Хемінгуей, Фіцджеральд і Бовуар в одній книгарні: історія «Шекспіра і компанії»

  • 04 грудня 2017
  • 2112
Хемінгуей, Фіцджеральд і Бовуар в одній книгарні: історія «Шекспіра і компанії»

Валерія Андрус (Лопатіна)

Правдами чи неправдами, я сподіваюся, ти знайдеш достатньо грошей, аби подорожувати і байдикувати, аби спостерігати за минулим чи майбутнім цього світу, аби мріяти над книгами, вештатися закутками вулиць і дозволити своїм думкам вливатися в Ріку якнайглибше.

Вірджинія Вулф

«Соціалістична утопія ходить тут, у Парижі, в шатах книжкового магазину...»  написав колись у своєму блокнотику Джордж Уїтман, чоловік, що підпалював собі волосся свічкою, коли хотів підстригтися. Чоловік, який рівно шістдесят років керував літературним центром Парижа  книжковим клубом під назвою «Шекспір і компанія». Завдяки Джорджу Уїтману та його попередниці Сильвії Біч за останні 98 років понад 40 тисяч письменників-початківців, загублених та просто цікавих людей безкоштовно заночували чи навіть жили в старовинному книжковому клубі, який поєднує риси хостелу, книгарні, кавярні та бібліотеки. Саме цю книгарню Хемінгуей власноруч відбивав у окупантів під кінець Другої світової війни. А ще саме тут... Але чекайте. Почнемо спочатку.

Я не чула про цю книгарню, про яку вийшла вже друга біографія (чи книгарньографія?), тому під час подорожі до Парижа потрапила туди цілком випадково.

...Пахне деревиною, старинкою, платівками і, звісно, живими книжками. Мене зустрічає видряпаний на деревині напис «Не будь ворожим до незнайомців  вони янголи в прикритті».

Ошелешено обводжу це місце очима, хапаю книжку «Еволюція капелюшок», потім  «Політичні емоції» і ще якісь. Назбиравши цілий стос, піднімаюся нагору вузькими сходами  там читальня, заставлена вінтажними книжками не для продажу, але для вільного читання. Саме тут зустрічаюся з колекцією Симони де Бовуар і першим виданням «Уліссу». Проходжу повз щербатого ліжка (на ньому ночували тисячі й тисячі людей, яких тут називають Перекотиполе, але зараз там скрутилася кицька), друкувальної машинки й стіни, заліпленою пожовклими стікерами. Сідаю біля вікна, яке вже 417 років дивиться на шпилі Нотр-Даму де Парі, і перебираю книжечки, намагаючись визначитись, на яку в мене вистачить грошей і яка буде найбільш того варта. За дві години я неохоче відірвуся від цього місця  я мала ночувати не в Парижі, а в автобусі, і він скоро відправлявся  і вийду звідти з біографією «Шекспір і компанії».

 

 

Тоді я навіть не могла подумати, що насправді я могла тут переночувати безкоштовно. Чому в мене навіть не виникло такої думки? Це обмеженість мого мислення чи цупкі переможні руки налагодженого світу, в якому кожна ніч  за замовчуванням платна? Моє розчарування не мало меж, коли я дізналася, що в Парижі  серці транжирства й масового туризму  я могла заночувати безкоштовно в компанії з привидами покоління бітніків (Берроузом, Керуаком), загубленого покоління (Хемінгуей, Стайн, Фітцджеральдом) тощо. Я ще не знала точну історію цього книжкового клубу, але вже відчувала флюїди пацифізму, контрмасовості й навіть антикапіталізму.

 

(Не)правила «Шекспір і компанії»

У 1919 роках Сільвія Біч, жінка, що першою наважилася видати тоді скандальний «Улісс» Джеймса Джойса, відкриває двері книгарні, в якій деякі книги були для продажі, деякі  раритетні  для вільного читання. Вона встановлює (не)правила, згідно з якими кожен охочий і спраглий до літератури чи просто саморозвитку може переночувати в цій книгарні в обмін на одну прочитану книжку з бібліотеки в день та двогодинну працю на «Шекспір і компанію». Людей, які ночували там, називали просто  «перекотиполе». Книгарня також не відпустить своїх перекотипіль, допоки вони не напишуть дві сторінки розповіді про себе. Були й такі перекотиполя, які залишалися там на тижні й ставали членами команди книжкового клубу. Я ще розкажу про них.

Тоді Сільвія могла видати книжку людині за бібліотечним принципом (вона завжди обирала якомога довші дедлайни), і якщо книжку забували повертати  надсилала читачу листівку із зображенням Шекспіра, який у відчаї рвав собі волосся. Її наступник, Джордж, пішов далі: він не встановлював узагалі ніяких дедлайнів для повернення книжки.

«Шекспір» Сільвії став магнітом для цілої плеяди літераторів та активістів: майже одразу після відкриття тут почали проводити вечори Гертруда Стайн, Бернард Шоу, Генрі Міллер та інші.

