Як СІРІЗА перестала хвилюватись і полюбила статус-кво

Сувліс, Гіоргос

Фішер, Леандрос

  • 28 серпня 2017
  • 1337

Гіоргос Сувліс, Леандрос Фішер

Пройшло два роки з того моменту, як грецький уряд, сформований лівою партією СІРІЗА (Коаліцією радикальних лівих) та правою партією «Незалежні греки», капітулював перед тиском європейських «інституцій» після референдуму, на якому переважна більшість греків висловилася проти подальших заходів жорсткої економії, навязуваних Євросоюзом.

Часу, що сплив із тих пір, достатньо, щоб тверезо поміркувати про грецький досвід бурхливого періоду між січнем та липнем 2015 року, а також про значення референдуму та діяльність нинішнього грецького уряду. З впогляду дня сьогоднішнього можна сміливо стверджувати, що спроба СІРІЗА досягти реальних змін не просто не вдалася, а й завдала суттєвого удару по довірі до лівих сил у міжнародному масштабі.

Проте перш ніж розпочинати оцінювати дії уряду СІРІЗА з літа 2015 року, варто викласти деякі факти. Іншими словами, використати класичний марксистський метод перехресного зіставлення публічного дискурсу з історичною реальністю. Таким чином, ми дамо загальний огляд факторів, що призвели до стратегічного відступу СІРІЗА. Ми відкидаємо моралістичне уявлення про «зраду» керівництва СІРІЗА, вказуючи натомість, що витоки подальшої траєкторії партії полягають у структурних недоліках її загальної стратегії, які проявилися ще в роки, що передували приходу Алексіса Ципраса на посаду премєр-міністра. Ми запитуємо, чи існували  навіть в останній момент напередодні капітуляції перед вимогами кредиторів  обєктивні умови для альтернативного шляху.

 

Перший період управління

СІРІЗА прийшла до влади в січні 2015 року — після того, як на виборах 2012 року стала найбільшою опозиційною партією країни внаслідок майже повного колапсу ПАСОК. З аналітичних міркувань ми називатимемо термін, що слідував за вступом урядовців СІРІЗА на посади, «періодом переговорів». Протягом цих місяців СІРІЗА з міністром фінансів Янісом Варуфакісом на чолі переговорної групи намагалася досягти «чесної та справедливої» угоди з «Трійкою», що включає Європейську комісію, Європейський центральний банк та Міжнародний валютний фонд. Логіка цієї спроби полягала в тому, що «інституції» неминуче б погодилися з пропозиціями Греції, оскільки в іншому випадку поставили б усю європейську структуру під загрозу розпаду. Цю ілюзію підтримували окремі особи в оточенні Ципраса і навіть сам Варуфакіс, чия рання позиція в переговорах зводилася до ідеї, що гравці будуть «діяти раціонально»: визнають, що попередню угоду про жорстку економію, укладену з урядом «Нової демократії», реалізувати неможливо, і таким чином досягнуть нової угоди.

Уже в лютому грецький уряд пішов на поступки, домовившись про вихід з глухого кута щодо боргових зобов’язань сумою в 240 мільярдів євро. Це був тактичний крок СІРІЗА, який, поза всяким сумнівом, показав, що її стратегія була орієнтована на ідею залишитися в межах ЄС, але на основі угоди, яка б не була такою катастрофічною, як підписані попередніми урядами. Очевидним винуватцем на цьому етапі став міністр фінансів Яніс Варуфакіс, який проголосив цю поступку позитивним кроком до справедливої ​​угоди.

 

"Референдум став кроком, вжитим Ципрасом із повним розрахунком на потенційний компроміс, який міг стати несприятливим для інтересів робітничого класу."

 

Місяці минали, і ставало ясно, що така стратегія позбавлена ​​реалістичних шансів на успіх. Проте СІРІЗА підкреслювала, що не має бажання поринати у конфронтацію з ЄС або ж розробляти будь-яку альтернативну економічну модель, яка неминуче вимагатиме таку конфронтацію. Неможливість порозуміння стає зрозумілою до кінця квітня, коли Ципрас замінив Варуфакіса в ролі керівника переговорної групи на Евкліда Цакалотоса, нинішнього міністра фінансів. Стратегія «переконування європейців» закінчилася на цьому етапі. З того часу Ципрас прийняв рішення будь-що домовитися з кредиторами. Референдум став кроком, вжитим Ципрасом із повним розрахунком на потенційний компроміс, який міг стати несприятливим для інтересів робітничого класу. Проте цілком ймовірно, що Ципрас наважився на референдум, вважаючи, що поразка на ньому призвела б до набагато простішої відмови від обіцянок «розривання меморандумів» [про жорстку економію в обмін на кредити] або дозволила б СІРІЗА піти у відставку з політичного керівництва країни. У будь-якому випадку єдиним правдоподібним поясненням дій Ципраса є те, що референдум був організований не для того, щоб перемогти на ньому. На противагу цьому розрахунку, грецький народ приніс переконливу перемогу голосуванню за «OXI» («Ні»). Незважаючи на це, зіштовхнувшись із шантажем з боку «інституцій», уряд СІРІЗА капітулював напрочуд швидко. Такий розвиток подій представляють ​як неминучий. Однак в історичних процесах трапляються різні можливості та поворотні точки, а перебіг певних подій значною мірою може визначатися людською волею.

