Ставлення населення окремих районів Донецької області до приватної власності

  • 22 серпня 2017
  • 472
Ставлення населення окремих районів Донецької області до приватної власності

Олександр Струченков

Інститут приватної власності є невіддільним атрибутом та фундаментом капіталістичної системи. Ідея недоторканності приватної власності покладена в основу буржуазного цивільного права та підкріплена численними ідеологемами. Проте вони не завжди здатні гарантувати захист «природних прав» власників засобів виробництва, особливо в умовах соціально-економічної нестабільності та війни. Яскравим прикладом цього є збройний конфлікт у Донбасі, який точиться з весни 2014 року. Одним із наслідків цих подій є тотальний перерозподіл власності на непідконтрольних українському уряду територіях, відомих як окремі райони Донецької області, або Донецька Народна Республіка. Уже влітку 2014 року почалася експропріація автотранспорту та залишених осель, а згодом  і рейдерські захоплення обєктів господарської діяльності (мережі супермаркетів, автозаправок). З весни 2015 року цей процес набув більш системного та упорядкованого характеру і здійснювався вже під гаслами націоналізації. Утім, зауважимо, що для позначення зміни власників серед населення побутує інший, більш місткий термін, запозичений із жаргону гопників  віджимання (російською «отжим», «отжать»  ограбувати, відняти щось).

На цей момент у власності ДНР знаходяться підприємства паливно-металургійного комплексу, хімічної галузі, потужності телекомунікаційних операторів («Київстар», «Лайфселл», «Укртелеком»), підприємства комунальної сфери, мережа міських ринків тощо (Совет министров Донецкой Народной Республики; Закон ДНР). Як наслідок, значно збільшився державний сектор економіки. Усе це подається в офіційному дискурсі як реалізація гасел «ДНР  республіка народної економіки без олігархії та корупції», «Народ  ось справжній хазяїн ДНР».

Наскільки процеси перерозподілу економічних активів та їхньої націоналізації вплинули на делегітимізацію приватної власності? Для зясування цього питання у квітні 2017 року в Донецьку, Макіївці, Горлівці та Амвросіївці було проведене соціологічне опитування. У дослідженні взяли участь 400 респондентів. Ця вибіркова сукупність репрезентативна за такими критеріями, як стать, вік, соціально-професійний статус. Крім того, під час аналізу відповідей враховувався рівень добробуту респондентів за розміром середньодушового доходу та субєктивною самооцінкою. Респондентам запропонували висловити свою думку щодо доцільності приватизації, наявності приватних підприємств та їхньої націоналізації.

Приватизація підприємств промислового сектору в Україні завершилася в цілому в середині 2000-х років. Ретроспективний аналіз через 10 років дозволяє з більшою мірою обєктивності визначити доцільність процесів роздержавлення власності. Зауважимо, що ставлення населення до приватизації не в останню чергу залежить від того, який промисловий обєкт підпав під приватизацію. Як бачимо з табл. 1, передачу малих підприємств у приватні руки підтримують 53,6% респондентів, тоді як продаж великих підприємств  тільки 46,7%.

 

Таблиця 1

Ставлення населення до доцільності приватизації підприємств (у %)

 

Наведені дані не дозволяють констатувати суцільну підтримку приватизації, оскільки щонайменше кожний третій опитаний вважає її недоцільною, а кожний десятий остаточно не визначився з власною позицією щодо цього. Але навіть за таких умов рівень підтримки приватизації в ОРДО виявився вище, ніж в цілому в Україні. За даними моніторингового дослідження Інституту соціології НАН України, у 2014 році співвідношення прибічників та противників приватизації великих підприємств становило 19,9% / 54,4%, а прибічників та противників приватизації малих підприємств  43,1% / 25,9% (Українське суспільство: моніторинг соціальних змін 2015: 14).

