Шпилька і свастика. Альтернативні праві як дзеркало політики ідентичності

Шаджа, Гейдер

  • 01 лютого 2017
  • 1045

Переклав Володимир Артюх

Якби на початку 2016‑го року ви почули про конференцію Національного інституту політики на тему «Політика ідентичності», ви, певне, подумали б, що це безневинна зустріч прогресивних інтелектуалів. Але якби ви туди сходили, були б прикро вражені. Інститут національної політики – це організація білих націоналістів під контролем улюбленця ЗМІ, неонациста Річарда Спенсера.

Спенсер, який зробив популярним евфемізм «альтернативні праві» (alt-right), любить описувати свою ідеологічну платформу як «політику ідентичності для білих людей». За будь‑якої нагоди він поправляє тих, хто називає його білим расистом: ні, мовляв, він лише «націоналіст», або «традиціоналіст», або радше «ідентитарист». Спенсер хоче збудувати, як він каже, «білу етнодержаву», населену за принципом спадковості. Свідомо ставлячи з ніг на голову словник соціальної справедливості, він говорить про цю державу як про «безпечне місце для європейців».

2015 року, на першому курсі університету, цей консервативний християнин уже пророкував, що рано чи пізно праві запозичать ті ліберальні та ліві стратегії, які їм будуть здаватися доцільними. На тлі бурхливої дискусії довкола «попередження про тригери» (trigger warning) він відмовився читати графічний роман Елісон Бекдел «Fun Home», створений на основі мемуарів, де йшлося, серед іншого, про лесбійський секс. Крім того, 2015 року студентські активісти Єйлю проводили кампанію за звільнення викладачки Еріки Хрістакіс, яка написала листа з закликом до адміністрації не регулювати використання студентських маскарадних костюмів на Геловін із мотивів дотримання культурної чутливості. У кінці 2016 року «альтернативні праві» тролі організували онлайн-цькування й вимагали звільнити Джорджа Сіккар’єло-Мейгера, професора Університету Дрекселя, який іронічно вжив у твітері вислів «білий геноцид». Цей вислів уже в цілком серйозному значенні з’явився в стрічці твіттера Дональда Трампа, коли той ретвітнув акаунт «альтернативних правих».

Донедавна вислів «біла політика ідентичності» був усього лише пасткою, яку прогресисти готували для правих. Цим риторичним вивертом вони намагалися представити жорстоку історію расизму в Америці як 400 років «білої політики ідентичності», нібито доводячи, що  праві грішили тією ж тактикою, що й ліві.

Тепер праві із самовдоволеним вишкіром визнають цю симетрію. «Доки ми будемо уникати й заперечувати нашу ідентичність, коли всі інші відстоюють свою, в нас не буде жодних шансів протистояти гніту, ніяких шансів забезпечити майбутнє, ніяких шансів знайти інший горизонт», – каже Річард Спенсер у вступному відео під назвою «Хто ми?» на сайті Національного інституту політики.

Спенсера не турбує, коли кажуть, що його заклики до національної гордості й автономії схожі на ті, що їх іноді роблять «кольорові». Згідно з The New York Times, він це відверто визнає. Спенсер іноді нагадує персонажа з роману Філіпа К. Діка, парадоксально втілюючи свою протилежність.

Як расисту вдається аргументувати свою позицію мовою антирасизму? Дивлячись на недавню статтю на Breitbart, написану в співавторстві з реакційним провокатором Міло Янопулосом, видно, де вони знайшли лазівку.

Янопулос бадьоро виступає за включення ідей «альтернативних правих» до «мейнстрімного консерватизму», обережно витанцьовуючи навколо класичної расистської риторики. «Відколи громади почали включати різні групи населення, культура й політика цих громад стала віддзеркалювати ті групи, з яких вони тепер складаються», – говорить він награно нейтральною, туманною мовою. Далі він викладає свою точку зору конкретніше:

Інтелектуали альтернативної правиці також відстоюють думку, що культура невідривна від раси. Альтернативні праві вважають, що окремішність національних груп певною мірою необхідна для збереження культури. Мечеть поруч із англійською вулицею, де повно будинків з прапорами Святого Георгія, кажуть альтернативні праві, це ні англійська, ні мусульманська вулиця – розділення необхідне для самобутності.

