Гопал БАЛАКРІШНАН
Час від часу починається криза, яка триває десятиліттями. Така виняткова тривалість означає, що виходять на поверхню невиліковні структурні суперечності і що, незважаючи на це, ті самі політичні сили, які намагаються зберегти статус кво та захистити наявну структуру, докладають значних зусиль, щоб до певної міри вирішити ці суперечності та подолати їх. Такі невпинні та наполегливі зусилля (оскільки жодна соціальна формація не визнає своєї поразки) формують кон’юнктуру і саме в межах цієї кон’юнктури утворюється опозиція.
Антоніо Грамші, «Тюремні зошити».
В чому полягає історична роль фіаско неолібералізму, яке сталося менш ніж через 20 років після розвалу Радянського Союзу? Тут сам собою напрошується уявний експеримент, який збиває з пантелику. Можна пригадати, що СРСР досягнув свого піку в 70-их і досить скоро потому скотився по спіралі ослаблення і розвалу. Чи можна вважати схожий поворот фортуни, одну з тих старомодних «іроній історії» актуальною зараз для гегемонії Заходу? Врешті решт, можна прослідкувати певну єдність протилежностей між нестримним пізнім капіталізмом та іржавими гайками центрального планування колишньої РЕВ (Рада економічної взаємодопомоги) – особливо в економічній сфері, в якій вони були діаметрально протилежними. В часи розквіту рейганізму офіційна позиція Заходу зупинилася на висновку, що бюрократичне адміністрування приречене на стагнацію та занепад, тому що йому бракувало певної пропорції ринкових механізмів, які регулюють фінансові операції за допомогою дисципліни змагання і конкуренції. Однак незабаром, після останніх років так званого соціалізму, щораз більший борг та спекулятивний капіталізм ступив на шлях такого розрахунку та розподілення прибутку, який легкодумно ігнорував будь-яку об’єктивну національну міру вартості. Стан справ у найбільших світових банках є незаперечним свідченням порушення стандартів, за допомогою яких колись оцінювалися багатства народів.
По-своєму як бюрократичний соціалізм, так і його багатший неоліберальний переможець маскували свої поразки за допомогою все більш свавільних економічних моделей. У 80-их роках офіційний національний дохід ГДР був нічим іншим, як статистичним трюком, який все більше роздував реально низькі показники рівня життя. Але протягом того ж десятиліття виникло замкнене коло глобальної нестабільності, яке почало генерувати значні проблеми у вимірюванні капіталістичного багатства. У прийдешньому періоді депресії може виявитися, що національні економічні статистичні показники були фікцією, яка багато чим нагадує таку ж практику в межах старої радянської системи.
Звичайно ж, вважається, що періодичні кризи капіталізму мають бути відмінними від останніх стадій розвитку некапіталістичних цивілізацій і способів виробництва. Видається, що таким соціальним устроям бракує характерної здатності капіталізму до творчого руйнування, до періодичного оновлення через економічний спад, який ліквідує неефективні умови виробництва і форми життя та відкриває кордони для наступного раунду експансії. Згідно з цим шаблоном, майже всі коментатори теперішнього економічного краху припускають, що ця шумпетерська історія кризи і відновлення повториться знову в тій чи іншій формі. Але чи дійсно так вже неодмінно внаслідок гаданого величезного та довготривалого потрясіння мають виникнути нові фази акумуляції? Я б радше висунув тезу, що такий сценарій капіталістичного оновлення є, безумовно, менш вірогідним, ніж довготривалий перехід до того, що класична політекономія називала «стаціонарним станом» цивілізації.
Далі
Євгенія БІЛОРУСЕЦЬ
Роберт КУРЦ
