Велика російська революція: народ і влада

Дам'є, Вадим

  • 07 листопада 2017
  • 550

Вадим Дам'є

1947 року в Парижі вийшла французькою книга «Невідома революція», присвячена російській революції 19171921 років. Її автор, анархіст-емігрант Всеволод Волін, писав цю роботу все своє життя й закінчив її незадовго до смерті 1945 року (Voline 2005). Незважаючи на те, що й до того часу, і з того часу вийшло безліч робіт про революцію в Росії в цій країні та за кордоном, вона досі залишається багато в чому «незрозумілою» революцією.

Перш за все, це повязано з тим, що під час розгляду російської революції, на жаль, досі переважає те, що можна назвати «поглядом зверху». Для більшовицької традиції характер і зміст революції визначаються знаменитою формулою Леніна про те, що головне питання будь-якої революції  це питання про приналежність державної влади (Ленин 1969: 200). Звідси випливає й поділ на Лютий та Жовтень, а також теза про «буржуазність» першого при «соціалістичності» другого. Цікаво, що й противники більшовизму виходять із того ж посилу. У всіх цих випадках і для датування, і для періодизації, і для характеристики революції визначальним виявляється те, хто саме знаходився при владі та яку політику він проголосив або намагався провести.

Тим часом революція  це передусім найпотужніший рух народу, під час якого він сам стає субєктом історії. Вивчаючи суспільство й подібні соціальні процеси, ми повинні виходити не з того, хто був при владі та чого він хотів, а з того, що відбувалося «внизу», що безпосередньо робили живі люди і які соціальні процеси відбувалися. Тоді ми не тільки виявимо кардинальні суперечності між «верхами» й «низами», що протистояли один одному під час революційних подій, а й побачимо, що революційний процес мав послідовний характер.

Свого часу П. О. Кропоткін нарікав на те, що політична історія Великої французької революції з усіма перипетіями боротьби за владу, партіями й війнами вже написана, а ось «народної історії революції» все ще немає. «Роль народу  сіл і міст  у цьому русі ніколи ще не була повністю вивчена й розказана»,  писав він (Кропоткин 1979). Варто сприйняти цю оцінку й використовувати її як вираження методології дослідження революцій, застосувавши й для аналізу революції в Росії. Ми повинні зрозуміти Російську революцію як справу самих мас, які боролися за те, щоб самим керувати собою, часто незалежно від всіх партій, що вели між собою боротьбу за владу, і навіть проти цих партій.

 

 

Щоб краще уявляти собі, якими були настрої цих мас і чого вони хотіли насправді, слід, перш за все, встановити, яка ж революція стояла на порядку денному в Росії 1917 року. Різні теорії змов досі намагаються представити російську революцію як результат маніпуляції деяких темних злих сил. Але насправді наявність будь-яких планів державних переворотів з чийого б то не було боку не в змозі пояснити настільки потужний соціальний вибух. Те, що він відбувається, свідчить про те, що колишня суспільна система зайшла в глухий кут або, щонайменше, викликає широке й гостре соціальне невдоволення. Саме такий був стан справ на цей момент в Росії.

Передісторія революції веде нас далеко вглиб XIX століття. Після принизливої ​​поразки, що Росія зазнала від західних держав під час Кримської війни 18531856 років, російському самодержавству стало ясно, що для збереження влади необхідні перетворення. Якщо імперія хотіла встояти, наздогнати своїх супротивників і конкурентів й продовжувати вести світову політику, їй слід було зробити суттєві кроки в напрямку військового, а значить, і економічного оновлення (модернізації). 1861 року було скасовано кріпосне право  і почався процес примусового насадження капіталістичних елементів зверху, характерний для країн із так званим «наздоганяльним» типом розвитку. Держава за свій кошт створювала господарську інфраструктуру й банки, будувала фабрики, заводи та залізниці, а пізніше передавала їх приватному капіталу, коли той вже опинявся в змозі вкладати в них гроші та розвивати економіку далі. Ця політика фінансувалася, перш за все, за кошт селянських громад. «Модернізаторські» зусилля були вельми активними і, на перший погляд, були відчутно успішними. За темпами зростання виробництва чавуну та видобутку вугілля Росія випереджала провідні світові держави; вона посідала також міцні позиції на світовому ринку зерна. Але наскільки вдалося владі до моменту початку Першої світової війни 1914 року перетворити Росію на дійсно успішну країну з розвиненою капіталістичною економікою?

 

"Реальний дохід на одного працівника в Росії 1913 року становив лише 81% від відповідного показника в Англії 1688 року, тобто за сто років до промислової революції!"