Що б трапилось, якби влітку 2015 року було взято інший курс? На нашу думку, сталося б кілька речей. Але зосередьмося на найбільш очевидному та елементарному факті: СІРІЗА як політичний проект розвивалася б зовсім інакше, якби вона розробила серйозний «План Б». Чи могло це статися протягом кількох місяців? Можливо, так, хоча й не з найкращими результатами. Не забуваймо, що поки СІРІЗА з 2012 року перебувала в опозиції, майже всі в партії були свідомими великої ймовірності того, що їм випаде формувати уряд. Замість того, щоб підготувати альтернативні плани на випадок, що «План А» (ліквідувати меморандуми, залишаючись у єврозоні) не спрацює, більшість впливових політичних діячів у СІРІЗА витрачали свою енергію на фракційну боротьбу за високі пости в партії, а також у майбутньому складі уряду.

Зразковим наслідком цього вялого фракціонерства стала неспроможність провести публічні обговорення всередині партії, її місцевих організацій та ширших кіл грецької публіки для спільного формулювання альтернативи, яка могла б послужити «Планом Б»  хай і не ідеальним. Відповідальність за цю бездіяльність частково (хоч і не рівною мірою) розділяла й опозиційна Ліва платформа СІРІЗА, що виступала за «Грексіт». Ідеї, розроблені деякими її членами, й обмежені дебати в її лавах так і не стали предметом ширшого обговорення. Не такий давній досвід країн Латинської Америки, який міг би послужити джерелом натхнення та роздумів, не враховували й серйозно не обговорювали  як і не було докладено жодних зусиль для розбудови солідарності з прогресивними рухами та урядами з глобального Півдня. Солідарність у цьому контексті могла означати встановлення фінансових звязків, використання технократичних ноу-хау міністрів фінансів цих країн та символічні акти солідарності. Натомість лідери Лівої платформи були поглинуті закулісними іграми протягом усього періоду із січня по липень (і навіть раніше  протягом трьох попередніх років), намагаючись підняти свої позиції в партійному апараті та вести боротьбу проти курсу Ципраса виключно з програмного погляду.

Якщо залишити осторонь рішення у формі «Грексіту», підтримуване лише меншістю, то питання полягає в тому, чи розробила СІРІЗА загалом хоч якусь альтернативну програму інституційних реформ за час свого перебування в опозиції? Ні, аж ніяк. Хай якими всюдисущими та добре відомими були деякі проблеми, повязані з державними установами Греції, партія не підготувала конкретного плану чи спроб реформування їх у прогресивному напрямі.

Ще одна помилка, зроблена СІРІЗА, полягала в стратегічному зміщенні фокусу із соціальних рухів на логіку електоральної політики  після стількох років протестів проти урядів, що запроваджували заходи жорсткої економії. Це сталося в міру того, як діячі з цих рухів отримували офіційні посади в парламентській опозиції або втягувалися до держапарату як радники із січня 2015 року. Головним припущенням тут було те, що щойно СІРІЗА переступить пороги урядових кабінетів, необхідність у такого масштабу вуличних мобілізаціях відпаде.

Починаючи з 2012 року, коли партія постала як головна парламентська опозиція, не було докладено систематичних зусиль, аби перевести різноманітні протестні мобілізації проти жорсткої економіки в режим безперервного «надзвичайного стану». Після 2015 року відповідь партії на всі організовані знизу зусилля полягала в тому, щоб не «розгойдувати човен» звичної урядової діяльності. Пік цих процесів проявився в результатах мобілізації червня 2013 року проти рішення керівної консервативної партії «Нова демократія» закрити державну телекомпанію ЕРТ у межах жорсткої економії. Персонал каналу відповів на рішення уряду, зайнявши приміщення ЕРТ та самотужки запустивши його мовлення, хоча зарплати вже не виплачувалися. Співробітники були налаштовані на креативне мовлення та робітничий контроль на робочому місці. Проте що сталося з обіцянкою переформатування телекомпанії, коли уряд СІРІЗА офіційно відновив ЕРТ? Гелена Шиен у своєму недавньому дослідженні «Хвиля СІРІЗА» (The Syriza Wave) зазначає: «...замість того, щоб затвердити та розбудувати здобутки цієї народної боротьби, уряд знехтував запитом на нову модель громадського мовлення, засновану на критичному й креативному підході та робітничому самоуправлінні. Натомість було відновлено старі порядки та ієрархічний менеджмент. Замість суспільного мовлення канал став державним мовленням, як і було раніше  з тією відмінністю, що тепер він обслуговував уряд СІРІЗА». Прихід до влади розглядався СІРІЗА як єдина й універсальна панацея для всіх проблем, з якими зіткнулося грецьке суспільство протягом усього періоду кризи. Такий підхід не змінився в СІРІЗА і після приходу до влади у 2015 році.

