Студенти. Ті, у кого не запитують

  • 10 лютого 2017
  • 502
Студенти. Ті, у кого не запитують

Де місце студентів в управлінні навчальним закладом?

Студентські протести осені — зими цього року мали різні приводи та одну мету — забезпечення нормальних умов навчання, що актуалізує питання про права та можливості студентів брати участь у вирішенні долі свого навчального закладу й суспільства загалом.

Де проходить лінія демаркації між студентом (чит. об’єктом), якому університет надає освітні послуги, та повноправним членом колективу ВНЗ, чому адміністрація не хоче чути студентів і які існують важелі впливу для відстоювання власних прав?

Світова історія знає немало студентських рухів та ініціатив, що призвели до радикальних змін у певній країні та й у світі загалом. Тут варто згадати про те, що значна частина таких рухів починалася з метою захисту власних прав студентів у відносинах з університетами та державою, бажання та потреби бути повноцінним суб’єктом освітнього процесу. Зокрема, саме так починався найвідоміший в історії ХХ століття студентський протест травня 1968‑го.

Ким же є студенти в Україні? Які вони мають права та методи впливу на освітню систему і які засоби виявляються найбільш дієвими в наших реаліях?

Законодавчо участь студентів в управлінні навчальним закладом та процесами у вищій освіті загалом в Україні наявна. Вона гарантується Законом України «Про Вищу освіту» і передбачає, що студентська компонента має бути присутня в Національному агентстві забезпечення якості вищої освіти, вченій раді університету, представники студентства також беруть участь у роботі вищого колегіального органу управління ВНЗ. Участь студентів в управлінні університетом здійснюється через систему органів студентського самоврядування та студентські профспілкові організації. Студентське самоврядування в університетах здійснюється через систему студентських рад, студентських парламентів чи студентських деканатів університету та факультетів. Існує також громадська організація УАСС («Українська асоціація студентського самоврядування»). Загальним для органів студентського самоврядування (відповідно до ЗУ «Про вищу освіту») є виборність шляхом таємного голосування, необхідність очолюваності особою з числа студентів та неможливість втручання адміністрації ВНЗ у роботу цих органів. Органи студентського самоврядування фінансуються в обсязі не менше 0,5% власних надходжень навчального закладу.

Більш детальний перелік повноважень та умови функціонування студентського самоврядування містяться в статуті ВНЗ.

Отже, українські студенти мають у своєму розпорядженні цілком легальний інститут, за допомогою якого можуть реалізовувати та захищати власні інтереси. Проте, як і будь-яка модель представницької демократії, такий формат функціонування студентського самоврядування передбачає низьку залученість до прийняття рішень тих, від чийого імені це рішення приймається.

Але не завжди цей інститут виконує свої безпосередні функції. Не завжди органи студентського самоврядування є незалежними і здатними адекватно та вчасно реагувати на гострі ситуації. Те саме стосується й профспілкових організацій студентів. Показовим є приклад (КПІ 2015) вочевидь несправедливого відрахування студента-олімпіадника, в ситуації якого профспілкова організація відкрито проігнорувала своє ключове завдання «захищати інтереси студентів».

Так, наприклад, в НАУ були відомі порушення, що стосувались втручання адміністрації в процес виборів органів самоврядування.

Є й інша форма об’єднань студентів — неофіційні проекти, так звані низові ініціативи. Їх перевага полягає в більших можливостях залучення студентів, адже вони не мають офіційної процедури набуття членства. Нерідко засновниками чи активними учасниками таких проектів стають не лише студенти, а й викладачі. Такі ініціативи можуть охоплювати практично будь‑яку сферу діяльності: від створення воркспейсів та арт-просторів до студентських антикорупційних розслідувань чи організації охорони студмістечка власними силами. Проте якраз-таки за рахунок своєї неофіційності такі ініціативи виявляються дещо більш вразливими щодо дій адміністрації. Так, 2015 року адміністрації київського політеху вдалося розправитись із найпотужнішим студентським радіо шляхом не лише перешкоджання діяльності медіа, а й таємничою історією зі «зникненням» коштовної (особистої) техніки радіостудії. Часто саме низові ініціативи рядових студентів стають «групами швидкого реагування» на певну проблему, після чого можуть трансформуватись або зникати.