Деякі прихильники альтернативної правиці приводять більш витончені аргументи. Вони кажуть, що коли різні групи звести докупи, то спільна культура зводиться до найменшого спільного знаменника. Замість мечетей або англійських будинків отримуємо атеїзм і штукатурку.

Як не дивно, ця позиція має багато спільного з лівою критикою так званого «культурного привласнення», й альтернативні праві це відверто визнають.

Завзяття, з яким альтернативні праві заявляють про боротьбу за спільну справу з лівими – це щось нове. Мейнстрімний консерватизм, як і раніше, вважає, що критика «культурного привласнення» – це ліволіберальне заняття, гідне щонайдошкульнішого висміювання.

***

«Серед багатьох безглуздих ідей молодих лівих, які хочуть здаватися хорошими, не завдаючи собі клопоту робити добро, культурне привласнення стоїть осібно», – пише National Review. У консерваторів текла слинка, коли вони бачили, як ліволіберальні активісти або критики обурювалися через в’єтнамські сендвічі в їдальнях коледжу Оберлін, через заклик журналістки Лайонел Шрайвер до письменників зображати персонажів з етнічних груп, до яких вони не належать, через білизну Victoria’s Secret на основі традиційного церемоніального одягу тощо. На їхню думку, навряд чи можна знайти кращий приклад фривольності й тиранії тих, кого вони називають «воїнами соціальної справедливості».

Оманливо безневинний термін «культурне привласнення», запозичений з академічного жаргону, сам собою не передає всю серйозність, з якою його сприймають у певних колах. За даними інтернет-журналу Everyday Feminism, він означає «такі владні відносини, за яких представники панівної культури переймають елементи культури тих, кого панівна група систематично пригноблювала». Ця ідея виливається в систему правил, що приписують, хто має, а хто не має права поводитися певним чином. Вам можна готувати «фо»? Вам можна навчати йозі? Вам можна носити волосся, заплетене в «африканські кіски»? Це залежить від того, до якої культури ви належите. Якщо ви належите до «панівної культури», ви дійсно не повинні це все робити. Це крадіжка в кращому випадку й насильство – в гіршому.

Для обох сторін протистояння це може здатися дивиною, але ліві не завжди розуміли «культурне привласнення» як форму гноблення. Цей відтінок значення став усюдисущим у сьогоднішньому політичному кліматі, сформованому соціальними медіа. Але коли про нього вперше почали говорити, «культурне присвоєння» мало значення майже протилежне сучасному.

Цьому терміну передувала ідея, висунута Центром сучасних культурних досліджень в  ніверситеті Бірмінгема. Для Стюарта Гола та інших авторів культурне присвоєння – це спосіб формування субкультур. Актуальними об’єктами їхніх досліджень, наприклад, у збірнику Resistance Through Rituals 1975 року були молодіжні культури в Англії: тедді бої, моди, скінхеди тощо. Але прецеденти були й давніше. Індійська їжа в Англії, негритянські спірічуелс в Америці, лазні у Франції ХІХ століття – у всіх цих випадках члени груп, які ми тепер звемо «маргінальними», використовували видозмінені елементи панівної культури, створюючи свої власні спільноти, які можна було ховати у всіх перед очима.

