо бракує часу чи натхнення. Потім бачиш, що, попри це, отримуєш таку ж саму високу оцінку, як і за попередні. Згодом ти ловиш цю хвилю й уже розумієш, що якість твоїх зусиль не буде належно оцінена кастомером, який має погану англійську і якому, можливо, навіть достатньо оцінки «Б» або «С» від професора, а тому всі подальші твої тексти рано чи пізно стають посередніми, вони слідують інструкціям замовлення досить відносно або ж навіть є частково перекладеними через гугл-перекладач із російських сайтів. У компанії є посада Quality Control, яка передбачає перевірку кількох випадково обраних замовлень райтера і їхню оцінку. Низька оцінка передбачає штраф, але шанси її отримати також низькі: для того, щоб мати високий бал за такий тип перевірки, достатньо лише вичитувати свої тексти і будувати їх бодай трошки за структурою (щоб були однакові абзаци, вступ і висновок). Ніхто не перевіряє замовлення на відповідність темі, інструкціям, взагалі — на оригінальність. Перевіряють, звісно, на плагіат, але досвід показує, що використання якої-небудь перекладеної статті з російської чи української мови не засікається жодним плаг чекером. Відповідно, сам/а райтер/ка не зацікавлений/а у якості своєї роботи, бо отримує невелику заробітну платню (порівняно з сумою, яку можна було б отримувати, якби компанія не брала свій відсоток) за досить-таки інтелектуальну роботу. З іншого боку, нема ні мотивації, бо клієнти готові приймати такі-сякі роботи, а часом — навіть відверто погані, невичитані, написані в темпі 3 сторінки за годину; нема й належного контролю, бо сама компанія не зацікавлена в якості. Тож робота в якийсь момент з інтелектуальної стає потогінною.

 

 

За моїми спостереженнями, більшість кастомерів — це справді ті, хто готовий розкидатися грішми за дуже посередні замовлення, а роботи вони не пишуть через власну лінь і тугий гаманець. Є, звісно, й такі, хто уважно стежить за своїм замовленням і чітко знає, що треба писати, а що — ні, і вочевидь ця категорія клієнтів — це люди, надто зайняті роботою і в цілому охочі до навчання, але які через певні причини не мають можливості належно вчитися. Втім, таких людей, принаймні з мого досвіду, катма. Крім того, я не маю ані статистики, ані достатньо влади в компанії, щоб зібрати інформацію про замовників, тому все, що пишу тут, — це ті крихти, які я як райтерка все ж змогла зібрати в умовах тотального браку інформації, або ж завдяки моїм розмовам із друзями, які працюють у службі підтримки.

Замовниками в нашому офісі були переважно або вихідці з арабських країн, або ж з Китаю. Одна з причин цього полягає в тому, що існує різниця в ціні для замовлень, які пишуть носії мови, і ті, для кого англійська є другою, іноземною. Наш офіс надавав послуги написання академічних робіт англійською як іноземною. Оскільки замовники абияк володіли англійською, то й сенсу для них замовляти дорожчу роботу не було — викладач би помітив добру англійську в роботі й міг би запідозрити читинг (обман).

 

***

Так сталося, що кілька моїх друзів працювали у службі підтримки (саппорті). Завдання людей на цій посаді — консультувати замовників, а також вирішувати всі проблемні питання, які виникають під час співпраці райтер—кастомер. Від моїх друзів-саппортерів я отримала ту інформацію, доступ до якої мені був закритим через посаду, адже знання, як відомо, — це влада, і саппорт у нашій компанії мав значно більше влади за райтерів.

З усіх ланок (райтер—саппорт—кастомер) саппортери мають найширший доступ до інформації, тож вони мусили б надзвичайно чітко усвідомлювати суть роботи і те, як функціонує компанія. Вона забирає від 70% початкової ціни замовлення для себе (це для фріланс-райтерів, для офісних, яким була я, ця маржа зростає часом до 90%), саппортери в цілому отримують вищу заробітну платню, ніж райтери. Ось і виходить, що райтери — це просто вкрай дешева робоча сила, самий низ вертикалі компанії, яку, ясно, експлуатують, зважаючи на безперервні вимоги писати більше й краще, а також на мізерний відсоток від першопочаткової, досить пристойної ціни, який вони отримують. Тож і вимагати від них хорошої роботи було б украй наївно. Владну вертикаль вибудовано традиційно: робітники (райтери) — наглядачі (супервайзери/саппортери) — власники. Цікаво, що власників компанії робітники майже ніколи не бачать, натомість владу «на місцях» делеговано менеджменту.

