Танці на кістках. Гіркі жнива «діаспорянського» кінематографу

  • 17 березня 2017
  • 1271
Танці на кістках. Гіркі жнива «діаспорянського» кінематографу

Стас Сергієнко

Фільм «Гіркі жнива» нещодавно з’явився на екранах українських кінотеатрів та викликав резонанс. Кінострічка була знята українцями з канадської діаспори та має за мету розповісти глядачу (здебільшого західному) про геноцид українського народу, який здійснювала «комуністична» влада. На тлі трагічних подій розгортається любовна драма між головним героєм Юрієм (Макс Айронс) та Наталкою (Самантою Баркс), які мешкають у маленькому селі під Смілою. Фактично це перший значний (художній) фільм про голод 1932—1933 років в Україні. В 1991 році був знятий «Голод 33», але зрозуміло, що про жодну міжнародну популярність не йдеться.

Оцінки нової стрічки коливаються від захвату до обурення. Один зі студентів столичного ВНЗ пише, що проплакав весь фільм[1], тоді як західні рецензенти називають його «епічною потворністю».

 

Джерело: Rottentomatoes, відвідано 04.03.2017.

Джерело: Кинопоиск

Цікаво, що загалом глядачі оцінюють фільм набагато вище, ніж критики, а тим паче «top сritics».

«Гіркі жнива» претендують на історичну достовірність, хоч деякі рецензенти запевняють у протилежному, й задля досягнення переконливості наративу шляхом надання йому «документальної» форми введено фігуру свідка (Юрія), від імені якого й ведеться оповідь. Про претензії на правду режисер Джордж Менделюк говорить у своєму інтерв’ю таке: «Наш фільм — не пропаганда, він історично правильний. Крім того, він не тільки дає знання, а й зацікавлює… Потрібно відкривати правду.» В процесі зйомок режисер консультувався з істориками Орестом Субтельним та Людмилою Гриневич, а також читав книгу Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Навіть якщо залишити поза увагою те, що консультанти підібрані тенденційно, суто з історіографічної точки зору (представники «тоталітарної школи»), розглядати цей фільм із позиції відповідності «історичній правді» видається марним, адже очевидним є викривлення з боку режисера, який не має історичної освіти, задля досягнення більшого художнього та пропагандистського ефекту. Якщо вірити цифрам, то цього ефекту, хоча б частково, але було досягнуто, однак можна й краще. В того ж таки «Поводиря» рейтинг вищий.

 

Націоналізм, діаспора та антимодернізм

З фільму виглядає, що справжнє українське — це сільське та архаїчне. Селяни живуть в ідилії: святкують свої свята, моляться богу, інколи працюють на землі. Навіть у часи голоду українці не втрачають своє людське обличчя. Вони — це набір стереотипів про українське село: одягнуті в яскравий етнічний одяг, ревні християния, відтворюють традиційні форми обрядовості. Так, герої пускають вінки на воду, щоб дізнатись про майбутнє з коханим та оберігають ікону — місцеву православну святиню — від більшовиків. Загалом момент зі святинею повторює подібний же сюжет у фільмі «Голод 33». Вибудовується такий собі «зв’язок із предками» через тяглість традиції. Любов, сім'я та традиція, яку українці-селяни мають, протиставляється озлобленій безрідності більшовиків, які посягають на те, щоб цей традиційний уклад знищити в ім'я логіки хтонічного зла. Любов тут послідовно працює на міф про селянську Україну як царство блаженного щастя. «Перш, ніж виявити, що існують дракони і що світом править зло, я закохався», — невипадково цими словами завершує свою історію Юрко на тлі візуального флешбеку в дитинство. Якщо в УРСР був створений модерний проект української культури, то фільм повертає нас назад до села. Певно, мотивом авторів було ознайомити західного глядача з українською культурою, але фактично фільм редукує до примітивних форм, створений екзотично-стереотипний образ приймається на себе, що можна вважати проявом (пост)колоніального реверсу культури. До цього можна додати, що образи селян цього фільму збігаються з образами радянських фільмів про українське село та національний колорит (див. напр., «Вітер зі сходу», 1940).

