П'єр Бурдьє
Передмова Дениса Горбача
Перекладом тексту П’єра Бурдьє від 1998 р. редакція журналу «Спільне» прагне відкрити дискусію з приводу історичної долі неолібералізму в ХХI столітті. Серед критично мислячих економістів, здається, вже встановився консенсус щодо того, що нинішня світова економічна криза є системною кризою неоліберального капіталізму. «Антикризові» дії урядів складно назвати неоліберальними в тому сенсі, що вони полягають в явному посиленні ролі держави і звуженні простору для «приватної ініціативи» на «верхньому поверсі» економіки. З іншого боку, і повернення до ідеалів кейнсіанської «соціальної держави» важко розгледіти в діях можновладців: держава повертається як сильний гравець, але в складі команди правлячих, а не пригноблених класів. Це ми бачимо не тільки на прикладі одіозної допомоги фінансистам разом з одночасним «затягуванням пасків» для звичайних людей. В Україні повно інших прикладів: Податковий кодекс, спрямований на пролетаризацію дрібної буржуазії і збільшення норми прибутку для великого капіталу; Житловий кодекс, який «перевісить» на мешканців будинків обов’язки комунальних служб і дозволить компаніям-забудовникам виселяти людей на вулицю з міркувань «суспільної необхідності»; Трудовий кодекс, який позбавляє найманого робітника навіть тих прав, які в нього лишалися ще принаймні теоретично.
Порятунок великої буржуазії за рахунок трудящих – це зсув вправо, а не вліво від неоліберальної утопії. Втім, чи існувала ця утопія хоч десь і колись? Хіба що в головах адептів цієї квазірелігії. На практиці держава ніколи не лишала «напризволяще» справді важливі галузі. Згідно з Іммануїлом Валлерстайном, капіталізм – це до певної міри антитеза ринку, він не може існувати в умовах ідеальної конкуренції, без монополій, які спираються на репресивний апарат. Це суперечить тезам Бурдьє про те, що неолібералізм руйнує такі «антиліберальні» інститути, як нація і сім’я, які, мовляв, перешкоджають встановити повне домінування ринкових відносин. Час показав, що і сім’я, і держава, і нація нікуди не діваються, вони й сьогодні виконують своє історичне призначення – слугують опорою для експлуататорського суспільства, структурують його відповідно до потреб ринків.
Якщо говорити про неолібералізм як ідеологію та риторику, на Заході вона вже терпить фіаско після 30-літнього панування. Якщо ж розуміти під неолібералізмом політику перерозподілу суспільних благ на користь правлячих класів і постійну експансію капіталістичних відносин у нові сфери і на нові території – це можна сказати про капіталізм як такий. І звичайно ж, він триває. В цьому сенсі скоріше дивує нетривала перерва, повоєнне «славне тридцятиліття», позначене тріумфом соціал-демократії.
Якщо ці здогади вірні, можливо, є сенс провести термінологічну межу між старим «ідеологічним» неолібералізмом і новим «прагматичним»? Наприклад, реанімувати термін «неоконсерватизм», яким позначали неоліберальну політику Тетчер і Рейгана, доки його не витіснили «антонімом». Цілком можливо, що й ідеологічна основа нової епохи капіталізму дійсно буде «неоконсервативною»: праві партії будуть продовжувати політику попередників, замінивши гасла «вільних ринків» на гасла «захисту національного виробника». Принаймні, такі прогнози можна зробити, спостерігаючи за кризою «народних» партій в Європі і підйомом праворадикалів. В кожному разі, перед тим, як міркувати про смерть неолібералізму, варто прочитати важливу статтю відомого французького соціолога, в якій він намагається визначити це явище.
