Анастасія РЯБЧУК
Einst kam ein altes Weib einher
Die hatte kein Brot zum Essen mehr
Das Brot, das fraß das Militär
Da fiel sie in die Goss’, die war kalte
Da hatte sie keinen Hunger mehr.
Darauf schwiegen die Vöglein im Walde
Über allen Wipfeln ist Ruh
In allen Gipfeln spürest du
Kaum einen Hauch.*
1.
Ось уже декілька років наша міліція «повертається обличчям до людей». Про це повідомляють на телебаченні і в газетах, а нещодавно до моєї квартири подзвонив дільничий, щоб сповістити мені про це особисто. Він простягнув візитівку зі своїми прийомними годинами і контактними телефонами й поцікавився, чи не стикаюсь я з якимись проблемами, які він може допомогти вирішити. Дещо спантеличена, я почала думати (проблем, звісно ж, вистачає) з якої почати? Але міліціонер напевно вирішив «допомогти» не лише з проблемами, але і з їхнім переліком:
– Може вас турбує, що по вулиці небезпечно ходити вночі, чи може бомжі у під’їзді ночують і вам надокучають?
– Та ні... але от, незважаючи на заборону суду, капітальні стіни руйнують і тріщини скрізь пішли – це надокучає... А ще машини на тротуарі паркуються і вже не раз на мене наїжджали – вони теж надокучають, ви можете якось допомогти?
– На жаль, це не в нашій компетенції, – зніяковів дільничий, швиденько попрощався й пішов повертатися обличчям до сусідів.
Далі