Весь процес переговорів був делегований невеликій непідзвітній групі, що представляла себе як «експертів», які могли б розвязати грецьке питання, й вели переговори в непрозорий спосіб. Від самого початку було очевидним, що з боку кредиторів не було жодного бажання серйозно обговорити пропозиції, представлені Варуфакісом. За таких обставин  поки грецька держава ще не була повним банкрутом (яким стане в липні)  референдум був би ідеальним кроком, що зберіг би можливості вести боротьбу за кращі умови без багажу «тактичного відступу» 20 лютого та мобілізував народні верстви для наступних битв. Натомість референдум відбувся лише тоді, коли держава вже була повністю паралізована й лишалось набагато менше простору для маневру.

 

 

Чи можуть ці події пояснюватися виключно відсутністю досвіду у міністрів та перемовників від СІРІЗА? Відповідь проста  ні. Низка подій, що розгорталися після референдуму, була не випадковою, а повязаною з іншою слабкістю, що сформувала подвійну структурну особливість СІРІЗА: брак внутрішньопартійної демократії заразом із браком твердої вкоріненості в грецькому робітничому класі. З часу проведення виборів 2012 року та електорального підйому СІРІЗА концентрація влади у верхівці партійної ієрархії зростала, супроводжуючись паралічем демократичних механізмів у середині партії. Логіка цієї деградації демократії полягала в тому, що для порятунку країни потрібна невелика команда, що оперативно ухвалює рішення, орієнтована на партійного лідера Алексіса Ципраса.

Кульмінацією деградації демократії стало рішення Ципраса проігнорувати зроблену 15 липня після укладення угоди заяву Центрального комітету партії, в якій 109 із 201 члена ЦК пішли проти грецького уряду та європейських кредиторів, назвавши угоду «новим меморандумом з обтяжливими й принизливими умовами». Ця заява зявилась у той самий час, поки Ципрас тиснув на парламент, аби той прийняв ультиматум, висунутий європейською владою з метою законодавчо закріпити найважливіші компоненти останніх заходів жорсткої економії. 109 членів ЦК закликали уряд «не піддаватися грабіжницьким ультиматумам кредиторів» і попередили, що угода «несумісна з ідеями та принципами лівиці». У заяві також вимагалося негайне скликання Центрального комітету для оцінки угоди, з якою Ципрас повернувся із зустрічі з керівництвом Європейського Союзу. Раніше Ципрас обіцяв провести в ЦК обговорення будь-якої угоди перед парламентським голосуванням за неї. А вужчий Політичний секретаріат СІРІЗА одностайно проголосував за скликання наради ЦК. І все-таки це засідання так ніколи й не відбулося. На довершення всього Ципрас порушив власну ж обіцянку провести партійну конференцію та взяти участь у нових виборах на основі рішень цієї партконференції, а не «Третього меморандуму».

СІРІЗА також не доклала серйозних систематичних зусиль до залучення нових членів до своїх лав, про що свідчить відносна стагнація загального партійного членства між виборами 2012 та 2015 років у порівнянні зі зростанням її електоральної підтримки. Мала чисельність партії та брак підготованих кадрів відіграли вирішальну роль у тому, як все склалося. Це залишило партію між Сциллою та Харибдою. З одного боку, тих з її членів, хто мали досвід та спеціалізовані навички, довелося залучити до офіційних посад, оскільки інакше міністерства та інші держустанови залишалися б у руках персоналу, повязаного з попередніми неоліберальними адміністраціями. З іншого боку, факт залучення цих членів означав, що партія неминуче поглинається державним апаратом.

Це не означає, що СІРІЗА не мала народної легітимності. Якраз навпаки, легітимність уряду була підтверджена величезним натовпом  майже півмільйона людей  на головному мітингу «ОХІ» на площі Синтагма 3 липня (хоча вони зібрались стихійно, а не були організовані СІРІЗА чи іншими лівими партіями). СІРІЗА черпала свою силу з масових рухів і протестів на площах, що тривали з часу виникнення кризи. Однак вона не здійснила жодних серйозних спроб стабілізувати та розширити цю діалектику на робочі місця та міські райони, які могли б стати точками опору в можливому протистоянні з ЄС. Іншими словами, фокус після 2012 року все більше зміщувався на парламентську діяльність замість посилення на низовому рівні.

 

Референдум

5 липня — день, коли грецький народ, всупереч усім очікуванням, проголосував проти неоліберальної Європи, — можна визначити як «трансформаційну подію» в тому сенсі, який у цей термін вклав політолог Вільям Сьювелл. Це був кон’юнктурний момент, що дав історичний імпульс, спроможний поставити історію під контроль самого народу. Для учасників ця подія також була вирішальним, суб’єктоутворюючим досвідом. Незважаючи на залякування з боку мейнстрімних засобів масової інформації та ЄС, на їхні погрози, що можливе голосування за «OXI» означатиме загибель країни, незважаючи на рішення Європейського центрального банку обмежити ліквідність грецьким банкам, незважаючи на бідність, яку зазнали (і досі переживають) багато греків, грецький народ категорично відкинув політику жорсткої економії в Євросоюзі. Цей вирішальний момент для сучасної грецької історії відкривав цілу низку можливостей. Це був кульмінаційний епізод історичного процесу боротьби та політизації мас.