Як прагне презентувати домінантний дискурс, економічний світ є чистим і досконалим порядком, який невблаганно розгортає логіку своїх передбачуваних наслідків і спонукає придушувати усі порушення санкціями, які сам нав’язує або автоматично, або, що більш звично, за посередництвом власних озброєних філіалів, на кшталт Міжнародного валютного фонду (МВФ) і Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР) та політики, яку вони впроваджують: зменшення оплати праці, зменшення громадських витрат та збільшення гнучкості праці. Чи правий домінантний дискурс? А якщо насправді цей економічний порядок не більше, ніж виконання утопії – утопії неолібералізму – таким чином перетвореної на політичну проблему? Такої утопії, що з допомогою економічної теорії, яку вона ж проголошує, успішна в представленні себе як наукового опису реальності?
Ця оборонна теорія є чистою математичною фікцією. Від початку вона ґрунтувалась на загрозливій абстракції. В ім’я вузького і прямолінійного трактування раціональності як індивідуальної раціональності, вона виносить за дужки економічні і соціальні чинники раціональних орієнтацій і економічні та соціальні структури, що є умовою їх застосування.
Щоб визначити міру цього упущення, досить поміркувати про освітню систему. Освіта ніколи не розглядається як така, в той час як вона відіграє визначну роль у виробництві товарів та послуг, як і у виробництві самих виробників. Від цього типу первородного гріха, описаного у Вальрасіанському міфі [1] «чистої теорії», походять усі недосконалості й вади економіки як наукової дисципліни та фатальна впертість, з якою вона прикріплює себе до випадкової опозиції, породженої самим існуванням дисципліни «економіка». До опозиції між належною економічною логікою, ґрунтованою на змаганні та ефективності, і соціальною логікою, підлеглою принципу справедливості.
Це доводить, що «теорія», десоціалізована та деісторизована у своїх витоках, сьогодні більше ніж будь-коли має значення такої, що робить себе правдивою та емпірично доказовою. Фактично, неоліберальний дискурс не є лишень одним із багатьох. Скоріше, це «сильний дискурс» – у спосіб, в який психіатричний дискурс є сильним у лікарнях, згідно аналізу Ервіна Гофмана [2]. Він настільки міцний та непіддатливий тільки тому, що має на своєму боці всі сили світу, що складається із силових співвідношень, світу, створенню якого він сприяє. І робить це, слід відзначити, орієнтуючи економічні рішення тих, хто панує у економічних стосунках. Таким чином, він додає власну символічну потугу до цих силових відносин. В ім’я такої наукової програми, перетвореної на план політичної дії, неосяжний політичний проект уже на своєму шляху, хоча його політичний статус заперечений, адже він виглядає суто негативним. Цей проект має намір створити умови, в яких «теорія» може бути реалізована та функціонувати: програму методичного руйнування колективностей.
Рух до неоліберальної утопії чистого та ідеального ринку став можливим завдяки політиці фінансової дерегуляції. Її досягнуто через трансформативну, і, варто зазначити, деструктивну дію усіх політичних чинників (із яких найнещодавніший – Багатостороння угода щодо інвестування, розроблена для захисту іноземних корпорацій та їх інвестицій від національних держав), метою яких є поставити під питання будь-які колективні структури, що можуть зашкодити логіці чистого ринку: націю, простір маневру якої постійно зменшується; робочі групи, наприклад через індивідуалізацію зарплат та кар’єр як функцію індивідуальних компетенцій, з наступною атомізацією працівників; колективи для захисту прав робітників, об’єднання, асоціації, кооперативи; навіть сім’ю, яка втрачає частину контролю над споживанням через конституювання ринків за віковими групами.
Неоліберальна програма здобуває свою соціальну силу із політичної та економічної снаги груп, чиї інтереси відображає: акціонерів, фінансових операторів, промисловців, консервативних чи соціал-демократичних політиків, які перетворилися на тих, хто вуалює скорочення виробництва та звільнення, спричинені laissez-faire*, фінансових посадовців високого рівня, готових нав’язати політику, що обстоює їх власне зникнення, оскільки, на відміну від менеджерів фірм, вони у підсумку не ризикують оплачувати наслідки. Неолібералізм у цілому піклується про сприяння відриву економіки від соціальних реалій, а відтак і про конструювання економічної системи, погоджуючись із її суто теоретичним описом як різновиду логічної машини, що презентує себе як ланцюжок обмежень для регулювання економічних агентів.
