Джої Аюб: падіння режиму Путіна може призвести до колапсу Асада й іранського режиму

6454

«Спільне» поспілкувалося з Джої Аюбом, письменником, дослідником, активістом та подкастером з Лівану. Протягом останніх півтора року Джої запрошував українських активістів у свій подкаст, брав участь у дискусіях про російсько-українську війну та на міжнародному рівні відстоював право українців на спротив, пов’язуючи українську боротьбу з боротьбою інших пригноблених народів. У цьому інтерв’ю він ділиться своїм баченням того, що означає антиімперіалістична міжнародна солідарність і які перешкоди стоять на шляху її розвитку. Він також пояснює контекст боротьби людей з його регіону: ліванців, палестинців, сирійців, а також те, чому важливо підтримувати Україну, незважаючи на суперечливий цивілізаційний підхід її уряду.

Розкажіть, будь ласка, про ваш шлях дослідника та активіста.

Я починав близько десяти років тому як дослідник навколишнього середовища в Американському університеті Бейрута. Потім я перейшов у сферу культурології та культурного аналізу. У 2015–2016 роках я навчався в магістратурі Лондонського університету, а кілька днів тому закінчив докторантуру в Цюрихському університеті. Моя дисертація була присвячена кінематографу в Лівані з акцентом на таких темах, як пам’ять, привиди минулого, травма, візії майбутнього. Водночас я працював журналістом, письменником та редактором. У Лівані я вів активне громадське життя, брав участь у вуличних протестах. Але 2015 року я покинув країну, і мій активізм перейшов в онлайн-простір. Від 2020 року я опікуюся проєктом подкастів, а також іншими формами нетворкінгу, що дають змогу людям встановлювати контакти одне з одним.

 

Поліцейські водометами розганяють антиурядовий протест у Бейруті (Ліван), який розгорівся через проблеми із вивезенням сміття. 23 серпня 2015 року. Фото: (AP/Bilal Hussein).

 

У своїх текстах і подкастах ви працюєте над розбудовою солідарності між різними рухами і групами активістів. Які найбільші перепони на цьому шляху? І досвід яких людей, що страждають від імперіалістичних воєн, ви вважаєте схожим чи взаємопов’язаним?

Можливо, це занадто широке узагальнення, але людям зазвичай легше налагоджувати зв’язки, якщо між ними є щось спільне: культура, регіон, історія тощо. Або якщо вони мають спільного ворога. Це досить поширене явище, а добре це чи погано — це вже інше питання. Ми бачимо, наприклад, що палестинці та латиноамериканці часто знаходять спільну мову і легко налагоджують зв’язки, тому що мають спільного супротивника у вигляді США. Сирійці та іранці висловлюють солідарність з Україною, бо мають спільного ворога — Росію.

Між нами постійно виникають «природні» почуття спільності. Проте, якщо ворог мого ворога є моїм другом, такі «природні» настрої можуть зруйнувати солідарність. Іноді ми бачимо це в арабських країнах: часом деякі араби відбілюють Росію або навіть підтримують її тільки тому, що вони виступають проти США. Так Україну ніби викреслюють з усієї цієї історії. І ми бачимо це на прикладі деяких іранців з діаспори, адже вони виступають проти свого уряду, як і Ізраїль виступає проти іранського уряду, тож ці іранці стають на бік Ізраїлю, викреслюючи палестинців. На жаль, така ситуація не є рідкістю. Я пам’ятаю, як під час гонконгських демонстрацій деякі люди підтримували Трампа, тому що Трамп проти Китаю.