Місто асоціюється з більшовиками, воно втручається в сільську ідилію, намагається знищити її. Сталін говорить, що робітники не повинні голодувати, тому треба забрати все зерно в селян. Місто «зросійщене», і спроби українізувати його марні, що не відповідає фактичному стану справ суто з погляду української урбанізації. Але окрім села є ще одне прекрасне місце… І це Канада… В одному з епізодів мати героя дістає канадську брошуру й жалкує, що не послухала чоловіка, коли той пропонував мігрувати. Наталка та Юрій у кінці фільму також тікають на Захід, щоб розповісти правду про Голодомор, а не втекти від голоду та терору. Це дуже цікаво, адже самі автори фільму ставлять перед собою таку ж мету. Панівний дискурс подає Захід як інстанцію, що повинна вислухати та захистити Україну від ворогів. Його авторитет та правильність дій не ставиться під сумніви. Лише Захід може гарантувати Україні її права. Він є союзником українців у боротьбі зі «східним агресором». Джордж Менделюк хоче розвинути сюжет із міграцією на Захід: «Наступною стрічкою стане мюзикл "The Play", в основі якого — історія сім'ї, що врятувалася від Голодомору до Львова, а тоді врешті до Канади».

 

«Народ бореться»

Дід та батько головного героя Юрія — великі воїни українського народу. Батько навіть з оселедцем. В одному з перших діалогів він розповідає сину про одвічну боротьбу українського народу за свою незалежність, яку душив царат, а після революції, зрозуміло, більшовики. Дід воював у громадянську війну, але за кого не зрозуміло, хоча кожен справжній українець здогадається, що за УНР. Під час війни він врятував цілий загін солдатів, за що отримав великий авторитет («славний воїн»). Коли до них в село (десь 1932 року) приїхали більшовики експропріювати зерно, дід та батько героїчно захищались. Внаслідок цього батько загинув, а дід був травмований. Дід був налаштований войовничо й сміявся з намагань частини сільських молодиків поїхати до Києва і спробувати боротись за Україну в царині культури. Але ті все‑таки їдуть та стають українськими комуністами, яким відкриваються нові можливості. Згодом починаються репресії, які зображуються як явна ідіосинкразія українськості та комунізму. Один із хлопців починає стверджувати, що був дурнем, коли думав, що можна бути одночасно українцем і комуністом, та вчиняє самогубство. Це, скоріш за все, відсилання до долі Миколи Скрипника або Миколи Хвильового. Що сталося з другим хлопцем, невідомо. Так помирає надія на культурну боротьбу. Єдине, що залишається, — це боротьба свинцем та шаблею, що й зображується в наступних епізодах, де озброєні селяни та колишні українські вояки б’ються з більшовиками. Таким чином, з одного боку, у фільмі наявний відхід від традиції зображення українців як пасивної жертви влади, присутній в українських підручниках історії та історичних працях, а з іншого, промальовується чітка етнічна різниця між катами та жертвами, що надає цьому фрагменту інших сенсів. «Народ бореться», але проти кого?

Більшовики є уособленням абсолютного зла. «Маленькому Сталіну» — комісару, що прибув із загоном відбирати зерно, просто подобається вбивати та знущатись над людьми, його жорстокість підкреслено ірраціональна. В одному з епізодів головна героїня Наталка намагається отруїти комісара. В нього починаються галюцинації, в яких він бачить свою мати. До цього між ними був діалог про матір, який закінчився його вимогою більше її не згадувати. Отож, якщо пригадати українську класику — новелу «Я (Романтика)» М. Хвильового, — а не фройдизм та психоаналіз, про який говорить один із рецензентів, ми можемо припустити, що тут присутній натяк на вбивство комісаром власної матері через її «контрреволюційну діяльність». Грізна фігура матері — це фігура сумління, що мучить його десь у глибині душі.

 

«Ненавиджу росіян»

Мені не відомо, як в англомовній версії фільму розставлені акценти, але в українському дубляжі всі чекісти, червоноармійці, наглядачі тюрми — загалом герої, які хочуть придушити Україну — говорять російської мовою з відповідним натяком, що вони всі росіяни, «кати українського народу». Саме катом одного з червоноармійців кличе голодна жінка та вимагає від головного героя застрелити того. Окреме звернення до Росії є й у кінці фільму, коли йдеться про світове визнання Голодомору. Росія підписала в 2003 році ухвалу Генасамблеєю ООН «Спільну заяву з нагоди 70‑ї річниці Великого голоду 1932—1933 років», де він визнавався національною трагедією українського народу. Ці відсилання до Росії спрямовані на пов’язання минулого зі сьогоденням. Сьогоднішня Росія подається як наступниця СРСР. І кожен «свідомий» громадянин покинувши кінозалу повинен ненавидіти росіян ще більше, адже як і в минулому, так і сьогодні вони хочуть задушити волю українського народу-Нації. Про цю зв’язку режисер прямо говорить в одному зі своїх інтерв’ю: «...був вчинений не лише геноцид, а наступ на українську мову та культуру — русифікацію України, яка особливо перегукується із нинішнім російським вторгненням до Криму та Східної України. Ось про що фільм в історичному сенсі».

