Мистецтво

ЙОНАС МЕКАС: «Флюксус тільки починається»

• Статті
• 14/08/2010

Олексій РАДИНСЬКИЙ

Американський кіноекспериментатор Йонас Мекас – живе втілення поразки повоєнного мистецького авангарду. Виставка, яку він привіз до Києва в червні 2010 року показала, що ця поразка не є остаточною.

87-річний Мекас у капелюсі a la Фредді Крюґер та пляшкою «Чернігівського» в руці ходить по Музею сучасного образотворчого мистецтва України, де саме відкрилася виставка «З Нью-Йорка з любов’ю: Флюксус та американський кіноавангард». На стінах – роботи Джорджа Мачунаса, Нам Джун Пайка, Джорджа Брехта, Бена Вотьє, Йоко Оно та інших художників руху Флюксус, які віддали чимало зусиль задля того, щоб мистецтво не виставлялося в музеях, а взаємодіяло безпосередньо з навколишнім середовищем. «Митці повинні поміняти вежу зі слонової кістки на контрольну вежу суспільства» - йдеться в творі Джорджа Брехта «Текст, що стосується питань про мистецтво й суспільство»[1]. Під англійською назвою твору на виставці – лаконічний український переклад: «Текст про мистецтво». Крапка. В одному залі з Флюксусом – об’єкти з постійної «образотворчої» експозиції: богоматір з білого каменя та Ісус на колінах. Наступного дня з колонок у музейному залі лунатиме fm-радіо, а плазмові монітори з фільмами Мекаса, здається, виконують функцію подібних екранів над барною стійкою в кабаку. Якщо ж врахувати, що центральною установкою Флюксуса було «скасувати мистецтво», розчинити його в потоці побутових практик й таким чином революціонізувати повсякденність, ця виставка виглядає надзвичайно влучною іронією історії чи помстою естетики. Далі

Сексуальність та трансцендентність

• Статті
• 05/08/2010

Володимир АРТЮХ

Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

Тому  ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні  роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару,  організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати.

Лукач проти модернізму

• Статті
• 07/07/2010

Чому Лукач не визнав історичної «необхідності» модернізму? Чи лише обставини СРСР 30-их років зробили з нього затятого прихильника реалізму? Саме погляди Лукача на модернізм (що нерозривно пов’язано з його поглядами на реалізм) я й спробую зараз стило викласти. Почати, втім, доведеться не з теорії, а з життєвої практики мислителя – тобто з біографічного екскурсу.

АУТ

• Статті
• 04/07/2010

Цим текстом "Спільне" започатковує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій.

Тамара ЗЛОБІНА

З 25 квітня по 31 травня 2010 року у Шоколадному будинку (Київ, вул. Шовковична, 17) тривав міжнародний проект "АУТ", присвячений Всесвітньому Дню аутизму. Кураторки Тетяна Гершуні та Оксана Грищенко спробували підняти тему аутизму не як хвороби, а як соціально-культурного явища, усе більш поширеного у сучасному, перенасиченому інформацією, світі. У межах проекту свої роботи представили Тарас Полатайко, Анатолій Ульянов, Сергій Зубенко, Ріса Хоровіц, Олексій Сай, Федір Олександрович, Ігор Коновалов, Валерія Трубіна, Оксана Мерфенко.

Після тривалих роздумів щодо проекту "Аут" я зрозуміла, що найбільше у ньому не подобається те, що спочатку якраз сподобалось – середовище, яке кураторки обрали для проведення виставки. Інтер’єри "Шоколадного будинку", вілли купця-мецената Семена Могильовцева, з їх провінційним несмаком та романтичним флером занедбаності є чудовим фоном для розважального сучасного мистецтва (що довела нещодавня виставка Іллі Чічкана у цьому ж приміщенні). Зібрані художні роботи надто легко перетворились на видовищні об’єкти, чия форма заступає зміст. Далі

КОНТЕМПОРАРІАРТ ТА АКТУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

• Статті
• 08/06/2010

Олексій РАДИНСЬКИЙ і Тамара ЗЛОБІНА розмірковують про сучасне мистецтво в Україні, його формат, форми і самоназви.

Олексій РАДИНСЬКИЙ: Що таке «контемпораріарт», словосполучення, що домінує в українському дискурсі про сучасне мистецтво, як побутовому, так і (квазі)професійному? Як це словосполучення співвідноситься з поняттям «сучасне мистецтво» і чи співвідносяться вони взагалі?

Тамара ЗЛОБІНА: Уже не перший раз, пишучи статті для закордонної аудиторії, пояснюю у примітках, що таке "актуальне мистецтво". Ukrainian contemporary art, or actual art, as it is called here because of… Because of what, справді?

МИСТЕЦТВО ПРАЦЮЄ БОЛЕМ У СОЦІАЛЬНОМУ ТІЛІ

• Статті
• 21/05/2010

Тамара ЗЛОБІНА

Про спільний проект кураторки Олесі Островської-Лютої, групи РЕП та Національного художнього музею.

Навпроти мене стіна. Потріскана, зі слідами від куль, де-не-де видно древню цегляну кладку, крізь яку вже давно проростають трави. За нею – світлий і урочистий простір, який не втрачає своєї величі попри зруйнований дах і усі «тут був Вася». Зрештою, Васі вирішили засвідчити своє існування саме на цих стінах.

Католицький костел святого Антонія, навпроти якого я стою, був збудований у Великих Межирічах, багатому волинському містечку, у 1702 році. Його прикрашали мармурові скульптури Томаша-Оскара Сосновського, орган і розкішна барокова різьба. У ХХ столітті євреїв розстріляли, поляків вивезли, місто перетворилось на село, костел на склад, панська садиба стала школою-інтернатом. Я чула багато історій про це місце від своїх родичів: від діда – як дитиною фехтував трубками від органу, які викинули на смітник; від дядька – які розкішні прикраси та скульптури були там, але ніхто не брав, бо з церкви і цвинтаря додому приносити не можна – а потім, в 90-х, то все понищили і попалили; від брата – про підземні ходи та пошуки скарбів. Сама ж уже бачила лише вицвілі фрески, порубані-попалені рештки дерев’яних скульптур, пір’я з ангельських крил та клаптики церковного шитва, які викопувала з куп сміття по кутках – і таки несла, попри протести бабці, додому.