 

 

Двадцять років жеврів цей культурний соціалістичний вогник, на який влада, до речі, дивилася крізь пальці. А потім прийшов 1940 рік. Окупація. Один німець зайшов до книгарні Сильвії й почав вимагати собі останнє видання (памятайте, в цьому місці унікальні книжки  тільки для зберігання й ознайомлення) «Поминок за Фіненганом». Довелося тікати. Наступного ж ранку тисячі книжок було вивезено, назва магазину  зафарбована, а Сильвія щезає з країни. «Шекспір» перестає палати.

Через 11 років дивак з Америки, Джордж Уїтман, відкриває книжковий, який він вважає гідним спадкоємцем «Шекспіру», проте не наважується його назвати так само без дозволу Сильвії й обирає тимчасову назву «Містраль». Завдяки йому еволюція анархо-соціалістичної маленької держави в паризькому анклаві тривала далі.

 

«Перекотиполя» та точки біфуркації

Крістофер Джілмор, перекотиполе:

«За мною гналися жандарми. Кожен магазин, кожні двері були закриті, тому я вирішив добігти до Сени й стрибнути в ріку. Раптом мене покликав чоловік з козлячою борідкою  Уїтман  і буквально затягнув мене до книгарні».

 

 

У 1950-ті книжковий клуб переживав справжнє відродження. Далі, у 1960-х, паралельно з інтенсифікацією холодної війни та Вєтнамської війни, держава все пильніше й пильніше приглядається до «Шекспіру». Оскільки тут продавалася переважно англомовна література, ідеї циркулювали переважно ліворадикальні, а Джордж був американцем, почали поширюватися різні чутки. Казали, що «Шекспір»  це центр радянської пропаганди комунізму. Або навпаки  що Джордж Уїтман  це шпигун ЦРУ, який просуває американську культуру у світі. 1966 року Паризька префектура вперше за десятиліття існування книгарні звертає на неї увагу й видає наказ про її закриття. Книгарня закрилася, залишився лише хостел і кавярня. Досі невідомо, чому Париж так вирішив: через тодішню боротьбу з ліворадикалами, бітниками, хіпі й пацифістами чи через зовнішню причину  бажання підтримати Америку. Тоді Америка жорстко боролася з дезертирами (тривала Вєтнамська війна), які, зі свого боку, постійно знаходили прихисток у «Шекспірі», та з соціалістичними й комуністичними налаштуваннями, які теж часто циркулювали в цьому літературному осередку. Можливо, причина була простіша  бюрократи нарешті помітили, що в магазину немає ліцензії, і подумали, що пора зреагувати.

Два роки «Шекспір» діє як безкоштовний хостел та відкритий університет. Потім трапився 1968 рік  ліворадикальні протести в Парижі проти консерваторів, авторитаризму, ексклюзивної освіти й мілітаризації держави. В ті дні Сорбонна вперше закрилася, а «Шекспір» переховував від жандармерії найбільше за всю свою історію існування число активістів.

Через пару місяців після протестів «Шекспір» несподівано отримує дозвіл на роботу без жодних пояснень. За два роки бану в команди вже закінчилися гроші на утримання приміщення, тож вони змогли відкритися лише 1970 року. Гроші знайшли колективно: зусиллями колишніх перекотипіль, слухачів лекцій тощо. Наступив новий виток розвитку.

Пія Коппер-Інд, членкиня команди книгарні:

«Я роздивлялася книгарню, коли містер Уїтман підійшов і спитав, чи не хотіла б я попрацювати тут. Наступного ранку Уїтман виділив рівно дві хвилини на те, щоб проінструктувати мене, як управляти магазином, і зник. Він повернувся за два тижні».

Дійсно. Уїтман не раз і не три обирав людину, яка просто зайшла в книгарню чи вирішила залишитися тут переночувати, як працівника «Шекспіру» або навіть свого замісника. Кожного разу інструктаж не тривав довше двох хвилин, потім він кудись утікав на дні та тижні. Цікаво, що жодного разу такі швидкоспечені працівники не підводили Уїтмана. Далі Пія пише:

«Це був хаос. Книжки  розкидані. Деякі  без цінників. Касовий апарат не відкривався. Мені треба було все рахувати вручну. Пяні письменники. І тут траплялися дива. Поезія жива».

Пія не єдина, хто підкреслював потужну силу такого безладного й неорганізованого місця, як «Шекспір». До речі, у 1980-х роках знову трапилася нагода перевірити справжню організаційну силу книгарні.

Ліна Гоєк, перекотиполе:

«Шекспір горить!  я не памятаю, хто це викрикнув, але ці слова запамятаю назавжди. Всі перекотиполе врятувалися, але практично кожна книжка загинула. Згоріли тисячі й тисячі унікальних видань, а врятовані від вогню книжки розвалилися після атаки пожежним брандспойтом. Джордж довго дивився на пожежу, а потім сказав лише: Я йду спати».