 

"Те, що Фукуяма після розпаду СРСР прославляв як «кінець історії», Ципрас втілив у життя, легітимізувавши та інституціоналізувавши замкнене коло постійної жорсткої економії."
 

Всупереч наративу, поширюваному СІРІЗА, грецький народ був готовий до конфронтації з ЄС, яким би непевним не видавався її результат. Ставки були високі, про що свідчили закриття банків та роздування панівним класом паніки. Проте багатотисячний мітинг прибічників «OXI» став одним з найбільших публічних заходів в історії сучасної Греції. На противагу цьому, акція за «NAI» («Так») двома днями раніше зібрало на порядок меншу юрбу. Велика особиста відповідальність Алексіса Ципраса стосується саме цього моменту, який перервав політичний імпульс: підписання угоди про капітуляцію, яку він представив як єдиний реалістичний варіант. Як наслідок, ейфорійний настрій, у якому здавалось, що можливо все, змінився поверненням горезвісного капіталістично-реалістичного принципу — «Немає іншої альтернативи» (вислів Тетчер «There Is No Alternative»). Цей розворот перекроїв весь політичний клімат, демонструючи пересічним грекам, що історія добігла кінця. Те, що Фукуяма після розпаду СРСР прославляв як «кінець історії», Ципрас втілив у життя, легітимізувавши та інституціоналізувавши замкнене коло постійної жорсткої економії. Політика знов стала видаватися зовсім не дотичною для повсякденного життя людей. Це принесло стан відносної демобілізації, який фактично блокував можливості будь-якої боротьби за соціальні перетворення в найближчому майбутньому. Вплив не обмежувався самою лише Грецією. Результати виборів в Іспанії 2016 року стали наочним показником відголосків подій у Греції. Вся виборча кампанія Народної партії була збудована на використанні грецького прикладу як причини не голосувати за «Подемос», аби Іспанія не опинилася в такому ж становищі.

 

 

Чи міг Ципрас діяти інакше? Відповідь — знову так. І навіть останньої миті. Найбільш радикальним кроком, який можна було зробити на цьому етапі, було б запровадження пропонованої Варуфакісом паралельної екстреної валюти для вирішення нагальної проблеми ліквідності. Інший варіант — підписавши меморандум, оголосити про провал реалізації стратегії січня 2015 року та провести заплановану партійну конференцію, де відкрито обговорити передвиборчу програму з можливістю «Грексіту». Таке рішення дозволило б зберегти єдність партії, одночасно продемонструвавши елементарний рівень гідності з боку СІРІЗА. До того ж це б перешкодило делегітимізації лівих як політичної сили як всередині Греції, так і за її межами.

Однак Ципрас нічого цього не робив. Ліве крило понуро покинуло СІРІЗА після відмови її лідера реалізувати демократичне рішення партії провести конференцію після укладення угоди. Натомість СІРІЗА взяла участь у виборах вересня 2015 року як розколота партія з програмою, що ілюзорно обіцяла негайно вирішити питання грецького боргу та запровадити заходи соціального захисту на противагу бюджетній економії, яку вимагає «Трійка».

Проте ці розрекламовані плани СІРІЗА розібратися з боргом так і не були доведені до ладу. 4 квітня 2015 року за ініціативою тодішньої голови грецького парламенту Зої Константопулу була створена Комісія правди про державний борг. Ця комісія з аудиту заборгованості дійшла висновку, що грецький борг був незаконним, непосильним і одіозним, оскільки кредитори перевищили свій мандат на надання позик та порушили права та обов’язки, викладені в Договорі про функціонування Європейського Союзу. Борг мали анулювати, а виплати за ним — зупинити. Однак Ципрас розпустив Комітет у вересні 2015 року. За чинними угодами, рівень заборгованості Греції вважається прийнятним, доки загальна вартість його обслуговування (основна сума та відсотки) не перевищить 15% ВВП щорічно. Греції, можливо, буде запропоновано певну допомогу для підтримки такої «прийнятності» шляхом подовження строку деяких наявних позик та зменшення відсотків. Це найкраще, на що Греція може сподіватися від своїх «партнерів» у ЄС.

Що стосується обіцянок соціальних програм, то більшість із них «Трійка» вважає такими, що суперечать вже підписаним угодам. Таким чином, СІРІЗА перемогла на других виборах 2015 року з невиконуваними обіцянками, а електорат був дезорієнтований заморочливим темпом подій від переможного референдуму до виборів.

