Анатомія апартеїду в ПАР: від британського колоніалізму до політики Національної партії

1484
Роман Кожевніков
Author's articles

Негативне висвітлення Африки як «безнадійного континенту» створює небажані наслідки для африканських країн. Міжнародні ЗМІ заграють з неоколоніальними стереотипами, фокусуючись на бідності, корупції, хворобах та конфліктах в Африці. Відсутність детального пояснення причин, що лежать в корені цих явищ, створює умови для розповсюдження хибних міфів. 

За часів колонізації в багатьох країнах Африки впровадили системи експлуатації на основі раси, тож вплив цих систем відчувається не лише в ПАР. Проте історія ПАР важлива ще й тому, що вона впливала на сусідні країни. Після здобуття незалежності 10 південноафриканських країн продовжили економічно залежати від ПАР, отримуючи податки від своїх громадян, тимчасово зайнятих на золотих копальнях Вітватерсранду (Leepile, 1981). Режим апартеїду здійснив багато військових інтервенцій в сусідні країни з метою підтримки там білих еліт і протидії революційним рухам. Детальний аналіз південноафриканської історії дозволить нам зрозуміти не лише становлення та розвиток однієї з найскладніших систем расової сегрегації, але й фактори та сили, які стояли за соціально-політичною динамікою цілого регіону. 

Законодавчі витоки апартеїду

Південно-Африканський Союз (ПАС) було створено у 1910 році в статусі домініона Британської Імперії на основі чотирьох колоній: Капської, Натальської, Колонії Оранжевої Річки і Трансваалю. Останні дві колонії, раніше відомі як «Бурські республіки» Оранжева Вільна держава та Південно-Африканська Республіка, були анексовані британською короною після Другої англо-бурської війни у 1902 році. 

 

чотири колонії

Чотири колонії, які було об’єднано в Південно-Африканський Союз

 

Відразу ж після створення Союзу було прийнято низку законів, що систематизували вже існуючі практики пригнічення темношкірих і загалом небілих мешканців країни. Ці закони проклали шлях до повної расової сегрегації в усіх провінціях та створили законодавчі передумови для настання епохи апартеїду.

Рік

Назва закону

Опис закону

1913

Native Land Act

Забороняв темношкірим людям купувати чи орендувати землю за межами виділених їм «корінних областей» («Native Areas»), що становили 7% всіх земель.

1923

Urban Areas Act

Надав муніципалітетам право визначати, в яких міських районах темношкірі люди можуть володіти майном, жити і працювати.

1926

Colour Bar Act

Заборонив робітникам змішаної раси займати кваліфіковані посади в гірничодобувній промисловості, зарезервувавши ці робочі місця для білих.

1936

Representation of Natives Act

Запровадив систему, де темношкірі виборці могли обирати лише фіксовану кількість представників, наприклад 3 зі 150 депутатів Палати зборів (нижньої палати парламенту). До того ж, ці депутати мали бути білими. 

 

земля, відділена темношкірим - карта

Земля, відділена темношкірим в 1913 році, і що до неї додали в 1936 році

 

Друга світова війна вплинула на расову політику Південно-Африканського Союзу двома шляхами. По-перше, злочини Другої світової війни стали каталізатором глобального консенсусу щодо необхідності засудження расизму. Прем’єр-міністр ПАС Ян Смутс, лідер Об'єднаної партії, брав участь у розробці Статуту ООН, як свого часу і Ліги Націй (Heyns & Gravett, 2017), тому добре розумів настрої міжнародної спільноти та необхідність пом’якшення політики дискримінації для уникнення міжнародної ізоляції країни. По-друге, війна дала поштовх розширенню виробничого сектору та призвела до збільшення зайнятості темношкірих чоловіків і білих жінок у ключових секторах економіки, що підкреслило неефективність і непрактичність суворої сегрегації. 

 

ян смутс

Ян Смутс та Статут ООН, в розробці якого він брав участь

 

Ситуація, в якій попит на робочу силу призвів до значної міграції темношкірих південноафриканців у міста, непокоїла білих мешканців цих міст та призводила до утворення нетрів на їх околицях. Через це уряд створив «Комісію Корінних Законів» (Native Laws Commission), що стала відомою як «Комісія Фагана»[1]. Висновки комісії обурили багатьох прихильників сегрегації як «занадто ліберальні». Через це опозиційна Національна партія скликала ще одну комісію, «Kleurvraagstuk-Kommissie» (Комісію з питання кольорових), більш відому як Комісія Зауера, для дослідження наслідків політики Об’єднаної партії[2]

«Комісія з питання кольорових» Зауера запропонувала альтернативу лібералізації міжрасових відносин: повний апартеїд між білими та корінними африканцями. Зменшити залежність білих від африканської робочої сили планувалось через поступове виведення корінних жителів з промисловості в білих районах. Комісія пропонувала допускати темношкірих південноафриканців у міста лише як тимчасових працівників, які зобов’язані виїхати після закінчення терміну служби. Таким чином, комісія пропонувала протидіяти урбанізації за допомогою державного втручання, хоча і визнавала, що для досягнення цього «ідеалу» може знадобитись багато років (Evans, 1997).