Але я хочу зосередитися саме на Лівані, Сирії та Ізраїлі — Палестині, тому що про це я знаю найбільше. Я б сказав, що в цих країнах головною перешкодою на шляху до солідарності є соціальна напруженість. Ліван перебуває в економічній кризі. У Сирії, очевидно, вирує кілька криз. Існує чимало способів, як люди пристосовуються до ситуації постійної кризи. Більшість людей, навіть якщо вони час від часу думають про інші країни, насправді не можуть дозволити собі розкіш замислюватися про них занадто часто. Наприклад, більшість не симпатизує російській державі, але водночас може сприймати її як щось дуже далеке. Іноді це призводить до цинічного ставлення і виливається у конспірологічні теорії. Але причини такого ставлення не обов’язково особисті, хоча деякі араби мають особистий зв’язок з Росією через її радянське минуле, адже дехто з них навчався в Радянському Союзі. Але люди віком 30–40 років і молодші не мають такого особистого зв’язку, тож у їхньому випадку маємо справу з цинізмом або, можливо, з апатією, або це просто відчай і відчуття, що нічого не має значення. Це, напевне, результат зневіри, результат нездатності сприйняти так багато страждань, травм, смертей, болю — бо важко дати раду навіть тим стражданням, які навколо тебе. І це радше стосується палестинців, ніж сирійців, оскільки ті мають набагато більше спільного з українцями, бо вважають російську державу спільним ворогом. У цьому сенсі розбудова солідарності між українцями та сирійцями, можливо, легше завдання, ніж солідарність між українцями та палестинцями, але навіть її можна досягнути. (Маю сказати, що сам я теж палестинець.)

 

Президент Сирії Башар Асад і президент Росії Володимир Путін відвідують православну церкву в Дамаску, Сирія, 7 січня 2020 року. Фото: Xinhua.

 

Згодом я би хотіла обговорити, як можна подолати такі перешкоди, але перед цим хочу запитати про ваш досвід співпраці з українськими активістами. Після початку російського вторгнення ви взяли інтерв’ю у кількох українців для свого подкасту та модерували дискусію між українськими та сирійськими активістами. Що було нового або особливо цікавого в обміні досвідом з українськими активістами?

Насправді, це було дуже схоже на мій досвід спілкування з гонконгцями, тайванцями та іранцями. Але, звісно, є й відмінності. Наприклад, гонконгські активісти вважають, що 2019 року їхня боротьба зазнала поразки, тому що китайська держава тоді придушила опозицію, а 2020 року стало ще гірше. Тож у них є відчуття зневіри, переходу у режим виживання. Вони зосереджені на тому, що буде після поразки, і, зокрема, намагаються побудувати якусь альтернативу в діаспорі, сподіваючись, що це вплине на ситуацію на батьківщині. А в українців «немає нічого після поразки», тому що нині вони борються за те, щоб її уникнути. Щось схоже я побачив у тайванців. Росія і Китай — союзники, тому тайванці, дивлячись на Україну, відчувають, що потім щось може статися і з ними. Це прокладає шлях до співчуття і пов’язує їх з українською боротьбою.

Крім того, мій досвід спілкування з українцями показує, що тепер легше говорити про Сирію та Іран, ніж це було раніше. Оскільки анексія Криму відбулася приблизно в той самий час, що й російська інтервенція в Сирію, з’явилася можливість налагодити зв’язки. Водночас не завжди легко говорити з українцями про палестинців — і навпаки. Але це не означає, що це неможливо. Натомість можна почути таку відмовку: «Все розуміємо, але що ж ми можемо вдіяти?». Я чую те саме від палестинців, коли говоримо про Сирію. Звісно, це узагальнення. Багато палестинців ненавидять режим Асада і ненавидять Іран, тому що вважають їх жорстокими тираніями, але знаходять схоже виправдання: «Що ми можемо зробити, коли нас більше ніхто не підтримує?». І це те, що я маю на увазі, коли говорю про цинізм і відчай, закладені у формулу «ворог мого ворога — мій друг».