 

Від меморандуму до меморандуму замкнене коло без кінця

Тенденції останніх двох років у Греції можна підсумувати як продовження жорсткої економії таких самих масштабів, але вже без присутності в парламенті чи поза його стінами політичного суб’єкта, спроможного кинути виклик неоліберальному порядку речей, нав’язаному керівництвом ЄС. У травні 2017 року СІРІЗА проштовхнула черговий меморандум попри гострі дебати у парламенті. Четвертий меморандум містить ряд ще суворіших заходів економії, таких як скорочення пенсій та запровадження податків, щоб забезпечувати первинний профіцит у 3,5% на рік до 2022 року. По завершенні цього строку було погоджено підтримувати надлишок у розмірі 2% аж до 2060 року. У відповідь грецький уряд не отримав абсолютно жодних поступок у питанні боргу, і малоймовірно, що вони будуть у подальшому майбутньому.

 

"Партія перетворилася на управлінську організацію державної влади, задачею якої є залишатися при ній, ігноруючи соціальні вимоги «знизу»."

 

На суспільному рівні СІРІЗА втратила зв’язок із соціальними рухами, які сприяли її піднесенню у 2010-2015 роках. Партія перетворилася на управлінську організацію державної влади, задачею якої є залишатися при ній, ігноруючи соціальні вимоги «знизу». Вона була поглинена політичним істеблішментом, який мала на меті підважити.

Як можна пояснити цю трансформацію партії? По-перше, після розколу в серпні 2015 року партія втратила найбільш динамічні політичні елементи та зв’язки з соціальними рухами. Незважаючи на скрутні обставини, деякі її члени, справді пов’язані з рухами, залишилися всередині партії, вважаючи, що політична ситуація продемонструє принаймні деякі ознаки поліпшення в порівнянні з часами урядів, призначених «Трійкою». Це було не так. Цих змін не могло статися, оскільки вони виходили за рамки структурних обмежень, встановлених «Трійкою» й прийнятих урядом. На ці обмеження з того часу партія посилається як на головне політичне алібі, пояснюючи свої прорахунки, затримки та помилки. Лідери СІРІЗА вважали, що країна зможе змінитись, навіть якщо вони продовжуватимуть діяти, як усі попередні уряди в роки, що передували кризі, — тобто керуючись суспільним консенсусом, що має залишати всіх задоволеними та уникати конфронтації з будь-якою соціальною групою (особливо з панівним класом) — хоча ситуація чітко вимагала принаймні деяких зачатків серйозного протистояння. За останні два роки недостатньо звинувачувати лише «Трійку»; у СІРІЗА не було політичної волі, щоб поставити під сумнів статус-кво.

Наприклад, СІРІЗА зробила замало для обмеження впливу в грецькій політиці Церкви. Ба більше, партійне керівництво змирилося з політичним впливом останньої. Прикладом цього стало рішення не включати Нікоса Філіса до уряду після перестановок в листопаді 2016 року. Філіс був колишнім міністром освіти та релігійних питань, давнім активістом реформістської лівиці й донедавна головою щоденної газети СІРІЗА — «Авгі». Його призначення до нового кабінету міністрів було заблоковане втручанням архієпископа Ієроніма, голови Елладської православної церкви, незгодного зі спробами екс-міністра реформувати релігійну освіту в школах (перетворити те, що по суті було курсом катехізису, на предмет порівняльного релігієзнавства). З огляду на боязке відступництво навіть у такому незначному питанні, неважко здогадатися, якою буде практична позиція СІРІЗА стосовно більш структурних питань про відокремлення церкви та держави чи оподаткування величезних багатств Церкви.

 

Лишаючи «глибинну державу» недоторканною

Незважаючи на приголомшливий відступ СІРІЗА після референдуму, один з аспектів її поточної позиції став очевидним ще до її приходу до влади у 2015 році. За всіма розмовами про «опір жорсткій економії» та «розірвання меморандумів» група навколо Ципраса з 2012 року не марнувала часу, щоб запевнити різні сили в самій Греції та за межами, що уряд, керований СІРІЗА, буде дотримуватися правил гри та не порушувати основ ​​капіталістичної держави. Правила гри в цьому випадку двоякі. Вони включають, з одного боку, коротко-, середньо- та довгострокові інтереси грецького капіталізму, а з іншого — інтереси грецької держави.

Призначивши міністром оборони лідера «Незалежних греків», конспіролога та палкого націоналіста Паноса Камменоса, Ципрас продовжив націоналістичну смугу, яка характеризувала політику Греції за попередніх урядів ПАСОК та «Нової демократії». Хоча деякі прихильники СІРІЗА вважали, що віддавши Камменосу цю посаду, вони врешті-решт його «нейтралізують», це було далеко не так. Навпаки, Камменос з його войовничими витівками (наприклад, польотами в бойовому спорядженні на борту військових вертольотів над спірними острівними скелями в Егейському морі) сприяв посиленню напруженості із сусідньою Туреччиною, де кожне з тверджень Камменоса тепло вітають як аргумент на користь власної націоналістичної риторики Ердогана. Зважаючи, що в 1996 році обидві країни були на грані війни за демаркацію морських кордонів (Греція прагне розширити свої територіальні води на 12 морських миль, фактично блокуючи доступ Туреччини до Егейського моря), роль Камменоса у цій справі має розглядатися дуже серйозно. Оборонний бюджет Греції, хоча й за межами сфери юрисдикції «Трійки», залишається на надзвичайно високому рівні. За СІРІЗА обсяг витрат на озброєння не те, що не знизився, а протягом 2015–2016 років навіть піднявся на 10% — до загальної суми у 5 млрд євро.