Ця політична програма була популістською та непрактичною, вона суперечила довгостроковим інтересам країни. Ян Смутс вважав, що політика ПАС має лібералізуватись помірними темпами і що білі жителі Африки мусять прийняти зміни та піти на поступки, аби зберегти більшість своїх привілеїв (Baird, 2007). Але Національна партія змогла залякати виборців ідеєю, що будь-яка лібералізація призведе до збільшення вимог профспілок темношкірих робітників, а це — загрожуватиме втратою контролю над країною (Monroe, 1984). З такою ультраправою політичною платформою Національна партія отримала менше голосів, ніж її головна конкурентка, але через особливості мажоритарної системи все ж одержала перемогу на парламентських виборах 1948 року[3]. Саме період правління Національної партії з 1948 року і стане відомим в історії Південної Африки як епоха апартеїду.

Початок епохи апартеїду 

За перші роки перебування при владі Національна партія прийняла низку законів, що створили підґрунтя для реалізації програми Комісії Зауера.  

Рік

Прийняті закони

1948

Умови реєстрації виборців змішаної раси стали жорсткішими. Вихідці з Індії втратили представництво в парламенті взагалі (Bunting, 1965, Chapter 9).

1949

·        Шлюби між білими та представниками інших рас оголосили незаконними.

·        Було створено Бюро праці для африканців з метою обмежити потік африканських робітників до міст (перенаправивши їх на ферми або шахти).

·        Скасовано пільги по безробіттю для працівників з невисоким доходом (якими були більшість темношкірих працівників).

·        Посилено заходи проти поселення вихідців з Індії у міських районах (Bunting, 1965, Chapter 9).

1950

·        Був прийнятий закон для боротьби з комуністичною ідеологією, який дозволяв репресії за будь-які вимоги соціальних або політичних змін. 

·        «The Population Registration Act» створив реєстр населення, в якому кожного громадянина мали віднести до однієї з расових груп. 

 

З 1950-х років закони апартеїду ставали дедалі жорстокішими. Нові закони посилили контроль над переміщенням темношкірих, збільшили покарання, обмежили доступ до освіти тощо.

 

Рік

Прийняті закони

1952

·        «Native Laws Amendment Act No 54» заборонив темношкірим залишатися на території міст довше 72 годин без дозволу (окрім тих, хто народилися або проживають у місті постійно більше 15 років).

·        Було введено побиття батогами як міру покарання за деякі кримінальні злочини.

1953

Закон «Reservation of Separate Amenities» зробив можливою сегрегацію в таксі, машинах швидкої допомоги, катафалках, автобусах, потягах, ліфтах, на лавках, у туалетах, парках, церковних залах, ратушах, кінотеатрах, театрах, кафе, ресторанах, готелях, школах та університетах, не вимагаючи, щоб вони були рівними для різних рас. Пізніше сегрегацію поширили також на бібліотеки, місця розваг та пляжі.

За допомогою «Bantu Education Act» держава взяла під контроль місіонерські школи, щоб припинити навчання темношкірих школярів «предметам, які їм не знадобляться» та «ліберальним ідеям». 

1954

Практика побиття батогами була розширена на політичні злочини, включно з участю в зібраннях, де могли просувати ідеї комунізму. 

1959

«Extension of University Education Act» зробив злочином навчання небілих студентів в університетах.

Ґрунтуючись на законі «Native Land and Trust Act» 1936 року про «корінні області» для темношкірих (13% території), закон «Promotion of Bantu Self-Government» юридично заснував на цих землях ряд самоврядних «батьківщин банту», які критики закону називали «бантустанами».

1970

Закон «Bantu Homelands Citizen Act» позбавив усіх людей африканського походження громадянства Південної Африки та закріпив за ними громадянство одного з бантустанів, навіть якщо вони народились та прожили все життя поза виділеними темношкірим територіями.

 

10 бантустанів

10 бантустанів Південної Африки, запроваджених режимом апартеїду 

 

Воєнізація суспільства

В 1960–1983 роках режим апартеїду виселив 3,5 мільйона темношкірих африканців з їхніх домівок та переселив до спеціальних територій, виділених для проживання темношкірим. Кампанія примусового переселення мільйонів людей вимагала розвитку репресивного апарату, придушення свободи слова, ідеологічної індоктринації та мілітаризації суспільства, а також високого рівня стеження за приватним життям громадян. 

До 1952 року Південно-Африканський Союз мав лише невелику професійну армію. Він знаходився під захистом Британської Імперії, далеко від країн зі значним військовим потенціалом та не мав на той час активних ворогів. Проте, у 1952 році режим апартеїду запровадив систему призову, відому як «ballot system», за якої уряд випадковим чином обирав частину придатних білих чоловіків для проходження військової підготовки, а закон 1967 року зробив військову службу обов’язковою для всіх придатних білих чоловіків (Callister, 2011). Термін строкової служби також зростав: у 1967 році він становив 9 місяців і поступово зріс до 2 років плюс 8 щорічних зборів по 30 днів у 1977 році. Інколи замість армії чоловіків призивали на службу до поліції, особливо під час масових зворушень. Але армію також використовували під час масових зворушень для «захисту порядку». 