Ставлення до роздержавлення власності зумовлене не тільки розміром останньої, але й соціальним статусом респондентів. Зокрема, чоловіки у порівнянні з жінками більш схильні вважати доцільною приватизацію великих підприємств (51,3% проти 40,4%). Зафіксований зворотній звязок між віком респондентів та рівнем підтримки приватизації великої власності. Якщо серед молоді віком 18-20 років цей показник сягає 59%, то серед старших  60 років  лише 20,5%.

Проте на наш погляд, факторами, які найбільше визначають відповіді респондентів, є їхній соціально-професійний статус та рівень добробуту. Найбільше переконані у доцільності роздержавлення великих підприємств студенти (54,2%) та робітники (52,8%), а найменше  пенсіонери (24,3%) та службовці (33,8%). Цікаво, що серед підприємців виявилося більше противників (48%), а не прибічників (41,6%) приватизації.
Для визначення рівня добробуту респонденти були розподілені на чотири групи. До найбідніших були віднесені особи із середньодушовим доходом менше ніж 3000 рос. руб., до найзаможніших  особи із середньодушовим доходом більше ніж 10000 рос. руб. Цілком очікуваною виявилася така тенденція  зі зростанням рівня доходів збільшується рівень підтримки приватизації великих підприємств. Якщо серед найбідніших він становить 39,2%, то серед найзаможніших  50% (див. рис. 1).

 

Рис. 1. Розподіл відповідей на питання: «Чи вважаєте Ви доцільною приватизацію великих підприємств?»

(залежно від розміру середньодушового доходу респондентів, у %)

 

Позиція окремих груп респондентів щодо доцільності приватизації малих підприємств має певну специфіку. По-перше, немає суттєвої відмінності у рівні підтримки роздержавлення малих підприємств між чоловіками (50,7%) та жінками (56%). По-друге, щонайменше половина респондентів всіх вікових груп переконана в доцільності приватизації малих підприємств. Єдиний виняток становить група осіб старше 60 років, де цей показник становить 48,7%. По-третє, за ознакою статусу та характеру зайнятості найвища підтримка малої приватизації зафіксована серед незайнятих (72%), а найнижча  серед службовців (43%). Що ж до інших професійних груп (робітники студенти, підприємці, пенсіонери), то цей показник коливається в межах 53-56%. По-четверте, в усіх майнових групах співвідношення прихильників та противників роздержавлення малих підприємств однакове та становить 5055% проти 3338% (див. рис. 2).

 

Рис. 2. Розподіл відповідей на питання: «Чи вважаєте Ви доцільною приватизацію малих підприємств?»

(залежно від розміру середньодушового доходу респондентів, у %)

 

Чи є різниця в ставленні населення до роздержавлення великих та малих підприємств випадковою? Звісно ж, ні. У масовій свідомості велика приватизація асоціюється з розграбуванням загальнонародного багатства, створеного наполегливою працею кількох поколінь. Негативні наслідки цього були очевидні для багатьох людей: формування кланово-олігархічної системи, збільшення експлуатації та поглиблення нерівності в суспільстві. Приватизація дрібних підприємств, навпаки, не повязується із загрозами добробуту пересічних громадян.

 

"Самим фактом свого існування приватні підприємства легітимізують інститут приватної власності."

 

Незважаючи на те, що не менше третини мешканців ОРДО переконана в недоцільності приватизації підприємств, ідея приватної власності на засоби виробництва все більше укорінюється у свідомості людей. Самим фактом свого існування приватні підприємства легітимізують інститут приватної власності. Утім, як і у випадку з приватизацією, ступінь легітимності приватної власності залежить від її розміру. Зокрема, до існування великих приватних підприємств у цілому позитивно ставляться 78,2% опитаних, а до існування малих приватних підприємств  82,5% (див. табл. 2).

 

Таблиця 2

Ставлення населення до існування приватних підприємств (у %)

 

Доволі високий рівень толерантного ставлення до приватних підприємств пояснюється насамперед тим, що саме їхні власники донедавна були основними роботодавцями в регіоні. Крім того, наведені показники значно перевищують аналогічні по Україні в цілому. Так, 2013 року співвідношення тих, хто позитивно або негативно ставився до існування великих підприємств, становило 36,8% проти 43,1%, а у випадку із малими підприємствами  6% проти 22,1% (Ворона, Шульга 2013: 448449).