Не можна також оминути увагою й доволі низьку квоту участі студентів в управлінні університетом. Так, наприклад, відсоток входження студентів до Вченої ради становить лише 10%, а до вищого колегіального органу громадського самоврядування університету — лише 15%. Це при тому, що студенти є невід’ємними і значущими учасниками освітнього процесу. Саме вони вимушені жити за правилами, що їх створюють органи управління університетом.

Велике значення в комунікації студентів із ректоратом та дій у правовому полі має подекуди й байдужість самих студентів, що не цікавляться діяльністю студентських органів доти, доки не виникає критична ситуація. Так, Виборча комісія Студентської Ради КПІ підрахувала, що на чергові вибори університетської студентської ради, явка становила лише 16,6%. І так відбувається не лише в КПІ.

Від самоврядування до самоорганізації

Проте, коли органи самоврядування не діють, на «діалог» з адміністрацією (подеколи не лише адміністрацією ВНЗ, а й органами державного управління), студентам доводиться йти напряму. Як це відбувається в останні роки? Якими методами користуються студенти та на чию користь вирішуються конфліктні ситуації? Розглянемо на прикладі гучних ситуацій у декількох київських ВНЗ протягом останніх років.

Яскравим прикладом постійної боротьби студентів (що відбувається з перемінним успіхом) із адміністрацією та Міністерством охорони здоров’я є НМУ ім. О. Богомольця. Початком боротьби став 2014 рік. Ще на початку року (23 лютого) студенти намагаються вийти на діалог із чинним ректором В. Ф. Москаленком і після невдалої спроби здійснити це 24 лютого виходять на мітинг перед Міністерством охорони здоров’я у складі більш ніж двох тисяч осіб. Міністерство приймає наказ про відсторонення ректора від виконуваних обов’язків і водночас приймає рішення про комплексну перевірку у ВНЗ, під час якої виявляться мільйонні прибутки ректора. А вже в квітні збори трудового колективу університету (куди входять і студенти) майже одноголосно ухвалять рішення про звільнення Москаленка з посади ректора. За цим піде судова тяганина, за результатами якої ректор все ж залишиться «легітимним». Кульмінація відбудеться 7 липня 2014 року, коли ректора із рішенням суду про повернення його до виконання обов’язків кілька десятків студентів не пустять до приміщення ректорату. Блокування входу тривало кілька діб, а вже 30 липня Апеляційний суд скасував рішення про повернення ректора до виконання службових обов’язків. Заради справедливості варто зазначити, що цей епізод — лише один із цілої низки, проте він є одним із кульмінаційних моментів боротьби студентів цього ВНЗ. На жаль, це була одна переможна битва у війні, що досі триває. Про те, що відбувалося з управлінням у виші далі, можна прочитати за посиланням.

Навесні — влітку 2016 року студенти Київського політехнічного інституту зробили спробу висловити своє невдоволення «мирним» правовим шляхом. Невдоволення стосувалось присвоєння цьому ВНЗ імені Ігоря Сікорського, а саме неврахування думки студентів щодо цього питання. Після довгого «діалогу» між представниками неофіційної студентської спільноти КПІ та Прес-службою КПІ студенти ініціювали збір підписів щодо проведення референдуму про перейменування ВНЗ. Ці підписи були представлені на зустрічі студентів із ректором, проте вони не розчулили адміністрацію і МОН, куди пізніше звернулись активісти щодо врахування голосів. Проте саме під час зустрічі з ректоратом була виголошена теза на зразок: «У вас є ваші 10%, але вони нічого не вирішують».