 

Ліберальні, соціал-демократичні та більшовицькі теоретики нерідко були схильні переоцінювати ступінь розвитку капіталізму в Росії, ступінь її «європеїзації». Але вони бачили те, що хотіли побачити. Насправді Росія, кажучи сучасною мовою, залишалася радше країною третього світу. Загальне структурне відставання російської економіки від західної було настільки значним, що це наводить на думку: йдеться не просто про відсталість в межах однієї й тієї ж системи координат, але про глибинну «цивілізаційну» розбіжність. Дійсно, реальний дохід на одного працівника в Росії 1913 року становив лише 81% від відповідного показника в Англії 1688 року, тобто за сто років до промислової революції![1](Клифф 1991: 123) Розрив в обсязі ВНП на душу населення в порівнянні з розвиненими західними країнами з кінця XIX століття став все більше зростати.

У російських містах утвердився капіталізм, але понад 80% населення, як і раніше, жило в селі, а російський ринок залишався занадто вузьким для того, щоб капіталістичні відносини широко розповсюдилися. Країна існувала немов у двох різних світах. Хоча більша частина селян вже не практикувала чисто натуральне господарство, але продавала свої продукти на ринку й підробляла на промислах, капіталістичного накопичення найчастіше не відбувалося. Переважна більшість селянських сімей витрачала всі зароблені гроші на їжу або промислові товари (Чаянов 1913), що характерно для «докапіталістичних» відносин. У селі вже зявилися господарі, які вели справи на широкій комерційній основі та із застосуванням найманої праці, але в цілому селянство залишалося в майновому й соціальному відношенні досить однорідною масою. Процеси розшарування мали ще зародковий характер.

Переважною формою суспільної організації в російському селі залишалася селянська громада («община», «мир», «общество»)  одиниця не тільки фіскальна, але певною мірою все ще й господарська. Вона мала надзвичайно високу стійкість і свої механізми корекції соціальної нерівності (переділи землі тощо). Спроби уряду П. А. Столипіна під час аграрної реформи виділити в селі твердий шар селян-капіталістів та здійснити прискорене розшарування громади мали лише обмежені наслідки.

Основна проблема докапіталістичного стану російського села полягала в тому, що потенціал подальшого збільшення сільськогосподарського виробництва не для власних потреб, а на продаж, був обмежений. Селянин взагалі психологічно був не схильний робити «більше, ніж треба», а класичні «капіталістичні» стимули на селі працювали досить погано. Не видається дивною вкрай низька продуктивність в дореволюційних селянських господарствах. Врожайність хліба в кілька разів поступалася європейському рівню. Експорт хліба здійснювався не завдяки надлишкам, а через селянське недоїдання. У селі періодично спалахував голод. Ситуація погіршувалася через селянське малоземелля: значна частка кращих угідь перебувала в руках поміщиків, частина яких вдавалася до феодальних методів ведення сільського господарства.

Широкі маси російського селянства були чим далі, тим більше незадоволені таким станом. З часу революції 1905-1907 років вони все виразніше формулювали свої сподівання: всю землю треба передати селянським громадам, розділити між селянами в зрівняльне землекористування за розміром їхніх сімей або «трудовою нормою» (кількістю працівників у кожній родині), й обробляти її мають члени їхніх сімей без використання найманої робочої сили. Продаж землі слід було заборонити, а приватну власність на землю  скасувати (Шанин 1997). Зрозуміло, така програма «чорного переділу» не мала нічого спільного з буржуазними перетвореннями.

Але і в російських містах тієї епохи капіталізм виглядав багато в чому інакше, ніж у Західній Європі й США. Він сильно залежав від іноземних позик та інвестицій. Питома вага закордонних капіталів в акціонерних товариствах доходила 1913 року до 47%; більша частина прибутків вивозилася з країни. Державна регламентація й заохочення владою великих монополістичних обєднань серйозно стримували промисловий розвиток країни. Рівень технічного оснащення залишався низьким. Промислова структура ґрунтувалася на галузях і видах виробництва, які вважалися передовими наприкінці XIX століття (чорна металургія, паровозобудівництво, виробництво парових машин, простих сільськогосподарських знарядь і побутових товарів, легка та харчова промисловість). Західна ж індустрія в цей час вже переходила до епохи електрики, хімії та верстатобудування. Для розвитку цих галузей в Росії не було ні капіталів, ні промислової робочої сили, загальна чисельність якої в 1911-1914 роках майже перестала зростати.

Незважаючи на всі нарости капіталізму, початки індустріалізації, вирощені царським урядом, натрапили на жорсткі історичні рамки, а поразки Росії в Першій світовій війні з усією ясністю продемонстрували економічну й інфраструктурну слабкість країни (Промышленность и торговля 1913). Брак палива та металу поставив під удар транспортну систему (особливо залізницю) й систему постачання; в сільському господарстві не вистачало робітників.

