• ІНТЕРВ’Ю З ЛОЇКОМ ВАКАНОМ: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

    ІНТЕРВ’Ю З ЛОЇКОМ ВАКАНОМ: «Розгортання карної держави націлюється на стигматизоване населення»

    • Статті
    • 19/07/2010

    – Чи не могли б ви більше розповісти про поняття «громадської соціології», і про те, якою ви бачите роль соціолога сьогодні?

    – Застосування громадської соціології – це спроба використати інструменти соціальних наук з метою ефективної участі в поточних публічних дебатах найбільшої значущості. Як на мене, одним із таких дискусійних питань є зростаюча роль в’язниці та карального (punitive) повороту в карній (penal) політиці, який відбувся у найрозвиненіших суспільствах упродовж двох останніх десятиріч двадцятого сторіччя й триває досі. У своїй праці я намагаюся підірвати панівний політичний та медійний дискурс, а також показати жахливі соціальні наслідки та політичні загрози зростання карного крила держави.

    – Тобто ваше рішення взятися за цю тему зумовлено політичною дискусією, яку ви вважали достатньо важливою, аби втрутитися і надати наукові аргументи на підтримку певної політичногї позиції?

    – Коли я писав «Тюрми злиднів», свою першу книжку на цю тему, я не збирався й надалі ризикувати на території досліджень, що здавалася мені новою та незнайомою. Я включив апарат кримінального правосуддя до своєї аналітичної сфери через його велетенське зростання всередині та агресивне розгортання довкола чорних ґетто у США після занепаду руху за громадянські права, тож я чітко мав намір повернутися до питань міської нерівності та етнорасового панування. Але дві несподівані події штовхнули мене на продовження цієї лінії досліджень та інтелектуальної активності.

    Перша – незвичне сприйняття книжки, спочатку у Франції, а згодом в інших країнах, де її швидко переклали. Вона перетнула кордони наукової діяльності, громадянської активності та політичних стратегій. Друга подія – своєрідний доказ подвійної тези, пропонованої в книжці: що новий «каральний здоровий глузд», вироблений у США як частина атаки на державу загального добробуту, швидко перетинає Атлантику та пускає коріння у Західній Європі, і що поширення цієї тенденції – не внутрішня відповідь на зміни у специфіці злочину, а відгалуження зовнішнього розгортання неоліберального проекту. Ця теза отримала вражаюче prima facie підтвердження, коли Les Prisons de la misère було опубліковано низкою мов уже за кілька років після появи.

    Далі
  • КАПИТАЛ, ВЛАСТЬ И КЛАСС

    КАПИТАЛ, ВЛАСТЬ И КЛАСС

    • Статті
    • 16/07/2010

    Мэтт ВИДАЛ

    Ответ на статью Дэвида Брукса «Основания культурного капитала»

    В номере The New York Times от 6 октября 2005 года колумнист Дэвид Брукс отмечает, что для детей из семей с разными доходами «жизненные перспективы существенно различаются». Неудивительно, дети из семей с более низким доходом имеют гораздо меньше шансов получить высшее образование, чем дети из семей с высоким доходом.

    Брукс пытается объяснить эту ситуацию, ссылаясь на «культурное неравенство» - он утверждает, что в «эпоху информационного общества» причины социальных различий в гораздо большей степени укоренены в культурном капитале, нежели в экономическом неравенстве между классами, которое усугубляет разницу доходов и приводит к соответствующей социальной стратификации. Согласно автору: «Новое неравенство отличается от прежнего. Сегодня богатые уже не эксплуатируют бедных, они просто находятся вне конкуренции по отношению к ним. Их важным преимуществом является не обладание финансовым капиталом, но владение гораздо большим культурным капиталом».

    Понятие культурного капитала это достаточно сложный социологический концепт, введенный поздним Пьером Бурдье, одним из величайших социологов 20 века. Брукс неверно интерпретирует и вульгаризирует понятие культурного капитала в попытке индивидуализировать сложную проблему и избежать дискуссий на предмет экономической природы классов.

    Далі
  • НОТАТКИ ПРО ПОТОЧНИЙ МОМЕНТ

    НОТАТКИ ПРО ПОТОЧНИЙ МОМЕНТ

    • Статті
    • 14/07/2010

    Перрі АНДЕРСОН

    Перрі Андерсон (1938 р. н.) – британський історик та соціолог-марксист. Брат історика Бенедикта Андерсона. Випускник Оксфордського університету. У 1960-их рр. стояв біля витоків руху «нових лівих» у Великій Британії, головний редактор журналу «New Left Review» у 1962—1982 та 2000—2003 рр., нині – член його редколегії. Залишається одним із провідних представників історичного матеріалізму в науці («Переходи від античності до феодалізму», «На шляхах історичного матеріалізму», «Роздуми про західний марксизм», «Родовід абсолютистської держави»).

    «Нотатки про поточний момент» – написана наприкінці 2007 року редакційна стаття Перрі Андерсона, у якій викладений аналіз тогочасних світових процесів – частина І присвячена неоліберальним «володарям світу»; ІІ – існуючим конфліктам, особливу увагу приділено війні в Іраку та Палестинській проблемі; ІІІ – соціальним рухам, що пропонують соціалістичну альтернативу сучасному капіталізму; IV – критиці чотирьох характерних для «постмодерного дискурсу» схем трактування сучасної історії (Антоніо Негрі та Майкла Гардта, Тома Нейрна, Джованні Аррігі, Малкольма Булла).