Приводом такої мілітаризації суспільства режим називав комуністичну загрозу або «rooi gevaar» на мові африкаанс. Варто відзначити, що у 1956 році поліція ПАС заарештувала 156 активістів, включно з Нельсоном Манделою, за звинуваченнями в державній зраді, бажанні повалити режим апартеїду та встановити комуністичний режим. Але суд виправдав активістів, дійшовши висновку, що Нельсон Мандела та організація Африканський Національний Конгрес, до якої він належав, не мали комуністичних спрямувань[4]

Опір апартеїду 

У 1960 році Африканський Національний Конгрес оголосив акцію протесту по всій країні, під час якої темношкірі громадяни мали порушувати закон про перепустки, які вони мали завжди носити з собою в білих районах. У провінції Трансвааль, в маленькому містечку Шарпевілль, 5000 темношкірих протестувальників зібрались під поліцейським відділком без перепусток. Поліція розуміла, що не зможе заарештувати всіх, а кілька недосвідчених поліцейських запанікували та відкрили вогонь. Демонстранти почали розбігатися, але поліція стріляла їм в спину, вбивши 69 темношкірих мирних демонстрантів та поранивши ще 180. 

Ця подія переконала Африканський Національний Конгрес у необхідності відійти від ідеї ненасильницьких протестів та створити озброєне крило «Спис нації» — «Umkhonto we Sizwe» на мові зулу (Dubow, 2015). У 1960-х роках брутальність апартеїду призвела до зближення організацій, що виступали проти апартеїду, з СРСР, звідки вони змогли отримати зброю для ведення визвольної боротьби. 

 

поліція розганяє страйк

Південноафриканська поліція жорстоко розганяє страйк, 1934 рік

 

В 1976 році тисячі темношкірих учнів вийшли на марш протесту проти переведення навчання на мову африкаанс, яку вони сприймали як мову колонізаторів. Марш протесту планували завершити мітингом на стадіоні Орландо в місті Совето на околицях Йоганесбурга. Поліція зупинила марш на шляху до стадіону барикадами, застосувала сльозогінний газ та вогнепальну зброю. Після вбивства кількох школярів натовп розбігся і розлючені люди пішли мстити владі, підпалюючи будівлі та машини міської адміністрації. Наступного дня повстання проти поліцейської жорстокості в Совето охопили й інші міста. 

 

совето

Люди у військовій формі намагаються контролювати школярів у Совето

 

Такі події, як відмова лікарів допомагати режиму апартеїду арештовувати жертв поліцейської жорстокості[5], а також виправдання суддями Нельсона Мандели та інших у справі про державну зраду 1956 року, демонструють, що навіть серед білих держслужбовців не всі розділяли радикалізм Національної партії. Проте це компенсувалося зухвалістю південноафриканських спецслужб і силового апарату загалом. Опозиціонери проти режиму апартеїду й надалі ставали жертвами позасудових вбивств не лише всередині країни, як закатований поліцією засновник руху «чорної самосвідомості» Стів Біко чи вбитий біля власного будинку антрополог Девід Вебстер, а й в еміграції, як підірвана в Мозамбіку комуністка Рут Фьорст чи застрелена в Парижі активістка Далсі Септембер.

Свавілля замість верховенства права 

У відповідь на спротив режим апартеїду приймав закони з метою обмежити роль судової системи, журналістики та інших інституцій освічених білих людей, які могли завадити режиму. 

 

Рік

Прийняті закони

1955

«Customs Act No 55» надав Міністерству внутрішніх справ повноваження забороняти ввезення книг до країни.

1956

Закон «Bantu Prohibition of Interdicts» скасував можливість для африканців отримувати судову заборону на накази про їхнє виселення, що обмежило спроби судової влади заважати депортаціям в бантустани.

«General Laws Amendment Act No 50» уповноважив Міністра юстиції позбавляти звинувачених в підтримці комуністичної ідеології права на суд присяжних.

1957

«Defence Act» заборонив публікацію коментарів, що можуть «осоромити» Міністерство оборони та ввів покарання до 6 років тюрми за слова чи дії, спрямовані на заохочення відмови від служби в армії. 

На додаток до закону, що оголосив незаконними позашлюбні відносини між представниками різних рас, закон «Immorality Act No 23» заборонив спонукання або допомогу іншим у скоєні цих актів, вводячи покарання до 7 років в’язниці[6]

1958

«Special Criminal Courts Amendment Act» запровадив окремий вид судів для розгляду справ, які стосувались порушення антикомуністичних законів або державної зради. В цих спеціальних судах Міністр юстиції міг призначати двох або трьох суддів[7] на власний розсуд, контролюючи таким чином процес та впливаючи на вирок. 

1959

Закон «Prisons Act» заборонив повідомляти про умови життя у в’язницях без дозволу виконавчої влади.