Ми бачимо схоже ставлення і серед українців, наприклад, до вірмен чи палестинців. Палестинці дещо відрізняються, адже Ізраїль не надає однозначної підтримки Україні, його позиція доволі двозначна. Але ми точно бачимо це з вірменами, тому що Вірменію вважають прибічницею Росії, а Азербайджан надає зброю Україні. Тож знову бачимо формулу «ворог мого ворога — мій друг» в дії. Це ставлення можна зрозуміти під час зіткнень або війни, але воно може і нашкодити. Тому що Азербайджан — дуже жорстока держава (як і Туреччина, зокрема стосовно курдів). Але жертви різні, жертви Азербайджану — це вірмени, а порозуміння між жертвами різних держав досягти важко. Люди зосереджені на тому, що діється в їхніх країнах, і не звертають уваги на те, що відбувається деінде. Дуже важко підтримувати баланс, особливо якщо ви перебуваєте під бомбами у ситуації війни, як вірмени в Нагірному Карабасі або українці в Україні. Важко думати про щось більше, коли тобі потрібно перемогти ворога, бо він загрожує твоєму життю. І це зрозуміло. На жаль, великі гравці, як правило, усвідомлюють це і здатні цинічно використовувати на власну користь.

Давайте перейдемо до питання, яке допоможе нам зрозуміти ліванський досвід з погляду українців. Війни, які пережив ліванський народ протягом останніх десятиліть, часто представляють як ірансько-ізраїльський проксі-конфлікт. Чи не вважаєте ви, що це так само далеко від реальності, як і сприйняття російсько-української війни як конфлікту між НАТО та Росією? Що стоїть за такими формулюваннями?

Я б сказав, що твердження про те, ніби російсько-українська війна — це проксі-війна між НАТО і Росією, ще менш точне, ніж твердження, що конфлікти в Лівані були проксі-війнами між Ізраїлем та Іраном. Хоча у випадку Лівану це ближче до реальності, ніж у випадку з Україною.

Коли 1982 року Ізраїль вторгся до Лівану, а потім до 2000 року залишався на півдні Лівану, роль Ірану полягала в тому, щоб протистояти цій окупації, але здебільшого шляхом підживлення і фінансування Хезболли, яка в підсумку придушила наявний опір, спрямований проти Ізраїлю. У 1982 році опір активно чинили переважно світські сили: націоналісти, комуністи, панарабісти та палестинські групи діяли разом. Пріоритетом Ірану було створити власну альтернативу, тому він фактично заснував Хезболлу для того, щоб мати власні важелі впливу на опір і, по суті, брати участь у формуванні політичного курсу Лівану, що він, звісно, продовжує робити і донині.

Натомість роль Ізраїлю в Лівані полягала в тому, щоб спробувати встановити певні зв’язки, особливо з правими християнами, але зі звільненням Південного Лівану 2000 року ці спроби зазнали краху. Сьогодні Ізраїль уже не має суттєвого політичного впливу на Ліван. Деякі люди симпатизують їм, але таких дуже мало, і вони більше не мають прямого впливу на політичну сцену Лівану. Тим не менш, Ізраїль регулярно порушує повітряний простір Лівану, часто для того, щоб бомбити своїх ворогів у Сирії, і завжди існує загроза нової війни між Ізраїлем і Хезболлою, що, очевидно, дуже сильно впливає на Ліван.

 

Ізраїльські солдати в Джеззіні, Ліван, під час Першої Ліванської війни, 1984 рік. Фото: Моше Шая/FLASH90.

 

Раніше між Іраном і Саудівською Аравією було більше опосередкованого суперництва, в якому Ізраїль виступав переважно на боці Саудівської Аравії, хоч намагався це не афішувати. Але навіть це суперництво за останнє десятиліття відійшло у минуле, тому що Іран почав набагато більше втручатися в Сирію (й Ірак), ніж воліли би це робити саудівці. Відтак саудівці дещо дистанціювалися від справ регіону, щоб зосередитися, зокрема, на Ємені — своєму геополітичному пріоритеті. А нещодавно вони навіть відновили дипломатичні відносини з Іраном. Тому я би більше не називав події в Лівані проксі-конфліктом. Звісно, в будь-який момент усе може змінитися.

Під час громадянської війни характеристика подій у Лівані як проксі-конфлікт була до певної міри точною. Це залежало від конкретного часу і місця, але загалом вона була принаймні частково справедливою. Останнім часом це стосується лише істеблішменту, правлячого класу, сектантських еліт, як ми їх називаємо в Лівані. Деякі з них пов’язані з Іраном, деякі — з Саудівською Аравією, інші — із Заходом. Але, з огляду на конкретну політику, відмінності між ними не надто суттєві. І саме тому гаслом повстання 2019 року став вислів: «Якщо всі — значить всі». Це було свідоме рішення протестувальників, адже різні іноземні агенти впливу мали між собою багато спільного.

Тому порівняння з Україною не дуже вдале, оскільки до неї буквально вторглася та окупувала відверто геноцидна, фашистська та імперіалістична держава. У Лівані немає нічого подібного, навіть коли Ізраїль і Сирія окупували його одночасно: Ізраїль окупував південь до 2000 року, а Сирія — решту країни до 2005-го. Ніхто не намагався перетворити ліванців на сирійців. Не було нічого схожого на твердження Росії про те, що українців навіть не існує. Ані Ізраїль, ані Сирія не говорили, що ліванців не існує. Вони просто хотіли мати свій шматок пирога. Вони хотіли політично контролювати те, що вважали пріоритетним, але ліванська ідентичність не мала для них великого значення. Я б сказав, що для Ізраїлю пріоритетом була палестинська ідентичність, яку він намагався стерти з лиця землі ще від 1948 року. Але коли справа доходить до ліванської ідентичності, вони не дуже переймаються нею.

Історично регіон загалом називали Сирією, Сирією-Палестиною або Левантом, тому що держав тоді не існувало. Але з появою сучасної держави кордони між сучасними Ліваном, Сирією і Палестиною були формалізовані. Коли Сирія, наприклад, вторглася до Лівану, то і проти цього чинили опір. З політичної точки зору нині повномасштабне вторгнення малоймовірне. Тож Сирія вже програла, як і Ізраїль два десятиліття тому.

Антиімперіалізм в Україні спрямований саме проти російського імперіалізму. Але разом із ним співіснують і деякі антизахідні критичні наративи. Наприклад, сприйняття країн НАТО як союзників, які мають власні інтереси, але нині допомагають нам, або як союзників, які не роблять того, що обіцяли. Чи є шанс побудувати мости між різними антиімперіалістичними течіями, якщо локальні рухи шукатимуть підтримки у різних імперіалістичних країн? І як будувати такі мости?

Усе можливо, але корисно визначити перешкоди на цьому шляху. Щоб протистояти Росії, нині українці, справді, покладаються не лише на західну зброю, а й на будь-яку зброю, яка потрапляє їм до рук. Така реальність війни. Сама по собі ця ситуація не є унікальною. Так було завжди. На думку спадає громадянська війна в Іспанії, де в певний момент анархісти і комуністи просили зброю у Франції та Британської імперії, а також у сталінського Радянського Союзу. Так, це погано для них скінчилося. Через вісім місяців після того як Франко розгромив іспанський і каталонський опір, Сталін і Гітлер підписали пакт Молотова — Ріббентропа і разом вторглися в Польщу. Анархістам було цілком зрозуміло, що Сталін не є союзником, але їм вкрай потрібна була зброя, тож вони звернулися до нього по допомогу. Але це було схоже на ситуацію, в якій люди, що боролися з Франко і фашизмом, повинні були приймати зброю звідусіль, включно зі зброєю від Британської і Французької імперій, які пригноблювали колонізовані народи по всьому світу — від Індії до Алжиру.