Таким чином, зі стратегічного погляду, всі спроби «наздогнати» держави-конкуренти провалилися. Царизм не міг перетворити Росію на військового та індустріального капіталістичного гіганта. Причини цього слід шукати в самих соціально-політичних структурах старого режиму. Країна не могла зробити рішучий крок до повномасштабного промислового перевороту, не відмовившись від цих структур: не зруйнувавши структури громади, не подолавши вузькість внутрішнього ринку, не поширивши всюди ринкові структури й не мобілізувавши великі фінансові кошти й робочу силу на справу повномасштабної капіталістичної індустріалізації. Царський уряд не міг собі цього дозволити, оскільки вся суспільна система Російської імперії ґрунтувалася на існуванні привілейованого поміщицького дворянства, з одного боку, і селянських громад  найважливішого джерела податкових надходжень і форми організації переважної більшості населення, з іншого. З останніх можна було викачувати гроші й хліб, але не можна було зруйнувати їх. Змія гризла свій хвіст, але не могла його проковтнути. Подолати межі модернізації в рамках наявної системи не вдавалося.

Подібний глухий кут міг в інших умовах привести до класичної буржуазної революції на зразок західноєвропейських революцій минулих століть. Але такий варіант натрапляв в Росії на майже нездоланні перешкоди. Російські робітники, на відміну від французьких санкюлотів XVIII століття, цілком чітко усвідомлювали, чого вони не хочуть: капіталізму. Вони вже досить надивилися на його прояви: свавілля господарів, власне безправя, придушення спілок трудящих тощо. Ба більше, робітний клас Росії ще не забув общинні й ремісничі традиції й навички самоврядування в праці. Вчорашні або позавчорашні селяни ще цілком могли уявити собі, як вони самі керують виробництвом, нехай вже не сільськогосподарським, а фабричним. Уже 1905 року вони створювали на багатьох підприємствах свої фабричні комітети, ради та робітничі ополчення-міліції. А некваліфіковані робітники, які не втратили звязки із селом, охоче повернулися б туди при першій нагоді. Ніякого бажання підтримувати буржуазну революцію в переважної маси російських робітників не було.

Зі свого боку, російська буржуазія й ліберальні політичні сили були занадто слабкі й надто сильно повязані з царизмом економічно, політично й на особистому рівні, щоб ризикнути піти на зміну системи й тим самим вивести модернізацію з глухого кута. Рада зїздів представників промисловості й торгівлі могла закликати до обмеження державного підприємництва й надмірного, з погляду буржуазії, казенного регулювання господарської діяльності, але найбільші обєднання російських підприємців і не думали розірвати ті численні нитки, що простяглися між ними й царською державою. Ліберали лише викривали неефективність уряду й чиновницької адміністрації, домагаючись розширення свого впливу в межах сформованих структур.

Як і в багатьох інших країнах третього світу в XX столітті, мотором радикальної модернізації в Росії могли стати лише кола, порівняно незалежні від основних соціальних груп і сил суспільства: і від царизму, і від буржуазії, і від селянських громад, що чинили опір наступу капіталізму. Адже ці групи або прагнули зберегти наявну систему, або вважали за краще б зовсім інший шлях розвитку, заснований на видозміні цінностей громади в бік самоврядування, звільненого від жорстких лещат державної влади. Тільки не повязані з ними і не зобовязані їм радикали були здатні довести до кінця руйнування громади й здійснити індустріалізацію, тобто встановити форми організації праці та виробництва (фабричну систему з її нормами «фабричного деспотизму»), що відповідають капіталістичним суспільним відносинам. Капіталізм у Росії міг перемогти тільки особливим шляхом: без приватних капіталістів, чию роль взяла на себе нова, рішуча й не обмежена старими «умовностями» держава, бюрократія й технократія. І організувати такий перехід було під силу лише інтелектуальним колам, що сприймають себе як потенційну, але відсунуту царизмом еліту Росії, що виконує особливу революційну місію. Ця еліта, як зясувалося вже під час революції, формувалася у вигляді більшовицької партії.

Дуже поширений міф про те, що більшовики були «авангардною партією» робітничого класу. Але такі речі не можна просто проголошувати, не наводячи жодних аргументів; такі речі слід доводити. Водночас соціальний склад мало що говорить сам за себе; необхідно обовязково враховувати, які верстви стоять на верхніх і на нижніх щаблях піраміди централізованої партійної ієрархії, яку політику здійснює така організація тощо. Всі ілюзії щодо «пролетарського» характеру більшовиків були спростовані їхнім систематичним придушенням робітничих страйків з 1918 року й розстріляні гарматами в Кронштадті 1921 року. Це не було «трагічне непорозуміння», коли авангард піддав репресіям свою власну «несвідому» масову базу. Ні, в більшовицьких вождів були цілком визначені інтереси, і вони здійснювали цілком визначену політику.

