Left and politics

ЧОРНИЙ ПРОТИ ЖОВТОГО: КЛАСОВЕ ПРОТИСТОЯННЯ ТА РУХ ПАРАСОЛЬОК У ГОНКОНЗІ

• Articles
• 29/10/2014

Це і є боротьба під назвою Гонконг: старі кантонські пісні про любов, підхоплені дедалі різкішим вітром тайфуну, що розриває їх на шматки, перш ніж вони досягнуть стін круїзних кораблів та торгових центрів, які маячать під вогнями фінансового району, не подаючи ознак життя. Тут видовищність протистоїть упертій людяності в архетиповому «глобальному місті», влаштованому так, щоб капітал міг просочуватися через порт, банки та ринки нерухомості і грабувати материкову Азію, навіть не виходячи поза досяжність клімат-контролю та охорони. Протягом багатьох років Гонконг був усього лиш глухим закутком, залишком колоніальних часів, і рівень життя тут був не кращим, ніж в інших осередках діяльності європейців в Азії. Після революції в материковому Китаї до міста ринула іноземна допомога для розвитку промисловості та аграрної реформи, щоб запобігти повстанням, однак життєві стандарти та соціальні програми не послідували негайно за цим. Колоніальний режим усе ще був доволі жорстким у своєму управлінні нестабільним суспільством та намаганнях справитися з напливом іммігрантів. Протягом десятиліть після Китайської революції повстання були звичайним явищем. Бунти 1956 року ознаменували початок регулярних конфліктів із британським урядом. Навесні 1966 року почалася нова хвиля заворушень, яка досягла піку через рік, під час гонконзьких бунтів 1967 року — це були найбільші заворушення в історії цього міста-держави, з масовими страйками, вуличними боями з поліцією по всьому місті, вибухами в урядових установах та цільовими атаками на праві ЗМІ. Зрештою, за 18 місяців нестримного повстання було знищено майна на мільйони доларів, близько п’яти тисяч людей були заарештовані, дві тисячі — засуджені, а багатьох комуністів було депортовано в материковий Китай. READ MORE

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ПРОТЕСТ У КИЄВІ: ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА УЛЬТРАПРАВІ

• Слайдер
• 27/10/2014

READ MORE

ЧИ ЛИШЕ «БЕРКУТ» УБИВАВ «НЕБЕСНУ СОТНЮ»? ЗАПИТАННЯ БЕЗ ВІДПОВІДЕЙ ПРО ПОДІЇ 20 ЛЮТОГО

• Слайдер
• 22/10/2014

Мейнстрімні медіа, нинішня українська влада, міжнародна західна громадськість — усі погоджуються з відомою всім нам версією подій 20 лютого 2014 року. Всі масові вбивства були вчинені державними снайперами за вказівкою Януковича. Докази? Навіщо наводити докази та спростовувати контрдокази, коли однозначна відповідь на питання так добре вписується в нову державну ідеологію, що постала за часів Майдану та виконує свою справу під час війни? Відкривати широкому загалу офіційні результати балістичної, збройної та медичної експертиз? Простіше зробити так, щоб вони зникли. Оскільки нещодавно було опубліковано низку текстів, що наводять аргументи, які спростовують офіційне бачення масових убивств та критикують порядок офіційного розслідування, ми вирішили проаналізувати та узагальнити ці альтернативні версії подій. Основними джерелами цієї статті стали такі тексти. По-перше, академічне дослідження Івана Качановського, співробітника Школи політичних студій та Факультету комунікацій Університету Оттави. Воно було проведене на основі величезного масиву різноманітних даних, як-то: загальнодоступні професійні та любительські відео, що не потрапили у провідні медіаканали або були хибно інтерпретовані, 30 гігабайтів перехоплених радіообмінів підрозділів СБУ та інших силових і урядових структур, що були анонімно викладені в Мережу, заяви, зроблені офіційними особами нової влади, свідчення очевидців. Крім того, автор провів власне спостереження на місці подій. По-друге, низка журналістських розслідувань Reuters, не перекладених жодним із україномовних видань, які ґрунтуються на інтерв'ю з прокурорами, адвокатами, учасниками протестів, міліціянтами та експертами з правових питань. По-третє, репортажі та дослідження BBC, проведені безпосередньо на місці подій. Усі ці дослідження вказують на інших виконавців розстрілу. Далі у статті узагальнені та структуровані аргументи цих розслідувань, але для більш детального розгляду ситуації радимо все-таки звернутись до згадуваних текстів, тут ми намагаємось радше підняти питання, що оминаються та ігноруються у мейнстрімній інтерпретації подій.