 

 

Не меншим розчаруванням стала зовнішня та регіональна політика СІРІЗА. Незважаючи на передвиборчі обіцянки припинити військову співпрацю з Ізраїлем, Ципрас підтримав та розширив цю співпрацю. Він посилався на Єрусалим як на «столицю Ізраїлю» — чого не наважувалися робити навіть США — і це стало ляпасом мільйонам греків, що підтримують палестинців. Архітектор зовнішньої політики СІРІЗА, «лівонаціоналістичний» міністр закордонних справ Нікос Кодзіас, є справжнім практиком Realpolitik у стилі Генрі Кіссінджера: він розбудовує стратегічні союзи не лише з Ізраїлем, а й з єгипетською військовою хунтою (та будь-яким іншим регіональним гравцем, що сприймається як противага Туреччини, яким безжальним би не був його режим). У поточних переговорах щодо долі Кіпру Кодзіас тримається жорсткої лінії, позбавленої жодних реалістичних пропозицій, і керується вищезгаданою регіональною візією «стримування Туреччини», тим самим зміцнюючи шовіністичні елементи на острові.

Діяльність СІРІЗА в питаннях оборони та зовнішньої політики має стати пересторогою для тих, хто впевнений, що ліві можуть сформувати соціальну гегемонію, зосереджуючи увагу на «жорсткій економії» та «одному відсотку», одночасно нехтуючи центральними питаннями держави та її відносної автономії, особливо очевидної у сфері зовнішніх відносин. Фактично розвороти СІРІЗА на 180° у внутрішній та зовнішній політиці тісно переплетені. Уникнувши доцільної конфронтації з економічними силами грецького капіталізму, що напружив м’язи напередодні референдуму (про що свідчить закриття банків за тиждень до нього), СІРІЗА розглядала підлаштування під геополітичні інтереси капіталу лише як питання часу.

 

Підтримання поліцейських репресій та звалювання вини на біженців

Ще одним показником того, що СІРІЗА уникала будь-якої конфронтації з «глибинною державою» є її ставлення до поліцейських структур. Незважаючи на заяви про реформування поліції, та й надалі зостається консервативним анклавом. Ксенофобні настрої в апараті безпеки несуть неабияку загрозу, і в занадто багатьох випадках це проявляється у співпраці з ультраправими.

Оскільки СІРІЗА не вжила заходів щодо реструктуризації поліції, остання використовувалася для придушення масових рухів на підтримку біженців. У липні 2016 році правоохоронці в повному споряджені вдерлися до трьох притулків для біженців у Салоніках  Нікос, Орфанотрофеіо та Хуррія  і розбудили сімї біженців та тих, хто їм допомагав. Під час цієї добре організованої поліцейської операції було затримано сотні людей. Більшість мешканців цих притулків, що мали статус біженця, відпустили, а деяких переправили до військових центрів прийому біженців. Решта жителів притулків, а саме 74 людини кільканадцятьох різних національностей, були взяті під варту. Такого ж роду поліцейські рейди відбулися цього березня в Афінах. Правоохоронці вдиралися до сквотів у центральній частині Афін, зачищали споруди та затримували десятки незареєстрованих мігрантів. Під час першого рейду поліцаї увійшли до будівлі на вулиці Алківаду, яка була зайнята біженцями ще з лютого. З цього приміщення вони перевели 120 мігрантів до приміщень Бюро у справах іноземців на вулиці Петру Раллі. Згодом поліція обшукала будівлю в Зографосі, яка з 2012 року була зайнята членами антиавторитарних груп.

 

 

Репресії проти рухів солідарності з біженцями супроводжувалися жорстоким поводженням із біженцями з боку самої влади. Незважаючи на обіцянки припинити їхнє існування, горезвісні грецькі центри утримання мігрантів все ще діють, а відверте недбальство держави щодо умов проживання в притулках було ключовою причиною летальних випадків під час сильних снігових буревіїв минулої зими, зокрема у такій «гарячій точці», як Морія.
Нарешті, є ще ганебна угода, підписана з Туреччиною. Цей документ зараховано до загальної правової бази, яку Європейський Союз прийняв для врегулювання кризи біженців. 18 березня 2016 року грецькі законодавці прийняли законопроект про внесення змін до закону про статус біженця, необхідний для виконання угоди між Європейським Союзом і Туреччиною, що вимагає повернення біженців та мігрантів з грецьких островів до Туреччини. Ця угода спрямована на те, щоб не допустити прибуття нових біженців та інших мігрантів до Європи після 2015 року, коли на континент прибуло не менше мільйона осіб. Які ж наслідки мала ця угода через рік? Як у нещодавньому інтервю висловився Димитріс Христопулос, президент Міжнародної федерації з прав людини:

«Ця угода шкодить усім. Вона заражає нас, адже ми призвичаюємося до легітимізації ксенофобії. Це негуманний послання до самих біженців та мігрантів, яким випало жити у цій буферній зоні. І це насправді величезна проблема для соціальної єдності буферної зони, в якій перебувають Греція й Туреччина. Це врешті шкодить і Туреччині, яка купує (для своїх лідерів) мовчання Європи у відповідь на авторитарний зсув у цій країні».

