«Вікінг». Рецензія на фільм про князя-хрестителя

  • 07 квітня 2017
  • 2756
«Вікінг». Рецензія на фільм про князя-хрестителя

Василь Явір

У продовження двох попередніх текстів, присвячених війнам пам’ятей і пам’ятникам Володимиру Святому, хотілося б запропонувати роздуми щодо нового нашумілого фільму про цього ж персонажа і на цьому завершити трилогію.

Наприкінці грудня 2016 року в російському прокаті з’явився довгоочікуваний фільм про князя-хрестителя «Вікінг». Позитивно відгукнувся про стрічку президент Росії Володимир Путін[1], і це стало важливим сигналом — фільм варто розглядати в контексті формування (офіційної) історичної пам’яті про князя. Картина одразу викликала шквал рецензій та обговорень, в яких здебільшого під прицілом опинялися коректність відтворення минулої дійсності, особливості сценарію, режисура й добір акторів[2]. Однак зараз хотілося б подивитися на фільм безвідносно до того, як було насправді, а з погляду образу минулого, який він формує.

 

"Чимало подробиць, яких не було в першій київській хроніці «добудували», черпаючи інформацію чи то з пізніх житійних текстів, чи то з вигадок історика Василя Татищева, чи то з вигадок власних."

 

Незважаючи на те, що образ Володимира був у центрі уваги впродовж століть, самому князю присвятили обмаль фільмів[3]. «Вікінг» — взагалі перша екранізація історії приходу Володимира до влади й перших років його правління. За тисячу років витворився настільки багатошаровий образ князя-хрестителя, що заплутатися в здебільшого недостовірній традиції було дуже легко. Творці фільму обрали ніби безпрограшний варіант, коли заявили, що просто екранізують текст «Повісті временних літ» — першого й класичного викладу історії Володимира. Але це виявилося лукавством. Чимало подробиць, яких не було в першій київській хроніці «добудували», черпаючи інформацію чи то з пізніх житійних текстів, чи то з вигадок історика Василя Татищева, чи то з вигадок власних. Наприклад, дружина Ярополка Святославича, брата Володимира, отримала, як у Татищева, ім’я Ірина. І це при тому, що в «Повісті временних літ» вона не має імені, а саме існування її — розстриженої черниці-грекині — історики небезпідставно ставлять під сумнів[4]. Крім того, автори фільму суттєво продовжили життя київському воєводі Свенельду, котрий у «Повісті временних літ» зникає з історичної сцени ще до приходу Володимира до Києва.

 

 

Цікавим доповненням до фільму, на яке коментатори не звернули належної уваги, є спеціальний сайт[5]. Там розміщено інформацію про героїв, народи й землі, де розгортається сюжет. Це своєрідне лібрето дозволяє краще побачити часом прихований ідейний контекст, у якому створювався «Вікінг». Ось так, наприклад, визначено «варягів», до яких, згідно з «Повістю временних літ», Володимир звернувся по допомогу в боротьбі з братом Ярополком:

«Летописное “заморья”, откуда Владимир привел “варяжскую дружину”, вероятнее всего, ограничивается южнобалтийским побережьем. По всей видимости, конечной целью путешествия Владимира “за море” была земля славянского племени вагров (между современными Любеком и Ольденбургом), непосредственных соседей датчан. Дедом Владимира по матери был Малко Любчанин — выходец из поморского Любеча/Любека, то есть из Вагрской земли. Должно быть, Владимир имел в виду эти родственные связи, обращаясь за помощью к ваграм»[6].

Вікінги виявляються варягами, а варяги — …слов’янами. У цьому поясненні відтворено стару антинорманістську ідею про тотожність варягів і вагрів — балтійсько-слов’янського угрупування. Ця маргінальна в науці[7] концепція вже близько двохсот років знаходить теплий відгук у серцях російських слов’янофілів та прихильників «патріотичної» історії. Вона пов’язана з ідеєю «відстоювання права» слов’ян вважатися повноцінними державотворцями та з етнонаціоналістичним плеканням свого — у цьому випадку «славянского», «русского». Майже офіційний статус антинорманська теорія мала в радянській історичній науці, а в сучасній Росії вона часто зустрічається в публіцистиці й псевдоісторичній літературі.

Картина, таким чином, має подвійне дно. Так би мовити, вікінги — у назві, слов’яни —у серці. Назва фільму та діалоги героїв давньоскандинавською мовою відсилають до світу справжніх, германських, вікінгів. Але видається, що це значною мірою комерційний хід, який повинен пробудити асоціацію із сучасним популярним серіалом «Вікінги» («Vikings»). Сам образ вікінгів давно увійшов до числа популярних тем у масовій культурі. Чим не гачок, щоб зловити мільйони глядачів? Але святий князь і водночас вікінг — дивна суміш. Тому, як вказували критики[8], творцям картини довелося спеціально підкреслювати відстороненість Володимира від норманів, яких він сам і привів. Отже, тонкий вікінгський лоск не повинен уводити в оману. Розробники проекту мусили шукати баланс між даними історичних джерел, комерційною привабливістю й бажаним (патріотичним) образом минулого, який толерує чинна влада.