    Далі
  • Лукач проти модернізму

    Лукач проти модернізму

    • Статті
    • 07/07/2010

    Саме у Лукача, зокрема в його «Теорії роману», Беньямін з Адорно навчились соціально-історичному розглядові художніх форм, який вони застосували до модернізму й показали його глибоку історичність та соціальність, попри стирання слідів історії зі змісту. Натомість сам Лукач використав свій метод геть інакше, виступивши з розгромними статтями проти новітньої йому літератури. Працюючи з Ліфшіцем у 30-і роки в Москві, він вплинув також і на нього – у антимодерністських аргументах російського марксиста легко вгадуються пасажі, властиві його угорському колезі. Звідки така позиція? Чому Лукач не визнав історичної «необхідності» модернізму? Чи лише обставини СРСР 30-их років зробили з нього затятого прихильника реалізму? Саме погляди Лукача на модернізм (що нерозривно пов’язано з його поглядами на реалізм) я й спробую зараз стило викласти. Почати, втім, доведеться не з теорії, а з життєвої практики мислителя – тобто з біографічного екскурсу.

     

    Далі
  • «Ніндзі», «терористи» і «привиди». Мусульман в Україні не люблять

    «Ніндзі», «терористи» і «привиди». Мусульман в Україні не люблять

    • Статті
    • 05/07/2010

    islamophobiaГанна ГРИЦЕНКО, Дарина КОРКАЧ

    1997 року Runnymede Trust, організація з протидії дискримінації, опублікувала доповідь про ставлення до мусульман у Великій Британії, в якій вперше вжила термін «ісламофобія» - як різновид ксенофобії, спрямований у напрямку ісламу та мусульман. Поняття, звісно, існувало задовго до появи терміну, і не лише у Європі – Україна так само потерпає від цієї проблеми, загостреної у дев’яностих і пізніше рядом найрізноманітніших факторів. Це і репатріація кримських татар і пов’язані із нею земельними конфліктами на півострові. Це і медіа-репрезентація чеченської війни (російською і проросійською – внаслідок часткової спільності інформаційного простору). Це і расистська інтерпретація в медіа 11 вересня у США, французької «війни передмість», Беслану і Норд-Осту. Варто згадати ще й політику Віктора Ющенка на президентській посаді, підсилену діяльністю МВС під орудою «расиста» Юрія Луценка – їхня непідкріплена статистикою та логікою істерія щодо нелегальної міграції з країн Азії та Африки, хоча і не «розпалювала» фобію щодо мусульман як таких, але підігравала ксенофобію в цілому. Всі згадані фактори угноїли розкішний грунт, на якому квіти ісламофобії буяють пишно, як арабески на стінах Альгамбри. Милуйся – не хочу.

    Коректний аналіз ісламофобії в Україні, що в тому числі включав би порівняння ставлення до мусульман зі ставленням до інших традиційних об’єктів ксенофобії (євреїв, рома), наразі ще чекає своїх робочих рук. Поодинокі дослідження стосуються нетолерантності взагалі, і з них можна зрозуміти в кращому разі те, що українці не люблять не лише мусульман, а і власних працедавців. «Іновірців», втім, більше не люблять на півдні України та в Криму, ніж у решті регіонів. Логічно: за переписом населення 2001 року, 55-60 % всіх «мусульман за походженням» (осіб, що належать до національностей, які традиційно дотримуються мусульманського віросповідання)  України живуть саме на території Криму. Понад 90 % з них належать до кримськотатарської спільноти, яка має досить високий рівень релігійної самосвідомості. А соціальні проблеми, що супроводжують історію репатріації татар до Криму, не вирішуються ефективним чином, відтак напруження у регіоні набуває різних форм, зокрема, «конвертується» в ісламофобію. Далі

  • АУТ

    АУТ

    • Статті
    • 04/07/2010

    Цим текстом "Спільне" започатковує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій.

    Тамара ЗЛОБІНА

    З 25 квітня по 31 травня 2010 року у Шоколадному будинку (Київ, вул. Шовковична, 17) тривав міжнародний проект "АУТ", присвячений Всесвітньому Дню аутизму. Кураторки Тетяна Гершуні та Оксана Грищенко спробували підняти тему аутизму не як хвороби, а як соціально-культурного явища, усе більш поширеного у сучасному, перенасиченому інформацією, світі. У межах проекту свої роботи представили Тарас Полатайко, Анатолій Ульянов, Сергій Зубенко, Ріса Хоровіц, Олексій Сай, Федір Олександрович, Ігор Коновалов, Валерія Трубіна, Оксана Мерфенко.

    Після тривалих роздумів щодо проекту "Аут" я зрозуміла, що найбільше у ньому не подобається те, що спочатку якраз сподобалось – середовище, яке кураторки обрали для проведення виставки. Інтер’єри "Шоколадного будинку", вілли купця-мецената Семена Могильовцева, з їх провінційним несмаком та романтичним флером занедбаності є чудовим фоном для розважального сучасного мистецтва (що довела нещодавня виставка Іллі Чічкана у цьому ж приміщенні). Зібрані художні роботи надто легко перетворились на видовищні об’єкти, чия форма заступає зміст. Далі