Повернімо контроль над нашими ґаджетами: право на ремонт як шанс для України?

Упродовж останнього десятиліття ми спостерігаємо революцію у сфері сучасних засобів ведення війни, і особливо — у використанні дронів. Її перші прояви стали помітні ще пʼять років тому: під час Другої карабаської війни Азербайджан успішно застосовував турецькі «Байрактари» та ізраїльські дрони Harop, аби пробивати вірменські системи протиповітряної оборони. Війна в Україні лише посилила значення та вплив дронів на ведення бойових дій, що призвело до розширення їхніх можливостей та сфери призначення. Можна навести безліч прикладів, і один із найпоказовіших — нещодавня українська операція «Павутина». Її блискучість полягала не лише у таємному завезенні дронів на територію РФ, але й у застосуванні оптоволоконних БпЛА, що дозволило обійти стандартні протидронові глушники. На жаль, із дронами типу «Шахед», що здатні залишатися непоміченими для систем ППО, — величезна допомога від ісламістського іранського режиму — росіяни не відстають у технічних можливостях. 

Дрони змінили не лише характер сучасної війни. Потреба в їхньому ремонті та продовженні життєвого циклу стала причиною залучення сотень низових волонтерів, тож в Україні утворилася ціла спільнота фахівців. Це, до прикладу, «Халабуда» — група волонтерів з Маріуполя, що проживають в Черкасах; ініціатива «Дрон вихідного дня», утворена одеською громадською організацією «Кримські татари Одеси», а також окремі волонтери, що присвячують цьому заняттю свій час. Окрім ремонту дронів, деякі спільноти та волонтери займаються відновленням терміналів Starlink. 

Чому я вирішив розпочати цю статтю історією про дрони? Тому що здатність ремонтувати електронні пристрої — а отже, продовжувати їхній життєвий цикл та заощаджувати гроші, уникаючи непотрібної купівлі нових — є лише однією із багатьох причин, чому нам необхідна така ж альтернатива і для повсякденних гаджетів: ноутбуків, смартфонів, смартгодинників, пристроїв інтернету речей та інших побутових товарів.

Цілі та завдання руху за право на ремонт

Із розвитком технологій низка виробників почали впроваджувати механізми блокування, аби централізувати засоби обслуговування та ремонту пристроїв. У 1985 році відома японська ігрова компанія Nintendo випустила ігрову консоль Nintendo Entertainment System (NES). Попри кризу індустрії відеоігор 1983 року, відому як «Atari-шок», NES принесла компанії величезний успіх та фактично відродила індустрію, повернувши рівень продажів до показників, що передували кризі. За даними американського журналу Compute!, усього за рік Nintendo продала більше консолей NES, аніж за пʼять років було реалізовано комп'ютерів моделі Commodore 64.

Однак це також дало Nintendo змогу встановити повний контроль над тим, які ігри підтримуються NES, щоб запобігти повторенню ситуації, яка виникла під час кризи 1983 року, коли ринок заполонили неліцензовані картриджі з іграми сумнівної якості. В результаті Nintendo створила Перевірочну інтегральну схему (Checking Integrated Circuit, або CIC), яка стала ключовим елементом системи блокування під назвою 10NES. Її завданням було перевіряти гру на автентичність, інспектувати наявність ліцензії та регіону походження, що унеможливлювало використання несанкціонованих ігрових картриджів у консолях NES. Це — разом із загальним успіхом NES — дало Nintendo абсолютний контроль над ринком ігор для їхньої консолі. І цей контроль проявлявся у двох формах.

Фото розібраного картриджу NES. Безпековий чип CIC виділено червоним

По-перше, для Nintendo це стало розмінною монетою у перемовинах з ігровими студіями щодо виробництва картриджів та прибутків з продажів. У книзі «Game Over: як Nintendo знищила американську індустрію, забрала ваші долари і закріпачила ваших дітей»^[1] Девід Шефф описує вимоги Nintendo: суцільний контроль над виробництвом картриджів; мінімальне замовлення — не менше 10 тисяч картриджів; відсутність будь-яких ризиків для самої Nintendo; величезні роялті — $5 з кожного проданого картриджа; також вони наполягали на ексклюзивності ігор та обмеженні до пʼяти ігор на рік. Ігровим студіям ці умови не подобалися, але популярність та прибутки NES були надто привабливими. Тож зрештою вони погоджувалися — навіть попри фактичну залежність від Nintendo.

