• LA COMMUNE (DE PARIS, 1871) [Статья режиссёра фильма]

    LA COMMUNE (DE PARIS, 1871) [Статья режиссёра фильма]

    • Статті
    • 31/01/2010

    Питер УОТКИНС

    Парижская Коммуна 1871 года — краткий исторический обзор

    Март 1871 года: Адольф Тьер, глава Временного национального правительства, встревожен революционной активностью Парижской Национальной гвардии — вооружённых ополченцев (прим. 260 батальонов), организованных предыдущим правительством для защиты Парижа от пруссаков в последние дни провальной Франко-прусской войны. Социальные проблемы Парижа ужасают. К ним добавляется массовая безработица и то, что население всё ещё не может оправиться от последствий осады Парижа. Нарастание социалистических и воинственных настроений сопровождается образованием большого количества «красных клубов», находящих поддержку во многих батальонах Национальной гвардии — особенно тех, что набраны из рабочих округов (районов) столицы.

    18 марта Тьер предпринимает рискованную (некоторые считают: заранее провокационную) попытку захвата орудий Национальной гвардии, но она пресекается женщинами Монмартра, обращающихся к правительственным солдатам, многие из которых отказываются стрелять в жителей Парижа и в знак солидарности переворачиват свои ружья. За пару часов Париж становится центром восстания, а ратуши (здания муниципалитета) большинства столичных округов переходят в руки мятежной Национальной гвардии. В эти неспокойные часы разъярённой толпой схвачены два правительственных генерала (один из которых принимал участие в попытке захвата пушек). Их некоторое время держат в плену, а затем — казнят напротив стены сада Монмартра. Среди стрелявших были как члены Национальной гвардии, так и недовольные из правительственных войск.

    Тьер и его правительство спешно удирают в Версаль, чтобы присоединиться к Национальной ассамблее (в коей, после недавних выборов, большинство принадлежит монархистам). Отныне правительственные силы именуют «Версальцами», а Национальную гвардию и коммунаров в целом — «Федератами» (согласно их замыслу свободного сплочения Федерации коммун Франции). Центральный комитет Национальной гвардии занимает брошенный дворец Отель-де-Виль (главную ратушу, управляющую Парижем) и объявляет о подготовке к новым муниципальным выборам. 26 марта левое крыло получает достаточно голосов, чтобы учредить социалистически ориентированную «Коммуну» — последним днём которой станет 28 мая. 28 же марта правительство Коммуны размещается в главной ратуше и в течение следующих двух месяцев сосредоточивает свои усилия на управлении Парижем и осуществлении программы социальных преобразований, в то же время противостоя усиливающейся осаде версальцев, в кровопролитных сражениях всё ближе подбирающихся к столице со стороны её западных границ.

    Коммунары предпринимают ряд радикальных социальных преобразований. Как то: отделение церкви от государства и создание системы светского образования, определение пособий незамужним женщинам, запрет ночного труда в пекарнях, введение профессионального образования для женщин и т.д. Но из-за нехватки времени и явного неравенства противостоящих сил (восстановленная Тьером регулярная армия к маю насчитывала 300 000 чел.), армия Версаля 21 мая входит в Париж через неохраняемые ворота во внешних стенах. Так начинается La Semaine sanglante — «кровавая неделя». Наслаждаясь расправой, французская армия, под руководством своих самых старших генералов, в ходе кровавой борьбы за парижские баррикады убивает от 20 до 30 000 мужчин, женщин и детей; пока, наконец, не устраняет последние очаги коммунарского сопротивления в рабочих кварталах: в 11, 19 и 20 округах.

    К чему этот фильм сегодня?