Офіційну позицію влади, наскільки можна судити з висловлювань найвищих осіб[9], можна охарактеризувати як компромісну, «нормано-слов’янську»: варяги на Русі були, але дозовано. Примирення двох колись непримиренних теорій в сучасній російській версії історичної пам’яті про Давню Русь має аналогію в ставленні до куди більш болючих проблем ХХ століття. Зокрема, йдеться про узгодження пам’яті як про імперську («білу»), так і радянську («червону») Росію.

Але повернімося до фільму. Його центральною подією є хрещення Володимира, яке ділить розповідь на дві нерівні частини. Ці частини в буквальному сенсі пофарбовано в різні кольори. Усе, що відбувається в часи поганства князя — темне та бридке. Повсюди бруд, холод, похмура погода, дощ, сніг жорстокість… Натомість з наближенням до Херсонеса і особливо після «прозріння» Володимира одяг персонажів стає чистішим, закінчується, здавалося б, вічна зима/осінь, визирає літнє сонце. Здавалося б, автори чесно слідують «Повісті временних літ», де поганський період життя князя різко контрастує з християнським. Але не все так просто. «Просвітлені» роки Володимира, які були найціннішими для давнього хроніста, просто випали з кінематографічного наративу.

 

 

Хрещення князя у Херсонесі — кульмінація фільму. За кадром опиняється власне діяльність Володимира як київського християнського правителя. Як уже відзначали коментатори, представлений у фільмі Київ — жалюгідне селище, до того ж осередок дикого поганства. Рефреном крізь усю картину проходить думка: «Люди не змінюються». Перетворення Володимира з язичника на християнина заперечує цей «старий заповіт», що його князю весь час проповідує воєвода Свенельд. «Вікінг» знаходить у собі сили змінитися. Територіально зміна відбувається в Криму, в Херсонесі, тоді як Київ лишається уособленням старої темної доби.

Не треба бути великим експертом, щоб побачити відповідність такої схеми потребам ідеологічно обґрунтувати анексію Криму. Перенесення уваги з політики на релігію дозволяє змістити акценти в розумінні давньоруської історії. Розбудова стольного граду Києва поступається особистому хрещенню Володимира. Політичні витоки майбутньої Росії поступаються духовним. А коли так, то про політичне, київське джерело можна забувати, висуваючи наперед духовне джерело — Херсонес, Крим[10].

Дистанціювання від Києва, винесення його за дужки, трапляється не вперше в російських фільмах на давньоруську тематику. Подібне можна побачити в картині 2010 року про Ярослава Мудрого «Ярослав. Тысячу лет назад». Події розгортаються винятково на півночі, у Верхньому Поволжі[11]. Князь, котрий в українській і класичній версії російської історії асоціюється з Києвом, Софією і Золотими воротами, показаний як суто північноруський персонаж.

 

"Росія не краде українського Володимира, а розвиває свого власного, російського князя-хрестителя."

 

Варто звернути увагу й на інші деталі, яких бракує «Вікінгу». Зокрема, це тризуб — добре засвідчений знак князівської влади у Київській Русі. Його було закарбовано на монетах Володимира й численних печатках та підвісках, які й досі знаходять. Вибухоподібне поширення знаку пов’язане саме з діяльністю цього правителя. Однак до сучасного російського образу князя-хрестителя тризуб явно не вписується. Зрештою, екранний Володимир не дуже відповідає тим зображенням, що відбиті на давніх монетах і популяризовані в Україні, зокрема на гривневих банкнотах. Замість довгих вусів у нього борода, як на традиційних православних іконах та світських зображеннях святого князя ранньомодерного та нового часу.

 

 

Викладені спостереження над новим фільмом ілюструють зроблений у попередньому матеріалі висновок про виникнення специфічно російського образу Володимира, який виконує свою особливу роль у нинішньому російському історичному наративі. Використовуючи популярну нині в Україні метафору, можна сказати, що Росія не краде українського Володимира, а розвиває свого власного, російського князя-хрестителя. Ці двоє як функціонально, так і візуально віддаляються одне від одного і починають жити в паралельних світах двох різних історичних пам’ятей.

За східним кордоном України відбувається перекодування давньоруського минулого так, щоб його можна було легше пристосувати до сучасної геополітичної ситуації. Створюється образ Київської Русі з мінімальною присутністю в ньому Києва. Якщо це матиме продовження, то у своїй «давньоруській» частині російський історичний наратив відрізнятиметься як від старої імперської, так і від радянської схеми. І водночас він наближатиметься до… «нової схеми історії східного слов’янства» Михайла Грушевського. Але час покаже. Що стосується Володимира Святого, то в цьому випадку Росія змушена поступитись цінністю державності на користь цінності православ’я. Перша пов’язана з «втраченим» Києвом, друга — з «віднайденим» Херсонесом і Кримом.

 

"Не маючи достатніх технічних умов долучитися до Київської Русі через Київ та не бажаючи радикально міняти традиційний наратив, російська історична політика йде шляхом м’якої корекції цього наративу."