По-друге, Nintendo отримала вирішальний голос у питанні наповнення ігор, які будуть виходити на NES. Якщо конкретніше: оскільки компанія позиціонує себе як виробника сімейного продукту, вона вимагала, щоб в іграх не було дорослого контенту, сцен із алкоголем, кровʼю та інших елементів, які Nintendo не вважає прийнятними. Навіть президент компанії Хіросі Ямауті визнав, що цензурування ігор явно було однією з цілей системи 10NES.

У результаті декілька ігрових студій намагалися законними і незаконними способами обійти захист чипу CIC. Це вдалося зробити компанії Atari Games.

У 1987 році Tengen — дочірня студія Atari, що займається розробкою ігор для консолей NES — та Nintendo домовилися про умови випуску ігор на NES і підписали ліцензійну угоду. Проте вже за рік компанії опинилися по різні боки барикад у судовій справі щодо прав на гру «Тетріс», які врешті дісталися Nintendo. У відповідь розробники Tengen успішно здійснили реверс-інжиніринг мікросхеми CIC і обійшли обмеження 10NES. Nintendo, відома своєю скупістю в питаннях правил авторського права й інтелектуальної власності, знову подала позов — цього разу проти Tengen — і знову перемогла. Спершу компанія домоглася дозволу порушувати справи проти будь-якого продавця картриджів Tengen, а згодом — повної заборони їх продажу.

Це лиш один із прикладів, який демонструє: споживач не володіє повноцінно навіть купленим продуктом, якщо виробник має монопольний контроль над апаратним або програмним забезпеченням. Тому користувач завжди залежить від обмежень, встановлених виробником.

В ході вирішення цієї проблеми виникла ідея «права на ремонт» — юридичного права власників побутових товарів та/або незалежних третіх осіб (зокрема ремонтних майстерень) на оновлення, модифікацію та ремонт цих товарів. Рух за право на ремонт — наприклад, ініціатива Right to Repair Europe  — прагне:

1. Зробити публічно доступною інформацію про ті товари, які можна відремонтувати. Це включає схеми ґаджетів, компоненти апаратного забезпечення та, в ідеалі, оновлення ПЗ.

2. Надати всезагальний доступ за прийнятною ціною до необхідних інструментів та сприяти використанню взаємозамінних компонентів у пристроях, аби підвищити їхню сумісність. Попри важливість публічної інформації, без можливості придбати запчастини та необхідні інструменти вона стає малокорисною. До того ж, навіть якщо вони є у продажу, їхня вартість не має перевищувати ціну нового девайсу. Право на ремонт передбачає усунення правових обмежень, що накладаються на кінцевих користувачів, аби останні могли модифікувати свої девайси так, як вони вважатимуть за потрібне.

3. Продовжити життєвий цикл та підтримку пристроїв, в ідеалі — навіть після завершення офіційного терміну підтримки. Це неправильно, що нам доводиться викидати ноутбук чи смартфон лише тому, що оновлення програмного забезпечення більше не надходять, або ж через те, що апаратне забезпечення не може підтримувати окремі програми — наприклад, через малий обсяг оперативної пам'яті або нестачу місця на жорсткому диску. Показовим прикладом стала нещодавня заява Microsoft, у якій клієнтам, які не можуть оновитися з Windows 10 до Windows 11 через невідповідність системним вимогам, запропонували «придбати новий ПК». Реакцією на це стала публічна кампанія під назвою «Кінець 10-ки», що демонструє важливість продовження життєвого циклу обладнання. Ми маємо право продовжувати користуватися власними пристроями — зокрема, оновлюючи оперативну пам'ять і жорсткий диск чи встановлюючи операційну систему, що продовжує підтримувати оновлення незалежно від свого апаратного забезпечення.