 

 

Так. Це була справжня катастрофа для «Шекспіру» й Джорджа зокрема. Кімнати вдалося відновити, а деяку деревину  навіть реконструювати, але книжки зникли назавжди. Магазин закрився, проте вже через кілька місяців знову повернувся. Все просто через те, що клієнти клубу, перекотиполе, письменники, культурологи та просто небайдужі, дізнавшися про пожежу, почали масово надсилати інші ретро-книжки, продавати свої речі на користь «Шекспіру», проводити благодійні літературні вечори, віддавати приватні колекції.

Таким чином, вже через 2 роки після пожежі «Шекспір і компанія» відновився повністю, не залучивши водночас жодної копійки від страхувальної компанії, інвесторів, держави тощо. Люди все зробили самотужки. Десь у цей же рік до книгарні приїде Рей Бредбері, і перекотиполя напишуть:

«Нема нічого більш символічного, аніж візит Бредбері  автора 451° за Фаренгейтом у цей рік». Отже, ця післяпожежна точка біфуркації була пройдена. Під кінець девяностих Джордж Уїтман, який так легко знаходив заміну собі й взагалі людей до команди, починає депресувати через наступ модернізації на пяти і те, що його донька, Сильвія, не бажала бути його наступницею. Необхідно було модернізувати магазин, провести електрику, автоматизувати продажі, застрахувати його тощо.

«Мене дістало рахувати й записувати купівлі книжок! От чого вони все купують і купують? Краще би просто читали й давали мені займатися своїм»,  колись спалахнув Джордж Уїтман.

Уїтман був переконаним, що будь-яке осучаснення, будь-які контакти із зовнішнім світом зруйнують його «утопію в шатах книжкового» настільки сильно, що одного разу навіть інсценізував крадіжку дорогого касового автомату.

 

 

У цей же період «Шекспір» дещо занепадає: клієнтам не вистачало швидкого сервісу, вентиляції та інших сучасних речей. Почали ширитися думки, що «Шекспір» закриється після смерті Уїтмана  і це незважаючи на те, що він здавався децентралізованою структурою. Від Джорджа, виявляється, залежало так багато.

Коли Джордж вже почав писати мільйонерам (Соросу, наприклад) із проханням перейняти його проект, несподівано Сильвія повернулася до Парижа після свого навчання за кордоном і таки вирішила зайнятися «Шекспіром». Вона змогла витягнути проект зі стагнації й водночас залишити всі його (не)правила.

У тих же девяностих перекотиполе Джейкоб Мітас, музикант і письменник, зупинився на три ночі:

«Коли мені було 4 роки, мене із сестрою спитали, ким ми хочемо бути, коли виростемо. Сестра сказала, що вона хоче бути власницею похоронного бюро, а я захотів бути черепашкою. Зараз вона успішна акторка, а я  черепашка. Черепашка, що подорожує зі своїм домом на спині».

Таких черепашок траплялося багато. У всі десятиліття дуже багато перекотипіль у тих самих автобіографіях вживають слово «lost», тобто «загублений», коли описують себе. І вони натякають, що саме в «Шекспірі» вони знаходять себе.

Чому? Невже так багато значить відчуття відсутності державних регуляцій, грошових відносин, атмосфера затишного місця, де тебе ніхто не чіпатиме? Так, велике значення має творча атмосфера ескапізму  книжки й культура поглинають таких «загублених». І, звісно, субєктивні чинники. Втім, факт безкоштовного проживання, самоуправління, сегрегації від суспільних та державних правил, також непомітно відіграють свою роль. Втеча від колективу гармонійно поєдналася з принципом привітності до всіх незнайомців поза залежністю від їх раси, класової приналежності тощо.

«Шекспір і компанія»  це дійсно в дечому реалізація трохи анархістичних, трохи соціалістичних принципів. Але чи можна екстраполювати правила цього маленького світу на більший? Невідомо. Та й сам «Шекспір»  це, можливо, просто звичайний книжковий клуб для звичайних творчих людей, допитливих, хіпі та інших. Легкі наркотики, алкоголь, специфічні й субєктивні переконання  це звична складова життя цього літцентру. Його життя підійде не всім, але цього й не вимагається. Колись один перекотиполе записав у автобіографії:

«Цей Уїтман  це просто якийсь придурок з козлячою борідкою, та й весь Шекспір  такий самий».

Плюс зовсім без грошей і певних капіталістичних благ «Шекспір» навряд чи залишився б на плаву.

Тільки от все ж таки існують тисячі тисяч людей, яким не підходить чіткий і впорядкований світ, роздроблений на колективи, і яким дуже до вподоби (не)правила життя «Шекспіру». Чи їх мільйони? В одному тільки маленькому «Шекспірі» зупинялося вже понад 40 000 тисяч перекотипіль.

 

 

Джордж Уїтман помер у віці 98 років, шість років тому. Перед смертю написав крейдою на дошці магазину:

«Сто років тому мій Шекспір був винним магазином. А в 1600 році весь будинок був монастирем під назвою Дім майстра. В середні віки в кожному монастирі був монах-лампєр, чиїм обовязком було запалювати всі свічки перед настанням сутінок. Я робив це шістдесят років. Тепер черга моєї доньки».

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери