Теорія суспільного відтворення: долаючи межі «Капіталу»

Баркер, Колін

  • 06 грудня 2017
  • 1106

Колін Баркер

Пригноблювальна природа капіталізму не починається і не закінчується біля воріт заводу. Щоб зрозуміти масштаб тиранії капіталу, нам слід враховувати відтворення життя й визнати, до якої міри гендерне й расове гноблення мають вирішальне значення для накопичення капіталу. У цій рецензії Колін Баркер показує, як теорія суспільного відтворення може «розширити» словник марксизму далеко за межі Марксового «Капіталу».

 

Теорія суспільного відтворення (ТСВ), як унаочнює ця чудова збірка статей[1], збиває з пантелику й водночас є вкрай продуктивною лінією мислення. Відправним пунктом для неї є критика книги, що претендує на роль «біблії» марксизму – тритомного Марксового «Капіталу».

Звичайно, «Капітал», як відомо, є незавершеною працею. Третій том обривається, коли Маркс переходить до обговорення класів (і, ймовірно, класової боротьби). За своїм задумом, Маркс планував написати шеститомну працю, до якої мали ввійти книги, присвячені державі, міжнародній торгівлі, світовому ринку й кризам.[2] Наскільки мені відомо, навіть у вцілілих його рукописах немає чітких обрисів цих тем. Коли Маркс писав про ренту, він збирався переробити всю дискусію у світлі тих матеріалів про російське селянське господарство, над яким він працював протягом 1870-х. Він покликається на задуману працю про конкуренцію. У третьому томі «Капіталу» міркування про шляхи, якими розподіляється додаткова вартість як промисловий і комерційний прибуток, процентна ставка й рента, лишають осторонь ще одну її форму – державне оподаткування. І, звісно – це є основоположним відправним пунктом для ТСВ – Маркс не дає глибокого осмислення того, як його найважливіше теоретичне відкриття, робоча сила, виробляється й відтворюється.

«Священний» текст виявляється напрочуд неповним. Якщо ми хочемо мати корисний орієнтир для розуміння й зміни світу, його належить ще багато чим доповнити. Як перейти до необхідного доповнення? До реалізації цього завдання поміж різних дослідницьких напрямків виникли два різні підходи.

Перша стратегія передбачала вихід за межі марксизму в пошуку ресурсів, які забезпечили б повніший набір категорій і понять для розуміння характеру сучасного суспільства. (Іноді цей пошук «за межами» співвідносився з твердженням, що недосконалість марксизму випливала з по-різному проявленого ним детермінізму, редукціонізму, економізму, європоцентризму та утопізму.) Так, щоб виробити у нас розуміння системи держав, студенти-міжнародники повернулися до «реалізму». Щоб урахувати чинник гендерного панування, теоретики звернулися до доктрини патріархату, що пропонує «дуалістичну» теорію гноблення й класу. Крім «дуалізму», залучення расизму та інших форм нерівності підштовхнуло деяких мислителів до теорії «інтерсекційності», в якій перетинаються кілька автономних систем. Якщо за такої умови виникали нові складнощі, дослідники вдавалися до  перерахунку нових «чинників».[3]

Друга стратегія полягала в тому, щоб захистити унітарний статус марксистської теорії завдяки іманентній критиці категорій Марксової думки як таких, вивчаючи «межі “Капіталу”» з метою розв’язання дилеми, спричиненої прогалинами в цих категоріях та упущеннями. Цей шлях обрали Ліз Фогель (Lise Vogel)[4], Майкл Лебовіц (Michael A. Lebowitz)[5] та інші, і він широко представлений у збірці «Теорія суспільного відтворення» за редакцією Тіті Батташарья (Tithi Bhattacharya). Ця стратегія, по суті, зачіпає питання, які Маркс не поставив або недостатньо чітко окреслив. Водночас чимало тісно пов’язаних між собою авторів прагнули «поглибити», «розширити», «доповнити», «поширити» або «урізноманітнити» словник марксизму, «долаючи межі» “Капіталу”».[6][7]

Теорія суспільного відтворення, з погляду авторів цієї збірки, наслідує другу стратегію. Одна частина цієї стратегії передбачає розпізнання ключових передумов капіталістичного відтворення.

 

"Свобода в різних формах є необхідною опорою капіталістичного відтворення."

 

В центрі Марксової концепції капіталу перебуває «рух вартості»[8]. Вартість проходить стадії виробництва (де з’являється додаткова вартість), реалізації та розподілу в повторних схемах розширеного суспільного відтворення, що містять у собі й підпорядковують сфери суспільної діяльності людини, які повсякчас розширюються. Рух вартості залежить від умов, які безпосередньо не підлягають законам і допущенням ринкового обміну. Маркс докладно обмірковує один із них – «таємні місця» продукції, де придбана на ринку робоча сила втрачає свою свободу й підлягає деспотичній владі капіталу, оскільки її енергія перетворюється на абстрактну працю. Тут кінчаються свобода й рівність, тут править покора[9]. Свобода в різних формах є необхідною опорою капіталістичного відтворення.

Так само й із силою. Маркс рідко – поза розділом 1 тому «Капіталу», який присвячений так званому «первинному накопиченню» – говорить про роль сили у створенні та підтримці всієї системи товарного виробництва та обміну, не кажучи вже про специфічний для капіталізму розвиток. А все ж розгортання та організація фізичної сили пов’язані з капіталістичним виробництвом як співконститутивна та постійна необхідність.[10]

Теорія суспільного відтворення починається з дослідження ще однієї передумови капіталізму, а саме продажу та купівлі робочої сили – того унікального товару, споживання якого здатне виробити вартість, більшу за свою власну ціну. Як і де виробляється робоча сила, з якою метою та задля кого? Чи є це насправді сам по собі акт «виробництва»? Ці питання виникли як питання марксистів-феміністів, але, як і всі продуктивні питання, вони – щойно було з’ясовано їхні наслідки – вийшли за рамки свого джерела.

Основним процесом у капіталізмі є відтворення капіталістичних відносин:

«Капіталістичний процес виробництва самим своїм перебігом відтворює розділення між робочою силою та умовами праці… Капіталістичний процес виробництва, зрозумілий у взаємозв’язку його елементів, тобто як процес відтворення, виробляє не тільки товари, не тільки додаткову вартість; він виробляє й відтворює самі відносини капіталу: з одного боку – капіталістів, з другого боку – найманих робітників». (Karl Marx – Friedrich Engels – Werke, Band 23, «Das Kapital», Bd. I, 1968, S. 603-604, курсив мій. – К.Б.)

Капіталістичне виробництво відтворює... капіталістичне суспільство з його класами та їхніми антагонізмами.

Цей безперервний процес вимагає відтворення оплачуваної робочої сили у трьох сенсах:

● Наявні робітники мають бути відтворені чи забезпечувані на щоденному рівні існування.

● Таке відтворення та технічне обслуговування також має здійснюватися для неробітників, зокрема дітей, людей похилого віку, хворих та інших утриманців.

● Нові покоління робітників мають народжуватися та виховуватися, щоб замінити тих, хто не працює через хворобу, старість та смерть.

 

 

Необхідна праця, щоб робітник став на робоче місце у придатному стані для вироблення додаткової вартості або для виконання капіталом чи державою необхідних для них завдань. Робоча сила має бути вироблена й відтворена у процесах, пов’язаних із застосуванням людської діяльності до необхідних ресурсів або засобів відтворення.[11]

Не дивно, що значна частина літератури з питань суспільного відтворення, беручи до уваги її витоки, зосереджена на домогосподарстві як ключовому місці відтворення робочої сили. Те, що виникло як сукупність марксистсько-феміністичних досліджень природи «домашньої праці» та її відносин із рештою елементів політичної економії, швидко набрало форми різних течій.

Не останньою справою для них було дослідження цих проблем із прив’язкою до відтворення трудових мігрантів. До цих проблем входить не лише роль постійного знецінення або первинного накопичення у формуванні нових хвиль трудових мігрантів, а й ті можливості, якими необізнані з книгами про державу та світовий ринок люди могли б посприяти нашому розумінню системної влаштованості расизму.[12]

Окрім рапортів фабричних інспекторів (до яких Маркс ставився шанобливо) та певної уваги до звітів співробітників медичної служби, Маркс не приділяє достатньо уваги ще одній обставині: втручанню держави в умови відтворення робітничого класу. Звісно, порушені питання мали стати провідними протягом наступних півтора століття. Вони також значно розширили б поле для розгляду теорії суспільного відтворення не лише в межах домогосподарств, а й у різноманітному залученні до класової боротьби. Умови, за якими представники робітничого класу орендують та купують житло, якість життя в містах, транспорт, освіта, вода й каналізація, здоров’я та медицина, пенсії, години праці (і пересування), якість харчування, постачання електроенергії, газу й опалення поряд із багатьма іншими проблемами стануть відігравати центральну роль у класовій боротьбі в усьому світу, вимагаючи розгорнутого поняття властиво класової боротьби та соціальних рухів, за допомогою яких її ведуть.[13] У нещодавній дискусії на Фейсбуці вже обговорювали ідею про видання додаткових томів «Капіталу», присвячених державам та суспільному відтворенню. Певно, що нам вони потрібні – і ймовірно, є сподівання на те, що Тіті Батташарья зможе впорядкувати ці тексти.

 

"«Абстрактна праця», яка забезпечує міру вартості, є результатом не абстрактної статистики, а конкретних реальних індивідів, які обумовлені історією й самі творять історію."

 

Виробляється і відтворюється не просто економічна категорія робочої сили, а сам робітник, активний виробник, виразно акультурована історична істота, самість, яку Маркс і Ґрамші по-різному називали зв’язком або центром суспільних відносин і суспільної діяльності.[14] Якщо робітники є суб’єктами власного відтворення, тоді вони виробляють власну дієвість. «Абстрактна праця», яка забезпечує міру вартості, є результатом не абстрактної статистики, а конкретних реальних індивідів, які обумовлені історією й самі творять історію. Робітник / виробник – це визначена гендером і расою людина, яка має ідеї, занурена в історію, суспільні відносини, володіє навичками, культурою. Ця людина, робітник (або ж член робітничого класу) є діяльним «філософом», який намагається створити свого роду сенс світу про них самих і задовільно діят ньому, де те, що вважається «задовільним» саме по собі є предметом активної рефлексії чи рефлексивних дій і продуктом попереднього історичного розвитку.

Внесок Майкла Лебовіца (Michael Lebowitz) у цю дискусію в написаній ним книзі «Те, що лишилося поза “Капіталом”» (Beyond Capital) має вирішальне значення в одному з головних питань[15]. Зазначивши, що попри те, що Маркс присвятив великий розділ битві за нормований робочий час у XIX столітті, боротьба між робітниками та капіталом за заробітну плату не відіграє істотної ролі в структурі капіталу, Лебовіц стверджує, що поруч і в життєво важливих відносинах вони антагоністичні до репродуктивного кругообігу капіталу, другого кругообігу, що стосується виробництва та продажу робочої сили. Робота, виконана в цьому кругообігу, не підпадає під прямий контроль капіталу: в межах, які капітал накладає на доступні для нього ресурси цього кругообігу, є не лише самі робітники, адже мотиви, що спонукають їх брати участь у виробництві, абсолютно відрізняються від мотивів, які спонукають до конкурентного накопичення додаткової вартості. Цими мотивами є власні потреби робітників – не лише потреби в споживанні матеріальних благ, а й у задоволенні, саморозвиткові, у «вільній грі власних фізичної та психічних сил», у суспільному житті. Взаємозв’язок між двома кругообігами капіталізму знаходиться в самому серці класової боротьби.

Чого в «Капіталі» не вистачає, так це не просто виробництва робочої сили як «економічної» категорії, а дечого більш фундаментального: самого принципу самостійної діяльності робітників, зокрема в протиборстві капіталу. Читаючи «Капітал» як критику політекономії, ми повинні вирватися за межі понурої науки, якій він протистоїть, охопити не лише рух капіталу, а й соціальну та політичну боротьбу, що відбувається в суспільстві, «анатомію» якого здійснює політекономія.

Це виводить нас за межі бачення капіталізму як замкнутої системи, яка спирається на один принцип – на самоекспансію вартості, до більш відкритої системи в центрі якої боротьба протилежних принципів. В інших працях Маркса вона зафіксована як конфлікт між протилежними політекономіями, тобто між політичною економією капіталу та «політичною економією праці». У 1860-х роках Маркс визначив дві форми, в яких, зокрема, ця боротьба вийшла на яв, і в яких були досягнуті деякі здобутки: по-перше, довга боротьба за законодавче встановлення тривалості робочого дня, по-друге, створення кооперативних майстерень, існування яких засвідчило те, що виробляти можна й без босів.

 

"Прагнення праці до власного «саморозвитку» порушує не просто економічні, а політичні та ідеологічні проблеми як для капіталу, так і держав, вимагаючи повсюдного втручання й контролю."
 

У «Капіталі» Маркс подає виробництво робітників переважно як поступку:

«З поступом капіталістичного виробництва розвивається робітничий клас, що через своє виховання, традицію, звичаї визнає вимоги цього способу виробництва як самозрозумілі природні закони. Організація повністю сформованого капіталістичного способу виробництва долає будь-який спротив...»[16]

Але це бачення є «однобоким»; уявлення про капіталістичне суспільство, яке не визнало ролі виробництва робітників в окресленні форм розвитку цього суспільства, виглядало б дивно. Таке окреслення містить в собі саму «свободу» робітників укладати й розривати трудові угоди, всілякі свободи (та їх відсутність) у сфері боротьби за відтворення, такі як доступ до контрацепції та абортів, заходи зі зрівняння юридичних прав чоловіків і жінок, розробка державою заходів із підвищення добробуту, право на страйк та створення профспілок, право на зібрання й демонстрації, виборче право тощо.

 

 

Але якщо «класову боротьбу», як вирішальну для розуміння нами капіталізму та його відтворення, слід переорієнтувати, сам капітал – і його представники та підпорядковані йому держави – також слід сприймати як активну силу  в прагненні окреслити способи, в яких проявляється активність праці самої по собі. Прагнення праці до власного «саморозвитку» порушує не просто економічні, а політичні та ідеологічні проблеми як для капіталу, так і держав, вимагаючи повсюдного втручання й контролю. У блискучій статті початку 1960-х років Едвард Томпсон писав про те, як британський робітничий клас «згуртував суспільство від початку до кінця»[17], але він не згадав про зворотній бік цього факту – про способи, якими капітал і держава зруйнували робітничий рух від початку до кінця шляхом кооптацій, обмежень, обмежуючи, заборон для різних форми його діяльності. «Витворення робітничого класу», форма його суспільного відтворення, завжди була цариною змагання. Класова боротьба є не просто боротьбою між уже сформованими утвореннями, – це самий засіб, за допомогою якого простий народ «витворює себе», щоб стати або не стати «господарем собі».

 

Переклав В’ячеслав Циба за виданням: Barker, C. Social Reproduction Theory: Going Beyond “Capital” (з новими доповненнями автора). Доступ 06.12.2017 за адресою: [link].

 


 

Посилання

1. Йдеться про рецензовану збірку статей Social Reproduction Theory. Remapping Class, Recentering Oppression, ed. by Tithi Bhattacharya. London: Pluto Press, 2017, 256 p. – Прим. пер. Переглянути її зміст можна тут: [link].

2. Схему для шеститомної праці див. у: Grundrisse [«Нарис критики політичної економії», відомої в російськомовному радянському виданні під назвою «Економічні рукописи 1857–1859 років»]. Її доступний виклад див. у: Roman Rosdolsky, The Making of Marx’s Capital, Pluto 1977.

3. Споріднену стратегію запропонував і Томпсон, який радив повернутися до «історії», аби надати ті категорії, на які не спромоглася вузька наука «політекономія» (в яку, на його думку, Маркс дав себе втягнути). (E. P. Thompson. The Poverty of Theory, Merlin, 1978).

4. Marxism and the Oppression of Women, Pluto, 1984.

5.  Beyond Capital: The Political Economy of Labour, Macmillan 1991, виправлене вид-ня 2003.

6. Термін «поглибити» належить мені; Ненсі Фрейзер (Nancy Fraser) каже про «подовження», Ненсі Голстром (Nancy Holstrom) про «доповнення», а Тіті Батташарья (Tithi Bhattacharya) про «аналітично розширюваний» марксизм, тоді як Сетнем Вірді (Satnam Virdee) інтригуючи обіцяє написати нову книжку про «Всепоглинущий марксизм».

7. Скидається на те, що за дослідженнями Теодора Шаніна та Кевіна Андерсона про деякі з маловідомих творів Маркса, або за, справді, недавнім закликом Поля Леблана до більш «відкритої» характеристики марксистської теорії, далекої від «надто вузьких» концепцій капіталізму, приховано один і той самий умонастрій. Teodor Shanin, Late Marx and the Russian Road; Kevin Anderson, Marx at the Margins; Paul le Blanc ‘Explorations in Plain Marxism’ in Revolutionary Studies. Essays in Plain Marxism, Haymarket, 2017. У цій версії марксизму іноді, схоже, тенденції проявляються частіше. Під впливом «червоних років» починаючи з 1917 року, ціла низка мислителів прагнула «розширити» марксистське мислення до різних сфер: наприклад, Ґрамші, Мар’ятеґі, Пашуканіс, Рубін, Волошинов, Виготський. Подібним чином вплив покоління «шістдесятників» проявився в усіх сферах практичного та теоретичного дослідження уявлення про марксизм, від марксистського фемінізму до теорії держави й до соціальної роботи та психічних захворювань; трохи згодом, у відповідь на деяку надмірність «постмодернізму», було проведено значну роботу щодо марксизму й мови, з частим залученням праць Волошинова та Виготського.