READ MORE

Наталка Гуменюк: «Люди всюди виступали проти того, що їхньою думкою нехтують»

• Social protest
• 21/10/2014

Зважаючи на міжнародний досвід, що потрібно протесту, щоб він став революцією? Потрібен системний план. Продуманість. Протест стає неконтрольованим і люди стають агресивними. Чи здатні при цьому лідери направити енергію мас у правильне русло? Мені здається, що сам хід протесту був недостатньо продуманим. Бо була мобілізація, але не було організації. Доходило до крайнощів: «Ми стоїмо і нічого не відбувається, давайте щось робити». Але ніхто нічого не робив.

READ MORE

МАРШ УПА: Які політтехнології потрібні ідеї, час якої настав?

• Слайдер
• 13/10/2014

[:uk]Що таке щорічний «Марш УПА» в Києві? Молодики в масках, табуйована FARE символіка, спалення «українофобських» прапорів і сутички між представниками ВОС і КПУ. Часто в медіа показують нам саме таку картинку. Тим не менш, окрім бойовиків (хоч їхні настрої і домінують) є й інша, чисельніша сторона маршу — це сімейні пари з дітьми, літні люди і студенти, згуртовані під прапорами «Свободи». Що ж тут робить ця мовчазна більшість? І чому вона бере участь у таких радикальних акціях? Ці питання давно мене цікавили. Звісно, в байки від ВО «Свобода» про «ніщо не зупинить ідею, час якої настав» я не вірив. Особливо непереконливо вони виглядають на фоні статистики, яку можемо знайти в моніторингу протестів, перемог і репресій Центру соціальних і трудових досліджень. Зокрема, в останньому їхньому річному звіті чітко проілюстрована динаміка протестів «Свободи» — варто зазначити, найбільш активної в цьому плані серед партій. Так ось, ця динаміка в цілому ніби і зростає — 281 зафіксована протестна подія у 2010 і 518 — у 2012 році. Але фактично (якщо врахувати різке зростання загальної кількості протестів) становить ту саму частку — 12-14%. І навіть таке невелике зростання на 2% можна пояснити чималим сплеском електоральної протестної активності партії перед парламентськими виборами та після них. READ MORE

Лівиця не може померти

• Articles
• 09/10/2014

У публічних дебатах сьогодні ширяться безліч дурниць, що їх ліниво повторюють експерти та мас-медіа. Найбільш отруйна серед них, звісно, популярна примовка, нібито політичні категорії «правого» та «лівого» віджили своє і їхнє протистояння відійшло в минуле. Є певна тривожна близькість між виразами крайніх правих «більше немає ні правих, ні лівих» та закликами крайніх центристів «вийти за межі категорій правого та лівого» (які, як вони стверджують, «більше нічого не значать»). Яка дивна іронія, що праві та центристи мислять в одному руслі: перші керуються ілюзією одностайності та примирення під віковічним стягом національної ідентичності, а другі діють за принципами раціонального менеджменту, що «неминуче» має забезпечити загальну згоду — й, безсумнівно, спливе багато часу, поки медіа, які несамовито відстоюють таку одностайність, усвідомлять, як багато вони мають спільного з тими, хто захищає дещо інше.

READ MORE