Інший приклад, який я завжди наводжу: нацистів перемогли три імперії: британська, французька і радянська. З юридичної точки зору, Франція більше не була імперією, але з точки зору колоніальних злочинів давайте згадаємо, що Алжир здобув незалежність лише 1962 року. Британці все ще скоювали злочини в Індії, яка стала незалежною лише в 1947 році. Але той факт, що британці, радянська влада і французи були неідеальними, не означає, що було неправильно підтримувати зусилля союзників проти нацистів — адже нацисти були нацистами. В певний момент потрібно виявляти конкретний прагматизм. Люди, які не були в таких ситуаціях, повинні з розумінням ставитися до цього. Війни дуже брудні та складні, й люди, які беруть у них безпосередню участь, не завжди можуть дозволити собі мати ідеали. Або, можливо, вони мають ідеали, але їм доводиться відкладати деякі ідеали вбік, тому що вони мають конкретні пріоритети.

Те ж саме відбувалося на півдні Лівану, коли цей регіон окупував Ізраїль. Багато людей, які раніше постраждали від Хезболли, зрештою були змушені прийняти той факт, що Хезболла стала основною політичною силою і головною борчинею проти Ізраїлю. Наприклад, комуністи, яких Хезболла колись вбивала, нині змушені були підтримувати або принаймні толерувати її — тому що спільним ворогом були ізраїльські окупанти.

Залежність від іноземних потуг — які можуть вам подобатися або не подобатися — в питанні отримання зброї або фінансів не є чимось новим, адже існують владні та збройні монополії: НАТО, Росія, Китай тощо. Якщо ви з Тайваню, то не отримаєте зброю від Росії та Китаю, але можете отримати її від США. Буває і навпаки: країни Африки та Латинської Америки користувалися підтримкою Радянського Союзу, тому що вважали американців своїм головним ворогом. Куба є загальновідомим прикладом, але їх набагато більше. І це не означає, що Радянський Союз був добрим. Але що ще робити цим країнам? Виготовляти зброю своїми руками? Насправді часто було так: Радянський Союз, як сьогодні американці, не надсилав свою найсучаснішу зброю, а надавав те, що вже застаріло або раніше було у вжитку, — завжди існували певні обмеження.

Очевидний приклад у випадку України — військові літаки. У Сирії це була протиповітряна зброя, українці її отримали — і це добре. А сирійці не отримали, тому що Обама дуже чітко сказав, що американці не можуть дати сирійцям протиповітряну зброю, бо в якийсь момент ті можуть використати її проти США. Вони не довіряли сирійцям. Тут ісламофобія і расизм вступили в гру. Крім того, не було жодних гарантій, що якщо сирійські революціонери переможуть, то вони будуть дружніми до Ізраїлю.

Пріоритетом американців був Ізраїль, а не Сирія. Але якщо ви українець у себе вдома, або сирієць у власній країні, або палестинець у Газі, вам доводиться ухвалювати певні рішення. Палестинці в Газі змушені зважати на Хамас, навіть якщо він дуже непопулярний, але він існує. Але що їм робити? У цій ситуації не можна зробити нічого іншого. Дуже легко звинувачувати їх, стверджуючи, що всі вони терористи, тому що в іншому випадку довелося би визнати, що ситуація складна і люди повинні робити те, що вони можуть зробити тут і тепер.

Я думаю, що можна поєднати прагматичний підхід із визнанням, що він не є ідеальним. Багатьом українцям не подобається, що вірменська держава перебуває на боці Росії, хоча Вірменія радше є геополітичною заручницею Росії. І мені здається, що вірмени потрапили в пастку, бо вони мусять зважати на Туреччину і Азербайджан, що налаштовані проти них, а також на Захід, який стоїть на боці Азербайджану і Туреччини. Тому все, що їм залишається, — це покладатися на Росію, яка, чесно кажучи, не найкраща союзниця. І вірмени про це знають. Погляньте на Нагірний Карабах: Азербайджан встановив там військовий блокпост, незважаючи на так званих російських миротворців. Тож або Росія погано виконує свою роботу, або Путін і його оточення дійшли висновку, що їм зручніше тримати Вірменію як заручницю. Скидається на те, що Вірменія поклала всі свої яйця в один російський кошик, але важливо запитати, які насправді є варіанти у вірмен? Туреччина — країна, яка вчинила геноцид вірмен і продовжує це заперечувати, — є членом НАТО. Азербайджан регулярно використовує відверто геноцидну риторику проти вірмен і, безумовно, є союзником Заходу. Що робити в такій ситуації? Відверто кажучи, погоджуватися на будь-яку підтримку. Я тут маю на увазі не державу, а звичайних людей. Наскільки я розумію, вірмени не виключають виходу зі сфери впливу Росії, але хто ж їм запропонує таку можливість?