1962

Закон «Sabotage Act General Laws Amendment» ввів смертну кару за саботаж. Визначення саботажу було таким широким, що включало в себе навіть страйки робітників[8]. Також цей закон дозволяв 90-денне утримання громадян під вартою без суду.

1963

Закон «General Laws Amendment Act No 37» ввів покарання від п’яти років ув’язнення до смертної кари за залишення країни з метою вивчення диверсійних методів, підтримку насильницького повалення режиму або заклик до насильницького втручання у внутрішні справи Південної Африки зовнішньою силою, включно з ООН. Заарештованих без суду на 90 днів громадян тепер не можна було відвідувати навіть для надання юридичної допомоги, а поліції дозволялося здійснювати тиск на людину, використовуючи одиночне ув’язнення.

1964

«Bantu Labour Act» заборонив роботодавцям у містах наймати на роботу темношкірих, окрім направлених до них через Бюро праці, зосередивши в руках посадовців Бюро владу перешкоджати економічним процесам з метою соціального інжинірингу.

1965

Закон «Criminal Procedure Amendment Act No 96» збільшив час тримання під вартою без суду з 90 до 180 днів. Крім того, він позбавив суди юрисдикції визнавати недійсність нормативних актів виконавчої влади стосовно умов тримання під вартою ув'язнених, надавши таким чином виконавчій владі повний контроль над умовами життя ув’язнених.

1969

«General Laws Amendment Act No 101» заборонив особі, що перебуває під слідством, давати свідчення від свого імені, якщо уряд вважає, що такі свідчення можуть завдати шкоди «державним інтересам».

 

Міжнародні відносини режиму

Розстріл мирних демонстрантів у Шарпевіллі в березні 1960 року призвів до міжнародного засудження південноафриканського апартеїду. Засудження з боку західних країн, які в свідомості прихильників режиму мали бути їхніми союзниками проти комунізму, викликало в багатьох білих відчуття зради. В жовтні 1960 року влада Південно-Африканського Союзу провела референдум серед білого населення, за результатами якого 52% білих виборців підтримали зміну статусу країни з британського домініону на незалежну Південно-Африканську Республіку.

 

країни на півдні Африки

Країни на півдні Африки

 

Позбувшись необхідності рахуватися з інтересами Британської монархії, режим апартеїду вирішив просувати свої регіональні інтереси, підтримуючи правління білих меншин в інших країнах Африки та протидіючи революційним рухам корінних африканців. У цей період військових інтервенцій з боку режиму апартеїду зазнали Намібія[9] (до 1968 року відома як Південно-Західна Африка), Зімбабве[10] (до 1980 року відома як Родезія), Ангола, Мозамбік[11] та інші африканські країни на південь від екватора. Зокрема, у 1983 році близько 20 000 солдатів ПАР було дислоковано в Намібії для боротьби з партизанськими силами SWAPO.

Південноафриканський вид расизму

У 1957 році посадовець режиму апартеїду, представник Департаменту корінних народів містер Прінслоо, сказав в інтерв’ю: «народи банту є квіткою і європейські народи є квіткою, кожна з яких має свою красу» та «народи банту мають свою чарівну цивілізацію, варту збереження». Як показують інтерв’ю з білими південноафриканцями, вже в 1950-ті роки вони не вважали темношкірих африканців нижчою расою, а вважали расою, що стоїть на більш низькому рівні розвитку, ніж біла. Це означало, що корінним африканцям судилося колись досягти «рівня цивілізаційного розвитку» європейців, але до тих пір європейці мали бути їхніми «довіреними особами», що нібито управляють країною в тому числі і в інтересах самих африканців (Bunting, 1965, Chapter 1). Одним із методів «допомоги» африканцям у досягненні «європейського рівня цивілізаційного розвитку» бачили християнізацію. 

В 1956-1957 роках, до прикладу, був такий «розрахунок»: 20 років на досягнення корінними африканцями «цивілізаційного рівню європейців» та надання їм самоврядування. Невідомо звідки саме походять ці цифри, проте їм доволі точно слідував режим: Конституції бантустанів, що надавали їм формальну незалежність, були прийняті в 1970-х роках. Ба більше, згідно з пропагандою апартеїду, до досягнення корінними африканцями незалежності білі південноафриканці утримували їх, оскільки мали вищі зарплати, тож сплачували більше податків у бюджет, з якого держава будувала темношкірим домівки та лікувала їх. 

Режим заперечував, що його політика є расистською, і назвав її «роздільним розвитком», акцентуючи увагу на тому, що африканці з інших країн їдуть працювати до Південної Африки — це нібито є доказом, що темношкірі люди мають вищий рівень життя при апартеїді. Деякі темношкірі дійсно вірили, що якщо не бурська Національна партія, то принаймні Британська Імперія або Голландська реформатська церква щиро допомагають африканцям дістатися «європейського рівня розвитку» (або європейського рівня життя). Рівень інтерналізованого расизму був найвищим серед менш освічених африканців, які не могли знайти інших пояснень своєї бідності у порівнянні з білими, ніж обдарованість білої раси та недоліки африканської (Cort et al., 2009). 