Вислів «культурне привласнення» став типовим для академічних досліджень культури в 1990‑х роках, хоча вже на той час його ставили під питання. Він був наріжним каменем роботи таких вчених, як історик Джеймс Сідбері, що називав «культурним привласненням» «творчі акти» вироблення «опозиційної культури» африканських рабів Вірджинії в ХІХ столітті. Джордж Ліпсіц використав це поняття схожим чином у своїх дослідженнях афро-американської музики, вживаючи свій власний менш суперечливий термін «стратегічний антиесенціалізм» – кивок у бік постколоніальної теорії. Але ідею «культурного привласнення» зробив частиною розвинутої теорії Дік Гебдідж у своєму засадничому дослідженні Subculture.

У минулому студент Бірмінгемської школи, Гебдідж стверджував, що масове виробництво товарів «відкрите для подвійної модуляції». Ось що він писав:

Ці «скромні об’єкти» можна присвоїти магічним чином; вони «вкрадені» підпорядкованими групами й змушені нести «секретні» значення: значення, які виражають в кодованому вигляді певні форми опору тому ладу, що гарантує їхнє подальше підпорядкування.

Основними інформантами Гебдіджа були лондонські панки кінця сімдесятих – група, сформована не за етнічною ознакою, а шляхом добровільної участі.

Subculture простежує спектр видів присвоєння, яке здійснюють панки, починаючи з їхнього найбуденнішого символу – шпильки. Ці невинні знаряддя «вирвані зі свого внутрішнього контексту корисності, їх носять як шокуючі прикраси”. Книга завершується найнеоднозначнішим символом, який запозичили панки, можливо, найсуперечливішим символом у західній культурі – свастикою.

Гебдідж стверджував, що панки носили свастику не через прихильність до правої ідеології. Натомість це був наївний спосіб дистанціюватися від культури їхніх батьків, британського покоління, для яких свастика «означала “ворога”». Гебдідж цитує молоду представницю панків, опитану журналом у 1977‑му році, за розквіту лондонської субкультури панків. Вона стверджувала, що носила свастику тільки тому, що «панкам просто подобається ненавидіти».

Часова дистанція дозволяє зробити нам деякі висновки про можливі результати культурного привласнення. За багато років шпильки стали нерозривно пов’язані з панками, можливо, навіть більше, ніж зі швачками. Що ж стосується свастики, то більшість колишніх панків не особливо пишаються тим, що колись її носили – попередні конотації свастики не так легко затерти.

Але сорок років по тому шпильки та свастики знову в моді, але з абсолютно інших причин.

***

Все почалося з того, що Еллісон, американська емігрантка, що живе в Лондоні, стала помічати повідомлення про расистське насильство по всій країні. Після голосування за «Брексіт» громади іммігрантів почали зазнавати нападів, що моторошно нагадували лондонські заворушення кінця 1970‑х років. Як емігранка, Еллісон не змогла взяти участь у референдумі, але вона хотіла якось безпосередньо показати жертвам нападів, що вона їм не загрожує, що в її присутності вони могли почуватися в безпеці.

Її чоловік вигадав для цього носити шпильку. «Він любить дотепи», – пояснила вона The Guardian 1. Еллісон закликала до дії в твітері. Вона написала, що шпильку слід розглядати не як «порожній жест», а як обіцянку виступати від імені тих, хто в небезпеці. Цей символізм нагадав активістську практику надання «безпечного простору», де пригноблені могли б знайти розраду від небезпечного середовища. Шпилька дозволяла співчутливим білим людям, – «союзникам», за словами Еллісон, – створювати безпечний простір там, де вони перебувають самі. Через два дні #safetypin став трендом.

Коли шок виборчого переполоху перетнув Атлантичний океан, шпилька пішла слідом. Через два дні після президентських виборів Мішель Голдберг написала колонку в Slate, агітуючи за використання шпильки в сьогоднішній Америці, де «жалюгідним 2 потурають». Але, запозичивши цей символ, вона змінила його призначення. Голдберг турбувало, що як білу жінку її сприймуть за виборця Трампа. «Нам потрібен зовнішній знак співчуття, спосіб, у який більшість із тих, хто голосували проти фашизму, упізнають один одного», – пише вона. Якщо Еллісон використовувала шпильку, щоб закликати до дії, Голдберг вживає її як сигнал спорідненості між переможеними прихильниками Гілларі Клінтон.