Листопад 2016 року відзначився доволі гучною студентською акцією в Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. Прецедентом стала здача в оренду приміщення в одному з корпусів вишу приватному підприємству (меблевому магазину). До речі, цей інцидент був лише одним з епізодів довгих та дивних відносин адміністрації НПУ з орендарями, що не просто займали приміщення, відведені під аудиторії та деканати, а й залишали по собі чималий борг перед університетом. 4 листопада 2016 року студенти зайняли приміщення, що мало передаватись в  оренду. З боку адміністрації університету учасники акції зазнавали погроз. За деякими джерелами, здійснювався тиск на інших студентів, яким пропонували «не визнавати» акцію. 7 листопада було ініційовано зустріч із адміністрацією ВНЗ, на якій (як цього й можна було очікувати) студенти не отримали жодної конкретики, проте механізм переговорів між студентами та адміністрацією було запущено. Акція набула значного розголосу в ЗМІ та соціальних мережах. Протестувальників також підтримали інші ВНЗ. Врешті вимоги студентів щодо гарантій на нездання в оренду університетських приміщень були задоволені (щоправда, вимога про надання інформації щодо інших орендарів площ виконана не була). Також було проведено відкриту зустріч ректора зі студентами вишу. Варто згадати, що навесні цього ж року після корупційного скандалу студентським самоврядуванням НПУ було ініційовано зовнішній аудит університету. Тоді ж на загальній конференції студентів було оголошено про недовіру ректору Андрущенко.

7 листопада відбувся протест і в іншому столичному ВНЗ — Національному авіаційному університеті. Студенти вийшли на мітинг (а згодом і на нічний мітинг) через невдоволення роботою Центрального виборчого комітету університету (цей орган займався підрахунком голосів під час виборів до студентської ради університету).

Неспокійно було також у мистецьких ВНЗ. Активісти Національної Академії образотворчого мистецтва та архітектури провели акцію протесту «в дверях». Інтерв’ю «Спільного» з активісткою Альоною Мамай можна прочитати тут. Слідом за цим відбулась досить незвичайна та провокаційна акція «Відкриття кафедри актуального мистецтва». Через поширеність анонсів цієї події в медіапросторі адміністрації НАОМА довелось «спростувати» на сайті новину про відкриття будь‑яких підрозділів у виші. На самій же акції студенти висунули свою позицію та вимоги щодо реформи освітньої системи Академії. Варто сказати, що вчена рада вишу під час студентських виступів обговорювала можливість створення нової кафедри. Щоправда… згоди з цього питання досягнуто не було.

Кажучи про мистецькі виші, не можна не згадати події річної давнини, пов’язані з можливістю реорганізації Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. Бойчука й передачі освітньої установи під патронат Київського університету ім. Б Грінченка через умисне «непроходження» інститутом акредитації. Студенти-бойчуківці провели низку мистецьких акцій протесту, взяли участь у кількох прес-конференціях та ініціювали зустріч із тодішнім міністром освіти та керівництвом КУ ім. Грінченка. Завдяки масштабності акції, суспільному розголосу та оперативності дій студактиву непрозора процедура «злиття» (чи то «зливання»?) вишу не була допущена. Історія закінчилась хепі-ендом: у липні 2016 року інститут отримав акредитацію.

Протестували цього листопаду не лише художники, а й кіношники. Мова йде про акцію протесту студентів КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого, що відбулася 21 листопада 2016 року під стінами вишу. Студенти вийшли із заклеєними ротами як символом бездіяльності адміністрації щодо неприпустимо неякісних умов навчання. Акцію підтримали деякі викладачі вишу. Результатом акції стало врахування вченою радою університету однієї з вимог протестувальників (дозвіл на перебування студентів із педагогами в корпусах інституту кіно та телебачення до 21:00) та винесення пропозицій завідувачам кафедр щодо модернізації навчальних планів.