Перші кроки до реформ за право на ремонт були зроблені на початку 1990-х і стосувалися переважно автомобільної індустрії. У 1990 році у США були прийняті декілька поправок до Закону про чисте повітря (Clean Air Act), які зобовʼязували автовиробників впровадити стандартизований інтерфейс для контролю викидів. Це призвело до створення порту OBD-II, який і досі використовується в автомобілях. Однак головний бій розпочався у 2001 році, коли, аби зламати монополію на ремонт, на федеральному рівні було представлено проєкт Закону про право власників автотранспорту на ремонт (Motor Vehicle Owners' Right to Repair Act). Він вимагав від автовиробників ділитися із незалежними автомайстернями тією ж інформацією, яку вони надають дилерам. Хоча через активне лобіювання з боку автовиробників законопроєкт так і не пройшов голосування в Сенаті, пізніше окремі штати врешті прийняли відповідні зміни на локальному рівні. Визначним стало прийняття закону в Массачусетсі у 2012 році —  він отримав 86% голосів на референдумі. Це запустило ефект доміно: автовиробники погодилися надавати дані про ремонт незалежним автомайстерням не лише у Массачусетсі, але й в інших штатах. Три роки потому ще два важливі досягнення допомогли набрати обертів прийняттю нових законів про право на ремонт. По-перше, Бюро авторських прав США впровадило винятки для ремонту тракторів, машин та планшетів; по-друге, Сенат США одноголосно підтримав законопроєкт про можливість зміни оператора^[2] на мобільних телефонах.

Президент Барак Обама підписує закон S. 517 — «Акт про розблокування споживчого вибору та конкуренцію в бездротовому зв’язку» в Овальному кабінеті, 1 серпня 2014 року. Фото: Піт Соуз

Хоча ще 20-30 років тому ніхто й уявити не міг, що право на ремонт стане ключовим елементом автомобільної індустрії, сьогодні абсолютно звичними є незалежні автомайстерні, які дозволяють економити чималі кошти у порівнянні із офіційними дилерськими магазинами. Те ж саме слід впровадити щодо побутової електроніки.

Та досягти цього вдалося не без бою — і він ще не завершений.

Як великі технокомпанії позбавляють вас права власності на придбані товари, і як право на ремонт допомагає його повернути 

Компанія Apple була і залишається одним із найбільших противників права на ремонт. І це дивовижно, враховуючи, що спочатку комп'ютери Apple I та Apple II мали прямо протилежну філософію — їхні дизайни мікросхем були доступними. Стів Возняк, співзасновник Apple та інженер апаратного й системного програмного забезпечення, поширював дизайни Apple I безкоштовно. Модель Apple IІ мала вісім слотів для додаткових пристроїв та карток, що надавало більше можливостей для модифікацій.

Проте другий співзасновник Apple, Стів Джобс, мав інший підхід. Він від самого початку просував ідею закритої екосистеми, у якій користувачі мали б використовувати лише ті програми та пристрої, які були створені або самою Apple, або — пізніше — схвалені нею, і де усе забезпечення було би тісно пов'язане між собою. Що стосується додаткових слотів на Apple IІ, то він наполягав на тому, щоб їх було лише два, а не вісім, але врешті-решт поступився. Однак у подальшому Джобс більше не відступав — ані у випадку із комп'ютером Macintosh, ні тим паче після повернення до компанії у 1997 році. Протягом усього свого життя він залишався запеклим супротивником будь-яких спроб відкрити екосистему Apple, що неодноразово засвідчувала публіка. Серед найвідоміших випадків — його опір випуску iTunes для Windows, через що користувачі iPod були змушені купувати комп'ютери Mac, щоб завантажувати музику на свої плеєри, а також його реакція на операційну систему Android OS та її відкритість, яка була повною протилежністю замкненої iOS.