8.  Книга Девіда Гарві (David Harvey) Marx, Capital and the Madness of Economic Reason (2017) пропонує вражаюче графічне уявлення, порівнюючи його з кругообігом води. Можливо, для унаочнення кровообігу капіталу він також звертався до іншого Гарві [Вільяма Гарві, знаменитого анатома й природознавця, автора праці «Про рух крові» (1628). – прим. пер.

9. З метою аналізу Маркс допускає правову свободу та рівність робітника на ринку, де він вступає в угоди з капіталістом. Але це почасти фікція. Не минуло й восьми років після появи «Капіталу», як у Британії було скасовано «Закон про пана й слугу» [який впроваджував кримінальне переслідування робітників за порушення трудових угод, намагання створити профспілки і т.п. Середньорічний показник ув’язнених у відповідності з цим законом сягав щонайменше 10 тис. осіб. Упроваджений 1823 р., скасований 1875 р. – прим. пер.]. До того часу робітників регулярно ув’язнювали (і били) за «порушення трудової угоди» (Гайде Герстенбергер (Haide Gerstenberger) на презентації своєї книжки Markt und Gewalt на Конференції часопису Historical Materialism у листопаді 2017 року; Marc Steinberg, England’s Great Transformation: Law, Labour and the Industrial Revolution, University of Chicago Press, 2016). Повсюди як рабство, так і кріпацтво виявлялися сумісними з капіталістичним виробництвом (Jairus Banaji, Modes of Production in a Materialist Conception of History,’ Capital & Class, 1977).

10. Насильницькі заходи, мірою того, як вони «здійснюються приватно», самі по собі не становлять перешкоди для закону вартості. Мірою того як їх здійснюють держави, в політекономію капіталізму вноситься ще один економічний принцип: державне оподаткування і недоговірна влада. (Colin Barker, ‘Value, force, many states and other problems’ HM Conference, 2009).

11. Основним джерелом засобів виробництва для відтворення робочої сили є заробітна плата, форма якої не відповідає потребам і пропозиціям. Заробітна плата не виплачується згідно з потребою, а за індивідуально відпрацьовані години. Однак вона має охоплювати потреби всього домогосподарства. У Йорку в кінці XIX ст., як зазначалося в одному дослідженні, вікові цикли бідності залежали від того, скільком членам домогосподарства вдавалося отримувати дохід у вигляді зарплатні. Найзаможнішими сім’ями були ті, в яких працювали діти-підлітки. Зниження попиту на дитячу та підліткову працю, а також подовження строків обов’язкової середньої освіти призвели до зменшення розмірів сімей і до збільшення частки безробітних заміжніх жінок.

Поділи праці та моделі відносин між чоловіками та жінками, між батьками й дітьми, а також між дітьми та дідусями/бабусями, різнилися і змінювалися під впливом зміни низки факторів: попиту на працю, державних обмежень на працевлаштування дітей та жінок, рівня народжуваності (і наявності ефективної контрацепції та абортів), зміни форм тягаря домашньої праці. Труднощі, пов’язані з біологічними відмінностями, особливо в плані народження та лактації, створювали для чоловіків і жінок різні «кар’єрні профілі».

12. Michael Burawoy, ‘ The Functions and Reproduction of Migrant Labor: Comparative Material from Southern Africa and the United States’, American Journal of Sociology 81.5, 1976; Susan Ferguson and David McNally, ‘Precarious Migrants: Gender, race and the social reproduction of a global working class, Socialist Register 2015: Transforming Classes, Merlin, 2014.

13. Якщо хтось сумнівається в тому, що питання такого «суспільного відтворення», поза сферою безпосереднього робочого місця, є центральними елементами для «класової боротьби», їм слід серйозно поміркувати над останніми чотирма десятиліттями неолібералізму. Капітал та підпорядковані йому держави перейшли в атаку по всьому світу одразу на двох фронтах – на організацію робітників у профспілки та на засоби суспільного відтворення робітничого класу.

14. Marx, Theses on Feuerbach; Gramsci, Selections from the Prison Notebooks, 1971: 352.

15. Круглий стіл з цієї праці, включаючи мої власні критичні зауваження, надрукував часопис Historical Materialism (2006, № 14(2)). У наступних числах Historical Materialism (2008, 16(3)) та (2010, 18(1)) Бен Файн (Ben Fine) і Майкл Лебовіц також обговорювали деякі проблеми, які ставить його книга.

16.  Karl Marx - Friedrich Engels - Werke, Band 23, "Das Kapital", Bd. I, Siebenter Abschnitt, S. 764.

Dietz Verlag, Berlin/DDR 1968.

17.  Thompson, ‘The peculiarities of the English’ Socialist Register 1965.

Залишити коментар