Звісно ж, однією з найбільш висвітлених подій із числа студентських акцій кінця 2016 року став КНУпротест. Обурення студентів університету ім. Шевченка викликали декілька речей: опалення в корпусах на ВДНГ, незрозуміла доля певних статей витрат університету, стипендійне питання, що сколихнуло студентську громаду всієї України. Проте приводом до «запуску» студентського руху стало неправомірне рішення вченої ради про перенесення термінів сесії. Було скликано загальну конференцію студентів за участі проректора, під час якої студентство висловило своє незадоволення поточною ситуацією у виші. Потому була створена ініціативна група (поза офіційними органами студентського самоврядування) КНУпротест та робочі групи в її межах задля вирішення кожного з поставлених питань. Активісти повідомляли про тиск на них з боку адміністрації. Основними напрямками роботи груп КНУпротесту стала активна участь у студентській роботі щодо стипендіального питання та моніторинг ситуації щодо опалення в корпусах. Зі згоди адміністрації члени КНУпротесту отримали дозвіл на вимірювання температури в навчальних корпусах. Звіти щодо кожного корпусу публікувались у спільнотах КНУпротесту (https://www.facebook.com/KNUprotest https://vk.com/knuprotest). Також студенти взяли участь у засіданні вченої ради та внесли кілька пропозицій щодо системи нарахування стипендій. КНУпротест наразі перебуває в активній фазі своєї діяльності. Проте, як стало відомо, адміністрація вишу пішла далі за погрози і за «незадовільними» результатами сесії деяких активістів КНУпротесту буде відраховано.

Як бачимо, переважно успішними були ті акції, що набули розголосу назовні, тобто за діями та рішеннями адміністрації прискіпливо слідкували не лише студенти, а й медіа. Але чому стається так, що студентам доводиться відстоювати власні права саме протестним шляхом? Тут є два аспекти. Перший — низька залученість студентів до процесу управління вищим навчальним закладом. Незважаючи на декларовану «студентоорієнтованість» адміністрацій та формальну присутність студентських голосів у прийнятті важливих для університету рішень, можливість студентів здійснювати вплив у офіційному полі є малою.

Другий аспект є безпосередньо студентським. Він стосується низького інтересу та залученості до студентського самоуправління (так, наприклад, у грудні в НПУ тричі(!) збирали загальностудентську конференцію через відсутність кворуму, сюди ж відносяться вищезгадані низькі відсотки явки на виборах до органів самоврядування). Крім того, існує проблема відсутності активних незалежних студентських профспілок. Протестна активність, незважаючи на те, що вона є більш дієвим методом, також не завжди досягає мети. Однак вона свідчить про небайдужість цієї групи учасників освітніх відносин до долі власного ВНЗ та про відсутність безкарності дій адміністрації. Це також говорить про той факт, що студенти, висловлюючи незгоду, йдучи на ризик утисків із боку керівництва, готові захищати не лише власні права, а й відстоювати інтереси всіх студентів свого навчального закладу (не лише нинішніх, а й майбутніх). Проте чому для того, щоб тебе почули, необхідно кричати?

Вочевидь інститут вищої освіти потребує перегляду чинного механізму залучення студентів до управління навчальними закладами. Кроки в цьому напрямку (і насамперед це стосується поваги та готовності до конструктивного діалогу зі студентами, яким небайдужа доля вишу) є необхідними для забезпечення прозорості вищої освіти та змін, які потрібні студентам як суб’єктам (так, саме як суб’єктам) освітнього процесу. Ефективним варіантом прямого прийняття рішень серед студентів можуть стати загальностудентські референдуми. Така практика існує в деяких західних університетах (зокрема, у Великобританії) і дозволяє зробити студентське самоврядування більш прозорим. Крім того, такий варіант участі в прийнятті важливих рішень (можливо, навіть у форматі системи онлайн-голосування) дає змогу запобігти поширеним маніпуляціям зі сторони адміністрації, заснованих на тому, що студенти, які висловлюють певне невдоволення ситуацією у виші є лише «купкою незадоволених осіб», а всіх інших буцімто все влаштовує.

 

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Анонси

Наші партнери