Маніакальний контроль Apple не обмежився лише програмами: у 2009 році компанія представила спеціальні стійкі до несанкціонованого втручання ґвинти Pentalobe для ноутбуків Macbook Pro. Їхнє головне призначення — унеможливити самостійну заміну акумулятора. Пізніше ці ж ґвинти зʼявилися й в iPhone 4, і Apple продовжує використовувати їх у своїх продуктах досі. Хоча зараз простіше придбати потрібні викрутки, на той момент знайти їх було неможливо.

Різні форми ґвинтів для техніки Apple

Навіть після смерті Джобса Apple зберігала свій «обгороджений сад» — метафора, що описує екосистему Apple — якомога закритішим, особливо в питаннях апаратного забезпечення. Протягом кількох років компанія невпинно лобіювала проти можливості незалежного ремонту своїх пристроїв. Ноутбуки Retina Macbook Pro, випущені у 2012 році, були першими моделями із припаяною до материнської плати оперативною пам'яттю. Те ж саме рішення вони прийняли пізніше щодо накопичувачів. Недоторканність акумуляторів перейшла на новий рівень: окрім використання ґвинтів Pentalobe, акумулятори почали приклеювати до корпусу спеціальним клеєм. У 2016 році Apple додала систему перевірки апаратного забезпечення для модуля кнопки «Додому» на iPhone 6 — пристрій повністю вимикався, якщо ремонт здійснювала третя сторона. Схожих випадків за ці роки трапилося чимало. Один із нещодавніх — перевірка апаратного забезпечення від iOS, через яку Face ID переставав працювати після заміни екрана на iPhone 13. Зрештою це було виправлено із оновленням ПЗ, проте лише після того, як у медіа розгорівся скандал.  

Зрештою монополія Apple на ремонт призвела до неконтрольованого підйому цін, і дійшло навіть до того, що ремонт ледь поступався вартістю купівлі нового ноутбука. У 2021 році Wall Street Journal опублікував відео, в якому порівнювали вартість і доступність ремонту для двох пошкоджених моделей Macbook — Pro 2017 та Air 2020 — у двох незалежних майстернях і в сервісних центрах Apple. Результати були приголомшливими з двох причин:

- Apple оцінила ремонт кожного з ноутбуків у понад 800 доларів, а в ремонтних майстернях, що мають офіційний дозвіл від Apple, така послуга обійшлася б навіть дорожче. Натомість у незалежній майстерні Льюїса Россмана — інженера-електроніка та досвідченого публічного активіста, який підтримує право на ремонт — починка Macbook Pro коштувала 325 доларів. Інша ремонтна майстерня запропонувала ціну в 500 доларів.

- Однак обидві незалежні майстерні так і не змогли відремонтувати Macbook Air, оскільки не мали доступу до відповідних схем та деталей. І навіть у випадку із Macbook Pro схеми були отримані у надзвичайно ризикований спосіб, який міг порушувати угоди про нерозповсюдження. 

Немає нічого дивного в тому, що кожного разу, коли місцева або національна влада намагалася просунути закони про право на ремонт — які могли б суттєво зменшити доходи Apple від ремонтних послуг, — компанія запекло лобіювала проти них. А якщо завадити ухваленню не вдавалося, Apple намагалася помʼякшити закони на підставі того, що «право на ремонт підриває безпеку, захищеність та конфіденційність пристроїв». Саме це сталося у 2022 році, коли губернаторка штату Нью-Йорк Кеті Гокул відмовилася ветувати закон про право на ремонт, проте натомість підписала його помʼякшену версію після потужного лобіювання з боку великих технологічних компаній. Хоча це був історичний момент, оскільки Нью-Йорк став першим штатом, де було ухвалено закон про право на ремонт, він викликав справедливу критику з боку активістів.