Більшовики неодноразово характеризували себе й інакше, і ця характеристика набагато більш точна  «якобінці Російської революції». Вони сприймали себе як свого роду «соціалістичних якобінців», хоча їхній «соціалізм» викликає великі сумніви. Навіть коли вони заговорили про безпосередні соціалістичні завдання (після початку Першої світової війни; до того часу мова йшла лише про буржуазно-демократичну революцію в Росії), то уявляли собі цей новий лад як подальший розвиток капіталістичних форм організації: як єдину гігантську фабрику із суворим поділом функцій, із виробничою і, як наслідок, політичною ієрархією. Але взяття більшовиками на себе ролі якобінців було набагато реальнішим, ніж їхні розмови про соціалізм. Саме уявлення про освічений та обізнаний авангард, який представляє трудовий народ (пролетаріат), розуміє його інтереси краще, ніж він сам, і здійснює «виховну диктатуру», було якобінським. Ленін заявляв: «... не тільки в нас, в одній з найвідсталіших капіталістичних країн, а й у всіх інших капіталістичних країнах пролетаріат все ще так роздроблений, такий принижений, такий підкуплений подекуди ... що поголовна організація пролетаріату диктатури його здійснити безпосередньо не може. Диктатуру може здійснювати тільки той авангард, який увібрав у себе революційну енергію класу» (Ленин 1970: 204). Це якраз і означає, що в ситуації, коли пролетарські маси не розуміють свої власні «дійсні» інтереси, панівний авангард повинен примусити їх діяти «правильно», в їхніх же власних інтересах.

Соціальний склад якобінських диктаторів дуже схожий на склад більшовицьких вождів. Це передусім прошарки революційної інтелігенції, які самі сприймали себе як справжню еліту,  ту, що знає, як треба, але піддається дискримінації. Тому їхнє ставлення до «простих людей» неминуче виявлялося двоїстим: психологічно відокремлюючи себе від «народу», ці елітаристи одночасно принижувалися перед ним і глибоко зневажали його. Така орієнтація не має нічого спільного з егалітарними соціалістичними ідеями.

Хотіли того самі більшовики чи ні, але з подібними уявленнями вони й не могли здійснювати іншу революцію, крім буржуазної, в кращому випадку  під прикриттям соціалістичних гасел. Більшовицька диктатура в Росії спочатку мала в принципі той же самий характер, що і якобінська диктатура у Франції: авторитарне панування інтелігентської еліти. Проте Російську революцію 1917-1921 років не можна вважати просто буржуазною революцією. Здійснювали її маси, котрі не хотіли капіталізму й запекло боролися з ним (включно з державним капіталізмом більшовиків).

Цей загальний аналіз дозволяє нам зрозуміти принципові прагнення й «ідеї-сили» в тодішній Росії. Кваліфіковані робітники-ремісники хотіли самі управляти своїми підприємствами й контролювати їх; вони не бажали, щоб капіталізм і його специфічний розподіл праці зруйнували їхню кваліфікацію. Некваліфіковані робітники працювали в містах тільки тому, що не мали можливостей для життя в селі, зазвичай вони воліли б повернутися на село. Общинні селяни прагнули звільнитися від держави, капіталізму, поміщиків і куркулів; вони хотіли обмінювати свої продукти на продукти міської промисловості, причому їм було байдуже, чи буде мати такий обмін грошову форму, чи ні. Всі ці прагнення та сподівання припускали форму, в якій світова соціальна революція повинна була виступити в Росії. Мова могла йти лише про зєднання пролетарської робітничої революції в місті та революції общинних селян. Обидва елементи могли б потім взаємодіяти за посередництвом вільної асоціації, федерації та взаємодопомоги, співпрацювати між собою й вільно координувати свої соціально-економічні дії «знизу».

Однак такий розвиток подій абсолютно не відповідав інтересам ні ліберальної буржуазії, ні інтелектуальної еліти й соціал-демократії, зокрема й більшовиків. Ці сили не хотіли допустити, щоб революція в Росії вийшла за індустріально-капіталістичні межі. Вона повинна була, з їхнього погляду, розвязати насамперед завдання подальшої індустріальної модернізації Росії, тобто відкрити шлях розвитку капіталістичної форми продуктивних сил.

 

"Отримавши урядову владу, більшовики перетворилися на «партію порядку», яка не бажала подальшого (соціального) розвитку революції."

 

