Економіка

ДЕМОКРАТИЯ ПРОТИВ НАРОДА

• Статті
• 02/03/2010

Славой ЖИЖЕК

Рецензия на книгу: Peter Hallward. Damming the Flood: Haiti, Aristide and the Politics of Containment. London: Verso, 2008. 480 p.

Ноам Хомский как-то заметил, что "безопасное введение демократических форм возможно только после преодоления угрозы народного участия". Тем самым он указал на "пассивизирующее" ядро парламентской демократии, которое делает ее несовместимой с прямой политической самоорганизацией и самоутверждением народа. Открытая колониальная агрессия или военное нападение - это не единственный способ утихомирить "враждебное" население: до тех пор, пока они имеют за своей спиной достаточные силы принуждения, международные "стабилизационные" миссии способны справляться с угрозой народного участия при помощи менее спорной тактики "содействия демократии", "гуманитарного вмешательства" и "защиты прав человека".

Это и делает случай Гаити столь показательным. Как пишет Питер Холлуард в своей книге "Остановить потоп", этом подробнейшем описании "демократического сдерживания" радикальной политики на Гаити на протяжении двух последних десятилетий, "нигде набившая оскомину тактика „содействия демократии“ не применялась с более разрушительными последствиями, чем на Гаити в 2000 - 2004 годах". Нельзя не отметить иронии того обстоятельства, что освободительное политическое движение, которое вызвало такое международное давление, называлось Lavalas, что по-креольски означает "потоп": потоп экспроприированных, заливающий закрытые сообщества тех, кто эксплуатирует их. Именно поэтому название книги Холлуарда оказывается необычайно точным, вписывая события на Гаити в глобальную тенденцию к возведению новых дамб и стен, которые появились повсюду после 11 сентября 2001 года, обнажив перед нами внутреннюю истину "глобализации", глубинные водоразделы, поддерживающие ее.

ЯК ЗАПРОДАВСЯ ОБАМА

• Статті
• 12/02/2010

Мет ТАЙБІ

Президент набрав у свою економічну команду людей з Уолл-cтріт, головним прагненням яких є перетворити порятунок банків на постійну роздачу грошей

Доленосної осені 2008 року, коли світова економіка падала вниз, Барак Обама ішов у президенти як людина з народу, яка протистоїть Уолл-cтріт. Він агітував за податкову реформу, яка стопить жир з багатіїв, таврував НАФТА за те, що цей договір шкодить середньому класу, а також торпедував Джона Маккейна за підтримку закону про банкрутство, який допомагав багатим американцям «за рахунок тих американців, які тяжко працюють». Мабуть, Обама був не лівішим за Семюела Гомперса або Сесара Чавеса, але не те щоб під час виборів обабіч нього стояли банкіри з Citigroup і Goldman Sachs. Виборців, які принесли йому історичну перемогу, надихало передчуття того, що до ексклюзивного клубу нарешті вдирається справжній аутсайдер, що руйнуються стіни, що речі, за браком кращого або точнішого терміну, міняються.

Потім його обрали.

Те, що відбулося протягом року з тих пір, як Обама став президентом, стало одним із найбільш драматичних поворотів у нашій історії. Обраний у розпалі руйнівної економічної кризи, викликаної десятиліттям оргіастичної дерегуляції і нічим не стриманої жадібності, Обама мав чіткий мандат тримати в шорах Уолл-cтріт і переробити всю структуру американської економіки. Натомість він відправив усіх хоча б мінімально прогресивних радників, які були з ним під час виборів, на бюрократичну Камчатку, а на ключові економічні посади в Білому домі призначив тих самих людей, які й спричинили цю кризу. Тоді ця нова команда колишніх банкірів, розжирілих на спекулятивних пузирях, і інтелектуалів-риночників продовжила всіх нас розпродавати, влаштовуючи масову роздачу коштів від бідних багатим і систематично руйнуючи регуляторну систему зсередини.

РОЗДУМИ ПРО СТАЦІОНАРНИЙ СТАН

• Статті
• 04/02/2010

Гопал БАЛАКРІШНАН

Час від часу починається криза, яка триває десятиліттями. Така виняткова тривалість означає, що виходять на поверхню невиліковні структурні суперечності і що, незважаючи на це, ті самі політичні сили, які намагаються зберегти статус кво та захистити наявну структуру, докладають значних зусиль, щоб до певної міри вирішити ці суперечності та подолати їх. Такі невпинні та наполегливі зусилля (оскільки жодна соціальна формація не визнає своєї поразки) формують кон’юнктуру і саме в межах цієї кон’юнктури утворюється опозиція.