У ставленні окремих груп респондентів до існування як великих, так і малих приватних підприємств можна виявити спільні риси. По-перше, зі збільшенням віку опитаних зменшується рівень позитивного ставлення до існування приватних підприємств. Майже всі молоді люди віком 1820 років (94,9%) у цілому позитивно ставляться до існування великих та малих приватних підприємств. Серед осіб похилого віку старше 60 років частка таких становить відповідно 58,9% та 69,2%. По-друге, найбільше схвалюють існування приватних підприємств студенти (великі підприємства  92,3%, малі підприємства  91,1%), а також підприємці (в обох випадках 89,6%). Найменш схвально до існування приватних підприємств ставляться пенсіонери (великі підприємства  54%, малі підприємства  67,5%). По-третє, збільшення рівня підтримки існування приватних підприємств корелює зі збільшенням рівня доходів респондентів. Якщо серед представників найбіднішої групи він становить 71,473,2%, то серед представників найзаможнішої групи  90,498,1% (див. рис. 3).

 

Рис. 3. Рівень позитивного ставлення до існування приватних підприємств (залежно від розміру середньодушового доходу респондентів, у %)

 

За умов схвального ставлення до приватизації та існування приватних підприємств цілком природним виявляється бажання багатьох опитаних мати власність на засоби виробництва. Майже половина (47%) була б не проти володіти великим підприємством, кожний пятий  малим підприємством (17,6%) або землею (18,3%). Тільки кожний шостий респондент (15,8%) волів би мати не власність на засоби виробництва, а гідну оплату за результатами своєї трудової діяльності (див. рис. 4).

 

Рис. 4. Розподіл відповідей на питання: «Що б Ви хотіли мати у приватній власності»? (у %)

 

Звісно, що соціальний статус респондентів впливає на їхні приватновласницькі уподобання. Зокрема, чоловіки порівняно частіше за жінок прагнуть володіти великим підприємством (відповідно 50,5% проти 43,5%). У випадку з малим підприємством ситуація протилежна (13,1% проти 22%). З віком бажання володіти великим чи малим підприємством вщухає. Якщо серед молоді 1820 років таких було 70,5%, то серед осіб старше 60 років  43,6%. Натомість багато людей старшого віку хотіли б володіти землею (5160 років  25%, старше 60 років  46,2%). Можна припустити, що вони мають на увазі володіння не величезним маєтком, а невеликою ділянкою (дачею), де могли б працювати у власному городі або саду.

Серед усіх соціально-професійних груп про прагнення мати не власність, а гідний заробіток найбільше заявляють незайняті (24%), службовці (23,5%) та робітники (20%). Натомість найбільший потяг до володіння власністю на засоби виробництва (підприємства, земля) проявляють студенти (96,1%) та підприємці (87,5%).
Жага власності посилюється в міру збільшення добробуту респондентів. Водночас змінюється пріоритетність тих обєктів, якими вони хотіли б володіти. Чверть (26,8%) представників найбіднішої верстви воліли б мати не власність на засоби виробництва, а гідну зарплату. Ще третина (30,4%) хотіла б володіти землею. В уявленнях багатьох з них це передбачає безпосередню працю на ній. У той же час власниками підприємств хотіли б бути 42,9%. Зовсім інші прагнення висловлюють представники найзаможнішої групи. Власниками підприємств, насамперед великих, хотіли б бачити себе 71,2%, власниками землі  19,2%. Тільки 7,7% опитаних з цієї групи бажали б мати виключно гідну оплату власної праці (див. рис. 5).

 

Рис. 5. Розподіл відповідей на питання: «Що б Ви хотіли мати у приватній власності»? (залежно від розміру середньодушового доходу респондентів, у %)

 

Наведені вище дані переконливо свідчать про значний рівень соціокультурної легітимності та укоріненості серед пересічних громадян ідеї приватної власності на засоби виробництва. Проте це зовсім не поширюється на ідею недоторканості приватної власності. Під час опитування тільки кожний восьмий респондент (12,2%) не підтримав націоналізацію підприємств, міських ринків або землі. Решта позитивно поставилася до таких заходів (див. рис. 6).