Російську революцію 1917-1921 років слід сприймати як єдиний процес, хоча й не лінійний, але такий, що містив різні лінії, підйоми та спади. Вона почалася в лютому 1917 року абсолютно стихійно в атмосфері загального невдоволення й відбивала водночас всесвітні соціально-революційні процеси й цивілізаційний глухий кут царського самодержавства. Влада була захоплена спочатку коаліцією ліберальної буржуазії й поміркованих фракцій буржуазно-революційних «інтелектуалів» і партійних функціонерів, а в жовтні 1917 року  якобінськими більшовиками. Для всіх цих сил йшлося насправді про просування вперед буржуазної революції: кожна з фракцій була «революційною» до певної межі та ставала контрреволюційною після того, як революція йшла далі та виходила за поставлені ними межі. Так було і з більшовиками: вони йшли разом із робітниками й общинним селянством, коли їхня партія перебувала в опозиції та критикувала нездатність поміркованих здійснити індустріально-капіталістичні реформи. Отримавши урядову владу, більшовики перетворилися на «партію порядку», яка не бажала подальшого (соціального) розвитку революції. Програма більшовицького уряду після жовтня 1917 року не містила нічого соціалістичного: мова йшла про змішану економіку, про партнерство між державою та приватним капіталом при націоналізації або монополізації окремих найважливіших галузей і при допущенні трудящих до управління підприємствами (див., наприклад, Крицман 1926: 41-42). Ці заходи були не менш і не більш «радикальними», ніж, наприклад, ті, які були здійснені європейською соціал-демократією, лейбористами та іншими після Другої світової війни.

Але паралельно з цією політичною революцією, в якій йшлося, перш за все, про те, кому буде належати державна влада, знизу розгорталася зовсім інша, соціальна революція. Вона почалася незабаром після лютого 1917 року. Висувалися й ставали все більш популярними гасла робітничого контролю й соціалізації землі; трудящі маси почали здійснювати їх знизу, революційним шляхом, самовільно. Виникли нові соціальні рухи трудящих: робітничі та солдатські ради, селянські ради та комітети (насправді органи селянських громад), фабрично-заводські комітети, квартальні та вуличні комітети тощо. В них брали участь і представники партій, які намагалися взяти ці масові ініціативи під свій контроль. Політичних функціонерів було особливо багато в центральних, губернських і міських органах народного самоврядування. В результаті, хоча ради користувалися по липень 1917 року таким впливом, що сучасники подій говорили про існування в країні «двовладдя», керівництво Радянського руху підтримувало в той період Тимчасовий уряд. Однак «внизу» часто переважала незалежна лінія, що орієнтувалася на антикапіталістичні соціальні перетворення.

Селяни захоплювали поміщицькі та куркульські землі, але не обертали їх у приватну власність, а ставили під контроль органів селянського самоврядування, вважаючи це першим кроком до соціалізації. Вже в квітні 1917 року в селі почалася справжня общинна революція. На I зїзді селянських Рад у травні партія есерів змушена була під тиском із місць внести резолюцію, що обіцяла скасування приватної власності на землю майбутніми Установчими зборами, а до того часу проголошувала перехід її у відання селянських земельних комітетів, але організованим шляхом, після відповідного закону Тимчасового уряду. Однак селяни просто проігнорували всі застереження. Волосні комітети й управи з травня відмовлялися виконувати розпорядження губернських і повітових органів влади Тимчасового уряду та санкціонували захоплення та «чорний переділ» землі, не чекаючи рішень влади. На початку осені Тимчасовий уряд, який ще в березні проголосив державну монополію на торгівлю хлібом, прагнучи припинити «самовільні дії», отримати продовольство й гроші для продовження війни, направив в село військові команди. Таким чином владі вдалося примусити непокірливі волосні комітети до підпорядкування губернському начальству. Але насильницьке здійснення хлібної монополії викликало організований опір селянських громад і нерідко призводило до збройних зіткнень із військами. На всі села солдат не вистачало. Там, куди не дотягувала озброєна рука держави, громадяни просто розганяли лояльні владі волосні комітети й управи, били їхніх членів, палили документи й будівлі.

 

 

Міські робітники також здійснювали свої вимоги «явочним порядком». У березні 1917 року в Петрограді вони відмовлялися підкоритися заклику міської Ради, в якій тоді існувала есеро-меншовицька більшість, і припинити загальний страйк перш, ніж буде встановлено 8-годинний робочий день. У підсумку на більшості підприємств вони ввели його самі, з власної ініціативи. Працівники змусили господарів платити зарплату, що «личить вільному громадянину», виганяли з адміністрації ненависних їм начальників і створювали фабрично-заводські комітети (фабзавкоми). До завдань останніх входило здійснення «заводського самоврядування» і «права відати внутрішнім порядком заводу», включно зі встановленням тривалості робочого часу та рівня оплати праці, здійсненням контролю над дотриманням норм, прийняттям і звільненням тощо. Спочатку на більшості приватних підприємств працівники ще не зазіхали на право адміністрації безпосередньо управляти виробництвом. На державних заводах вони спочатку нерідко брали управління у свої руки, але потім також вважали за краще обмежитися контрольними функціями. Вимоги контролю над діяльністю заводської адміністрації не було в програмі жодної із соціалістичних партій; в травні воно було офіційно проголошено першою Петроградською конференцією фабзавкомів. Деякі трудящі за підтримки анархістів і анархо-синдикалістів прагнули розвивати робітничий контроль далі  в бік повного самоврядування. Багато активістів руху ще сподівалися на розширення державного регулювання або  вслід за більшовиками  відкладали питання про робітниче управління до взяття влади Радами. Однак в умовах економічної кризи, контрнаступу підприємців і широкого закриття підприємств з літа 1917 року настрої робітників ставали все більш радикальними. Рядові делегати фабзавкомів брали більшовицькі резолюції політичного характеру (про робітничий контроль, націоналізацію та владу Рад), але розуміли їх нерідко в синдикалістському дусі загального виробничого самоврядування.