Наступного дня Fashionista опублікував список із «13 брошок-шпильок, які слід носити відтепер і на наступні чотири роки», обіцяючи «легкий спосіб висловити солідарність». Vogue пішов слідом, пропонуючи алмазні та золоті сережки-шпильки по $1065 за штуку. «Доведіть свої переконання грошима та вдайтеся до реальних дій проти сил ненависті», – говориться в статті.

Ця нова роль зробила шпильку ще більш уразливою для критики. Філіп Генрі у Mic назвав носіння шпильки нічим не кращим за «поплескування самого себе по спині». Досить скоро шпилька стала символом не проактивности або солідарності, а поверховості. Вона стала ідеальним втіленням того, що Генрі назвав «перформативним wokeness 3]»: промовистим евфемізмом на позначення конкуренції білих лібералів за звання найкращого союзника в інтернеті.

Врешті-решт, критикувати шпильку стало ще більш woke-овим. Звідси такі плутані висловлювання, як‑от колонка Крістофера Кілті в Huffington Post «Дорогі білі, не ганьбіться зі своїми шпильками». Кілті незграбно пише то від першої, то від третьої особи, в обох випадках ідентифікуючись із білими і в той же час звертаючись до білих як до зовнішньої групи. Він використовує два визначення білої ідентичності: як стан зіпсованості й декадансу, що його Кілті героїчно подолав, і як біологічно обумовлену незмінну характеристику.

Крім того, ця плутанина породжує бізнес-можливості. На сцену виходить Марісса Дженай Джонсон і Леслі Мак зі своєю «Safety Pin Box».

***

Марісса Дженай Джонсон прославилася тим, що вона разом із ще одним активістом перервали мітинг Берні Сандерса в Сіетлі. В імпровізованій промові вона закинула Сандерсу недостатню увагу до чорношкірих, представляючися однією із засновниць руху «Життя чорношкірих важливе» в Сіетлі. Але інший місцевий активіст того ж руху, Моговк Казма, розповів The Seattle Times, що втручання не було організовано колективно, «двоє людей займаються цим самі по собі».

Джонсон швидко прониклася підприємницьких духом і разом із подругою-активісткою Леслі Мак створила «Safety Pin Box». Ідея з’явилася, коли вони незабаром після виборів поїхали у відпустку на Ямайку. Це поштова розсилка за підпискою до $100 в місяць: на сайті уточнюють, що це «бізнес, а не благодійність». Ця «коробка» містить не шпильки, а список активістських завдань для «союзників», якими веб‑сайт називає «людей із привілейованої групи, котрі підтримують боротьбу пригноблених». Вони мають довести свою підтримку «фінансово, фізично, емоційно й духовно». Тон сайту строгий, але оптимістичний: «Хай ви новачок у союзництві чи давно вже зрозуміли, що шпилька – це хибний спосіб виявити солідарність, Safety Pin Box для вас!»

Так зміцнюється поділ на пригноблених і їхніх союзників, введений ще шпилькою Еллісон. Є строгі критерії розподілу завдань між виконавцями й цілей, на які ці завдання спрямовані. Ось одне із запитань розділу FAQ на сайті: «Чому Safety Pin Box займається чорношкірими, а не маргіналізованими людьми?» Це справедливий закид, зважаючи на загрози для латиноамериканців і американських мусульман за президентства Трампа. У відповіді бачимо таксономію політичної відповідальності та діяльності.

Safety Pin Box створили чорношкірі жінки для чорношкірих жінок/фамок. Часто вважається, що чорношкірі, й особливо чорношкірі жінки/фамки, мають працювати заради кого‑завгодно, крім себе. Safety Pin Box – це акт радикального колективного самозбереження, і ми відкрито заявляємо, ми #NotYourMule 4. Є багато інших організацій та рухів, які підтримують інші ідентичності, і ви можете долучатися до них.