    Мы с вами — современники довольно мрачного периода истории человечества — когда воедино соединились постмодернистский цинизм (устраняющий гуманистическое и критическое мышление из системы образования), откровенная алчность, порождённая потребительским обществом и охватывающая под своим крылом немало людей; общественная, хозяйственная и экологическая катастрофа в виде глобализации; в огромных масштабах увеличилось страдание и эксплуатация людей так называемого «третьего мира», а также — отупляющее «подчинение и стандартизация», постоянно пропагандируемые мировыми аудиовизуальными СМИ — всё это создало мир, в котором мораль, нравственность, общественная солидарность и долг (кроме как к оппортунизму) — считаются «старомодными». Где безудержная и дешёвая эксплуатация стала нормой жизни — этому учат с детства. В таком мире, как тот, что был в Париже весной 1871 года, представлена (и до сих пор представляется) идея необходимости борьбы за лучший мир и потребности в определённой форме общественно-социальной Утопии — в которой МЫ сегодня нуждаемся столь отчаянно, как умирающие люди нуждаются в плазме. Задача фильма — показать, из чего рождается эта потребность.

    Далі
  • МІСТО БОГА / CIDADE DE DEUS

    МІСТО БОГА / CIDADE DE DEUS

    • Статті
    • 22/01/2010
    Андрій БОЖОК і Валентин ДЕГТЯР

    Не так давно, у жовтні 2009 року в трущобах Ріо-де-Жанейро відбулася невеличка, проте кривава війна за контроль над торгівлею кокаїном. У сутичках між представниками влади та двома угрупуваннями бандитів було збито поліцейський гелікоптер, вбито декількох поліцейських та місцевих жителів, а також спалено щонайменше десять автобусів. Як повідомляє "The Guardian", незважаючи на усі намагання місцевої влади покращити рівень безпеки у Ріо перед чемпіонатом світу з футболу 2014 та Олімпійськими Іграми 2016 року "більшість з фавел міста все ще контролюються членами трьох угруповань наркомафії, які володіють все складнішим арсеналом зброї, в т.ч. автоматами та навіть засобами протиповітряної оборони. Джерелами цієї зброї часто є запаси, що призначені для болівійської і аргентинської армії та, натомість, доставлені контрабандою в Ріо" [1]. "Проекти пацифікації", за якими трущоби Ріо перманентно окуповані поліцією, не дають бажаних результатів "покращення безпеки". Адже вони не торкаються ані запитання корумпованості поліції та інших державних органів, які є частиною проблеми (без цієї корупції, "наркомафія" не мала би доступу до зброї, призначеної для болівійської і аргентинської армій), ані соціо-економічних передумов "війни" у бразильських фавелах, що триває уже декілька десятиліть.

    Далі
  • CHINA BLUE

    CHINA BLUE

    • Статті
    • 29/12/2009

    Ігор САМОХІН

    Фільм «China Blue» на перший погляд здається парадоксальним, його викривальність викликає підозри: в Китаї? Це? По-різному буває, але ж у країні-спадкоємиці Мао давно подолано жорстокі умови праці для робітників, реформи Ден Сяопіна лише зміцнили китайську економіку і вона вже років тридцять практично безперебійно росте з неймовірними темпами по 7-10 % на рік, а разом із тим росте ВВП per capita і рівень життя людей… Принаймні так нам кажуть, навіть по телевізору (у спрощеній формі), а вже у книжках економістів і поготів. Економіст і «некитаїст» Владімір Попов, попри всю свою критичність та виваженість, не може стриматися від захоплення успіхами запізнілого, однак найбільшого «далекосхідного тигра» [1]. Картинка, намальована Поповим, не лишає місця для показаного у «China Blue». І тим не менш фільм переконливий своєю наочністю, своєю (хоч і безумовно підкоригованою) документальністю. В книжці можна писати різне, а от зробити фіктивний фільм важче. До того ж тепер і в літературі можна знайти підтвердження описаного в фільмі.

    Далі
  • "ЯК ТРЕБА" І ЯК НЕ ТРЕБА

    "ЯК ТРЕБА" І ЯК НЕ ТРЕБА

    • Статті
    • 26/12/2009
    Олексій РАДИНСЬКИЙ

    "Це все для них. І Демієн Хьорст, і все інше. Щоб знали як треба. І як не треба", - промовляє Віктор Пінчук, вказуючи на юного художника - учасника групи Р.Е.П. під час прийому у власному мистецькому центрі.