Тим не менш, навіть у помʼякшеній версії закон про право на ремонт, ухвалений у Нью-Йорку, дав сильний поштовх руху: він отримав підтримку з усіх боків політичного спектру США і запустив ефект доміно. Apple продовжує невтомно лобіювати проти права на ремонт, водночас вдаючи, що підтримує його. Іноді це призводить до суперечностей — наприклад, компанія схвалює відповідний закон у Каліфорнії, але опонує йому в Орегоні. Інші великі технокомпанії також були помічені у лобістських кампаніях проти права на ремонт, але деякі з них зрештою почали змінювати позицію, наприклад, Microsoft та Google. Станом на сьогодні усі штати США представили відповідні законопроєкти, і у шести з них — в Нью-Йорку, Каліфорнії, Міннесоті, Орегоні, Мені та Колорадо — вони стали законами. 

Проте найбільші здобутки наразі можна спостерігати в ЄС.

Попри слабке лобіювання та деякі пом'якшені положення, у 2024 році Європейський парламент прийняв найбільш всеохопний законодавчий акт щодо права на ремонт, який вимагає:

- забезпечити обов'язкову дворічну гарантію на ремонт побутової техніки та можливість ремонту навіть після завершення офіційного терміну гарантії;

- надати додаткову гарантію на один рік після ремонту пристрою;

- надати запчастини та інструменти, а також заборонити програмні перевірки, які перешкоджають ремонту;

- зробити інформацію про ремонт легкодоступною.

Ці заходи було посилено 20 червня 2025 року, коли набули чинності нові правила, що вимагають:

- обов'язкових оновлень програмного забезпечення та безпекових оновлень для пристроїв щонайменше протягом пʼяти років після випуску;

- постачання запчастин та інструментів протягом семи років з моменту припинення продажів пристрою в ЄС;

- використання більш витривалих акумуляторів;

- обов'язкового встановлення «маркування енергоефективності» на смартфонах і планшетах.

Шаблон маркування для смартфонів і планшетів, запропонований ЄС. Він описує характеристики пристрою, такі як енергоефективність, можливість ремонту, витривалість та життєвий цикл акумулятора, а також інформацію про захист від пилу і рідин

В інших країнах та на інших континентах рух за право на ремонт також набирає обертів. Канада і Австралія вже підтримали відповідні законопроєкти, а у Новій Зеландії, Бразилії та Колумбії вони винесені на обговорення. У країнах Африки, а саме в Уганді та Південно-Африканській Республіці, зростає громадська підтримка культури ремонту. 

Хоча деякі законопроєкти, що регулюють право на ремонт — як запропоновані, так і прийняті — можуть містити недоліки, протягом останніх кількох років було досягнуто неймовірного прогресу. Однак нам і надалі потрібно вимагати подальших змін та закриття прогалин в чинному законодавстві.

Вплив та здобутки руху за право на ремонт

То що ж дає підвищення ремонтопридатністі електронних пристроїв? І навіщо воно нам потрібне?

Перша причина — дуже проста і практична: це знижує ціну ремонту для покупців. Люди часто не хочуть прощатися зі своїми електронними пристроями й охочіше обрали б ремонт, аніж купівлю нового товару. Однак, враховуючи обмеження виробників, відсутність чіткої інформації та високі ціни, покупці більш схильні купувати нове, аніж ремонтувати старе, навіть якщо перше обходиться дорожче. Згідно з дослідженням 2018 року, проведеним на запит Європейської Комісії, 64% покупців — серед яких аналізували користувачів пилосмоків, телевізорів, посудомийок, смартфонів та одягу — хотіли б спробувати відремонтувати свої пристрої. Декілька опитувань та досліджень поведінки покупців, проведених в рамках проєкту PROMPT від «Горизонт Європа», також підтверджують: рішення споживачів придбати новий товар замість того, аби відремонтувати старий, спричинені нестачею ремонтних майстерень і високими цінами.

Друга причина стосується екології. Домагаючись сталості та сумісності (інтероперабельності) електронних приладів, право на ремонт позитивно впливає на здоров'я та навколишнє середовище. Електронні відходи становлять істотну частину викидів вуглецю, а їх кількість щороку зростає. Дослідження 2022 року оцінює частку викидів, джерелом яких є технології, у 6% від глобальних відходів, а всесвітній ланцюг постачання електроніки входить до восьми секторів економіки, які створюють 50% світового вуглецевого сліду. Крім того, відходи від електроніки отруюють навколишнє середовище та створюють серйозну загрозу здоров'ю, особливо для працівників сфери утилізації відходів та дітей. Це повʼязано з використанням токсичних матеріалів у виробництві компонентів електронних пристроїв. Катастрофічний вплив електронних відходів також позначається на системі постачання їжі. Місто Аґбоґблоші відоме не лише найбільшими в Гані продовольчими ринками, але також найбільшими у світі звалищами електронних відходів. Згідно з дослідженнями двох екозахисних груп, яйця, знесені курками на вільному вигулі в Аґбоґблоші, містять у 220 разів більше хлорованих діоксинів — канцерогенних речовин, — ніж дозволено Європейським агентством з безпеки харчових продуктів.

Корови пасуться на звалищі електронних відходів у Аґбоґблоші, Гана

Враховуючи прогноз дослідницької групи E-Waste Monitor, створеної під егідою ООН, згідно з яким обсяг електронних відходів зросте на 32% між 2022 та 2030 роками, стає зрозуміло: зменшення кількості цих відходів є абсолютно необхідним, а право на ремонт — це ключовий елемент у боротьбі зі зміною клімату та за захист громадського здоров'я. Дослідження Європейського бюро довкілля від 2019 року, яке стосувалося впливу ремонтоздатності телевізорів, смартфонів, ноутбуків та пральних машин, показало, що продовження життєвого циклу цих пристроїв на пʼять років дозволило б щороку скорочувати кількість викидів на рівні, еквівалентному виведенню з експлуатації понад 5 млн автомобілів. Продовження їхнього життєвого циклу навіть на один рік скоротило б викиди на кількість, співмірну із викидами 2 млн автомобілів. 

І нарешті, право на ремонт йде на користь економіці загалом, утворюючи ремонтні спільноти обміну навичками та стимулюючи циркулярну економіку. Воно створює робочі місця (новий план дій Європейського парламенту щодо циркулярної економіки 2021 року передбачає створення 700 тис. нових робочих місць в ЄС до 2030 року) і в цілому позитивно впливає на ринок праці, як було визначено у звіті Організації з економічного співробітництва і розвитку за 2020 рік. До того ж, продовження життєвого циклу товарів, особливо електронних пристроїв, допоможе зменшити залежність західних країн від рідкоземельних елементів, які використовуються для виробництва електроніки. І мова не лише про видобування, адже їх переробка відбувається майже виключно в Китаї. 

У різних куточках світу зʼявилися громадські ініціативи, в рамках яких люди організовують події для ремонту поламаних виробів — усі охочі можуть приносити туди свої пристрої. Repair Cafe та Restart Project — лише пара прикладів, що вже отримали світове ім'я; існують також простори для гакерів та локальні громадські групи. Однак справа не тільки в ремонті речей, а й у взаємному обміні корисними навичками. Варто згадати одну дійсно показову історію про єдиного в Сполученому Королівстві інженера брайлівських друкарських машинок, який займається і їх ремонтом. Його робота настільки важлива для незрячих людей, що зараз, коли він наближається до пенсійного віку, школи і служби підтримки визнають: без нього вони не впораються.

Я вважаю, що здобутки активістів за право на ремонт є блискучим прикладом того, як ми можемо боротися із великим технологічним капіталом. Просування цих реформ — спираючись на базові потреби людей, зміну клімату, зменшення витрат та повагу до прав споживачів — буде приваблювати звичайних покупців, особливо людей із нижчим рівнем доходу, які не хочуть витрачати гроші на товари тоді, коли це не є необхідним. 