 

Нелегко оцінити соціальний ефект від таких «ігор з історією». Але доволі показовими є оприлюднені нещодавно результати опитувань Левада-Центру про ставлення російських громадян до історії[12]. Зокрема, спостерігається зростання числа тих, хто пов’язує початок російської історії з Київською Руссю (з 19% до 26%), хрещенням Русі (з 11% до 12%) або «формуванням руських князівств» (з 3% до 7%). Загалом це майже половина опитаних — 45%. Водночас відзначається падіння інтересу росіян до історії Давньої Русі (правда, «Давня Русь» тут трактується дуже широко — з VIII до XVII століття.): з 34% у липні 2008 року до 28% у березні 2017 року. Ці дві тенденції можна пояснити заходами влади з актуалізації давньоруської історії в останні роки. Вони сприяли, з одного боку, утвердженню уявлення про Київську Русь як початок російської історії в більшого числа громадян, а з іншого — падінню інтересу до цього періоду. Перший показник може відбивати формування в суспільстві більш однорідного уявлення про російську історію з початком у добі Київської Русі. Водночас другу тенденцію могло спричинити, серед іншого, перенасичення темою. З цим добре корелює подвоєння кількості тих, кого взагалі нічого не цікавить в історії Росії (з 7% до 15%).

У цьому світлі постає питання: фільми, пам’ятники, промови, що звертаються до образу Володимира у сучасній Росії — що це для України, «зрада» чи «перемога»? Здається, панікувати не варто. Увесь російський галас останніх років з приводу давньоруського минулого, зокрема й фільм «Вікінг», було спрямовано радше на внутрішнього користувача. Не маючи достатніх технічних умов долучитися до Київської Русі через Київ та не бажаючи радикально міняти традиційний наратив, російська історична політика йде шляхом м’якої корекції цього наративу. Росія будує нові шляхи доступу до давньокиївського минулого. Тим часом суспільство, схоже, все більше втомлюється від давньої історії. Актуалізація Київської Русі в піднесених промовах президента чи патріарха, в однотипних пам’ятниках чи фентезійних фільмах пересуває це минуле все більше з реальної історії до сфери такої міфології, де живуть герої Троянської війни або король Артур.

 

Читайте також:

Невдалий герой: про культ князя Святослава в Україні (Василь Явір)

 


 

Примітки

1. Lenta.ru

2. Одну з найкращих, на думку автора, рецензій, написану істориком, дивіться на сторінці: [link]

3. Можна згадати хіба однойменний російський фільм 1993 року., в центрі сюжету якого душевні страждання князя на смертному одрі. Володимир неодноразово потрапляв до кінокартин, наприклад у фільмі «Ярослав Мудрый» 1981 року, але ніколи ще не ставав головним героєм. Не згадуватиму тут новітні мультфільми за мотивами билин, адже там показаний карикатурний образ князя без жодної претензії на історичність.

4. Вона нібито стала матір’ю Святополка Окаянного, вбивці Бориса та Гліба. Руський хроніст порівнював його з Антихристом, а той, за апокрифічною традицією, мав народитися від розстриженої черниці.

5. viking.1tv.ru

6. viking.1tv.ru

7. Співзвучність назв «варяги» і «вагри» випадкова, вони мають абсолютно різну етимологію.

8. Фильм «Викинг» как новый миф о рождении нации: размышление о том, почему люди отказываются меняться

9. На зустрічі зі студентами та викладачами-істориками 5 листопада 2014 року Володимир/Владімір Путін висловив обережну критику «норманської теорії» походження Рюрика й Русі: «Что там утверждается в рамках этой норманской теории происхождения Российского государства? Позвали дружину для того, чтобы выстроить отношения внутри сообщества. Есть и другая точка зрения, согласно которой, дружину позвали, но не для того, чтобы выстроить отношения внутри сообщества, а для того, чтобы обеспечить внешнюю охрану. Наняли их просто как охранную структуру, говоря сегодняшним языком, вот и всё, а они потом в известной степени узурпировали власть. […] эта норманская теория говорит о том, что государственность пришла извне. Те, кто полагают иначе, считают иначе, считают, что государственность уже сложилась в Новгороде, допустим, и иностранная дружина была нанята только для внешней охраны»(див.: [link]).

10. «именно в Крыму, в Херсонесе, крестился князь Владимир, а потом крестил Русь. Изначально первичная купель крещения России – там. И Херсонес – это же что? Это Севастополь. Вы представляете, какая связь между духовным истоком и государственной составляющей, имея в виду борьбу за это место: и за Крым в целом, и за Севастополь, за Херсонес? По сути, русский народ много веков борется за то, чтобы твёрдой ногой встать у своей исторической духовной купели. Это чрезвычайно важная вещь» (див.: [link]).

11. Щоправда, треба зважати на те, що фільм було створено в межах підготовки до святкування тисячоліття міста Ярославля, а отже Верхнє Поволжя опинялося в центрі уваги.

12. Левада-Центр

Залишити коментар

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Vkontakte

Анонси

Наші партнери