Якщо нам вистачить терпіння поглянути, що стоїть за досить грубими цифрами, то ми побачимо, що ідея та реальність формування «світового міського середнього класу» водночас безпідставна та страшенно суперечлива. Протягом останніх тридцяти років найбільше поповнення світового середнього класу відбулося, як це не парадоксально, в КНР — у країні, яка водночас, без сумніву, породила міський промисловий робітничий клас. Поза Китаєм велику частку «світового середнього класу», згідно з панівним визначенням цієї категорії, можуть складати мешканці нетрів та робітники на тих ланках глобальних ланцюжків створення вартості, на яких найбільше структурного насильства. Решта «середнього класу» — це звичайні наймані робітники. Також сюди можна віднести тих, хто користувався допомогою соціальних програм лівого спрямування у країнах Латинської Америки, де прагнули вкотре відновити деякі класичні соціально-правові здобутки міського робітничого класу в усьому світі (Бразилія, Чилі) або впроваджували місцеві народні варіанти соціальної допомоги (Венесуела, Болівія, Еквадор). НРР також припускає, що глобальний міський середній клас підкріплюватиме ліберальні моделі та «м’яку владу» Заходу і таким чином підтримає дружню ліберальну геокультуру ХХІ століття. Проте ні Китай, ні релігійні та етнічні приватні тираніїї, якими славляться спільноти в нетрях та на нижчих щаблях виробничого ланцюга, не підтверджують цих сподівань. Важливо, що жоден із цих порядків не викликав би захвату ліберальних феміністок. Латиноамериканські соціалісти, знову-таки, в цьому сенсі досягли значно більшого. Загалом, у ХХІ столітті ми маємо змогу побачити, що глобальна урбанізація абсолютно не слідує шляхом «ліберальних» урбанізацій європейського ХХ століття. Не слідує тому, що, за винятком Латинської Америки в останні роки, сучасному процесові урбанізації не вдалося створити сильних та політично вагомих хвиль «міського успільнення» між робітничим класом, митцями та інтелектуалами — а саме це визначало характер європейської урбанізації у ХХ столітті на Півночі. Цей політико-культурний недолік — це, звісно, частина вже згадуваного недоліку соціокультурного. Таким чином, не лише дані, які використовують урядові консультанти, є безвідповідально неточними, а їхня класифікація — вимушеною, а ще й уявлення про характерні особливості західного історичного типу урбанізації, яке можна звести до символу середнього класу, є прозахідною фантазією, що давним-давно зародилася поміж консерваторів, які відчайдушно прагнули захистити свою власність та високе становище перед лицем зростання соціальної нерівності та бідності. Європейський урбанізм ХХ століття натомість виник із обговорюваного тут процесу «міського успільнення» довкола робітників. Він був наслідком класової боротьби. Те саме стосується і «якісного державного управління» — тією мірою, якою воно існувало.
Далі
.jpg_scroll.png)