 

Рис. 6. Розподіл відповідей на питання: «Чи підтримуєте Ви націоналізацію?» (у %)


Цікаво, що з цього питання чоловіки та жінки зайняли діаметрально протилежні позиції. Зокрема, чоловіки найбільше підтримують ідею націоналізації міських ринків (30,9%) або взагалі заперечують націоналізацію будь-якої власності (17,4%). Зі свого боку, жінки найбільше підтримують гасла націоналізації великих підприємств (32,9%) та землі (25,2%). З віком частка противників націоналізації зменшується. Якщо серед молоді 2130 років таких було 19,7%, то серед осіб 51 60 та старше 60 років їх взагалі нема.

 

"Найпослідовнішими прибічниками націоналізації є пенсіонери  жоден із них не заперечив проти таких заходів. У той же час відповіді робітників  головного обєкту експлуатації власників засобів виробництва  коливаються в межах середніх показників."

 

Вище зазначалося, що серед студентів та підприємців зафіксований найбільш інтенсивний потяг до володіння приватною власністю. З огляду на це цілком природно, що саме серед них частка противників націоналізації виявилася найбільшою  відповідно 22% та 27,7%. Найпослідовнішими прибічниками націоналізації є пенсіонери  жоден із них не заперечив проти таких заходів. У той же час відповіді робітників  головного обєкту експлуатації власників засобів виробництва  коливаються в межах середніх показників.

Виявлений зворотній звязок між прагненням володіти приватною власністю на засоби виробництва та підтримкою її націоналізації наявний також під час аналізу відповідей респондентів різних майнових груп. Зі збільшенням рівня добробуту зменшується частка тих хто підтримує націоналізацію великих підприємств і, навпаки, зростає частка тих, хто засуджує націоналізацію. Зокрема, майже половина (48,3%) представників найбіднішої групи підтримує націоналізацію великих підприємств, тоді як проти націоналізації виступають 6,9%. Серед респондентів найбільш заможної групи ці показники становлять відповідно 22,2% та 27,8% (див. рис. 7).

 

Рис. 7. Розподіл відповідей на питання: «Чи підтримуєте Ви націоналізацію?» (залежно від розміру середньодушового доходу респондентів, у %)

 

Які висновки можна зробити за результатами наведеного вище дослідження? Насамперед, слід визнати, що ідея приватної власності набула поширення та укорінилася в масовій свідомості. Яким чином та чому це відбулося? Відповідь треба шукати зовсім не в існуванні в людини якогось трансцендентного вродженого приватновласницького інстинкту, який прокинувся в ній завдяки неоліберальним реформам останніх 25 років. Усе полягає в дії численних, зазвичай латентних, механізмів легітимізації соціальної реальності. Самі ці механізми знаходяться в руках панівного класу, тобто в руках великих власників-капіталістів. Останнє ще раз доводить слушність Карла Маркса, який зазначав, що ідеї панівного класу є провідними ідеями в суспільстві. Це твердження цілком поширюється на інститут приватної власності.

Населення фактично змирилося з навязаною йому ідеєю приватизації державної власності та прийняло її. Але перебільшенням було б стверджувати, що ця ідея виявилася цілком панівною. Нагадаємо, що в доцільності приватизації великих підприємств переконано менше половини (46,7%) опитаних. Утім, абсолютна більшість респондентів позитивно ставиться до існування приватних підприємств. У порівнянні з великими підприємствами ставлення населення до приватизації та існування малих підприємств більш толерантне. Не в останню чергу це зумовлене тим, що велика приватизація асоціюється в багатьох людей із розграбуванням загальнонародного багатства та соціальною поляризацією в суспільстві. Хоча насправді будь-яка приватна власність, незалежно від її розміру, є джерелом соціальної нерівності.