    Цей епізод, переказаний однією московською критикесою, є взірцевою ілюстрацією того, що відбувається в українському мистецтві, поставленому на службу великого бізнесу. Багатії думають, ніби знають, "як треба", а художникам здається, ніби дуля в кишені врятує їх від остаточного перетворення на дизайнерів олігархічних інтер'єрів. І ті, й інші глибоко помиляються.

    Цього року головний арт-майданчик країни - вищезгаданий ПінчукАртЦентр - нарешті виразно продемонстрував свою стратегію в мистецькому полі. Якщо раніше йому доречно закидали відсутність чіткої кураторської програми та повний різнобій у виставковій діяльності, то тепер функціонери центру чітко сформулювали своє гасло: "Найкраще мистецтво - це найдорожче мистецтво".

    Далі
  • «КАПИТАЛИЗМ: ЛЮБОВНАЯ ИСТОРИЯ»

    «КАПИТАЛИЗМ: ЛЮБОВНАЯ ИСТОРИЯ»

    • Статті
    • 29/10/2009

    Дмитрий КОЛЕСНИК

    До недавнего времени американскому кино не было свойственно ставить под сомнение экономическую систему США.

    Но экономический кризис, закрытие предприятий, массовые выселения должников и недоступность для многих элементарной медицинской помощи заставляют «массы американцев задумываться о целесообразности самой капиталистической системы». В американской и британской прессе часто появляются пассажи, характеризирующие антикапитализм как мэйнстрим, как «поп-антикапитализм».

    По мнению «The Harpers», в этом есть некий налет снобизма – антикапитализм может стать популярным в США только тогда, когда он потеряет привлекательность в других странах.

    Национальная Академия Наук США обнародовала в этом году данные – 47,7 миллиона граждан живут за чертой бедности. При этом 79% процентов населения обвиняют во всем банки, крупный капитал и Буша (Обаме пока доверяют). Но тот факт, что миллионы простых американцев говорят не просто об «отдельных недостатках», а о вреде капитализма как такового – беспрецедентно для послевоенной Америки.

    Далі
  • КУЛЬТУРА І НЕБЕЗПЕКА

    КУЛЬТУРА І НЕБЕЗПЕКА

    • Галереї
    • 12/10/2009

    Олексій РАДИНСЬКИЙ

    «То хай прийдуть жаркі розпалювачі з обпеченими пальцями! Ось вони! Ось вони!.. Вперед! Полум'я на бібліотечні полиці! Загатіть канали, щоб затопити музеї!.. О, втіха бачити, як величні старі полотна виринають без ладу в цих водах, пожухлі та пошарпані!..»

    (Перший маніфест футуризму)

    Для початку - коротка хронологія подій, що змусили зогнилу мистецьку спільноту очуняти від напівситого сну й почати скиглити зазубрені мантри. 25 вересня в арт-центрі Павла Гудімова «Я Галерея» відбувся диспут на тему «Пропаганда гомосексуалізму чи пропаганда толерантності?». Обговорювалися поява антології «120 сторінок Содому» та заборона показу в Україні фільму «Бруно». Ця акція проходила в межах фестивалю «Остання барикада», а «Я Галерея» лише надала приміщення для її проведення. У ніч на 30 вересня невідомі підпалили «Я Галерею», залишивши на стіні напис «Ні содомії! ОУН». Реакція ключових учасників цих подій не забарилася, й вона була на диво знаковою. Першим ділом було затерто провокативний напис. А вже вранці 30 вересня Андрій Мокроусов, головний редактор видавництва «Критика», що видало антологію, поширив заяву, в якій прямим текстом пов'язав підпал галереї Гудімова з вищезгаданим диспутом, а також із націоналістичними погромами на Львівському форумі та в книгарні «Є», що супроводжували презентації «120 сторінок Содому». Крім того, Мокроусов скаржився, що медіа «цей брутальний акт терору зиґнорували», й «така прикра громадська байдужість напевно спонукатиме погромників, які за вельми короткий час пройшли шлях від майонезу і товченого перцю до побиття і підпалів, чинити щораз гірше насильство».

    Далі