Глобалізація фінансових ринків, поєднана із прогресом інформаційних технологій, забезпечує безпрецедентну мобільність капіталу. Вона дає інвесторам, зацікавленим у короткострокових інвестиційних зисках, можливість постійного порівняння доходу найбільших корпорацій та, як наслідок, покарання за відносні відставання фірм. Під впливом цієї постійної загрози корпорації самі мусять дедалі швидше пристосовуватися до потреб ринків, під страхом, як вони самі кажуть, «втрати довіри ринку» та підтримки акціонерів. Переймаючись короткостроковими прибутками, корпорації дедалі більше здатні нав’язувати свою волю менеджерам, використовуючи фінансові директорати для встановлення правил, в рамках яких діють менеджери, і формувати свої політики зважаючи на найм, працевлаштування та зарплати.
Відтак встановлюється абсолютне царювання гнучкості, роботодавці наймають людей за контрактами фіксованої тривалості або тимчасово, повторюються корпоративні реструктурування та змагання між автономними підрозділами та командами, змушеними виконувати різні функції усередині самої фірми. Зрештою, це змагання розширюється на рівень особистостей через індивідуалізацію відношень зарплат: встановлення індивідуальних робочих цілей, індивідуальних робочих оцінювань, постійних оцінювань, зростання індивідуальних зарплат чи надання бонусів за службовий обов’язок компетентності та індивідуальних заслуг; індивідуалізовані кар’єрні шляхи; стратегії «делегування відповідальності» що мають тенденцію до забезпечення самоексплуатації персоналу, коли прості працівники на ставці, що перебувають у стані сильної ієрархічної залежності, водночас відповідальні за свої продажі, за свої продукти, за свою гілку, за свій магазин і так далі, нібито вони на індивідуальних контрактах. Цей тиск у напрямку «самоконтролю» розширює «залучення» робітників відповідно до технік «партисипативного менеджменту» значно нижче менеджерського рівня. Все це – техніки раціонального домінування, що нав’язують надмірне залучення до роботи (і не лише менеджменту) та роботу в авралі чи стресових умовах. І вони зливаються, аби послабити чи знищити колективні стандарти та солідарність [3].
Так виникає дарвінівський світ – боротьба всіх проти всіх на всіх рівнях ієрархії, яка знаходить підтримку кожного, хто чіпляється за свою роботу та організацію в умовах небезпеки, страждань і стресу. Поза сумнівом, практичне встановлення світу конкуренції не мало б такого повного успіху без усіх сумнівних домовленостей, що створюють небезпеку, та резервної армії працівників, упокорених соціальними процесами, що роблять їх ситуацію нестабільною, так само як постійною загрозою безробіття. Ця резервна армія існує на всіх рівнях ієрархії, навіть на найвищих, надто серед менеджерів. Основною підвалиною цього економічного ладу під знаком свободи є феномен структурного насильства безробіття, ненадійності строків найму і загрози скорочень, що цим ладом спричинені. Умова «гармонійного» функціонування індивідуалістичної мікроекономічної моделі – існування резервної армії безробітних як масове явище.
Це структурне насильство так само тяжіє над тим, що називається трудовим контрактом (мудро раціоналізованим і нереалістичним завдяки «теорії контрактів»). Організаційний дискурс ніколи так багато не говорив про довіру, співпрацю, лояльність та організаційну культуру, як у часи, коли відданість організації досягається щосекундним знищенням усіх тимчасових гарантій найму (три чверті найнятих – на фіксований термін, пропорція тимчасових працівників постійно збільшується, найм «за власним бажанням» та право звільнити індивіда має тенденцію бути вільним від будь-яких застережень).
Так ми бачимо, що неоліберальна утопія схильна реалізуватись у реальності на кшталт пекельної машини, ставлячи власну неминучість вище навіть за волю керівників. Наче ранній марксизм, з яким, з такої точки зору, ця утопія має багато спільного, вона викликає сильну віру – віру у вільну торгівлю – не лише серед тих, хто живе за її рахунок, на зразок фінансистів, власників та менеджерів великих корпорацій і т.п., але також і серед тих, чиє існування вона виправдовує, на кшталт політиків та чиновників високого рангу. Вони освячують силу ринків в ім’я економічної ефективності, яка вимагає знищення адміністративних та політичних бар’єрів, що можуть завдати клопотів власникам капіталу у їх індивідуальних пошуках максимізації індивідуального прибутку, які перетворились на модель раціональності. Вони хочуть незалежних центральних банків. І вони прославляють підкорення національних держав вимогам економічної свободи для господарів економіки, з придушенням будь-якого регулювання будь-якого ринку, починаючи із ринку праці, з забороною бюджетних дефіцитів та інфляції, загальною приватизацією громадських послуг та зменшенням громадських та соціальних видатків.
Економісти не обов’язково поділяють економічні та соціальні інтереси тих, хто щиро вірить у ринок, і можуть мати багато індивідуальних психічних станів, зважаючи на економічні та соціальні ефекти утопії, яку вони маскують математичними причинами. Тим не менше, вони мають достатньо специфічні інтереси у царині економічної науки, щоб робити вирішальний внесок у творення та відтворення віри у неоліберальну утопію. Відділені від реалій економічного та соціального світу своїм існуванням та, понад усе, своїм інтелектуальним формуванням, яке найчастіше є суто абстрактним, книжковим та теоретичним, вони особливо схильні плутати речі логіки із логікою речей.
Такі економісти вірять моделям, що їх вони не могли експериментально перевірити, змушені дивитися зверхньо на результати інших історичних наук, у яких не бачать чистоти та кришталевої прозорості своїх математичних ігор, неспроможні осягнути їх справжню необхідність та глибоку складність. Вони беруть участь і співпрацюють у значних економічних та соціальних змінах. Навіть якщо якісь наслідки жахають (вони можуть долучитися до соціалістичної партії та давати завчені поради представникам у структурі влади), це не може їх засмутити, адже, навіть під загрозою нових невдач, приписуваних тому що вони іноді називають «спекулятивними бульбашками», усе це має тенденцію втілювати у життя ультра-логічну утопію (ультра-логічну, як деякі форми божевілля), якій вони присвячують свої життя.
А світ все ще тут, і ефекти впровадження великої неоліберальної утопії помітні вже зараз: не лише злиденність великого і зростаючого сегменту економічно найпрогресивніших суспільств, надзвичайне зростання різниці у доході, поступове зникнення автономних всесвітів культурного виробництва, таких як кіно, книговидання і т.п. через втручання та нав’язування комерційних цінностей, але передусім дві головні тенденції. Перша – руйнування усіх колективних інституцій, здатних протистояти впливам пекельної машини, у першу чергу держави – скарбниці усіх універсальних цінностей, що асоціюються з ідеєю громадської сфери. Друга – нав’язування всюди, у вищих сферах економіки та держави, так як і у серці корпорацій, такого штибу морального дарвінізму, що, разом із культом переможця, вишколеного у вищій математиці та банджі-джампінгу, встановлює боротьбу усіх проти усіх та цинізм як норму усіх дій і поведінки.
Чи можна очікувати, що надзвичайна кількість страждань, створена такого роду політико-економічним режимом, одного дня послужить відправною точкою для руху, здатного зупинити перегони у напрямку до безодні? Тут ми стикаємося з екстраординарний парадоксом. Перешкоди, що трапляються на шляху реалізації нового порядку самотнього, але вільного індивіда, сьогодні відносяться на рахунок негнучкості та атавізмів. Будь-яке пряме та свідоме втручання якого завгодно типу, принаймні якщо ініціатором є держава, дискредитоване заздалегідь й приречене знищити саме себе задля блага чистого та анонімного механізму, ринку, чия природа як місця, де змагаються інтереси, забута. Але у реальності те, що утримує соціальний порядок від розпаду у хаос, незважаючи на зростання кількості населення під загрозою, це тяглість чи виживання інституцій та представників саме того старого порядку, який демонтується, і вся робота усіх категорій соціальних працівників, так само як і усі форми соціальної солідарності, сімейної чи якоїсь іншої.