 

 

З цього погляду до праці райтерів наче треба поставитися з розумінням, адже вони працюють у системі, яка від самого початку отруєна, тому й покладатися на довіру між кастомером і райтером у ній дещо смішно. Та з огляду на те, що саппорт має більше влади (він штрафує райтерів, має доступ до інформації, може дозволяти щось чи забороняти райтерам), то й ставлення саппортерів до райтерів є більш зверхнім, без розуміння. Я певний час була дуже цим здивована, адже саппортери, які якраз найкраще знають систему та її членів, при цьому всьому захищають інтереси компанії й не солідаризуються з райтерами. Але наразі мені ясно, що їхня позиція в компанії неухильно відділяє їх від райтерів, а влада, яку вони мають (й навіть змушені її використовувати), викривлює бачення, тож і погляд виходить не системним, а частковим, не солідарним, а зверхнім.

Одним із прямих обов’язків саппортера є також уважне відстеження будь-якої інформації про клієнта, яка може дати можливість райтеру сконтактувати з ним поза сайтом (телефон, електронна пошта й т.д.). У системі ця інформація маркується як «особиста» й приховується від райтера. Такі заходи начебто спрямовані на те, щоб не давати в руки райтерів особисту інформацію про замовників (щоб останні не були жертвами погроз з їхнього боку), для уникнення шахрайства з обох сторін, але великою мірою це існує, щоб унеможливити співпрацю між замовником і виконавцем поза сайтом — і, як наслідок, щоб ті 70% і вище йшли в кишені власників.

 

"Один із сайтів корпорації, на яку я працювала, не гарантує низку ключових речей для замовників: те, що робота відповідатиме інструкціям, те, що вони отримають бодай задовільну оцінку, те, що робота буде без плагіату."

 

Крім того, саппортери цинічно ставляться і до кастомерів — а це випливає вже з їхніх знань про те, як насправді функціонує компанія. Один із сайтів корпорації, на яку я працювала, не гарантує низку ключових речей для замовників: те, що робота відповідатиме інструкціям, те, що вони отримають бодай задовільну оцінку, те, що робота буде без плагіату (щоправда, за сплагіачений есей можна отримати повну компенсацію — але це єдиний пункт, за який можливе відшкодування). Інформація про умови повернення коштів чи про гарантії сервісу, звісно ж, присутня на сайті, але кнопки, які переадресовують до неї, аж у самому низу сторінки — словом, усе спрямоване на дотримання принципу «менше знаєш — міцніше спиш», або ж, мовою корпорації, «менше знаєш — охочіше заплатиш». Але цинізм саппортерів у цьому випадку допоміг зрозуміти мені, що, окрім відверто експлуататорського ставлення до райтерів, компанія обманює своїх замовників також.

 

***

Звісно, в умовах ринку праці України моя колишня робота в компанії — це непоганий вид заробітку, особливо для гуманітаріїв, для яких вкрай складно знайти роботу за спеціальністю, яка ще була б трохи дохідною. Компанія пропонує медичну страховку, всілякі тімбілдинги, гнучкий графік. У студентські часи це зручний спосіб підзаробити, а працюючи саппортером, можна отримати мінімум $400 щомісяця — без особливих зусиль. Зрештою, моє враження про компанію отруїло не так ставлення до мене особисто як до працівниці, як те, що я зрозуміла, як вона функціонує, яке становище я займаю в ній як райтерка, як багато компанія забирає від початкової ціни замовлення, та і навіть як вона не дбає про якість, лише зосереджуючись на тому, щоб кастомери платили. Кастомери, своєю чергою, дуже часто є неуважними, а тому їх можна обманювати, видаючи за якісну роботу ту, яка є радше профанацією; райтерам можна платити часом 10% від початкової ціни і зі спокійним сумлінням нарікати на якість їхньої роботи. У цілому райтери скаржаться, кастомери незадоволені, але караван іде — київський офіс нашої компанії отримує більше цілей, кількість райтерів неухильно зростає, і коліщатка корпорації так само налагоджено працюють.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Анонси

Наші партнери