На щастя, є зсуви в бік виготовлення модульних побутових пристроїв, які майже не створюють електронних відходів. На ринку смартфонів такими є гаджети від компанії Fairphone; нещодавно вони випустили смартфон шостого покоління із неймовірним рівнем ремонтоздатності. Framework демонструє схожий підхід, але на ринку ноутбуків. Інші постачальники також почали робити свої девайси більш модульними. Крім того, існує багато сайтів, що продають запчастини та інструменти для модифікації та ремонту електронних пристроїв — найбільш відомим став iFixit. Вони також надають прості інструкції та створюють спеціалізовані теми на форумах, де описують покрокові процедури заміни компонентів електронних пристроїв, кухонного обладнання, автомобілів та навіть медичних приладів. 

Fairphone Gen 6 у розібраному вигляді. iFixit оцінив його ремонтопридатність на 10 з 10 

 

Шанс на мільйон для України

На жаль, хоча Україна й перебуває на шляху до вступу в ЄС і зрештою буде зобов'язана прийняти закон про право на ремонт, український уряд досі не ініціював розробки відповідного національного законодавства, як-от французького, а петиція за «Право на Ремонт» зібрала лише 42 підписи. Я вважаю, що це — втрата можливостей. 

Багато волонтерів, що ремонтують дрони, термінали Starlink та інше обладнання для Збройних сил України, набули виняткових навичок, які не можна змарнувати в післявоєнний період. Це було б недалекоглядно, а тому документування та поширення цих навичок різними місцевими техноспільнотами для широкого населення буде корисною справою. Частково це вже відбувається у сфері ремонту дронів та терміналів Starlink, але за жодних обставин не можна допустити зникнення цієї практики. Набуті знання можуть бути корисними й для ремонту побутових товарів.

Після того, як війна нарешті скінчиться, залишаться сотні, а може й тисячі українських волонтерів, інженерів та військовослужбовців із цінними навичками ремонту та глибокими знаннями в галузі електроніки — і це не можна змарнувати. Створення ремонтних майстерень та стартапів із фокусом на складанні та модульності пристроїв стимулюватиме економічне зростання, забезпечене малим та середнім бізнесом.

Найважливіше те, що досвід, отриманий від роботи з електронікою, може прокласти шлях до чогось більшого та важливішого, ніж просто ремонт пристроїв: Україна може стати європейським хабом інноваційних технологій та виробництва електронних товарів. 

Європейський Союз зараз знаходиться на роздоріжжі: в умовах зростаючої загрози з боку Китаю та критичної залежності від китайських корисних копалин і ресурсів, ЄС терміново потрібна диверсифікація — і саме тут з'являється можливість для України. У травні Марина Ларіна написала фантастичну статтю для журналу «Спільне» про наявність в Україні корисних копалин і ресурсів, їхнє геополітичне значення, а також про те, як простий експорт та видобуток поглиблять і без того гостру залежність країни від експорту ресурсів. Я щиро погоджуюся із цією думкою, проте є спосіб уникнути того розвитку подій, який описала Марина. Саме Україна має стати альтернативою у сфері обробки та очищення копалин, які видобуваються як на її землі, так і за кордоном — особливо тих, що використовуються у виробництві електроприладів та напівпровідників: літій, титан, кобальт, мідь, графіт, нікель, кремній та рідкоземельні елементи. Наразі в Україні немає заводів із переробки корисних копалин, та й бракує ресурсів, аби їх побудувати; отже, ми маємо переконати США та ЄС у тому, що в їхніх інтересах інвестувати у будівництво заводів та імпортувати необхідне важке обладнання, як, зокрема, пропонується у документі від українського філіалу Фонду Фрідріха Еберта. 

Проте корисні копалини — це лише частина більшої проблеми. Ми також залежимо від китайського виробництва електроніки, мікросхем та напівпровідників, оскільки західні держави та компанії десятиліттями переносили виробництво до Китаю для того, аби зекономити на дешевшій робочій силі та ресурсах, підвищуючи таким чином прибутки. Внесок Apple в китайський сектор електроніки, як це описується у книзі Патріка МакГі «Apple в Китаї: захоплення найбільшої в світі компанії», є найбільшим. Його навіть можна порівняти із витратами на розбудову цілої держави. 