Перехід до «лібералізму» відбувається непомітно, як континентальний дрейф, його ефекти прикрито від погляду. Найжахливіші наслідки – довготривалі. І ці наслідки приховуються, хай як парадоксально, саме тим опором, який цей перехід спричиняє, опором захисників старого режиму, опертим на давні ресурси, старі солідарності, резерви соціального капіталу, що захищає рештки соціального порядку від впадіння в аномію. Цей соціальний капітал неминуче вичерпається – хоча і не надто швидко – якщо не буде відновлюватися та відтворюватися.
Ті ж сили «консервації», які було б надто просто вважати консервативними, з іншої точки зору є силами спротиву встановленню нового порядку та можуть стати підривними. Якщо ще можна на щось сподіватися, то на те, що ці сили все ще існують у державних інституціях та орієнтаціях соціальних акторів (зокрема індивідів та груп, найбільш прив’язаних до цих інституцій, тих, що мають традиції громадянської та громадської служби), що під виглядом простого захисту режиму, що зник, та його відповідних привілеїв (у чому їх негайно звинуватять) будуть здатні опиратися виклику лише за допомогою роботи над винайденням та конструюванням нового соціального порядку. Який не матиме своїм єдиним законом переслідування егоїстичних інтересів та особисту пристрасть до прибутку, і, таким чином, створить простір для колективів, орієнтованих на раціональну реалізацію цілей, що їх колективно досягли і колективно ратифікували.
Як можна не зарезервувати особливого місця серед цих колективів, асоціацій, спілок та партій для держави: національної держави, чи радше навіть наднаціональної держави – Європейської держави на шляху до світової держави – здатної ефективно контролювати та оподатковувати прибутки, зароблені на фінансових ринках, та, понад усе, протидіяти деструктивному впливу фінансових ринків на ринок праці. Це може бути зроблене за допомогою профспілок, що організують розробку та захист громадських інтересів. До вподоби нам це чи ні, громадські інтереси ніколи не виникнуть, навіть ціною кількох математичних помилок, з світобачення бухгалтерів (раніше сказали б «власників магазинів»), яке нова система вірувань презентує як вершину людських досягнень.
Переклад здійснено у мережі liva_dumka, Ганна Гриценко та Тамара Злобіна.
Переклад за Pierre Bourdieu. The essence of neoliberalism. Le Monde diplomatique
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
Віртуальна бібліотечка П’єра Бурдьє
Розмова П’єра Бурдьє з Гансом Хааке про мистецтво і політику
Роздуми про стаціонарний стан (Гопал Балакрішнан)
«Криміналізація соціальних проблем – це невід’ємна риса неолібералізму» (Ерік Олін Райт)
«Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення» (інтерв’ю з Лоїком Ваканом)
Мы видим зародыш нового кризиса, который последует за нынешним (Дон Калб)
Примітки
* Laissez-faire (з фр. «дозвольте робити») — «принцип невтручання» — економічна доктрина, згідно якої державне втручання в економіку повинне бути мінімальним, зосереджене на захисті людей та їх власності, національній безпеці, та надання обмеженої кількості суспільних благ, таких як дороги.
1. Огюст Вальрас (1800 – 1866), французький економіст, автор «De la nature de la richesse et de l’origine de la valeur» (“Про природу багатства та цінності”, 1848). Він був одним із перших, хто спробував застосувати математику в економічних дослідженнях.
2. Erving Goffman. 1961. Asylums: Essays on the Social Situation of Mental Patients and Other Inmates. New York: Aldine de Gruyter.
3. Більше у двох випусках журналу про «Nouvelles formes de domination dans le travail» (“Нові форми домінування у виробництві”), Actes de la recherche en sciences sociales, № 114, вересень 1996, та № 115, грудень 1996, особливо вступ Gabrielle Balazs та Michel Pialoux, «Crise du travail et crise du politique» («Криза праці та політична криза»), № 114: с.3-4.
