• БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

    БЛИСК І ВБОГІСТЬ ІНДІЙСЬКОЇ ОСВІТИ

    • Слайдер
    • 27/02/2013
    Сірі бетонні стіни й підлога; вузенькі віконця, цілодобова задушлива спека й один поламаний вентилятор на кімнатку площею 20 кв.м; а ще ящірки й павуки на стінах і дерев’яні меблі… Так виглядає не тюрма й не концтабір, а одна із приватних шкіл у найбагатшому штаті на північному заході Індії. Утім, не все так страшно: кабінетам фізики, хімії й інформатики позаздрять найбільші київські гімназії. Робити ж «євроремонт» у звичайних класних кімнатах тут не прийнято — мовляв, однаково все поламають і рознесуть. Ця думка небезпідставна. У школі навчається більше трьох тисяч дітей — а це всього-на-всього сорок-п’ятдесят чоловік у класі і п’ять хвилин на перекличку за номерами в журналі: «Перший», — «Є, мем!». «Другий», — «Присутній, мем!» Щоб учителька запам’ятала твоє ім’я, тут треба бути дуже видатною особистістю. Наприклад, сваритися із сусідами по парті, кидатися папірцями, запізнюватися на ранкові молитви. До речі, молитва вже давно почалася, а учні все заходять і заходять до класу. Вони швидко зрозуміли, що я нікого не каратиму й не битиму за спізнення. Так-так, за найменші порушення дисципліни в індійських школах б’ють — боляче, з усієї сили, по щоках, а то й книжкою по голові. Фізичні покарання, за які будь-де у світі на вчителя давно подали б до суду, тут нікого особливо не бентежать. Директор школи, якому я першого робочого дня побігла скаржитись на небачену жорстокість, навіть не зрозумів, що мені не подобається; самі ж батьки й діти сприймають такий стан справ як належний і справедливий — вчителька завжди права, її авторитет незаперечний, отже, якщо когось і вдарила, то було за що. Далі
  • Мікросоціологія насильства

    Мікросоціологія насильства

    • Права людини
    • 26/02/2013

    Ми маємо пояснити, чому насильство в багатьох випадках — насправді, навіть у більшості випадків — не втілюється в життя навіть тоді, коли існує реальна його загроза. Ми також маємо визначити, що вирізняє динаміку тих ситуацій, що зумовлюють дедалі глибше занурення в тунель насильства.

    Далі
  • НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ

    НОВИЙ ПОРЯДОК ДЕННИЙ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТСЬКОЇ ОСВІТИ

    • Слайдер
    • 22/02/2013
    Постійні намагання провести реформи в Україні протягом останніх двадцяти років дискурсивно оформлюються як вибір «західного» шляху розвитку на противагу застарілому «радянському». Трансформації сфери освіти не уникли цього протиставлення: кожен міністр, що отримував посаду, в тих чи інших варіаціях незмінно підтверджував доцільність подальших реформ вищої освіти в напрямку наближення до європейської/західної моделі, при цьому рідко розшифровуючи, про яку, власне, модель ідеться. Нечасті протестні голоси освітян проти міністерської політики так само грають на протиставленні західного і радянського, наголошуючи на невідповідності реформ міжнародним/європейським/західним зразкам та продовженні радянської практики управління галуззю. При цьому ця сама радянська практика представляється як сукупність винятково неефективних рішень, котрі повністю суперечать «ідеї Університету». Так, президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт стверджує: «Радянська влада повністю зруйнувала підвалини класичного університету, куди від часів Середньовіччя входили: академічна свобода, автономія, освіта, заснована на християнському світогляді, повага до людської індивідуальності, національні цінності, соціальна та інтелектуальна елітарність» (Квіт, 2006). Таке твердження базоване на невисловленому припущенні, що до приходу радянської влади ці «підвалини класичного університету» цілком успішно існували на українських теренах. Водночас історичні дослідження доводять протилежне: до приходу радянської влади університети знаходились під значним впливом органів державної влади і, вочевидь, не могли бути місцем розквіту вільних наук. Тож, напевно, радянська влада не могла зруйнувати того, чого не було. Проте подібні твердження базуються не на конкретному історичному університеті, а радше на уявленні про ідеальний університет – західний, якому протиставляється не-ідеальний – радянський. У той же час наполягання на виборі «західного» шляху розвитку університету криє в собі не менші загрози, аніж очевидне просування «радянських» методів управління з боку міністерства. Головною загрозою є той факт, що «західний» університет є пустим означником, терміном, який означає нічого і водночас все, що захоче вкласти в нього той чи інший мовець. У таких умовах ведення діалогу стає абсолютно неможливим, адже як мінімум не вистачає спільних дефініцій. За фальшивим узагальненням «західний університет» розмивається маса відмінностей, котрі не можна не помічати. Оперування такими «фальшивими універсаліями» (за Саїдом) дозволяє виправдовувати будь-яку політику. Далі
  • ХВАЛА ЛЮБОВІ

    ХВАЛА ЛЮБОВІ

    • Гендер
    • 20/02/2013
    Деякий час Париж був усипаний рекламою сайту знайомств Meetic. Мене неабияк схвилювали його гасла. Перший заклик звучав так: «Пізнайте любов без випадковостей!» Другий запевняв: «Ви можете закохатися, не закохуючись!» Отже, уникаймо падіння, так? А ось третій обіцяв: «Ви можете чудово закохатися без страждань!» І все це завдяки сайтові знайомств Meetic… який до всього пропонував ще й – вислів мені видався надзвичайно показовим – «любовний коучинґ». Спеціальний тренер підготує вас до небезпечних випробувань. Гадаю, цю рекламну пропаганду породжено безпековою концепцією «любові»: страхова компанія гарантує убезпечення від будь-яких ризиків. Ви неодмінно спізнаєте любов, але ця справа буде добре продумана; ви наперед обираєте партнера, клацаючи опції в Інтернеті, – безперечно, у вас напохваті його фото, інтереси й смаки, дата народження, знак зодіаку, – так що на завершення комбінації ви можете сказати: «Ну, з цим – вигорить!» Ось вона – пропаганда, й цікаво, що реклама грає у такому регістрі. Однак я переконаний, що любов, тією мірою, якою вона є колективний смак, що існує для всіх, є те, що надає життю інтенсивності й значення. Гадаю, любов не може бути подарованою задурно дрібничкою, принесеною на таці без ризиків і втрат. Це трохи нагадує нинішню пропаганду американської армії, що нібито гарантує війну з «нульовою смертністю». Далі