• ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ОБАМИ ЗАМОВЧУВАНА БАНДА ВІЙСЬКОВИХ ГОЛОВОРІЗІВ І ДОСІ ЗНУЩАЄТЬСЯ НАД В’ЯЗНЯМИ ГУАНТАНАМО

    ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ОБАМИ ЗАМОВЧУВАНА БАНДА ВІЙСЬКОВИХ ГОЛОВОРІЗІВ І ДОСІ ЗНУЩАЄТЬСЯ НАД В’ЯЗНЯМИ ГУАНТАНАМО

    • Статьи
    • 04/06/2009

    Джеремі СКЕЙГІЛ

    В «чорносорочечників» Ґуантанамо стало повсякденною практикою тероризувати в'язнів, ламаючи їм кістки, виколюючи очі, чавлячи яєчка та «купаючи» у хімікатах.

    В той час, як адміністрація Обами продовжує боротися із оприлюдненням близько 2 000 фотографій, які безсумнівно свідчать про знущання американських військових над в'язнями в Іраку та Афганістані, завдяки іспанському розслідуванню, яке зараз триває, вимальовуються жахливі деталі портрету катувань в та поза Ґуантанамо. Серед них: «удари по яєчках», «утримання під землею в суцільній темряві протягом трьох тижнів без їжі та сну», «уколи із 'хворобою собачої кісти'», «обмазування фекаліями» та «тортури водою». Згідно з розслідуванням, всі катування відбувалися «під керівництвом американського військового персоналу», а іноді й у супроводі медичних спеціалістів.

    Але важливіше те, що це розслідування вперше звернуло серйозну увагу на відому, але рідко обговорювану банду головорізів, яку сформували США, аби придушити насиллям найменший опір в'язнів Ґуантанамо.

    Ця сила офіційно відома як Сили швидкого реагування (IRF, Immediate Reaction Force), або ж Сили надзвичайного реагування, але всередині Ґуантанамо в'язні її називають Сили крайнього придушення. Попри опубліковані обіцянки Барака Обами закрити табір для полонених та припинити тортури - та аналіз юристів-спеціалістів із прав людини, які називають дії цих сил нелегальними - СШР продовжують активну діяльність у Ґуантанамо.

    Далее
  • ЧОМУ ЧИТАТИ «КАПІТАЛ» СЬОГОДНІ?

    ЧОМУ ЧИТАТИ «КАПІТАЛ» СЬОГОДНІ?

    • Статьи
    • 02/06/2009

    Міхаель Гайнрих - німецький політолог і математик, редактор «Журналу критичної соціології PROKLA», автор книг «Наука про вартість», «Критика політичної економії: Вступ», «Як читати «Капітал» Маркса?» В останній із цих книг, виданій 2008 року в Штутґарті, Гайнрих коментує перші дві глави «Капіталу» Маркса. Це дуже докладний і навіть прискіпливий коментар, 50 сторінок Маркса автор пояснює майже на 300 сторінках. Це не випадково, адже саме на початку «Капіталу» пояснено ключові для подальшого читання поняття товару, вартості, абстрактної праці тощо. Ми пропонуємо переклад одного зі вступних параграфів цієї книги, в якому автор переконує в необхідності детального читання класичного твору тих людей, що вже налаштовані щодо капіталізму критично.

     

    Лондон сьогодніЗовсім не є самозрозумілим, що сьогодні потрібно інтенсивно читати «Капітал». Перший том вийшов 1867 року, тобто 140 років тому. Цілком виправдане питання, чи викладений у цій книзі аналіз сьогодні взагалі актуальний. Хіба відтоді не змінилося багато чого? Що «Капітал» сьогодні став багато в чому нерелевантним, твердять не тільки праві критики Маркса, а й ціла низка лівих критиків капіталізму. Зрештою, потрібно читати «Капітал» самому, аби мати змогу відповісти на це питання. Маркс писав «Капітал» у 1860-х і 1870-х роках у Лондоні. Близько середини ХІХ ст. капіталістичний спосіб виробництва найдалі просунувся в Англії; лише з великим відставанням йшли Франція, Німеччина та США. Беззаперечним капіталістичним осередком тоді був Лондон. Тут знаходився найважливіший у світі фінансовий центр, тут билося серце капіталістичного світу. У парламенті та пресі економічні питання обговорювали жвавіше та інтенсивніше, ніж в інших країнах. «Політична економія», як тоді називали економічну науку, на початку ХІХ ст. найрозвинутішою була в Англії, а в бібліотеці Британського музею в Лондоні знаходилося найбільше на той час зібрання економічної літератури. Тож те, що Маркс на вимогу пруського уряду мусив залишити Париж та переселився 1849 року до Лондона, було величезним щасливим випадком: у жодному іншому місці світу він не міг би вивчити капіталізм краще, ніж там.

    Далее
  • Мають очі, щоб не бачити:  Парадокси критичного мистецтва в Україні

    Мають очі, щоб не бачити: Парадокси критичного мистецтва в Україні

    • Статьи
    • 01/06/2009

    seance1Олексій РАДИНСЬКИЙ Центр візуальної культури

    Словосполучення «соціально-критичне мистецтво» є симптомом поточної художньої ситуації в Україні. З одного боку, протягом п'яти останніх років кількість художніх практик, що позиціюють себе як «критичні» стосовно панівного соціального ладу, невпинно зростає. З іншого, спроби запровадити певні форми «політичності» до, здавалося б, принципово «аполітичного» локального художнього контексту призвели до виникнення цілої серії парадоксальних ситуацій. Через нездатність помислити власну внутрішню суперечливість ці практики підважують не стільки «систему», на яку спрямовані, скільки власний статус у соціальному полі.

    Попри численні заяви про те, що «соціально-критичне» мистецтво в Україні лише зароджується і ми є свідками цього процесу, важко не помітити, що цей напрямок уже встиг перетворитися на мейнстримну форму, практично обов'язкову для легітимізації власних проектів новим поколінням українських художників. Якщо їхні попередники, котрі гуртувалися довкола «соросівського» дискурсу про сучасне мистецтво, з нав'язливою впертістю вказували в анотаціях до власних проектів, що вони не пропонують жодних конкретних відповідей на поставлені питання, жодних, боронь боже, готових рецептів та шляхів виходу із поточної ситуації, то для теперішнього покоління ця мантра змінилася на протилежну. Тепер, щоб легітимізувати свій проект в очах спільноти, художник віддає перевагу твердженню, що його творчість безкомпромісно критикує суспільство споживання, неоліберальну ідеологію чи бездарність української художньої ситуації. Але наскільки ефективною може бути така критика?

    Далее
  • Хто очевидець?

    Хто очевидець?

    • Галереї
    • 30/05/2009
    Тамара ЗЛОБІНА Напередодні заідеологізованих травневих свят Леся Хоменко, учасниця групи Р.Е.П., представила власний проект у київській галереї "Колекція". У виставці "Очевидець" художниця "презентує інший тип героя ВВВ зі спогадів свого дідуся" (30 квітня - 13 травня).
    Лесин проект складається з серії великих живописних полотен, створених за мотивами спогадів діда художниці, Степана Репіна, який брав участь у ІІ світовій війні. Пряма мова очевидця включена у тіло виставки як уривки оповіді. Досліджуючи минуле за допомогою родича-провідника, Хоменко ставить запитання-рефрен проекту "Я представляю дуже особистий, суб'єктивний погляд на історію, наполягаючи на тому, що він може бути лише суб'єктивним ... Я хочу загострити питання: чи має моє покоління право на історію, до якої воно не причетне напряму?".

    "Моє покоління" варто розуміти ширше за "народжені на початку 1980-х". Адже мова йде про реконструкцію минулого з інших джерел, аніж власний досвід. У відсотковому відношенні до усього суспільства живі свідки тих подій - дуже нечисленна група, отже, усі наші (українського суспільства) знання про велику війну сформовані спеціальними ресурсами - шкільними підручниками, телепередачами, пам'ятниками, святкуваннями тощо. У сучасній історичній науці є спеціальний термін для позначення цього типу знання - історична пам'ять, який коротко можна витлумачити так: сформовані відповідно до панівної ідеології варіанти репрезентації минулого, які людина вивчає у процесі соціалізації.

    А. Широков,

    Леся Хоменко,

    А. Широков, "За Родину !" Леся Хоменко, "Очевидець"

    Далее
  • «Формування» і «занепад» робітничого класу  (спроба огляду)

    «Формування» і «занепад» робітничого класу (спроба огляду)

    • Статьи
    • 30/05/2009

    Після руйнування Берлінської стіни та розпаду СРСР стало модно говорити не лише про смерть комунізму, а й про смерть робітничого класу. На початку 1990-х відомі соціологи Ульрих Бек та Ентоні Ґіден заявили, що клас як соціяльна категорія перестав відігравати будь-яку роль у сучасних суспільствах, а 1996 року у Великобританії вийшла монографія Яна Пакульського і Малколма Вейтерса під назвою «Смерть класу». 

    Далее
  • Враження від однієї виставки політичного мистецтва

    Враження від однієї виставки політичного мистецтва

    • Статьи
    • 29/05/2009

    Роман ПІЩАЛОВ

    Я був на виставці «Погляди» в Центрі сучасного мистецтва, який розташований на території Києво-Могилянської академії (вул. Г. Сковороди, 2). Анонсована як «виставка політичного мистецтва», вона представила роботи художників, об'єднаних у ґрупу «Худрада». Загальне враження від експозиції залишилось таке, що художники взялися за формулювання чи висвітлення проблем, всю складність яких вони до кінця не усвідомили, а відтак не змогли ні чітко сформулювати їх, ані вирішити (якщо, звичайно, таке завдання вони перед собою взагалі ставили). Два десятки представлених на виставці робіт нагадували якісь відходи... ні, навіть не самих витворів мистецтва, а ідей, до того ж не зовсім ориґінальних. Відходи чужих ідей.

    Мені здається, що, коли берешся за політичне мистецтво, важливо не втрачати пильність і слідкувати за тим, щоб на шляху, незалежно від напрямку руху (чи від мистецтва до політики, чи навпаки), не тільки не розгубити властивостей одного, не набувши властивостей другого, але зробити так, аби витвір політичного мистецтва демонстрував гармонійне поєднання елементів одного й другого. Інакше виходить або шалена пропаґанда, або безформні згустки напівнатяків і напівжестів. Це тим більше важливо для художників, які зараховують себе до продовжувачів «лівої» традиції (а я розумію, що художники «Поглядів» вважають себе саме такими).

    Далее