Антоніо Грамші, «Тюремні зошити».

В чому полягає історична роль фіаско неолібералізму, яке сталося менш ніж через 20 років після розвалу Радянського Союзу? Тут сам собою напрошується уявний експеримент, який збиває з пантелику. Можна пригадати, що СРСР досягнув свого піку в 70-их і досить скоро потому скотився по спіралі ослаблення і розвалу. Чи можна вважати схожий поворот фортуни, одну з тих старомодних «іроній історії» актуальною зараз для гегемонії Заходу? Врешті решт, можна прослідкувати певну єдність протилежностей між нестримним пізнім капіталізмом та іржавими гайками центрального планування колишньої РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) – особливо в економічній сфері, в якій вони були діаметрально протилежними. В часи розквіту рейганізму офіційна позиція Заходу зупинилася на висновку, що бюрократичне адміністрування приречене на стагнацію та занепад, тому що йому бракувало певної пропорції ринкових механізмів, які регулюють фінансові операції за допомогою дисципліни змагання і конкуренції. Однак незабаром, після останніх років так званого соціалізму, щораз більший борг та спекулятивний капіталізм ступив на шлях такого розрахунку та розподілення прибутку, який легкодумно ігнорував будь-яку об’єктивну національну міру вартості. Стан справ у найбільших світових банках є незаперечним свідченням порушення стандартів, за допомогою яких колись оцінювалися багатства народів.

По-своєму як бюрократичний соціалізм, так і його багатший неоліберальний переможець маскували свої поразки за допомогою все більш свавільних економічних моделей. У 80-их роках офіційний національний дохід ГДР був нічим іншим, як статистичним трюком, який все більше роздував реально низькі показники рівня життя. Але протягом того ж десятиліття виникло замкнене коло глобальної нестабільності, яке почало генерувати значні проблеми у вимірюванні капіталістичного багатства. У прийдешньому періоді депресії може виявитися, що національні економічні статистичні показники були фікцією, яка багато чим нагадує таку ж практику в межах старої радянської системи.

Звичайно ж, вважається, що періодичні кризи капіталізму мають бути відмінними від останніх стадій розвитку некапіталістичних цивілізацій і способів виробництва. Видається, що таким соціальним устроям бракує характерної здатності капіталізму до творчого руйнування, до періодичного оновлення через економічний спад, який ліквідує неефективні умови виробництва і форми життя та відкриває кордони для наступного раунду експансії. Згідно з цим шаблоном, майже всі коментатори теперішнього економічного краху припускають, що ця шумпетерська історія кризи і відновлення повториться знову в тій чи іншій формі. Але чи дійсно так вже неодмінно внаслідок гаданого величезного та довготривалого потрясіння мають виникнути нові фази акумуляції? Я б радше висунув тезу, що такий сценарій капіталістичного оновлення є, безумовно, менш вірогідним, ніж довготривалий перехід до того, що класична політекономія називала «стаціонарним станом» цивілізації.

БЫВШАЯ ЮГОСЛАВИЯ - НОВАЯ СЕТЬ СОПРОТИВЛЕНИЯ

• Статті
• 29/01/2010

Растко МОЧНИК, Люсьен ПЕРПЕТТ

12—13 сентября 2009 года в Сараево по инициативе движения «Доста»[1] прошел Форум сопротивлений. Движение «Доста» было начато сараевской молодежью, которая организовала две радикальных демонстрации, выступая против инертности правительства в борьбе с преступностью, а также — в расследовании недавнего убийства мелкими хулиганами подростка. Участниками Форума сопротивлений стали представители различных движений и организаций из Боснии и Герцеговины, Македонии, Сербии и Словении, а также из Франции, Греции и Польши. Хорватские активисты, проводившие в то же время антиправительственную демонстрацию, направили свое приветствие. Люсьен Перпетт: Можете ли вы указать причины своего участия в деятельности Форума?