Ще однією важливою народною ініціативою переджовтневого періоду став рух за соціалізацію житла й створення територіального самоврядування. У місті-фортеці Кронштадт, що вже в травні фактично вийшло з-під контролю Тимчасового уряду, була розпочата практична реалізація подібних заходів. Анархіст В. Волін, що неодноразово бував у той період у Кронштадті, згадував: «Всім, що стосувалося міських служб, відали самі жителі через свої будинкові комітети й міліцію... Жителі кожного будинку проводили на початку кілька загальних зборів. На зборах обирався комітет квартиронаймачів ... (мешканці добре знали один одного). Комітет стежив за порядком у домі й безпекою його жителів, призначав чергових тощо. Будинкові комітети делегували по одному своєму члену у вуличний комітет, який займався справами окремої вулиці. Потім йшли квартальні, окружні й, нарешті, міський комітет, який займався загальноміськими справами». На засадах самоврядування почало налагоджуватися господарство міста. «На порожньому просторі між містом і берегами міські жителі розбили колективні городи, щось на кшталт маленьких садівничих комун. Групи городян осіб по 50, що живуть в одному кварталі або працюють на одному підприємстві, домовлялися спільно обробляти землю. Кожна комуна отримувала від міста за жеребом ділянку землі... Всі загальні питання, які цікавили членів комуни, обговорювалися на зустрічах делегатів або загальних зборах. Посівним фондом займався Продовольчий комітет. Сільськогосподарські знаряддя надавалися міськими складами й самими комунарами» (Волин 1923, Ярчук 1923). Перетворення в Кронштадті стали прикладом для решти Росії.

У той час, як «низи» налагоджували життя, відповідно до своїх прагнень, панівні кола не бажали ніяких радикальних соціально-економічних змін або боялися зважитися на їхнє проведення. Все це зумовило гостре протиборство між ними: перші прагнули розвивати революцію далі, другі  загальмувати її перебіг. Протистояння ускладнювалося тим, що ні Тимчасовий уряд, ні його помірковано-соціалістичні союзники не хотіли припинити Першу світову війну, від якої вже втомилася змучена Росія.

Події жовтня 1917 року, коли петербурзька Рада скинула буржуазний Тимчасовий уряд, стали результатом розвитку масових рухів після Лютого, а аж ніяк не більшовицької змови. Партія Леніна просто скористалася революційними настроями робітників і селян. Протоколи пленуму ЦК РСДРП(б) 16 жовтня 1917 року свідчать про те, що готовність більшовиків погодитися на виступ підстьобувалася інформацією з місць, згідно з якою в іншому випадку робітничі маси, ліворадикальні члени Рад й анархісти незалежно від їхньої партії повстали б проти уряду. Тоді більшовики втратили би будь-який контроль над ситуацією (Протоколы Центрального Комитета РСДРП(б)). Сама аргументація показує, що прихильники Леніна та Троцького просто узурпували ініціативу масового руху, щоб потім поставити його перед фактом захоплення ними влади.

Однак жовтневі події в Петрограді стали сигналом для поглиблення соціального характеру революції. Місцеві Ради не просто позбавляли влади відповідні органи управління. Робітники масово захоплювали свої підприємства, вводили робітничий контроль і вимагали соціалізації промисловості. Найчастіше вони примушували більшовицьку владу  всупереч політиці державного капіталізму, що здійснювалася зверху  експропріювати приватні підприємства, щоб потім поставити їх, формально «націоналізовані», під робітниче управління. У селі поширювалася общинна революція, яка через кілька місяців була визнана законом про соціалізацію землі. Приватна власність на землю була скасована, земля поставлена ​​під контроль селянського самоврядування, ділянки землі передавалися селянським родинам для обробки (не у власність!) без застосування найманої праці. У деяких районах зявилися селянські комуни. На якийсь час склалося реальне «двовладдя» масових соціально-революційних рухів внизу й більшовицького уряду вгорі (Дамье 2013: 25-31). Останній планував лише державно-капіталістичні, централізаторські реформи в дусі радикалізованого німецького «військового соціалізму», але під тиском робітників і селян коливався й змушений був іти далі, ніж мав намір. (Ми експропріювали набагато більше, ніж мали намір спочатку,  обурювався пізніше Ленін навесні 1918 року). Одночасно він чекав свого часу й готував контрреволюцію.