Економічні передумови апартеїду 

Але з метою розуміння справжніх витоків апартеїду ми маємо повернутись до часів, коли закладався його фундамент. Передумови виникнення апартеїду можна прослідкувати ще з середини ХІХ сторіччя, коли інтереси білих еліт та закони, які вони лобіювали, призвели до використання держави як інструменту контролю темношкірих робітників в інтересах бізнесу. 

Залежність від експорту ресурсів поставила країну на шлях, де забезпечення видобувних магнатів дешевою робочою силою стало основою національної політики країни. У 1867 році поруч з містом Кімберлі в Капській колонії знайшли родовища алмазів, а у 1886 році на Вітватерсранді (скорочено Ранд), гірському хребті, що перетинає території Трансваалю та Оранжевої республіки, знайшли золото. У 1898 році Південна Африка стала найбільшим виробником золота в світі, поступившись цим місцем лише в 2007 році. Це багатство підвищило ставки в конкуренції за природні ресурси Африки[12]. На момент утворення ПАС в 1910 році видобувний сектор складав 27% ВВП країни, з яких ¾ складав видобуток золота (Jones & Müller, 1992). 

 

золото південної Африки

Частка Південної Африки у світовому видобутку золота з XIX по XXI століття

 

В 1894 році Сесіль Родс, якого називають архітектором апартеїду, представив в Капському парламенті закон «Glen Grey Act», який вводив податок на не задіяних в британській економіці корінних африканців в районі Glen Grey. Родс прагнув[13] поширити закон і на інші регіони (Rhodes, 1894). Крім того, колонізатори вирішили позбавити африканців можливості заробляти європейську валюту для сплати податків іншими шляхами, крім низькооплачуваної праці на умовах європейців[14]

 

сесіль родс

Сесіль Родс на карикатурі «Колос Родса», зробленій в 1892 році, тримає телеграфну лінію від Єгипту до Південної Африки 

 

Незабаром після відкриття золотих родовищ на Ранді золотодобувні олігархи, що стали відомі як рандлорди (Randlords), утворили «Гірничу палату» («Chamber of Mines»). Ця промислова палата надавала легітимні послуги, такі як поширення серед членів палати наукових робіт, корисних для видобувної промисловості. Але вона також координувала експлуатаційні практики, такі як практики, націлені на зниження зарплат африканських шахтарів. Одним відомим прикладом цього є створення агентства найму «Witwatersrand Native Labour Association» (або скорочено «Wenela»). Його метою було повне усунення конкуренції шахт за темношкірих працівників шляхом централізованого найму корінних африканців за однакову низьку зарплату, а потім розподілення їх між шахтами згідно потреб бізнесу.

Цю практику можна порівняти зі створенням картелю покупців, у даному випадку — покупців робочої сили. Такі дії були законними в Південній Африці того часу. Тоді як компанії могли легально об’єднуватись в картелі задля зниження зарплат працівників, робітники не могли об’єднуватись для протидії цьому. Профспілки не визнавались владою, а будь-які страйки та інші методи впливу на ситуацію жорстоко придушували армія та поліція (Callinicos, 1980, Chapters 15-16). Впливові білі родини контролювали значні сектори економіки (Rowan, 2020), тому перші закони проти утворення картелів були прийняті в ПАР лише після падіння режиму апартеїду (Kaira, 2017).

Наслідки драконівської політики 

З часом деякі некваліфіковані темношкірі робітники навчилися робити те, що до цього вміли лише найбільш кваліфіковані білі — наприклад, працювати зі спеціальним обладнанням. Це підштовхнуло рандлордів до ідеї замінити частину робітників на темношкірих, продовжуючи платити їм як некваліфікованим. 

У відповідь на це та інші проблеми білі робітники оголосили загальний страйк 1922 року, що увійшов в історію як «Рандське повстання»[15] (Rand Rebellion) (Callinicos, 1980, Chapter 15). Можливість бізнесу нехтувати інтересами чорних, але не білих працівників, призвела до ситуації, де рівень зарплат темношкірих шахтарів становив всього 11% від рівня зарплат білих. Більше того, зарплата темношкірих шахтарів не зростала до 1973 року, тоді як зарплата білих шахтарів зростала (Wilson, 2001), перевищивши зарплату чорних в 1973 році вже в 16 разів (Leepile, 1981). 

Щоб дозволити лише робітнику, але не членам його родини, знаходитись на Вітватерсранді, де були розташовані золоті копальні, була запроваджена система пропусків (pass laws). Після закінчення терміну контракту робітник мав залишити Ранд і повернутися додому (Callinicos, 1980, Chapter 10). Така система ротації робочої сили заважала темношкірим робітникам згуртовуватись та діяти колективно для захисту своїх інтересів. Темношкірих робітників також намагалися розділити між собою, надаючи привілеї «індунам» («InDuna» — титул посередника на мові Зулу), що займали сторону менеджменту проти своїх товаришів (Callinicos, 1980, Chapter 11). Отож, фундамент апартеїду та майбутніх масових депортацій був закладений ще за десятки років до перемоги Національної партії на виборах. 