Протягом усієї історії дослідження у галузі військової промисловості та проєкти, що спонсорувалися державами, були головним рушієм наукових і технічних інновацій. Мій особистий улюблений приклад — криптографія. Хоча техніки шифрування застосовувалися століттями — здебільшого для військових цілей — після двох світових війн та історій про повідомлення, зашифровані «Енігмою», почалася нова ера в розвитку шифрувальних алгоритмів. Появі нових криптографічних алгоритмів посприяли дослідження Агентства національної безпеки США, а використання шифрування поширилося й на комерційні товари, аби захистити дані клієнтів.

Зростання технологічного сектору Тайваню у 1970-х та 1980-х роках, у країні домашніх майстерень, має стати уроком для України. Завдяки створенню наукового парку Сіньчжу, що фінансується державою, та Науково-дослідного інституту промислових технологій (Industrial Technology Research Institute або ITRI), а також запровадженню сприятливого державного регулювання, Тайвань став одним із світових лідерів у сфері технологічних досліджень і розробок, чий внесок у науку та інновації визнається у всьому світі. Крім того, сприятливе для інновацій середовище ITRI дало початок низці успішних стартапів та компаній як у державному, так і в приватному секторах: United Microelectronics Corporation (UMC) та Taiwan Semiconductor Manufacturing Company (TSMC) були створені як дочірні компанії Інституту. Їхній комерційний і технологічний успіх перетворив Тайвань на світовий центр виробництва напівпровідників, що сприяло пожвавленню економіки та значному зростанню. Важливим елементом успіху були інвестиції в підготовку інженерів, які згодом стали піонерами галузі: з 1976 року ITRI відправляв їх до Сполучених Штатів для навчання проєктуванню, виробництву та тестуванню мікросхем. Серед тих, хто закінчив навчання в США, був Роберт Цао, засновник UMC. Хоча Моріс Чанг здобув освіту в Массачусетському технологічному інституті і працював інженером у Texas Instruments за кілька десятиліть до створення ITRI, його досвід і лідерство на посаді президента ITRI з 1985 року допомогли досягти прориву у виробництві мікросхем; через два роки Чанг заснував компанію TSMC, яка зараз є світовим лідером у галузі виробництва напівпровідників. Українські інженери із досвідом ремонтування подібні до тих стажерів з ITRI, і вони могли б отримати величезну користь від навчання за кордоном.

Члени Дорадчого технічного комітету, ради китайсько-американських дослідників та інженерів, які керували розвитком тайванських технологій та індустрії мікросхем і допомагали у підборі та підготовці інженерів для ITRI, 1977 рік

Уже зроблено перші кроки у правильному напрямку — зокрема завдяки співпраці із західними компаніями в галузі військових досліджень, виробництва дронів та супутникових терміналів. Проте український уряд має рухатися значно далі й більш радикально, при цьому полишивши свій неоліберальних підхід, що полягає у приватизації ключових підприємств і залежності від приватних компаній та лабораторій досліджень і розробок. Натомість має бути створена державна дослідницька інституція, яка керуватиме виробничим та технологічним прогресом, сприятиме появі українських інноваціних компаній, що допоможуть зростанню місцевих економік та індустрій, а також впроваджуватиме партнерство із західними, південнокорейськими та тайванськими компаніями та інституціями — особливо тайванськими, оскільки саме Тайвань є незмінним прихильником України і наразі сам готується до китайського вторгнення. Вкрай цінними є і програми обміну та навчання за кордоном для українських інженерів. Звісно, це не означає, що Україні слід буквально відтворювати шлях Тайваню: треба враховувати різницю у вартості виробництва та державному регулюванні; крім того, зарплати тайванських працівників зараз у стані стагнації, що спричиняє депресію серед тайванської молоді. 

Утім, утворення державних дослідницьких інституцій, секторів виробництва та збуту електроніки і значні державні інвестиції в дослідження й розробки допоможуть Україні стати одним із лідерів у секторі технологій та виробництва, а також ключовим партнером для демократичних країн Східної Азії. Фундамент уже закладено — не вистачає лише політичної волі.