Вони пропонують й інші аксесуари, наприклад футболки з написом «Я плачу репарації». Федеральний уряд має радіти, що репарації більше не в його відповідальності, їх будуть платити білі середнього класу з гризотами сумління.

Згідно з Vice News, кілька сотень людей підписалися на розсилку. Серед них сумлінний мешканець Парк Слоуп, який в інтерв’ю Vice сказав, що завдяки річній підписці хоче стати повністю «сенсибілізованим». Але ідею монетизувати «союзництво» зустріли з деяким скептицизмом – хоча сайт вказує, що частину прибутку віддаватимуть чорношкірим активісткам, інша частина дістанеться засновницям. «Я не готова сказати в ефірі, що я не збираюся купити новий автомобіль,» – жартує Мак у відповідь кореспонденту Vice.

Один із найперших критичних розборів зробив журналіст Лі Фанг, поставивши під сумнів мотиви бізнесу. У серії дошкульних твітів він назвав сайт «гербалайфом для людей, що хочуть виглядати woke». За реакціями на його критику можна судити про те, як прийнято «викликати на дуель» серед активістів руху за соціальну справедливість. Усім було цікаво не те, чи був коментар Фанга доречним, а те, чи він мав право його робити. В одному потертому зараз твіті читаємо влучний підсумок: «Лі Фанг – це все, що не так із білими чоловіками покоління міленіуму».

Але не все добре і з цією позицію, адже Лі Фанг не білий. Прихильники альтернативної тактики розвінчували його «самоненависну расистську дупу», його запопадливість перед «білими татками», а в найгіршому випадку порівнювали з бананами і Twinkies – жовтими зовні, білими всередині. «Лі Фанг – азійський хлопець, який заробляє на життя, женучи на чорношкірих, щоб вислужитися перед білими», – подибуємо вердикт у ще одному твіті. Оскільки не вдалося підірвати довіру до нього як до не‑білого, взялися за колективну позицію американців азійського походження: Фанг і йому подібні «вписуються в зразковий міф про меншини, що виконують роботу білих расистів».

Хоча під час бурі й натиску woke-активістів у твітері факти залишалися туманними, почав ясно проглядати принцип, характерний для пропаганди сучасного руху за соціальну справедливість. Критерії відбору людей, яким дозволено претендувати на те чи інше, залежать від ряду критеріїв, які потрапляють у категорію «ідентичності». Ваше право на політичну активність визначається вашим зовнішнім виглядом.

Ми залишаємося з простим герменевтичним знаряддям для визначення істинності певного твердження. Хто його висловив, до якої групи він належать і що мають право говорити члени цієї групи?

***

Якщо шпилька була спірним символом для лівих, то про свастику так само запекло сперечалися праві. Протягом тижня після виборів Трампа, коли зростала популярність шпильок, Південний центр закону про бідність зафіксував не менше 60 графіті зі свастикою на всій території Сполучених Штатів. Але ідеологи альтернативних правих почали уникати використання цього символу. The New York Times повідомила, що в листопаді Націонал-соціалістичний рух, одна з провідних неонацистських груп, вирішив припинити використовувати свастику, «намагаючись, – за словами її лідера, – стати більш інтегрованою й більш мейнстрімною».

Але не всіх расистів так само легко ідентифікувати, як неонацистських скінхедів. Один із найстаріших майданчиків ввічливого расизму, який просунули в авангард сучасної політики альтернативні праві, – це American Renaissance, видання білих націоналістів, започатковане клоуном серед патриціїв Джаредом Тейлором. Вони наряджають свій екстремізм в костюм і краватку за допомогою евфемізмів «расового реалізму», і небезуспішно. Федеральний уряд недавно надав некомерційний статус мозковому центру Тейлора, The New Century Foundation, а також Інституту національної політики Спенсера й ще двом білим націоналістичним організаціям.