Растко Мочник: За последние годы происходили студенческие и молодежные демонстрации в Белграде, Сараево, Загребе и Любляне. В Боснии и Герцеговине эти молодые люди создали сеть сопротивления, которая охватывает всю страну — что весьма ново для этой республики, разрываемой националистическими политиками. В апреле—мае 2009 года, студенты заняли несколько факультетов в крупных городах Хорватии[2]. На факультете искусств в Загребе — столице страны — «блокада», в ходе которой студенты организовали альтернативный университет, продолжалась более месяца. Осенью 2007 года в Любляне молодые активисты кампании «глобальной справедливости» приняли участие в большой профсоюзной демонстрации, выступавшей против неолиберальной политики правительства и за индексацию оплаты труда соответственно росту прибылей[3]. Тогда экономика переживала значительный рост, в то время как уровень заработной платы находился в стагнации. Кроме того, молодежь оказывается среди тех групп общества, которые больше всего страдают от неолиберального переиздания периферийного капитализма: социологи даже отмечают «дискриминационную флексибилизацию молодежи». В Словении 37,2 % рабочих мест, занимаемых молодыми людьми в возрасте от 14 до 29 лет, в 2001 году были прекарными (против 10,1 % среди лиц в возрасте 30 и старше)[4]. Ситуация особенно неблагоприятна для выпускников университетов: в Словении спрос на должности, требующие высшего образования, почти вдвое больше числа предлагаемых рабочих мест.

МИФ О ГЛОБАЛЬНОЙ "СТРАХОВОЧНОЙ СЕТИ"

• Статті
• 31/12/2009

Ян БРЕМАН

В репортажах об экономическом кризисе СМИ в основном говорят о том, как он сказался на богатых странах, при этом практически не уделяя внимания положению масс в том регионе, который раньше называли «третьим миром». Согласно весьма распространённой сегодня точке зрения, неудачи в развитии в странах с переходной экономикой могут быть менее тяжелыми, чем ожидалось. Высокие темпы экономического роста Индии и Китая снизились, но предсказывавшегося резкого спада не произошло. Однако в рамках данного подхода анализируется только влияние кризиса на страны в целом и умалчиваются различия в его влиянии на социальные классы. Если принять во внимание не только макроэкономические расчеты ВВП, но и характер распределения доходов, то становится очевидным, что экономический спад нанёс непропорционально большой ущерб наиболее незащищённым секторам: огромной армии низкооплачиваемых, малообразованных, неимущих рабочих, образующих переполненное дно мировой экономики.

Говоря об участии этих многих сотен миллионов трудящихся в процессе производства, можно отметить, что их труд официально не оформлен, а также то, что он характеризуется колебаниями занятости и сдельной оплатой, вне зависимости от того, работают ли они дома, на «потогонных» предприятиях или сами на себя. Также для их труда характерно полное отсутствие каких-либо трудовых соглашений и трудовых прав, как и отсутствие коллективных организаций. Каким-то случайным, пока ещё малопонятным образом такая организация труда стала в мире преобладающей. Международная организация труда подсчитала, что работники неформального сектора составляют более половины всей рабочей силы в Латинской Америке, более 70% – в Тропической Африке, более 80 % – в Индии (индийское правительство говорит о более чем девяноста процентах).[1] Оторванное от своих прежних социальных связей, большинство не в силах вырваться из трущоб городских окраин, окружающих города по всему Глобальному Югу.

ИНТЕЛЛЕКТУАЛЫ И РАДИКАЛЫ

• Статті
• 27/12/2009

Борис КАГАРЛИЦКИЙ

В октябре 2008 года в Пекине проходил форум представителей гражданского общества Европы и Азии - своеобразная альтернатива официальным межгосударственным мероприятиям, которые устраивались в Китае примерно тогда же. Вообще-то для обсуждения проблем гражданского общества место было выбрано не самое подходящее, да и время тоже. Китайские хозяева явно нервничали, что, среди прочего, проявилось в том, что форум вынесли на дальние окраины города (правда, разместив в дорогом отеле), нагнали кучу полиции и сотрудников службы безопасности, а китайцев туда без специального разрешения вообще не пускали. Получилось что-то вроде гетто для иностранных интеллектуалов, изолированных от внешнего мира и замкнутых друг на друге.

Символизм ситуации, однако, ускользал от большинства участников форума, что само по себе являлось тревожным симптомом. Обитателям временного гетто было очень комфортно вместе, благо они, переезжая с конференции на конференцию, хорошо знали друг друга и могли продолжать беседы, начатые давным-давно в каком-нибудь американском университете или на Всемирном социальном форуме.

Экономический кризис все больше становился темой для дискуссии, и в конце концов группа интеллектуалов, близких к амстердамскому Транснациональному институту (ведущий think tank западноевропейских левых), решила организовать отдельное собрание, чтобы выработать общий документ, посвященный кризису. Своего рода манифест левых в ответ на кризис.