Статьи

БЮРОКРАТИЯ КАК СОЦИАЛЬНЫЙ ПАРАЗИТ

• Статьи
• 08/10/2010

Александр ТАРАСОВ

В классовом обществе все привилегированные классы, социальные группы и слои в силу самого факта своей привилегированности оказываются классами, группами и слоями общественно паразитическими – и речь может идти лишь об их большей или меньшей паразитичности, о соотношением между размером их общественной полезности и общественной же паразитичности.

Бюрократия, разумеется, не является исключением. Специальная общественно полезная функция бюрократа – управленческая функция – не упраздняет паразитизм бюрократии. Более того, чем больше численность и влияние бюрократии, тем больше привилегий (де-факто или даже де-юре) бюрократия присваивает себе, то есть тем более паразитической она становится. Это общее правило, распространяющееся на любую бюрократию вообще – с момента возникновения бюрократии как общественного феномена. Джон Уилсон, например, обнаруживает абсолютно ту же картину в столь архаичном обществе, как древнеегипетское: "…должности множатся, далеко выходя за пределы личной подотчетности, целью становится синекура, обеспечивающая потенциально высокие доходы"[1].

Всякая бюрократия сколько-то успешно функционирует только потому, что перекладывает собственно работу со всех своих членов вообще на меньшинство аппарата – на трудоголиков и "рабочих лошадок", которые, конечно, встречаются на всех ступеньках бюрократической лестницы, но чем выше – тем реже и реже. То есть почти весь объем необходимой работы (не действительно необходимой, а необходимой по внутренним, извращенным бюрократическим представлениям) все более перекладывается на "простых исполнителей", на бюрократические низы, то есть, как правило, на людей, обладающих ограниченным опытом (в том числе и ограниченным опытом функционирования внутри бюрократической системы), ограниченными знаниями, ограниченными способностями. По сути, бюрократические низы – это "средние слои" ("средний класс"), то есть малопривилегированные (хотя и привилегированные все-таки) служащие, для которых статус, образ жизни (более паразитический, чем их собственный) и привилегии бюрократических верхов становятся предметом вожделения.

ПОЯСНЮЮЧИ КРИЗУ

• Статьи
• 06/10/2010

Інтерв'ю з Девідом ГАРВІ

Девід Гарві є почесним професором антропології і географії в аспірантурі Міського університету Нью-Йорка, директором університетського Центру із простору, культури і політики, а також автором багатьох книг. Він викладав «Капітал» Карла Маркса впродовж майже сорока років. Гектор Агредано розмовляв із ним про його щойно опубліковану книгу «Загадка капіталу» («The Enigma of Capital»), економічну кризу і відповідь на неї зліва.

У «Загадці капіталу» ви критикуєте мейнстрімних економістів за їхню неспроможність передбачити кризу. Чи не могли б ви розказати, чому буржуазні економісти пропустили настання кризи, в той час як багато марксистів її передбачали? Якими в цьому випадку є переваги марксизму над буржуазною економічною теорією?

На мій погляд, центральною ідеєю в марксизмі, звичайно ж, є ідея суперечності.  Капіталістична система розглядається як така, що в самій своїй основі містить набір суперечностей, які стикаються одна з одною і таким чином витворюють суспільство, завжди засноване на різного роду суперечностях (tensions). Наприклад, суперечність між капіталом і працею, очевидна для будь-якого марксиста, створює основу для класової боротьби. Але існують і інші види суперечностей – між виробництвом і споживанням, між споживчою вартістю і міновою вартістю. Всі ці суперечності мають місце.

Яким є призначення будинку? Люди можуть в ньому жити, то чи є його вартість споживчою чи міновою? Під час недавньої кризи ми побачили наочний приклад того, як суперечність між споживчою вартістю і міновою вартістю переростає в загальну кризу. Отож, на погляд марксистів, суперечності існують завжди. Таким чином, єдиним цікавим питанням із марксистської точки зору є той момент, коли ці суперечності переростають у велику кризу нестабільності і мають бути вирішені за допомогою винайдення іншої конфігурації капіталістичних сил (якщо кризу буде подолано в межах капіталізму).

Є такий жарт про марксистів, про те що вони правильно передбачили дванадцять криз із останніх трьох. Так що завжди треба бути обережним, кажучи  про те, що суперечність визріє у фатальну кризу. Але теорія Маркса наголошує на тому, що такого явища, як стабільний капіталізм, не існує. Так що коли економісти, починаючи від Бена Бернанке і закінчуючи Полом Кругманом, починають говорити про 1990-ті як про період «великого спокою» («great moderation»), чи коли вони починають говорити, що кризові тенденції подолано – з марксистської точки зору очевидно, що такого ніколи не буде.

Пригадуючи Третю хвилю

• Статьи
• 04/10/2010

Леслі ВАЙНФІЛД

У статті розповідається про експеримент у Вищій школі м. Каберлі (Каліфорнія) у 1967 р., коли вчитель створив прото-фашистський рух, який вийшов із-під контролю. Цей випадок був екранізований у фільмі 2008 року «Хвиля».

Хоча привид відродження фашизму видається майже забутим на тлі ейфорії з приводу возз’єднання Німеччини, він може не так вже й глибоко ховатися під мирною оболонкою цієї нації, чи, відверто кажучи, будь-якої іншої. Навіть нібито найбільш вільні та відкриті суспільства не мають імунітету від принад фашизму – включаючи такі місця, як Пало Альто.

Те, що пізніше стало відомим, як «Третя хвиля», почалося у Вищій школі м. Каберлі у Пало Альто у якості гри без будь-якого прямого стосунку до нацистської Німеччини, – розповідає Рон Джонс, який тільки-но взявся за викладацьку діяльність у 1966-67 академічному році. Коли учень із суспільствознавства запитав про відповідальність німецької громадськості за постання Третього Рейху, Джонс вирішив спробувати відтворити те, що трапилося в Німеччині, запропонувавши учням «просто слідувати інструкціям» протягом одного дня.

Але один день перетворився на п’ять, а те, що сталося наприкінці шкільного тижня, породило кілька документальних фільмів, досліджень та подібних соціальних експериментів з метою висвітлення темної сторони людської природи та головної слабкості державної освіти.

«СОБАЧЬЕ СЕРДЦЕ», или Кое-что о фашизации сознания

• Статьи
• 01/10/2010

Александр ДЮКОВ

Произведения М.А. Булгакова в настоящее время настолько хорошо изучены, что представляется весьма проблематичным сказать что-нибудь новое. Так кажется на первый взгляд, однако при внимательном рассмотрении мы можем увидеть, что подавляющее большинство статей о творчестве писателя носит ярко выраженный идеологический характер. Пожалуй, особенно этот идеологический характер понимания характерен для повести «Собачье сердце».

«Повесть «Собачье сердце» отличается предельно ясной авторской идеей, - пишет Виктор Лосев. – Коротко ее можно сформулировать так: свершившаяся в России революция явилась не результатом естественного социально-экономического развития общества, а безответственным и преждевременным экспериментом; а посему необходимо страну возвратить, по возможности, в ее прежнее состояние» [1]. Это писалось в перестроечные годы, поэтому простим литературоведу мысль о том, что революция может явиться «результатом естественного социально-экономического развития общества», главное здесь другое: «вернуть в прежнее состояние». Остальное – для приличия. Эти приличия не сдерживают уже Всеволода Ревича: «Анализ в «Собачьем сердце» проведен не только художественный, но, если угодно – и классовый. Деклассированные пролетарии, которым в окружающей жизни ничего не дорого, не свято, с патологической злобой уничтожали себе подобных… Прохвоста удалось вернуть в естественное для него четвероногое состояние». Кому как, а мне от такой ненависти к собственным предкам становится не по себе. Не знаю, как предки Лосева и Ревича, а мои до революции были безземельными крестьянами, жили на 16 рублей в месяц ввосьмером, и если бы не революция, не было бы у меня в роду не военных, ни режиссеров, ни журналистов, ни вообще людей с высшим образованием. Возможно, моего рода вовсе бы и не было. Возвратить в естественное четвероногое состояние! Если перед нами не социальный расизм в самой явной и откровенной форме, то что тогда социальный расизм?

БОРОТЬБА – ЦЕ ШКОЛА: постання руху мешканців нетрів у Дурбані, Південна Африка

• Статьи
• 29/09/2010

Здавалось би, що спільного можуть мати проблеми українських міст з проблемами мешканців нетрів у Південній Африці? В Україні ще нема проблеми «6 туалетів для 6 тисяч людей», діти не змушені полювати на черв'яків в екскрементах та й самих класичних нетрів тропічних країн немає. Хоча й у нас сміття уже вивозять далеко не завжди вчасно і регулярно, а все зростаюча кількість будинків у аварійному стані, з яких ніхто й не збирається переселяти мешканців навіть у столиці, є хорошим претендентом на зародок нетрів у холодній країні. А ще спільною є неоліберальна система, в якій прибутки стоять вище за людей, а зрадливі «народні обранці» готові віддавати перспективні ділянки для елітних забудов, залишаючи місцевих мешканців напризволяще. Чи будемо ми захищати свої права, настільки ж завзято як південноафриканці?