Заради справедливості, треба відзначити, що все‑таки один радянський (російськомовний) військовий перейшов на бік селян і почав роздавати зерно, але швидко зник з екрану, бо був вбитий червоноармійцями під час перестрілки. Він потрібен задля демонстрації милосердя Юрка — воїна світла, майже Христа, — який його не вбиває, хоч про це його благає голодна жінка, а також, можливо, як недолуга спроба сказати, що не всі більшовики були поганими.

 

Тенденції в українському контексті

Якщо на Заході це перший фільм про Голодомор та може сприйматись, як щось відірване від процесів в Україні, то його точно можна вписати в східноєвропейський контекст політики пам’яті спрямованої на виставлення себе жертвами тоталітаризму. Радянський Союз (=Росія) — це непорозуміння, й українці завжди були частиною демократичної Європи. Під час монтажу автори, відчуваючи актуальність через протистояння з Росією, певно, додали відсилку в кінці про підписання ухвали ООН. Конфлікт вплинув і на перекладачів, які «правильно» переклали фільм. В Україні «Гіркі жнива» йдуть у черзі з такими кінострічками, як «Поводир» та «Червоний» (про повстання в ГУЛАГу). Вони зчитуються як частина процесу запущеного УІНП із героїзацією ОУН, УПА, декомунізацією та нав’язуванням націоналістичного наративу. Хоч сам голова ІНП Володимир В’ятрович скептично поставився до стрічки: «Ті, хто шукатимуть психологічної глибини чи ретельного викладу історичного матеріалу, будуть розчаровані. Але кіно дає яскраву динамічну картинку, здатну зацікавити з темою Голодомору необізнаного глядача»[2]. Політика пам’яті, яку провадить постмайданівська влада, спрямована на легітимацію режиму та його підтримку, каналізацію протесту в символічну сферу, мобілізацію суспільства на виконання певних актуально-політичних завдань. Зміщаючи акценти на проблемах радянського минулого, якого давно немає, та переносячи всю відповідальність за соціальну кризу на війну, а отже, й Росію, вони намагаються просунути політику жорсткої економії, яку нав’язують міжнародні партнери та панівний клас українським трудящим. Присутні у фільмі войовничі мотиви підтримують ідею війни до переможного кінця, надаючи цій боротьбі історичної тяглості. Селяни об’єднуються для боротьби з ворогом, як і сьогодні повинен об’єднатись український народ. Фільм функціонує в певному контексті і тому зчитується як продовження в кінематографі мілітаризації і, відповідно, пропаганди війни. Вся ця войовничість та антиросійськість присутня не просто як елемент реальної історії чи художнього екшену, а як частина пропаганди націоналізму та патріотизму, що інструменталізує історію для досягнення політичний цілей.

 

Замість висновків

Весь фільм має маніхейське спрямування вічної боротьби добра і зла, де з одного боку, росіяни, більшовики, червоноармійці, чекісти, атеїсти та містяни, а з іншого, «справжні українці», козаки, воїни, селяни, священики та в меншому співвідношенні українські комуністи. Тема колективізації виглядає лише тлом, а найголовніше, що керує поведінкою людей, — це містичне зло, ба більше, ці люди від диявола, яким подобається приносити біль, страждання та смерть іншим людям, насамперед, українцям. Вороги українського народу тут лише абстракції, що танцюють на кістках людей. Дегуманізовані. Ні живі, ні мертві. Вся культурна палітра була зведена до штампів та стереотипів, у межах якої існує лише чорне та біле. Через це втрачається навіть помірковано-демократичне послання та потенціал фільму, що, найімовірніше, є наслідком не лише функціонування стрічки в контексті актуальної політики, а й впливом подій останніх років на початковий сценарій фільму та на монтаж відзнятого матеріалу.

 


Примітки

1. Некоректно було б надавати більш детальну інформацію.

2. Новинарня ↩

Залишити коментар

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte