• Кліматичні зміни та капіталізм

    Кліматичні зміни та капіталізм

    • Слайдер
    • 08/10/2013

    На позаминулих вихідних було оприлюднено п’ятий звіт Міжурядової групи експертів з питань змін клімату (Intergovernmental Panel on Climate Change, IPCC). IPCC об’єднує сотні вчених, що досліджують кліматичні зміни, з тим, щоб вони спільно проводили всеохопний аналіз стану клімату Землі та робили прогнози щодо його майбутнього.

    Далі
  • Капитализм vs. климат

    Капитализм vs. климат

    • Слайдер
    • 04/09/2013

    Действительно, климатическая угроза требует решительных действий со стороны правительства на всех уровнях. 

    Далі
  • ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗВИЧАЙНИХ ТА ЕЛІТНИХ ШКІЛ В УКРАЇНІ

    ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЗВИЧАЙНИХ ТА ЕЛІТНИХ ШКІЛ В УКРАЇНІ

    • Слайдер
    • 02/09/2013
    У цій статті ми розглянемо освітні траєкторії і життєві шанси випускників різних шкіл — елітної, звичайної міської і звичайної сільської (беремо лише державні школи, тобто диференціацію в межах загальнообов’язкової середньої освіти, гарантованої державою). Оскільки в наукових дослідженнях чимало уваги приділялося кількісній оцінці об’єктивних шансів випускників різних шкіл, ми вирішили зосередитися на суб’єктивному баченні своєї подальшої освітньої та професійної траєкторій самими випускниками. Класики соціології освіти Бурдьйо та Пассерон відзначали важливість суб’єктивної оцінки шансу продовжити своє навчання (Bourdieu and Passeron, 1979:1-27), зокрема — оцінки рівня здобутих знань як передумови подальших дій і життєвих планів. Також ми припускаємо, що випускники різних шкіл матимуть різне «ідеальне» бачення свого майбутнього («ідеальна професія»). Зокрема, ми з’ясували, якою мірою збігається таке бачення випускників різних шкіл, а також міру розходження ідеального бачення з реалістичною оцінкою того, яким насправді буде (очікується) це майбутнє. Далі
  • ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

    ЕРІК ФАССЕН: «Йдеться про ксенофобію згори, яка підживлює ксенофобію знизу»

    • Права людини
    • 13/08/2013
    Інтерв’ю з взято 10 грудня 2010 року, наступного дня після виступу Еріка Фассена в Центрі візуальної культури в Києво-Могилянській академії, який мав назву «Біла стать. Імміґраційна політика, сексуальна демократія та расизація національних ідентичностей у Європі» в рамках конференції «Ідеологія відмінності». Насамперед я хотів би почути Вашу реакцію на назву конференції «Ідеологія відмінності»? Не знаючи контексту, я не можу бути впевненим, що добре її розумію. Чи позначає «ідеологія відмінності» расистів, які приписують відмінність іншим, щоби їх виключати, чи антирасистів, які інколи спираються на відмінність у своїй боротьбі? Насправді, соціальні науки часто спонукають побачити більшу складність за видимою простотою такого висловлювання. Так, коли ми говоримо про расизм, що ми маємо на увазі? Расистські ідеології? Чи расову дискримінацію, яка може чудово існувати навіть без будь-якого ідеологічного расизму, оскільки вписана в норми? У Франції це розрізнення відсилає до двох цілком відмінних типів антирасизму: з одного боку, до того, що зародився в 1980-х як реакція на посилення ультраправої партії «Національний фронт», носія расистської ідеології; з іншого боку, до того, який розвинувся у 2000-х проти непохитності системних чи структурних дискримінацій, які перевищують і ідеології, й наміри, добрі чи погані. Крім того, існує ще й третій тип: це расизм держави, вписаний у політику і в практики таким чином, що його не можна звести ні до ідеології, ні до несвідомої норми. У Франції сьогодні державна ксенофобія породжує расизм не тільки не декларуючи його, але й заперечуючи будь-який расизм. Залишається зрозуміти, яким чином поєднуються ці три расизми. Дві останні форми мають спільним те, що вони є расизмами в дії, тобто у своїх результатах, незалежно від виголошених намірів. Але все ж, мені здається, важливо їх не плутати та не вбачати в расизмі держави лише прояв або відображення соціального расизму. Загалом, ці речі варто поміняти місцями: расизм держави живить соціальний расизм, легітимуючи його, як державна гомофобія підживлює соціальну гомофобію, виправдовуючи її. Буденну практику, коли з кимось поводяться як із відмінним чи відмінною, заохочують інституції, які стверджують, що інші справді існують, і що вони таки відмінні. Далі
  • Якість життя для обраних

    Якість життя для обраних

    • Слайдер
    • 01/07/2013

    Якщо ж поглянути на статистику зростання нерівностей останніми десятиліттями, то не дивно, що прямо пропорційно зростає і кількість «заґратованих спільнот» чи не в кожному сучасному місті (в Україні у формі відгороджених елітних мікрорайонів чи «котеджних містечок»). Завдяки дослідженням, присвяченим сучасному феномену «заґратованих спільнот», ми бачимо яким чином бажання затишку і комфорту разом із переконанням, що «висока якість життя» можлива лише для обраних, штовхає заможних людей будувати мури навколо свого маленького приватного клаптика раю. Серед урбаністів, що досліджують проблему заґратованих спільнот, окремо варто згадати Сету Лоу — професора Міського університету Нью Йорка, колишнього директора Американської Антропологічної Асоціації (з 2007 до 2009 року) і члена «Центру місця, культури і політики», директором якого є Девід Гарві. У своїй книзі «За мурами: життя, безпека і прагнення щастя у фортеці Америка» Сета Лоу описує, як класове розділення породжує страх та недовіру, що підштовхують до утворення специфічної організації простору, яка, в свою чергу, формує простір соціальний, ще більше зміцнюючи класове розділення. Прослідкувати формування цієї нескінченної спіралі, на яку впливають так багато факторів, можна лише вдаючись до синтезу різноманітних методів дослідження. Вивчаючи протягом року життя заґратованих спільнот Сан-Антоніо та Нью-Йорка, Лоу поєднує включене спостереження, інтерв’ю, контент-аналіз та критичний дискурс-аналіз. Такий синтез дає можливість не тільки визначити, хто і з яких причин оселяється в заґратованих спільнотах, а й проаналізувати, яким чином їхні мешканці легітимують для себе сегрегацію міського простору, зовні уникаючи при цьому відвертого расизму чи класової зверхності. Як зауважує сама авторка, дослідження не дає аналізу маркетингових стратегій (питання, чому забудовникам вигідно будувати заґратовані спільноти, лишається винесеним за дужки). Цю білу пляму, однак, компенсує можливість побачити ці спільноти очима їхніх мешканців.

    Далі
  • «Середній клас» як «порожній означник»: клас і міське спільне в ХХІ столітті

    «Середній клас» як «порожній означник»: клас і міське спільне в ХХІ столітті

    • Класова експлуатація
    • 24/06/2013

    Якщо нам вистачить терпіння поглянути, що стоїть за досить грубими цифрами, то ми побачимо, що ідея та реальність формування «світового міського середнього класу» водночас безпідставна та страшенно суперечлива. Протягом останніх тридцяти років найбільше поповнення світового середнього класу відбулося, як це не парадоксально, в КНР — у країні, яка водночас, без сумніву, породила міський промисловий робітничий клас. Поза Китаєм велику частку «світового середнього класу», згідно з панівним визначенням цієї категорії, можуть складати мешканці нетрів та робітники на тих ланках глобальних ланцюжків створення вартості, на яких найбільше структурного насильства. Решта «середнього класу» — це звичайні наймані робітники. Також сюди можна віднести тих, хто користувався допомогою соціальних програм лівого спрямування у країнах Латинської Америки, де прагнули вкотре відновити деякі класичні соціально-правові здобутки міського робітничого класу в усьому світі (Бразилія, Чилі) або впроваджували місцеві народні варіанти соціальної допомоги (Венесуела, Болівія, Еквадор). НРР також припускає, що глобальний міський середній клас підкріплюватиме ліберальні моделі та «м’яку владу» Заходу і таким чином підтримає дружню ліберальну геокультуру ХХІ століття. Проте ні Китай, ні релігійні та етнічні приватні тираніїї, якими славляться спільноти в нетрях та на нижчих щаблях виробничого ланцюга, не підтверджують цих сподівань. Важливо, що жоден із цих порядків не викликав би захвату ліберальних феміністок. Латиноамериканські соціалісти, знову-таки, в цьому сенсі досягли значно більшого. Загалом, у ХХІ столітті ми маємо змогу побачити, що глобальна урбанізація абсолютно не слідує шляхом «ліберальних» урбанізацій європейського ХХ століття. Не слідує тому, що, за винятком Латинської Америки в останні роки, сучасному процесові урбанізації не вдалося створити сильних та політично вагомих хвиль «міського успільнення» між робітничим класом, митцями та інтелектуалами — а саме це визначало характер європейської урбанізації у ХХ столітті на Півночі. Цей політико-культурний недолік — це, звісно, частина вже згадуваного недоліку соціокультурного. Таким чином, не лише дані, які використовують урядові консультанти, є безвідповідально неточними, а їхня класифікація — вимушеною, а ще й уявлення про характерні особливості західного історичного типу урбанізації, яке можна звести до символу середнього класу, є прозахідною фантазією, що давним-давно зародилася поміж консерваторів, які відчайдушно прагнули захистити свою власність та високе становище перед лицем зростання соціальної нерівності та бідності. Європейський урбанізм ХХ століття натомість виник із обговорюваного тут процесу «міського успільнення» довкола робітників. Він був наслідком класової боротьби. Те саме стосується і «якісного державного управління» — тією мірою, якою воно існувало.

    Далі