 

Російські війська біля кордону з Вірменією під час загострення конфлікту між Азербайджаном та Вірменією за Нагірний Карабах. Листопад 2020 року. Фото: Francesco Brembati/Reuters.

 

Я розумію, що українці вбачають у Туреччині або принаймні в Азербайджані своїх союзників. Не думаю, що це правда, але визнаю, що багато хто справді так вважає, тому що є більший ворог, значно загрозливіший і небезпечніший. Мені не подобається, що Україна залежить від Заходу, але я розумію, що такі країни, як Ліван, не можуть або не хочуть надавати Україні зброю. Не існує коаліції Глобального Півдня — латиноамериканців, африканців та азійців, за винятком Китаю, які б зібралися разом і заявили, що підтримуватимуть Україну. Цього не сталося. Твердження «Ми належимо до Заходу, ми — цивілізовані, на відміну від інших», звичайно, вкрай проблематичне. Але ми повинні відокремити таку риторику від більшої загрози, бо екзистенційна криза — той факт, що Росія прямо заявляє про бажання стерти Україну з лиця землі, — має бути пріоритетом.

Існує надія, що ослаблення Росії в результаті російсько-української війни може послабити режим Асада і змінити хід війни в Сирії. Як ви вважаєте, чи ймовірний такий сценарій? Водночас ми бачимо, що нині Асад налагоджує зв’язки з іншими арабськими країнами. Чи вважаєте ви це небезпечним процесом?

Асад надзвичайно залежний від Росії — навіть більше ніж від Ірану. І, ймовірно, саме тому його режим намагається повернутися до Ліги арабських держав, щоб подбати про свою безпеку. Я не впевнений, що цього йому буде достатньо. Ліга арабських держав не стане ризикувати, якщо Асада захочуть вбити або скинути. Не вірю, що саудівці відправлять війська до Сирії, щоб перешкодити таким намірам. Я вважаю, що Росія слабшає, і, схоже, це лише питання часу, як ми бачили на прикладі нещодавньої спроби заколоту, яку здійснила група Вагнера.

2012 року режим Асада ледь не впав. Щоб запобігти колапсу, Асад попросив регіональні сили прийти і підтримати його. І це була спочатку Хезболла, а потім Іран у 2013 році. Але такої підтримки було замало і, щоб не зазнати краху, він став покладатися на Росію. Тоді колапсу режиму вдалося запобігти лише завдяки російській авіації. Ось чому сирійці просили протиповітряну зброю, адже переважна більшість смертей була від повітряних бомбардувань.

Без підтримки Росії режим Асада може впасти. І тут я хочу бути обережним у своїх прогнозах. Ми не знаємо, чи не порине Росія в щось на кшталт громадянської війни. Є найгірші сценарії, які включають застосування ядерної зброї, і є найкращі, у яких вдається цього уникнути. Але коли йдеться про Сирію, дуже важко уявити, що може бути гіршим за Асада. Якщо він програє, десятки, якщо не сотні, тисяч людей вийдуть з в’язниць. Переважна більшість з них — пересічні цивільні особи, яких режим Асада поневолив, піддавав тортурам і вбивав. У багатьох є родичі, які чекають на них майже десятиліття. Що буде далі, важко сказати, але може спрацювати ефект доміно: коли падіння режиму Асада потягне за собою колапс іранського режиму.

