Ірина Когут
Серед наявних та потенційних досягнень науки особливе місце в суспільній свідомості займають роботи, особливо людиноподібні. Власне, більшість людей, почувши слово «робот», швидше за все уявить не просто маніпулятор на заводі, а механічну істоту з руками-ногами і головою. Такі роботи поки що залишаються переважно елементом пейзажу фантастичного фільму чи книги, а не повсякденної реальності. Однак і в цій якості вони відіграють певну роль у житті суспільства. Вигадані роботи є потужною силою, що змінює хід історії людства, або й узагалі вирішує питання про доцільність існування останнього (зазвичай не на його користь). Зважаючи на те, що крок від наукової фантастики до дійсності інколи виглядає близьким і реалістичним, уявлення про роботів, запозичені з творів масової культури, мають тенденцію впливати на дискусії про можливе та належне у науково-технічному прогресі, етику науки та стратегію розвитку цивілізації. Утім, роботи з наукової фантастики говорять більше про самих людей та суспільні умови, в яких перебував автор твору, ніж про технологію та науку. Їхня поведінка запрограмована не інженерами, а письменниками чи сценаристами, які можуть використовувати їх для просування певних ідей, візуалізації страхів чи надій. Звертаючись до художніх творів, що живляться страхом перед роботами, у кожному випадку можна знайти етичну, соціальну чи економічну дилему, навколо якої розгортається конфлікт, і побачити, що розумні машини є лише метафорою для конфліктів внутрішньолюдських.
У найпершому ж творі про роботів – написаному в 1921 році «РУР (Россумські універсальні роботи)» Карела Чапека – вони повстали та знищили людство. Багатообіцяючий початок. Впадає в око зв’язок цього твору з написаною дещо пізніше (1924) статтею «Чому я не комуніст». Сюжет п’єси розповідає нам про завод у Центральній Європі, де завдяки винаходу геніального вченого та підприємливості його молодого племінника налагоджено масове виробництво роботів – зовні абсолютно аналогічних людині істот, створених, однак, зі штучної матерії. Роботи з фабрик Россума – це ідеальні робітники. Вони можуть працювати без втоми, без перерв, не потребують їжі; вони, власне, не мають практично ніяких потреб і саме тому, при всій своїй людиноподібності, нагадують машини. Причому відсутність у роботів емоцій та почуттів, а також інстинкту самозбереження є свідомим рішенням власника фабрики, оскільки останні заважають їм працювати. Роботи Чапека виглядають як мрія будь-якого підприємця і тому користуються скаженим попитом. Скоро вони повністю витісняють людей з виробництва, оскільки є економічно більш рентабельними. Директор компанії «Россумські універсальні роботи», Гаррі Домін, має перед собою високу мету: побудувати суспільство, де люди не вимушені будуть тяжко працювати для забезпечення своїх життєвих потреб, а користуватимуться плодами праці роботів. Але для цього необхідно спершу пройти складний етап масового безробіття, злиднів та голоду. Однак план Доміна провалився, оскільки роботів почали використовувати не тільки як робітників, а й як солдатів. Навчивши їх убивати, політики відкрили скриньку Пандори, оскільки роботи повстали проти влади людей. Причому повстали вони саме проти жорстокої експлуатації своєї праці. Через збій у технологічному процесі їх виготовлення роботи перестали бути просто машинами. Вони усвідомили свою вищість, адже саме від них, від їхньої праці залежало існування людства. Вони зненавиділи його за це і повстали, винищивши всіх існуючих на Землі людей.
Здавалося б, п’єса Чапека – це застереження проти неконтрольованого розвитку технологій та ідеї поставити людину в повну залежність від них. Але, зважаючи на походження самого терміну «робот» (той, хто виконує тяжку підневільну працю), легко провести аналогію з робітниками-людьми, які часто знаходилися в становищі, аналогічному чапеківським роботам, тобто не мали нічого, крім своєї робочої сили, яка годувала, однак, інших. Роботи, набувши свідомості, одразу ж усвідомили себе як клас і повстали проти класу людей, що їх експлуатував.
Панічний страх Чапека перед повстанням роботів перегукується з пануючими в Європі на початку 20-х років настроями настороженості та страху перед повстаннями пролетарів, яким не було чого втрачати, крім своїх кайданів. Для Чапека комунізм не має нічого спільного з мораллю та співчуттям стражденним. Він є боротьбою за зміну якогось абстрактного соціального ладу, а прагнення нужденних змінити своє становище просто використовуюється для досягнення чиїхось вузьких політичних цілей. Чапек не вірить, що «маси» можуть і будуть керувати державою. Його світогляд є надзвичайно індивідуалістичним. Життя людини має сенс виключно для неї самої і ніяк не пов’язане з життям інших: «Перегорніть суспільство хоч догори ногами, – пише Чапек, – але й тоді бідні знову опустяться на дно, і до них додадуться інші». Навіть усвідомлюючи всю несправедливість, трагічність і нестерпність світу, в якому він живе, Чапек все ж вважає, що єдиним виходом із ситуації може бути пошук взаємного порозуміння з усіма людьми, для чого потрібне лише терпіння та добра воля, співчуття, милосердя і людська солідарність. Чапек – гуманіст. І дійсно, похмурий, майже апокаліптичний кінець п’єси «РУР» освітлює надія, яку дає поява у двох роботів – чоловіка і жінки – почуттів одне до одного. Саме вони мають стати новими Адамом і Євою, що відродять життя на Землі, адже через знищення секрету виготовлення роботів ті, вбивши останню людину, також були би приречені на зникнення.
Антикомуністичний пафос Чапека, прямо присутній у статті «Чому я не комуніст», живив і ідею повстання роботів. У цьому випадку страх перед таким повстанням – це страх перед некерованою масою, яка знаходилася в безправному експлуатованому становищі, при цьому забезпечуючи своєю працею існування суспільства, і яка проти цього становища повстає, знищуючи при цьому усе дороге кожній людині. Треба, однак, зауважити, що гуманістичні цінності, милі серцю Чапеку та іншим представникам ліберальної інтелігенції, є шорами, які не дають їм побачити класову структуру суспільства – те, що робітники страждають не самі по собі, не через власну лінь, тупість та пасивність, що їхні страждання є умовою процвітання тих, хто має у своїх руках засоби виробництва. І пошук спільної мови, милосердя та людська солідарність для Чапека чомусь не передбачають руйнування соціального ладу, за якого одні люди присвоюють собі продукти праці інших. (Зрештою, виявилось, що боятись треба було не робітників; як пише у «Великій трансформації» Карл Поланьї, саме прихований страх перед робітничим класом та його можливим втручанням в економіку «у критичній ситуації вирвався назовні у приступі фашистської паніки».)
Гуманістом був і Айзек Азімов, чия повість «Двохсотрічна людина» вийшла друком в 1976 році. У цьому творі роботи мирно співіснують з людьми, тож про страх перед їхнім повстанням не йдеться. Свідомість починає прокидатися лише в одному з них, Ендрю, і це ставить перед суспільством (і перед читачем) питання про те, кого можна вважати людиною. У цьому випадку напрошується аналогія вже не з міжкласовими, а з міжрасовими відносинами. Едрю, домашня прислуга, а потім вже друг сім’ї – хтось на кшталт відданого старого чорношкірого камердинера у звичайній білі родині, де є Пан, Пані, Маленька Місс – так він звертається до своїх господарів, навіть тоді, коли зміг викупити себе з «рабства», ставши вільним роботом (що є для переважної більшості його сучасників нонсенсом – робот може бути тільки чиїмось). Деякі сцени, наприклад, напади на Ендрю у громадських місцях за те, що він насмілився там з’явитися і вважати себе рівним людині (надягнувши одяг), нагадують сцени з життя Сполучених Штатів до законодавчої заборони расової сегрегації.
І Чапек, і Азімов ставлять перед нами питання про межі людського, про визначення людини – причому це питання не абстрактно-філософське, а цілком соціальне, а часто ще й економічне. Якщо голод та злидні вкорінені в самій Природі і єдиний ефективний спосіб з ними боротися – дати змогу біднякам під дією голоду продавати свою працю на вільному ринку, то краще, певно, ставитися до цих злиденних, моторошних у своїх хворобах, забобонах і алкоголізмі, як до іншого біологічного (або механічного) виду – принципово неавтономного, як машина, яка не можу працювати без оживлюючого її «людського» духу (мудрого просвіченого керування вищих класів). Аналогічно – без оздоровлюючого впливу білої людини ліниві негри б тільки спали, розважалися і врешті, померли б з голоду. За самою природою своєю вони мають підкорятися наказам і служити людям, як роботи.
Цікаво, що допустимість тотального контролю над розумними істотами (роботами) сусідить із поширеним страхом, що якась розумна істота вирішить встановити контроль на самим людством. Вочевидь, коли йдеться про сюжети на кшталт «Термінатора» чи «Матриці», де машини захоплюють контроль на людством, щоб його знищити чи полонити, цей страх є відголоском інстинкту самозбереження. Але фільм Алекса Пройаса «Я, робот» на основі творів Азімова змальовує іншу ситуацію: машини хочуть врятувати людей від самих себе, від нашої згубної саморуйнівної природи. Опис людини як по суті своїй схильної до руйнування середовища, в якому вона існує, та конфліктів з подібними собі, однак, грунтується на випусканні з уваги соціально-економічного та політичного виміру цієї «природи». Криваві війни зумовлені політичними рішеннями можновладців та логікою розвитку економіки. Безжальне визискування ресурсів навколишнього середовища є основою процвітання власників на засоби виробництва. Кількість злочинів та їхня жорстокість прямо корелюють з рівнем освіти, якості життя та забезпеченості. Тож спроби холодного та логічного штучного інтелекту виправити неуникно порочну природу людини, які завжди зазнають невдачі завдяки зусиллям головного героя-борця за свободу, затуляють справжні причини сумного стану людства, для зміни якого потрібен не тотальний контроль всезнаючого електронного мозку, озброєного роботами, а солідарність, самоуправління та просвіта.
Розвиток робототехніки (і технологій загалом) ставить перед людством цілий ряд питань. Частина з них меншою мірою пов’язана з реальним станом речей у науці, а радше інспірована нашою уявою, що дозволяє проводити аналогії між людьми штучними та реальними. Робот – універсальний Інший, на фоні якого ми сильніше відчуваємо свою людськість, та універсальний Пролетар, що викликає страх, як тільки починає усвідомлювати себе і своє становище. З іншого боку, постає питання про те, у чиїх руках знаходиться контроль над розвитком технологій. Наразі відповідь на нього очевидна, однак вона може змінитись, якщо робітники усвідомлять себе як клас раніше, ніж це зроблять роботи.
Читайте також:
Зазирнути у майбутнє (Тарас Саламанюк)
«Трон»: віртуальний простір як простір ідеологічної боротьби (Стас Мензелевський)
Чотири закони екології та чотири антиекологічні закони капіталізму (Джон Белламі Фостер)