 

***

Поєднання мілітаризму та свавілля посадовців зробило апартеїд складною системою підтримки білого домінування як в ПАР, так і в сусідніх країнах. Побудована на середньовічних принципах підкорення людей, вона змогла існувати в епоху перемоги антиколоніальних рухів тільки завдяки експорту золота, видобуток якого здебільшого не потребував освіти та інвестицій в людський капітал. 

Але хто насправді виграв від апартеїду? Чи виграли від нього білі, які жили в суспільстві, де постійно відбуваються повстання, акти саботажу і кожен чоловік має бути солдатом, готовим відправитись на чергову війну з темношкірими в ПАР або в сусідніх країнах? Чи подобалось їм жити під контролем деспотичної держави, яка прагне контролювати навіть їхнє статеве життя, не кажучи вже про творчі свободи, які пали жертвою інтересів державної пропаганди? На початку ХХ століття чорні та білі робітники могли об'єднати зусилля та діяти разом. Білі робітники мали електоральний вплив, а чорні робітники мали чисельність. Але білі допустили помилку, ставши такими ж «індунами», як ті темношкірі, котрих менеджмент видобувних компаній використовував проти інших африканців. 

Апартеїд не досягнув жодної задекларованої цілі, зокрема — тримати різні раси окремо та «підвищити рівень розвитку» африканців під наглядом білих. Але іронія полягає в тому, що бідність та безнадійність життя в районах, виділених темношкірим, змусила більше 40% темношкірих людей жити поза виділеними їм зонами, тимчасово або нелегально, в зонах для білих. А «рівень цивілізаційного розвитку» або рівень життя африканців швидше ріс в країнах, де вони мали змогу отримати освіту і працювати на будь-яких посадах, навчившись всьому, що вміли європейці. 

Натомість єдиним, у чому справді досяг успіху апартеїд, було зосередження багатства країни в руках небагатьох людей ціною руйнування життя темношкірої більшості населення. Такою є ціна ірраціональної політики, або ж політики, яка декларує ірраціональні аргументи в якості виправдання, а насправді направлена на збагатшення невеликої кількості магнатів. Пропаганда намагалася переконати принаймні білих у вигідності для них апартеїду, використовуючи расові упередження, релігійний фундаменталізм та інші види популізму. Але насправді еліти в будь-який момент готові були пожертвувати і білими, як під час «Рандського повстання», використовуючи проти них звинувачення в підтримці комунізму тощо. Як показують рейтинги, спадщина апартеїду зробила Південно-Африканську Республіку лідером з економічної нерівності, яким вона залишається і понині, разом з Намібією та Замбією, які постраждали від тих же проблем.

Джерела

Alexander, P. (2004). Race, class loyalty and the structure of capitalism: coal miners in Alabama and The Transvaal, 1918–1922. Journal of Southern African Studies, 30(1), 115-132.

Baird, M. (2007). Why did the United Party lose the 1948 General Election? In Apartheid and resistance in South Africa, 1948 – 1994. GRIN Verlag.

Bercovitch, J., & Jackson, R. (1997). International Conflict: A Chronological Encyclopedia of Conflicts and Their Management 1945–1995.

Bunting, B. (1964). The Rise of the South African Reich.

Callinicos, L. (1980). Gold and Workers 1886 - 1924. Johannesburg: Ravan Press (Pty) Ltd. ISBN 0-86975-119-0.

Callister, G. (2011). Patriotic duty or resented imposition? Public reactions to military conscription in white South Africa, 1952-1972. Scientia Militaria - South African Journal of Military Studies, 35(1).

Cort, M. A., Tull, E. S., Gwebu, K., Dlamini, P., Pinkney, E., Gramby, E., & Gwebu, E. T. (2009). Education and internalized racism in socio-political context: Zimbabwe and Swaziland. The Social Science Journal, 46(4), 644–655.

Dubow, S. (2015). Were there political alternatives in the wake of the Sharpeville-Langa violence in South Africa, 1960? The Journal of African History, 56(1), 119–142.

Evans, I. (1997). The Native Laws Commission and the Sauer Report. In Bureaucracy and Race: Native Administration in South Africa (Chapter 2). University of California Press.

Heyns, C., & Gravett, W. (2017). To Save Succeeding Generations from the Scourge of War. Human Rights Quarterly, 39(3), 574-605. The Johns Hopkins University Press.

Jones, S., & Müller, A. (1992). Diamonds, Gold and Coal, 1910–33. In The South African Economy, 1910–90. Palgrave Macmillan, London.

Kaira, T. (2017). Cartel enforcement in the southern African neighbourhood. In J. Klaaren, S. Roberts, & I. Valodia (Eds.), Competition Law and Economic Regulation in Southern Africa: Addressing Market Power in Southern Africa (pp. 71–94). Wits University Press.

Leepile, M. (1981). The impact of migrant labour on the economy of Kweneng 1940-1980. Botswana Notes & Records, 13(1), 33-43.