 

"Хоча ідея володіння приватною власністю цілком укорінилася в масовій свідомості, цього не можна сказати про принцип її недоторканості. Наскільки респонденти прагнуть бути власниками, настільки ж вони підтримують націоналізацію  відчуження приватної власності на користь держави."

 

Позитивне ставлення людей до власності на засоби виробництва визначає їхній вибір у дилемі «мати або бути». Майже всі респонденти (82,9%) виявили бажання володіти власністю. Водночас половина (47%) воліла б стати великими власниками. Хоча ідея володіння приватною власністю цілком укорінилася в масовій свідомості, цього не можна сказати про принцип її недоторканості. Наскільки респонденти прагнуть бути власниками, настільки ж вони підтримують націоналізацію  відчуження приватної власності на користь держави. Пояснити цей парадокс можна наступним чином. З одного боку, принцип недоторканості приватної власності досі не став домінуючим серед панівного класу. Свідченням цього є численні політичні конфлікти, підґрунтя яких полягає у неінституціоналізованих формах боротьби за перерозподіл власності. По-друге, переважна більшість респондентів не мають відповідного економічного капіталу. Отже, вони цілком спокійно сприймають ідею зміни його власника, оскільки нічого від цього не втрачають.

Звісно, що ставлення людей до приватної власності зумовлюється сукупністю їхніх соціальних статусів і ролей, визначених соціальною системою. Гендер у цілому не впливає на ступінь підтримки ідеї приватної власності. Хоча чоловіки більше схвально ставляться до приватизації великих підприємств, а також більшою мірою воліли б бачити себе їхніми власниками. Зі свого боку, жінки частіше виявляють підтримку приватизації малих підприємств і бажають володіти ними.

Більш вагомо на ставлення до приватної власності впливають вік, професійний та майновий статуси респондентів. Простежується звязок між позицією окремих вікових та професійних груп. Найбільш послідовними прибічниками інституту приватної власності та противниками її націоналізації є молодь 1820 років та студенти. Разом із тим негативне ставлення до приватної власності та приватизації більшою мірою зафіксоване серед осіб старше 60 років та серед пенсіонерів. Причина протилежного ставлення різних поколінь до феномену власності очевидна. Старше покоління за інерцією зберігає елементи радянської ціннісно-нормативної системи, яка заперечувала саму ідею приватної власності. Молодь, навпаки, пройшла соціалізацію в умовах домінування ліберальних цінностей (індивідуалізм, конкуренція, власність тощо).

Зауважимо, що крім студентів, найбільший рівень соціокультурної легітимності приватної власності виявлений серед підприємців, особливо у відповідях на питання про ставлення до існування приватних підприємств, до їхньої націоналізації, а також щодо прагнення до володіння власністю. У той же час підтримка ними доцільності роздержавлення власності, особливо великої, не є беззаперечною.

Проте найбільша прірва у сприйнятті приватної власності існує між заможними та незаможним верствами суспільства. Перші переконані в доцільності приватизації, зокрема й великої, виявляють абсолютну підтримку існуванню приватних підприємств, більш послідовні в бажанні стати їхніми власниками та більшою мірою, ніж інші заперечують націоналізацію. Оскільки представники найбіднішої верстви не є власниками економічного капіталу та не є наближеною до них групою, вони займають у ставленні до приватної власності протилежну позицію.

 


 

Посилання

Ворона, В., Шульга, М. (ред.), 2013. Українське суспільство 1992-2013. Стан і динаміка змін. Соціологічний моніторинг. Київ: Ін-т соціології НАН України, 2013.

Закон ДНР «О рынках и рыночной деятельности» №121-ІНС от 8 апреля 2016». Доступ 21.08.2017 по ссылке: [link]. - Название с экрана.

Совет министров Донецкой Народной Республики. Перечень предприятий и учреждений, на которых вводится временная администрация. Доступ 21.08.2017 по ссылке: [link]. - Название с экрана.

Українське суспільство: моніторинг соціальних змін, 2015. Вип.1, т.2. Київ: Ін-т соціології НАН України.

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Наші партнери

Анонси