Дещо несподівано, Кріс Робертс, штатний автор American Renaissance нещодавно написав пост у блозі, де запропонував новий спосіб рекрутування прихильників.

За останні півтора роки на політичному лівому фланзі з’явилася цікава ніша. Це сегмент того крила лівих, які підтримують Берні Сандерса і виступають проти расової політики ідентичності в цілому і проти присоромлення бідних білих зокрема. Я називаю їх анти-антибілі ліві.

Далі Робертс цитує ряд статей з Jacobin Magazine на доказ цього, зокрема одну, написану автором цієї статті. Він сподівається, що «ліва опозиція до антибілого мислення могла б стати першим кроком для молодих білих у розвитку расової свідомості».

Але Робертс недобачає прогалини у своїй логіці. Якщо білий націоналізм – це одна з форм політики ідентичності, то «соціалісти, які виступають проти політики ідентичності загалом», за визначенням, виступають проти білого націоналізму. Робертс і його соратники не можуть уявити собі політику на основі універсального принципу, а не на основі протистояння ідентичностей. Найбільше вони бояться способу мислення про людей, байдужого до раси.

Расисти, не такі витончені, як у American Renaissance, називають будь‑яку практику, що згуртовує людей усупереч етнічності, «білим геноцидом». Саме про цю параноїдальну фантазію говорить Сікар’єло-Мейгєр. «Білий геноцид» означає не масове вбивство білих людей, а появу такого світу, в якому люди більше не ділитимуться на чіткі расові категорії. Цей вислів придумав білий расист Девід Лейн, автор гасла, відомого як «14 слів»: «Ми повинні забезпечити існування нашого народу й майбутнє для білих дітей».

Білі націоналісти не дуже переймаються через протести проти культурного привласнення, враховуючи що, за словами Яннопулоса, «культура невіддільна від раси». Із цим припущенням риторика мейнстрімного антирасизму сама вразлива до присвоєння правими. Саме тому такі, як Річард Спенсер, можуть схвалювати інциденти на зразок того, що трапився в Університеті Оттави. Там безкоштовний клас йоги для студентів з обмеженими можливостями закрили через «неоднозначні культурні конотації». Заява Студентської федерації з цього питання зв’язала його з загрозою «культурного геноциду». У блозі для Radix Journal, видання альтернативних правих, яке заснував Спенсер, він ледь стримував захоплення. Він навів цей випадок як приклад «формування расової свідомості» й аплодував студентським активістам за «участь в ідеологічному проекті, над яким мали б трудитися традиціоналісти».

Звісно, що ліволіберальна політика ідентичності та білий націоналізм альтернативних правих не співмірні. Проблема в тому, що вони сумісні.

***

Наприкінці 2016 року MTV News випустили відео під назвою «Новорічні резолюції на 2017 рік для білих хлопців». На відео ми бачимо кілька молодих людей, серед них білі чоловіки, що звертаються до «білих хлопців» у другій особі. «2017 року дещо ви могли б зробити трохи краще», – говорить один із них. «Білих хлопців» вважають відповідальними за обрання Дональда Трампа, історію американської расової нерівності, жорстокість поліції, а також безліч інших соціальних недуг. Їх колективно звинувачують у м’якому вироку, що його суддя Каліфорнійського верховного суду Аарон Перскі виніс Броку Тернеру за сексуальне насильство.

Однозначне ототожнення білих чоловіків із могутніми корумпованими фігурами на зразок Перскі – це не просто звинувачення, це також надання імунітету. Доводячи логіку союзництва до крайнощів, відео закликає «білих хлопців» до пасивності, а не до участі.