Luiz, J. M., Pereira, L. B., & Oliveira, G. (2013). Constructing institutional measures: Indicators of political and property rights in Mozambique, 1900–2005. Governance, 26(4), 677-692.

Moeti, M. (1986). The Origins of Forced Labor in the Witwatersrand. Phylon (1960-), 47(4), 276.

Monroe, R. (1984, March-May). Chapter 1 - The Victory of the Nationalist Party in 1948. In Lessons of the 1950s. South African History Online.

Ndlovu, S. M. (2006). The Soweto Uprising. In The Road to Democracy in South Africa (Vol. 2, 1970-1980). South African Democracy Education Trust.

Rhodes, C. J. (1894, July 27). Speech to the House on the Second Reading of the Glen Grey Act. In F. Verschoyle, Cecil Rhodes: His Political Life and Speeches, 1881-1900 (pp. 371-390). London: Chapman and Hall.

Rowan, T. (2020). The criminalisation of cartels in South Africa, United States and Australia and the effects of the Corporate Leniency Policy. Faculty of Law, Department of Commercial Law, University of Cape Town.

South African Institute of Race Relations. (1952). A digest of the Native Laws (Fagan) Commission. Prepared by Helen Suzman. Johannesburg, Model Printing Co.

Spencer, S. C. (2010). British Liberty Stained: "Chinese Slavery," Imperial Rhetoric, and the 1906 British General Election. Madison Historical Review, 7(1), 3.

Wilson, F. (2001). Minerals and Migrants: How the Mining Industry Has Shaped South Africa. Daedalus, 130(1), 99-121.

