Статьи

ЙОНАС МЕКАС: «Флюксус тільки починається»

• Статьи
• 14/08/2010

Олексій РАДИНСЬКИЙ

Американський кіноекспериментатор Йонас Мекас – живе втілення поразки повоєнного мистецького авангарду. Виставка, яку він привіз до Києва в червні 2010 року показала, що ця поразка не є остаточною.

87-річний Мекас у капелюсі a la Фредді Крюґер та пляшкою «Чернігівського» в руці ходить по Музею сучасного образотворчого мистецтва України, де саме відкрилася виставка «З Нью-Йорка з любов’ю: Флюксус та американський кіноавангард». На стінах – роботи Джорджа Мачунаса, Нам Джун Пайка, Джорджа Брехта, Бена Вотьє, Йоко Оно та інших художників руху Флюксус, які віддали чимало зусиль задля того, щоб мистецтво не виставлялося в музеях, а взаємодіяло безпосередньо з навколишнім середовищем. «Митці повинні поміняти вежу зі слонової кістки на контрольну вежу суспільства» - йдеться в творі Джорджа Брехта «Текст, що стосується питань про мистецтво й суспільство»[1]. Під англійською назвою твору на виставці – лаконічний український переклад: «Текст про мистецтво». Крапка. В одному залі з Флюксусом – об’єкти з постійної «образотворчої» експозиції: богоматір з білого каменя та Ісус на колінах. Наступного дня з колонок у музейному залі лунатиме fm-радіо, а плазмові монітори з фільмами Мекаса, здається, виконують функцію подібних екранів над барною стійкою в кабаку. Якщо ж врахувати, що центральною установкою Флюксуса було «скасувати мистецтво», розчинити його в потоці побутових практик й таким чином революціонізувати повсякденність, ця виставка виглядає надзвичайно влучною іронією історії чи помстою естетики. Далее

БОРЬБА ЗА СВОБОДУ ИНФОРМАЦИИ КАК КЛАССОВОЕ ПРОТИВОСТОЯНИЕ

• Статьи
• 13/08/2010

Jamao

В общественном сознании термин «классовая борьба» главным образом ассоциируется с движением промышленного пролетариата. Недавняя забастовка на заводе «Форд» [1] вызвала волну высказываний о нарастании классовой борьбы на постсоветском пространстве. К сожалению, мало кто из участников современного «левого» движения замечает, что параллельно с борьбой промышленного пролетариата идёт противостояние на другом фланге классового противоборства, которое началось не так давно, но с каждой секундой становится лишь острее. Это противостояние – борьба за свободу информации.

В начале декабря [2007 г. - прим. ред.], через пару недель после начала забастовки всеволжских рабочих, произошло событие знаковое для российского интернет-сообщества. Житель Ростова-на-Дону Сергей Абрамов был осуждён за компьютерное пиратство. Случай сам по себе абсолютно не новый, дело только в том, что к году лишения свободы условно был приговорён «пират», распространявший информацию абсолютно безвозмездно, то есть без цели извлечения прибыли. Возможно, это и не первый подобный судебный процесс на территории России, но только он один получил широкую огласку. [2]

Практика свободного обмена продуктами интеллектуального труда (программами, музыкой, графикой, текстами и.т.д.) настолько широко распространена среди пользователей интернет, что при желании «правоохранительные» органы могут привлечь к ответственности за нарушение авторских прав каждого второго компьютерного любителя. А если учесть, что доказательством вины в данном случае является само по себе наличие «пиратского» (то есть скопированного в обход закона) продукта на компьютере подозреваемого, то привлечь уже можно практически каждого пользователя.

Разумеется, простое владение персональным компьютером и выходом в интернет не делает человека принадлежащим к эксплуатируемому классу, который может подвергаться репрессиям со стороны государства. Если понимать под классами группы людей, различающиеся по их роли в системе общественного производства и по их отношению (большей частью оформленному законах) к средствам производства [3], то, тем не менее, можно выделить два «класса» людей относительно процесса умственного труда и его результатов. Средством производства в данном случае, как правило, является компьютерная техника и программное обеспечение.

ПСИХИАТРИЯ: КОНТРОЛЬ НАД СОЗНАНИЕМ ИЛИ ТЕМ, ЧТО ОТ НЕГО ОСТАЛОСЬ

• Статьи
• 11/08/2010

Александр ТАРАСОВ

Соблазн контролировать сознание подданных путем провозглашения инакомыслящих "сумасшедшими" с последующим воздействием на них как на "сумасшедших" присутствовал у властей с давних пор. В древних обществах атеистов считали психами. Это даже в Библии отражено: "И сказал безумец в сердце своем: нет бога!".

В христианских странах такой способ контроля над умами, как помещение инакомыслящих в дома умалишенных, долгое время был все-таки малораспространен. Наоборот, сплошь и рядом самых настоящих душевнобольных, страдавших галлюцинациями, передавали в руки инквизиции за "сношения с дьяволом".

Ситуация изменилась в 30-е годы XIX века. Первый пример показала Россия и лично император Николай I. Это был знаменитый пример: официальное провозглашение П.Я. Чаадаева "сумасшедшим" за публикацию "Философического письма" - с запретом писать и выезжать из дома и помещением под надзор полицейского врача (алкоголика из ближайшей части, ежедневно изводившего Чаадаева своими пьяными придирками). Способ себя оправдал: последователей у Чаадаева не было. Несколькими годами позже к России присоединилась Америка: в северных штатах отдельных молодых людей из "приличных семей" стали отправлять в сумасшедшие дома за приверженность социалистическим (фурьеристским и сен-симонистским) взглядам, а в южных - за пропаганду аболиционизма. Уже в 40-е к списку добавилась Франция - власти экспериментировали с методами подавления сен-симонизма: одних - в тюрьму, других - в дурдом. Тюрьма, впрочем, была куда более распространенным наказанием. К тому же и врачи, как с неудовольствием обнаружили власти, нередко оказывались политическими единомышленниками репрессированных.

КОНТРОЛЬОВАНЕ МІСТО НА ЗАХОДІ

• Статьи
• 09/08/2010

Олексій ВЄДРОВ

Рецензія на книгу: Фолькер Айк (ред). Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки (Volker Eick, Jens Sambale, Eric Töpfer. Hg. 2007. Kontrollierte Urbanität: Zur Neoliberalisierung städtischer Sicherheitspolitik. — Bielefeld: transcript. — 398 S.)

Кому з нас не доводилось почуватися ніяково під пильними поглядами, коли заходиш у двір будинку, в якому не живеш і не працюєш? Ще неприємнішим це почуття стає, коли тебе прямо запитують, що ти тут забув. Були повідомлення і про обнесені парканом дитячі майданчики в Києві «тільки для своїх».

Кому з нас приємно перед входом, скажімо, на великий концерт, мати близький тілесний контакт із працівниками приватних охоронних фірм або бути виведеною чи виведеним звідти за «занадто активну поведінку»?

Хто з нас не бачив — в кращому разі зі співчуттям, в гіршому разі з полегшенням — як міліціонери забирають бездомного або просять неохайну людину показати документи з неодмінним питанням, мовляв, що ти тут робиш без місцевої прописки?

Ми звикли списувати такі явища на «відсталість» України та «бидлуватість» тутешнього народу, який, звичайно, заслуговує на таку владу, таку міліцію й таке ставлення до нього. У цивілізованому світі все, звичайно, інакше. Ось тільки мешканці самого «цивілізованого світу» про це не знають. У збірці «Контрольоване місто: До неолібералізації міської політики безпеки» науковці з Канади, США, Великої Британії та Німеччини на матеріалі переважно «своїх» країн, аналізують феномени, пов’язані зі зростанням контролю над міським простором за неоліберальної доби [1].

СЕКСУАЛЬНІСТЬ ТА ТРАНСЦЕНДЕНТНІСТЬ

• Статьи
• 05/08/2010

Володимир АРТЮХ

Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

Тому  ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні  роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару,  організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати.

Маркс і Енгельс про російський імперіалізм

• Статьи
• 04/08/2010

Наступні статті були надруковані у газеті "Вперед" №7-8 за 1952 р. Ця робітнича газета видавалася емігрантською Українською революційною демократичною партією і представляла собою крайній лівий фланг української діаспори аж до 1959 р. Статті, що пропонуються вашій увазі, були заборонені в СРСР протягом майже всього його існування. Вступ написаний редактором "Вперед" українським марксистським економістом Всеволодом Голубничим.