 

Протест проти російського вторгнення в Україну в Сирії, травень 2022 року. Фото: the Century Foundation.

 

Я не знаю, наскільки стабільним нині є іранський режим, особливо з огляду на повстання 2022 року. А у випадку з Ліваном є ще одна особливість — Хезболла. Зараз це найсильніша партія в Лівані, але вона не одна така. Деякі з інших політичних сил — своєрідні союзники, але їх не можна назвати дружніми до Хезболли. Це може бути перевагою, якщо Хезболла почне слабшати через ослаблення Ірану. Ізраїль — зовсім інша частина рівняння. Але якщо ви сирієць, який з очевидних причин ненавидить Асада, то ви дуже пильно стежите за подіями в Україні — оскільки українські події можуть мати для вас далекосяжні наслідки.

Тут важливо пам’ятати, що поки Пригожин намагався організувати переворот у Росії, та бомбардувала Сирію. Вони навіть розбомбили притулок для тварин в Алеппо. Тож цілком очевидно, що навіть якщо російському режиму загрожуватиме внутрішня небезпека, може минути багато часу, перш ніж він виведе всі свої війська зі «стратегічних місць». Хоча ми вже бачили, як людей Вагнера забирали з Лівії, Центральноафриканської Республіки та інших місць, щоб воювати в Україні. Це свідчить про те, що український опір завдає Росії набагато більших втрат, ніж вона очікувала спочатку. В якийсь момент це може привести до виводу військово-повітряних сил з Сирії. І якщо це станеться, у Асада будуть проблеми.

Після початку повномасштабного вторгнення в Україні з’явився наратив, що однією з довгострокових передумов нападу було те, що міжнародній спільноті, як і нам, українцям, було байдуже до Грузії, Сирії, Судану чи Центральноафриканської Республіки. Я згодна з цією думкою, але що означає бути небайдужим? Що б ви сказали українцям, які хочуть бути небайдужими до Сирії, Лівану, Палестини?

У цьому немає нічого незвичайного. Пересічний ліванець знає більше про Іран чи Ізраїль не тому, що він цього хоче, — можливо, він волів би думати про Латинську Америку. Але Ізраїль, Іран, Сирія, США, Саудівська Аравія мають більший вплив у Лівані, і тому більше ліванців мали можливість краще познайомитися з цими державами. Це не означає, що ліванцю байдуже до тайванця чи конголезця. Це радше означає, що потрібно докласти певних зусиль, щоб створити нові зв’язки і мережі. Я думаю, що головна слабкість — за браком кращого терміну — спільноти активістів-інтернаціоналістів полягає в тому, що ми здебільшого реагуємо на події. Ми реагуємо на події, які вже неможливо ігнорувати, як, наприклад, вторгнення Росії в Україну. Через участь у російсько-українській війні групи Вагнера українці тепер можуть дізнатися більше про Центральноафриканську Республіку чи Сирію. Але має бути спосіб дізнаватися про різні контексти без втручання воєнізованих угруповань на кшталт Вагнера або Росії, Китаю чи Америки. Навіть якщо на цьому шляху будуть помилки і перешкоди, ми можемо і повинні торувати цей шлях.

Розмовляла Альона Ляшева

Переклад: Павло Шопін

Редактура: Даша Пугач

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться
Пов’язані долею: низова солідарність з Україною на Близькому Сході та російський імперіалізм в регіоні Іранське повстання, роль Росії та відповідальність інтелектуалів. Інтерв'ю з Фрідою Афарі «Дорога життя»: як живуть вірмени Нагірного Карабаху під час блокади Дана Ель Курд: «Палестинці пов’язані зі своєю землею, як українці пов’язані зі своєю» Проєкт «Діалоги периферій»: як знайти спільну мову з іншими країнами Глобального Півдня Україна — це Палестина, а не Ізраїль Почему Украина — это продолжение Сирии Як я перестав хвилюватися за родичів-євреїв і почав думати про палестинських друзів