Справжній сенс такого становища влучно охарактеризував голова Вищої військової інспекції Микола Подвойський. Він визнав: «Робітники й селяни, які брали безпосередню участь у Жовтневій революції, не розібравшись в її історичному значенні, думали використовувати її для задоволення своїх безпосередніх потреб. Налаштовані максималістськи з анархо-синдикалістським ухилом, селяни йшли за нами в період руйнівної смуги Жовтневої революції, ні в чому не проявляючи розбіжностей з її вождями. У період творчої смуги вони, звичайно, повинні були розійтися з нашої теорією й практикою» (Наше Отечество. Опыт политической истории 1913).

Вирішальною слабкістю соціально-революційних тенденцій стала відсутність координації між ними. Німецький синдикаліст А.Сухи, який відвідав революційну Росію, свідчив: робітники взяли підприємства у свої руки, але не знали, як організувати виробництво й розподіл продуктів на нових засадах, у них не встигли сформуватися відповідні інструменти (наприклад, міські комуни або синдикалістські профоб'єднання[2]). Селяни більшою мірою були замкнуті на самих собі. Спроби налагодити прямий продуктообмін знизу між містом і селом за всім бажанням не вийшли зі стадії перших експериментів (до того ж вони найсуворішим чином припинялися владою). Справжнього зєднання робітничої та сільської общинної революцій не відбулося.

Ця слабкість «низових» рухів надихнула більшовиків на контрнаступ. Відразу після Жовтня їхня партія намагалася утримати ситуацію під своїм контролем. Так, декрет про робітничий контроль повинен був підкорити робітниче самоврядування політичній владі. У січні 1918 року ухвалили рішення про злиття фабзавкомів (носіїв тенденції робітничого самоврядування в промисловості) з профспілками, в яких більшовики мали комфортну більшість. Але партія не могла ще надійно контролювати своїх рядових членів «внизу». Тим паче їй доводилося зважати на існування збройних лівореволюційних загонів (анархістських, максималістських та інших) і структур (захоплених будинків і підприємств, Рад, незалежних від більшовиків тощо). Взимку 1918 року відбулися перші робітничі бунти проти більшовицької диктатури в деяких містах.

Перехід більшовицького уряду до рішучого наступу на трудящі маси й закінчення реального «двовладдя» ознаменувалися поворотом, який стався навесні 1918 року. Першим елементом його став Брестський мир із Німеччиною, який, щонайменше, відкладав світову соціальну революцію й зміцнив більшовицьку однопартійну диктатуру. Другим  підтвердження Леніним державно-капіталістичної програми в економіці з деспотичною централізацією господарства та навязуванням дисципліни робітникам. Лівоопозиційні Ради, загони Червоної й Чорної гвардії, комуни та інші структури розпустили й розгромили.

Однак владу більшовиків заперечували й старі еліти («білі»), й помірковані соціалісти, і їхній конфлікт перейшов у криваву й мілітаризовану громадянську війну. Але це була боротьба не двох, а трьох сил, в якій брали участь більшовики, «білі» й трудящі маси, причому як перші, так і другі здійснювали вельми схожу терористичну політику проти третіх. Більшовицька диктатура використовувала цю ситуацію для остаточної консолідації «комісародержавства». Вона позбавила Ради будь-якої самостійності, знищила кооперативи, підривала анархо-синдикалістські профспілки, одержавила промисловість й обвалила на селян тягар примусових реквізицій («розкладки»), які поставили жителів села на межу голодної смерті. Одержавлені підприємства й обєднання (трести), а в Україні й великі земельні господарства були централізовані й поставлені під управління бюрократії, до складу якої нерідко були залучені й колишні господарі. Страйки заборонені; під час непокори робітників практикувалися локаути. Колективне управління було замінено єдиноначальністю. Організована й поставлена ​​під командування старих офіцерів і генералів регулярна й мілітаризована Червона армія, в якій була впроваджена практика примусової мобілізації, чиношанування, ієрархічної дисципліни й страт. Всіх «саботажників виробництва» й «ледарів» віддавали під суд військового трибуналу. Напівофіційна назва цієї політики  «воєнний комунізм»  звучала як справжнісіньке знущання: розподіл продуктів здійснювався чітко ієрархічно та з повним запереченням принципу рівності, а таємні служби й чиновники спекулювали конфіскованими благами. Будь-які протести й акти опору (як-от страйки робітників або селянські повстання під гаслами за «справжню» Радянську владу) жорстоко придушувались, тисячі людей праці були страчені.