Підхід СІРІЗА до біженців не просто далекий від будь-яких ліберальних гуманітарних підвалин; він легітимізує й утверджує дискурси та практику крайніх правих щодо кризи біженців.

 

Уроки для лівих

Траєкторія СІРІЗА не просто «капітуляція перед Трійкою», а результат її неоднозначного політичного підходу до капіталістичної держави. Ілюстрація ідейного походження цієї парадигми виходить за межі нашої статті. Все ж коротко згадаймо два її компоненти. Один із них стосується добре відомого «лівого європеїзму», тобто ідеї, що недемократичні інститути ЄС можуть бути якось реформовані «зліва». Інший відноситься до самої держави як такого собі поля битви, що відбиває баланс класових сил у суспільстві. Цю ідею можна по-різному витлумачувати, і, звичайно, з неї можна зробити радикальні висновки. Але трактування керівництва СІРІЗА, очевидно, ґрунтувалося на помилковій оцінці політичного балансу класових сил не лише в грецькому суспільстві, але і загалом у Європі після 2008 року.

Несприятливий баланс сил на континенті став очевидним після приходу СІРІЗА до влади у січні 2015 року. Не слід забувати, що влада справді зіткнулася з безпрецедентною атакою основних інструментів глобального капіталізму, таких як європейські інститути та МВФ. Водночас правий зсув уряду в багатьох царинах  зовнішньої політики, державного репресивного апарату, відносин держави з Церквою чи в питаннях біженців  був зумовлений не так «Трійкою», а радше пристосуванням до структур грецького капіталізму з усіма його «особливостями»: «національними суперечками» з турецьким панівним класом, клієнтелістським характером грецької електоральної політики, дискурсом «національного примирення», що панував після падіння диктатури, та структурним расизм держави щодо іммігрантів та біженців.

«Поправішання» СІРІЗА в деяких аспектах ставало дедалі очевиднішим після 2012 року. Найлегше назвати це все «зрадою», та насправді істина набагато складніша. Тут доречніше говорити про велику розбіжність між очікуваннями та радикальними настроями мільйонів звичайних греків, з одного боку, і тактичними й, зрештою, стратегічними відступами керівництва партії, з іншого.

Підйом СІРІЗА був результатом найвищого рівня соціальної мобілізації в Греції після падіння диктатури в 1974 році. Хвиля активності та самоорганізації мас у 20102015 роках корелювала зі сплеском їхньої впевненості у своїх силах, що, власне, стало цілком очевидним під час підготовки до референдуму, коли перспектива більш глибокого та більш суттєвого розриву ставала дедалі помітнішою з кожною годиною. Проте структурні обмеження СІРІЗА як політичного проекту та реальної парламентської партії стали перешкодою на шляху будь-яких значущих змін.

Можна стверджувати, що вектори очікування рухів, з одного боку, і сфера партійної стратегії, з іншого, найближче зійшлися в гаслі СІРІЗА зразку 2012 року про «уряд лівих», який би включав також Комуністичну партію та радикальну ліву коаліцію АНТАРСІЯ. Однак відмова двох останніх сил від цієї пропозиції СІРІЗА форсувала правий зсув, до якого вели й найгірші клієнтелістські практики грецького електоралізму, проілюстровані включенням до виборчих списків СІРІЗА дискредитованих карєристів із ПАСОК. Нова лінія мислення приживалася через брак внутрішньопартійної демократії, закріплення ролі Алексіса Ципраса як зразкового «популістського» лідера, що втілює волю народу, а також подальші витіснення та ізоляцію радикальних лівих всередині партії. Коаліція з «Незалежними греками», а також підписання 20 лютого угоди Янісом Варуфакісом були майже логічним результатом цього курсу, основним посланням якого було те, що СІРІЗА не зазіхатиме на «правила гри».

З огляду на ці події, виникає слушне запитання, яким чином СІРІЗА залишається релевантним гравцем у політичній системі країни? Перше пояснення цього факту є структурним, і його слід сприймати в контексті переформатування грецької політичної системи як такої. Породжена меморандумами втрата суверенітету нейтралізувала роль політичних партій у Греції, звівши їх до ролі організацій, які лиш реалізують рішення, прийняті іншими гравцями. Це призвело до відчуження людей від політики, оскільки їхній голос ніяк не впливав на формування політичного курсу. «Нова демократія» не може запропонувати жодної реальної альтернативи, оскільки політика продиктована вже підписаними угодами. Те ж саме стосується будь-якої іншої партії, яка може прийти до влади.