Примітки

  1. ^  Завданням комісії Фагана було дослідити закони і соціально-економічні умови, що впливають на темношкірих робітників промисловості у містах, та розробити послідовну політику контролю і покращення ситуації. Комісія дійшла висновку, що причиною міграції темношкірих у міста була погана економічна ситуація у сільських районах. До того ж, ця міграція не призводила до зростання безробіття у містах, що свідчило про потребу міських економік у нових мігрантах. Через це Комісія рекомендувала не протидіяти змінам, а забезпечити належну інфраструктуру для акомодації мігрантів (South African Institute of Race Relations, 1952). 
  2. ^  Демонізація звіту комісії Фагана стала основою політичної кампанії «Національної партії». Рекомендації комісії подавалась як такі, що призведуть до расового змішання та втрати ідентичності як білими, так і чорними. Гендрік Вервурд назвав доповідь комісії «політичною Біблією Об’єднаної партії» (Evans, 1997). 
  3. ^  Під час перемоги на виборах 1948 року Національна партія отримала на 27 місць в парламенті більше, ніж на попередніх виборах, тоді як її головна конкурентка, «Об'єднана Партія» Смутса, втратила 24 місця. З 1948 року до 1980-х років кількість місць Національної партії у парламенті зростала — на піку своєї влади в 1977 році вона контролювала 135 зі 165 місць в парламенті. 
  4. ^  Декларація АНК і його союзників під назвою «Хартія Свободи» була витримана в дусі демократичного соціалізму, закликаючи до земельної реформи та передачі надр, банків і деяких монополій «у руки всього народу». Проте, вимога націоналізації окремих галузей була поширеною в колишніх колоніях, які отримали незалежність. Наприклад, деякі арабські країни, часто далекі від комуністичної ідеології, націоналізували нафтовидобувну промисловість, покаравши таким чином іноземні компанії за експлуатацію їхніх країн за колоніальних часів. 
  5. ^  Поліція вимагала від лікарів швидкої допомоги список всіх, хто потрапляли до госпіталів з пораненнями від вогнепальної зброї, щоби судити як учасників зворушень. Тоді лікарі стали записувати жертв поліцейської брутальності як хворих на абсцес і направляти до хірурга для «дренування абсцесу» (Ndlovu, 2006, p. 344).  
  6. ^  Цей закон завдав великої шкоди репутації Південної Африки в очах світу, засудивши тисячі людей, включно з іноземцями. Збір доказів ґрунтувався на шпигунстві, просвічування ліхтарями автомобілів у нічний час та вторгненні до приватних будинків (Bunting, 1965, Chapter 9). 
  7. ^  Усі судові процеси про «державну безпеку» розглядала невелика кількість ідеологічно вірних апартеїду суддів.  
  8. ^  Перешкоджання вільному руху транспорту, медичним і муніципальним службам прирівнювалось до тероризму. Знищення приватної або державної власності теж могло бути покаране за цим законом. 
  9. ^  Південно-Західна Африка була німецькою колонією, завойованою Південною Африкою в 1915 році під час Першої світової війни. Південна Африка отримала мандат Ліги Націй на управління цією територією і з тих пір управляла нею наче п’ятою провінцією, але виявилась не краще за попередніх колонізаторів, надаючи лише білим мешканцям представництво в парламенті ПАС і поширюючи на Південно-Західну Африку такі політики, як створення бантустанів для виселення туди темношкірих африканців. Після створення Організації Об’єднаних Націй, яка прийшла на зміну Лізі Націй, багато країн-членів ООН підтримували ідею позбавлення ПАС мандату на управління Південно-Західною Африкою через невідповідність політики апартеїду принципам ООН. Цей конфлікт режиму апартеїду та ООН досяг критичної точки, коли ООН визнала підпільну політичну партію SWAPO, більшість членів якої були темношкірими, єдиним легітимним представником народу Південно-Західної Африки. Режим апартеїду відповів репресіями в Намібії із застосуванням армії.  
  10. ^  Історія Родезії почалась із Сесіля Родса, магната, який заробив свій капітал на видобутку золота і алмазів та обіймав посаду прем'єр-міністра Капської колонії в 1890–1896 роках, а також був членом Капського парламенту до цього. В 1888 році його представники отримали концесію від Лобенгули, короля народу матабеле, на видобуток ресурсів на його землі, ввівши його в оману щодо змісту договору. На основі цього документу, відомого як «Rudd Concession», Британська Імперія видала заснованій Родсом «Британській Південно-Африканській Компанії» Королівську хартію, що надавала право керувати територіями, на які вона отримала концесії від місцевих лідерів. Так була створена нова британська колонія, яку назвали Родезією на честь Сесіля Родса. Після ряду війн з місцевим населенням колонія розширилась, досягнувши територій сучасних країн Зімбабве, Замбії та Малаві. В 1964 році Замбія та Малаві (відомі до цього як Північна Родезія і Ньясаленд) отримали незалежність від Британської Імперії і запровадили загальне виборче право, а Південна Родезія оголосила незалежність від Британської Імперії, запровадивши уряд білої меншості. З 1967 до 1980 року у Південній Родезії йшла війна організацій корінних африканців ZAPO і ZANU з білою владою та одна з одною. Режим апартеїду забезпечував білу владу зброєю. 
  11. ^  Ангола та Мозамбік отримали незалежність від Португалії в 1975 році. В Анголі політичні групи UNITA, MPLA та FNLA, які раніше разом боролись проти Португалії, почали боротьбу одна з одною за владу в країні. В 1976 році MPLA вийшла з цього конфлікту переможцем. Але коли Ангола підтримала намібійських повстанців (SWAPO), апартеїд почав допомагати UNITA проти MPLA. В наступні роки апартеїд провів ряд військових операції в Анголі з метою знищення там баз SWAPO. В 1987-1988 роках апартеїд влаштував повномасштабне вторгнення в Анголу, але Куба прислала ще більше солдат на допомогу Анголі, змусивши війська апартеїду відступити. В Мозамбіку, після отримання країною незалежності, політичні групи Frelimo та Renamo почали боротьбу за владу одне з одним. Апареїд підтримував Renamo, а також здійснював рейди в Мозамбік проти баз «Африканського Національного Конгресу», члени якого переховувались від репресій в ПАР, знайшовши притулок в сусідніх країнах, що симпатизували егалітарним цілям організації (Bercovitch & Jackson, 1997). 
  12. ^  Прем'єр-міністр Капської колонії Сесіль Родс, який вже майже монополізував світовий видобуток алмазів через свою компанію «De Beers» та контролював британську колонію Родезію через свою «Британську Південно-Африканську Компанію», організував в 1896 році «рейд Джеймсона» (названого на честь його найманця) з метою захоплення бурської республіки Трансвааль. І хоча рейд завершився невдачею, він став прологом до Другої англо-бурської війни (з її широко засудженим використанням концтаборів проти цивільного населення) та утворення Південно-Африканського Союзу.  
  13. ^  Як власник шахт, Родс добре розумів масштаби потреб своєї індустрії в робочій силі. Південноафриканських шахт вистачило для експлуатації не лише місцевих африканців, а й африканських гастарбайтерів з сусідніх та навіть більш дальніх країн Африки, таких як Танзанія та Ангола. Португалія мала спеціальні домовленості щодо поїздок африканців з її колоній на роботу до золотих шахт Ранду (Luiz et al., 2013). 
  14. ^  В Південно-Західній Африці бондельсвартси (Bondelswarts) зберігали економічну самодостатність, займаючись полюванням з використанням мисливських собак. Щоб завадити їхньому ремеслу європейська влада ввела податок на собак, що призвело до повстання. Загалом в Південно-Західній Африці майже половину всієї землі було виділено трьом тисячам білих поселенців під ранчо, і ці ранчо субсидувались із бюджету, тоді як доля бюджету на розвиток резервацій корінних африканців становила не більше 10,6% від бюджету підмандатної території. 
  15. ^  Під час Рандського повстання 153 людини загинули через насильство з обох боків: як з боку держави, так і від озброєних робітників. Цей конфлікт завдав значних репутаційних збитків правлячій партії, і в 1924 році білі громадяни використали своє виборче право, щоб змінити правлячу партію, після чого нова влада прийняла закони для захисту білих шахтарів від конкуренції з боку робітників інших рас (Callinicos, 1980, Chapter 15). 

 

Автор: Роман Кожевніков

Обкладинка: Катерина Грицева

Share