Війна між більшовиками й «білими» поставила прихильників соціальної революції в ще більш складне становище. Перед обличчям відкритого відновлення старого порядку «білими» багато активістів прийняли запропоновану більшовиками альтернативу: або підтримати правління комісарів, або стати свідками повернення «білих». Спрацювала логіка «меншого зла»; вона спонукала деяких анархістів, максималістів і лівих есерів піти в Червону армію або утриматися від порушення «соціального миру» в «червоній» зоні. Все це, звичайно ж, послаблювало можливість незалежних дій трудящих. Селянські повстання проти «білих», що часто перебували під анархістським (рух Н. Махно в Україні), максималістським або лівоесерівським впливом (Сибір), деякий час боролися разом із «червоними» і відіграли вирішальну роль у розгромі «білих». У деяких випадках повстанцям вдавалося розвивати соціальну революцію на своїй території, організувати вільні робітничо-селянські Ради тощо. Це призвело до ряду нових місцевих підйомів соціальної революції.

 

"Більшовикам вдалося знову зібрати стару Імперію. Але робітники й селянські маси вже не були готові терпіти олігархічну диктатуру під «революційною» маскою, нехай навіть як «менше зло»".

 

Наприкінці 1920 року громадянська війна між «білими» контрреволюціонерами з одного боку й більшовиками (буржуазними революціонерами й водночас соціальними контрреволюціонерами) з іншого переважно завершилася. Більшовикам вдалося знову зібрати стару Імперію. Але робітники й селянські маси вже не були готові терпіти олігархічну диктатуру під «революційною» маскою, нехай навіть як «менше зло». У 1920-1921 роки розгорнувся рух за «третю революцію»: за вільні Ради, незалежні від більшовицької партії та її диктатури, проти реквізицій і нерівного розподілу, проти привілеїв нових правителів. У цьому русі брали участь сотні тисяч осіб. Махновський опір, Кронштадт і селянське повстання в Західному Сибіру стали символами російського «Жерміналя», останніми сплесками соціальної революції в Росії. Але ситуація була вже несприятливою для революційних сил у всьому світу. Всесвітня соціальна революція захлинулася майже всюди. Російський робітничий клас був ослаблений тривалою війною й репресіями з усіх боків. Селянські ж маси часто уявляли собі соціальну альтернативу вельми плутано й туманно. Більшовицька диктатура, що вступила тепер уже як «сила порядку» у відкриту війну з трудящими масами й здійснила тим самим свого роду «само-термідор», вдалася до давньої стратегії «Розділяй і володарюй». Відкриті й найбільш активні повстання були придушені військовою силою, а їхні учасники зазнали драконівських покарань. З іншого боку, була скасована система реквізицій проти селян і замінена натуральним податком. Ця «нова економічна політика» несла, однак, не вільні Ради й не більшу рівність, але компроміси з приватними капіталістами й прискорене розшарування селянства. Державний капіталізм переміг, а соціальна революція зазнала остаточної поразки. Російська революція закінчилася. У наступні роки за ленінськими якобінцями й само-термідоріанцями пішли термідоріанські еліти, що боролися одна з одною, а потім  сталінський бонапартизм державно-буржуазної номенклатури.

 


 

Посилання

Souchy, A., 1920. Wie lebt der Arbeiter und Bauer in Rußland und in der Ukraine? Berlin.
Voline, V., 2005. La Révolution inconnue. Paris, 1947.
Волин, В., 2005. Неизвестная революция, 19171921. Москва: НПЦ «Праксис».
Дамье, В. В., 2013. Стальной век: Социальная история советского общества. Москва: ЛИБРОКОМ.
Дамье, В. В., 2017. Анархо-синдикализм и революционное движение в Испании (19191939). Москва: Издательская группа URSS.
Клифф, Т., 1991. Государственный капитализм в России. Ленинград.
Кропоткин, П. А., 1979. Великая Французская революция 17891793. Москва: Наука.
Крицман, Л., 1926. Героический период Великой русской революции. МоскваЛенинград.
Ленин, В. И., 1969. «Один из коренных вопросов революции». В: Ленин, В. Полное собрание сочинений. Т.34. Москва: Издательство политической литературы.
Ленин, В.И., 1970. «О профессиональных союзах». В: Ленин, В. И. Полное собрание сочинений. Т. 42. Москва: Издательство политической литературы.
Наше Отечество. Опыт политической истории. В 2-х тт. Т.1. Москва: Терра.
Промышленность и торговля, 1913,  10
Протоколы Центрального Комитета РСДРП(б): Август 1917  февраль 1918, 1958. Москва.
Чаянов, А., 1913. «Доходы и расходы крестьян Московской губернии». В: Кооперативная жизнь,  7-8, с.2931.
Шанин, Т., 1997. Революция как момент истины. Москва: Весь мир.
Ярчук, Е., 1923. Кронштадт в Русской революции. Нью-Йорк: Издание Исполнительного Комитета Профессиональных Союзов.

 

Примітки

1. Розраховано британським економістом К. Кларком на основі оценки вартості кількості товарів та послуг, що можна було придбати за 1 долар США в середньому за курсом 1925—1934 років.

2. В цьому була помітна різниця Російської революції від соціалістичної революції в Іспанії 1936 року, якій передувала багатодесятирічна творча робота анархо-синдикалістів.

Залишити коментар