 

 

Існує також субєктивний чинник. Він повязаний із формою внутрішньої гегемонії, яку досягла СІРІЗА, впевнено прийнявши політичний і соціальний статус-кво країни з незначними поступками робітничому класу. Своєю нинішньою стратегію СІРІЗА забезпечила таку форму гегемоністського порядку, що уможливлює його подальше політичне відтворення. Це можна підсумувати в таких пунктах:

а) перебування в межах єврозони та ЄС загалом, щоб обслуговувати основні інтереси грецького капіталу;

б) збереження ефективного балансу між інтересами Америки (геополітичний аспект), Європи (борги та біженці) та Китаю (приватизаційні проекти, такі як порт Пірей) у ширшому Середземноморському регіоні;

в) клієнтелізм у державному секторі, уникнення скорочень працівників бюджетних сфер (на відміну від «Нової демократії», яка обіцяє масові звільнення), навіть якщо поточний політичний курс призводить до урізань їх зарплат;

г) подолання бідності шляхом достатнього забезпечення найнижчих верств необхідним, щоб запобігти їх повному зубожінню.

Іншими словами, СІРІЗА досі вдається триматися на плаву завдяки тому, що вона приймала або ж помякшувала статус-кво.

 

артія фактично перетворилася на автономну, відгороджену від соціальної сфери організацію."

 

Спроби СІРІЗА наводити мости з нинішнім статус-кво та владними мережами в Греції за участі конкретних фігур із найближчого оточення Ципраса (йдеться про Янніса Драгасакіса і Нікоса Паппаса), з одного боку, та низові рухи в масовій базі партії та активісти боротьби проти жорсткої економії в її лавах, з іншого, додали СІРІЗА внутрішньої суперечності між 2012 і 2015 роками. Після угоди від 15 липня 2015 року одна з діалектичних складових цієї суперечності була ліквідована. Іншими словами, звязки між партією та суспільством були повністю розірвані, а низовий тиск зсередини партії і з боку суспільства загалом зник. За відсутності чіткої програми реформ СІРІЗА була поглинута наявним статусом-кво. Окрім найочевиднішого  жорсткої економії, продиктованої підписаним меморандумом,  ще одним вирішальним фактором стало те, що партія фактично перетворилася на автономну, відгороджену від соціальної сфери організацію. Причини такого роду адаптації повязані зі структурним роззєднанням між СІРІЗА й силами, що стояли за постанням партії.

Радикальні ліві в Греції все ще відчувають наслідки відступу СІРІЗА. Перший крок будь-якої переможної стратегії в майбутньому вимагає їхньої єдності. Незважаючи на свою трагічну долю, а може, й завдяки їй, СІРІЗА може прислужитись як приклад того, чого лівий проект будь-якою ціною повинен уникати, якщо хоче стати успішним у світі капіталістичної кризи, що поглиблюється. Це також може слугувати класичним прикладом структурних обмежень, з якими будь-якій майбутній «ліво-популістській» політичній формації належить зіткнутися, коли та бере на себе відповідальність за управління капіталістичною державою. І не слід легковажити цими обмеженнями. Адже слід зіткнутися не лише з наднаціональними інституціями на кшталт ЄС, а й з внутрішніми владними відносинами в кожній країні. Не існує загального рецепта на випадок негараздів у лавах лівих, який можна було б застосувати в будь-якому контексті чи країні. Кожна національна формація має свою специфіку, яку слід враховувати. Це, звичайно, не знецінює вирішальну роль, яку може і повинен відігравати вагомий солідарний рух, який виходить за рамки національної держави. Найголовніше, що ліві після випадку з СІРІЗА повинні протистояти будь-яким ілюзіям щодо «раціональності» або «почуття справедливості»  своїх супротивників. Цей шлях уже випробували; легкого способу, що уникає протистояння з політичними елітами, немає. Маноліс Анагностакіс влучно вказує у своєму вірші «Епілог»:

І передусім, відкиньмо обман.
Уявімо, що це дві тьмяні
Фари в тумані.
Листівка для зниклих товаришів,
В якій лише два слова: «Я живий!»
«Адже», як колись справедливо казав мій друг Тітос,
«Жодним віршем тепер не захопиш маси,
Жодним віршем не скинеш режим».
Нехай.
Каліки, піднесіть свої руки! Судіть та судимі будете.

 

Висловлюємо подяку нашим товаришам і колегам – Катерині Сергіду, Андреасу Карітцісу, Дімосфенісу Пападатосу, Лукії Котронакі, Янносу Яннопулосу, Петросу Ставру та Річарду Сеймуру за їхні корисні коментарі, без яких цей текст був би зовсім іншим.

 

Переклали Леся Бідочко та Денис Пілаш за публікацією: Souvlis, G. and Fischer, L., 2017. "How Syriza Stopped Worrying and Learned to Love the Status Quo". In: Salvage. Available 28.08.2017 at: [link]

 

Дивіться також

СІРІЗА: від А до Ω

Превращая «OXI» в политический фронт: Уроки СИРИЗА

Новые левые на Западе: Корбин, Сандерс, Ципрас и компания

Залишити коментар