Ця тактика може бути корисною для перемоги в інтернетних суперечках, але її значення для організаційної діяльності в реальному світі під питанням. Навпаки, союзи між рухами на зразок коаліцій між місцевими групами «Життя чорношкірих важливі» й «Боріться за $15, вимагають від учасників робити щось поза межами союзництва. Як відзначає Кінга-Яматта Тейлор у своїй книзі про історію «Життя чорношкірих важливі», між цими рухами існує «логічний зв’язок»: «Надмірна представленість афроамериканців серед бідних і робітничого класу зробила їх мішенню для поліції, що полює на людей із низькими доходами». Коли більше половини чорношкірих робітників працюються менш, ніж за $15 за годину, боротьба за мінімальну зарплату стала частиною боротьби за расову справедливість. Це вимога від імені всіх.

Працівник Virginia Waffle House та активіст руху за мінімальну зарплату Нік Сміт писав про таку співпрацю в The Washington Post:

Напередодні виборів і після них політики, аналітики, соціологи й експерти намагалися розділити робітничий клас за расовими ознаками. Вирісши у графстві Дікенсон, у спільноті, що на 98 відсотків складалася з білих, я бачив довкола тільки животіння сімей із білого робітничого класу. Але коли я долучився до боротьби за $15, я зустрів людей, які працюють у ресторанах в інших частинах держави й дізнався: у великих містах люди теж страждають на низькооплачуваних роботах. І багато сімей у цих великих містах стикаються з іншими загрозами на зразок насильства  боку поліції та ризику депортації.

Білий, чорношкірий, коричневий – ми всі разом боремося за краще життя для наших сімей.

Для Сміта, як і для груп на зразок «Молодих патріотів» до нього, боротьба з насильством поліції й проти депортації стала його боротьбою. Це частина колективних вимог «забутих громад по всій нашій країні». Побудова руху, заснованого на універсальних принципах, не завжди вдавалася – атрибути ідентичності вже давно переслідували навіть чесний універсалізм американських соціалістів. Але навіть коли такого роду коаліції не увінчалися успіхом, вони мають принаймні одну велику перевагу: це протилежність «ідеологічного проекту», який, як сподівається Річард Спенсер, будуть для нього створювати ліві.

Натомість відео про «новорічні резолюції» не становить великої загрози для альтернативних правих. Зворотна реакція на нього була настільки серйозною, що MTV видалили відео протягом 48 годин з моменту його розміщення. Але заява, яку зробив канал, не просто неефективна як політична стратегія, вона й на політичний аналіз не тягне. Відео називає адресатів («білі хлопці»), фактично ідентифікуючи їх із правими, але нічого не каже про особистість суб’єкта, що робить заяву.

Суб’єкт звернення на відео – це «ми». Без відповіді залишається, хто стоїть за цим займенником. Кого він включає? Це питання Річард Спенсер поставив руба в пропаганді Національного інституту політики: «Хто ми?».

В альтернативних правих є відповідь, і вона узгоджується з довгою історією імперіалізму й білим расизмом. Як показує їхнє засвоєння мови політики ідентичності, правих влаштовує, коли ліві у відповідь просто перевертають політику ідентичності, породжену цією історією. Це дозволяє правим проводити лінії розмежування, відмежовуючи територію своєї білої національної фантазії. Але якби вони зіштовхнулися з єдиним «ми» – суб’єктом, що відмовляється визнавати кордони, розділення та ієрархії, породжені логікою ідентичності – альтернативним правим не було б куди встромити свого прапора. Білі націоналісти виявилися б у найгіршому становищі для сторони в борні: вони були б не в змозі ідентифікувати ворога.

Оригінал статті

 

Notes:

  1. маючи на увазі, що англійською це швацьке знаряддя називається safety pin, буквально «безпечна шпилька» – прим. пер.
  2. the deplorables, тобто прихильникам Трампа, за висловом Гіларі Клінтон, – прим. пер.
  3. новомодне сленгове слово, що означає гостре усвідомлення різноманітних форм нерівності – прим. пер.
  4. не ваші мули – прим. пер.

Залишити коментар