• Сексуальність та трансцендентність

    Сексуальність та трансцендентність

    • Статті
    • 05/08/2010
     Цим текстом «Спільне» продовжує серію коротких критичних коментарів щодо мистецьких подій. Виставка «Сексуальність та трансцендентність» триває у Пінчук Арт Центрі з 24 квітня 2010 р. по 19 вересня 2010 р.

    Володимир АРТЮХ

    Зауважу, що у назві виставки та її концепції я не шукатиму особливого потенціалу чи новизни, а тим більше цікавого кута зору на представлені роботи. Можна здогадатись, що таке кітчеве формулювання було підведене заднім числом під зібрання хрестоматійних робіт художників, на чолі з розрекламованим Джефом Кунсом. Концентрація якісних робіт на квадратний метр занадто велика, щоб говорити про виставку у цілому, тим часом, як розмова про кожну роботу чи художника окремо означала б переписування розділу з підручника сучасного мистецтва останніх трьох десятиліть (на рештках якого лежить, періодично еякулюючи, скульптура молодого Яна Фабра у його інсталяції «Фонтан життя»).

    Тому  ми зупинимося на окремих темах, у полі яких можуть сприйматися певні  роботи. Сам геній цього місця змушує говорити про комодифікацію твору мистецтва, тим більше, що хедлайнером цього заходу є її співець Джефф Кунс. Про його одинадцять робіт організатори заявляють як про «кістяк виставки». Колишній брокер з Волл-Стріт, Джеф Кунс виробляє нудотно солодкаві об’єкти, здебільшого збільшені металеві копії банальних товарів, демонстративно заперечуючи критичну дистанцію до цих товарів (що відрізняє його від поп-арту). Проте збільшені й виконані в нержавіючій сталі, вони продаються за суми порядку мільйонів, а то й десятків мільйонів доларів (кажуть, «Висяче серце» купили від імені Пінчука у 2007 році за $21 млн. + $2,6 млн. премії посереднику – на той час рекорд для твору живого митця, проданого з аукціону; представлений на виставці «Синій діамант» – $11,8 млн.). В даному разі такому збільшеному, піднесеному рекламою та мистецьким ринком товару,  організатори виставки приписують еротичні властивості, а також магічні властивості доступу до трансцендентного. Предметність і комерційність підкреслюється незграбним винятком перформенса, який заборонено знімати.

    Далі
  • Маркс і Енгельс про російський імперіалізм

    Маркс і Енгельс про російський імперіалізм

    • Статті
    • 04/08/2010

    Трапляється так, що російські кріпаки розуміють емансипацію зовсім інакше, ніж уряд, а російське дворянство розуміє її ще по іншому

    Далі
  • ДУБАИ ВО МНЕ (2010)

    ДУБАИ ВО МНЕ (2010)

    • Статті
    • 02/08/2010
    Дмитрий КРАЛЕЧКИН

    "Дубаи во мне" Христиана фон Борриса - это фильм о самом инновационном городе планеты, о том будущем, которое осуществляется уже сейчас. И это будущее не имеет ничего общего с инспирированными советской фантастикой "наукоградами" или древними "городами Солнца". Реальность будущего выглядит совершенно иначе и, в то же время, тривиальнее некуда.

    Дубаи - это буквально проект построения сверх-технологичного города в условиях, которые максимально противятся городской организации пространства. Он построен так, словно бы его уже строили на Марсе - собственно, строить города на Луне и на Марсе можно будет только по такой же методе, а вовсе не в рамках мифического "международного сотрудничества". В Дубаи такое сотрудничество тоже налицо, но носит совершенно иной характер.

    Дубаи является весьма условным городом, скорее это манифестация "творческой активности" капитала, осуществляемой государством ОАЭ, то есть правящей семьей и лично шейхом. Это буквальная реализация идеи распада, разведения "пустыни реального" и "воображаемого": поддерживаемое государственным капиталом воображаемое выстроено именно в пространстве полного запустения, и именно потому производит столь мощный эффект. Главное условие построения ультрасовременного города - это сосредоточение политической и финансовой власти в руках вполне просвещенной, но авторитарной власти. Более того, условием является неразличение бизнес-процессов, публичных процессов и политических. Дубаи является чистой манифестацией мощи капитала - потому здесь все должно быть самое дорогое и самое современное. В перспективе истощения запасов нефти ОАЭ Дубаи должны, соответственно, стать сверхсовременным финансовым центром, то есть со временем, как предполагает шейх, нефтяной капитал должен мутировать в финансовый, поэтому Дубаи выступает одновременно в качестве мутагена и того, что образуется в результате мутации.

    Далі
  • Классовый вопрос постсоветского феминизма, или Об отвлечении угнетенных от революционной борьбы

    Классовый вопрос постсоветского феминизма, или Об отвлечении угнетенных от революционной борьбы

    • Статті
    • 31/07/2010

    Сформировавшееся в постсоветских гендерных исследованиях описанное разделение является в определенном смысле классовым

    Далі
  • КРОВ НА ШЛЯХУ

    КРОВ НА ШЛЯХУ

    • Статті
    • 28/07/2010

    Щороку десятки тисяч людей - 90 відсотків із них із Центральної Америки - перетинають усю Мексику в надії досягти Сполучених Штатів. Вони подорожують пішки, поїздами, машинами, автобусами та вантажівками. В дорозі цим людям доводиться стикатися з ризиком викрадення, шантажу, зґвалтування, хвороби, голоду та смерті.

    Фотограф із Еквадору Феліпе Хакоме Марчан проїхав разом із мігрантами цією небезпечною дорогою, документуючи випробування та небезпеки подорожі на північ.

    Усе тільки погіршилося після того, як Мексика посилила війну з наркокартелями: тепер у пошуках легких прибутків злочинні синдикати почали захоплювати мігрантів, вимагаючи від їхніх і так небагатих родичів викупу.

    В результаті збільшення ризиків, у квітні цього року Міжнародна Амністія назвала шлях мігрантів "одним із найнебезпечніших у світі". Хакоме провів 5 місяців, живучи в наметах і хибарах уздовж цього шляху, документуючи постійний потік мігрантів із Центральної Америки, що стали на довгий шлях до кращого життя.

    Далі
  • ОЛІГАРХИ «ВІДРОДЖУЮТЬ ТРАДИЦІЇ МЕЦЕНАТСТВА»

    ОЛІГАРХИ «ВІДРОДЖУЮТЬ ТРАДИЦІЇ МЕЦЕНАТСТВА»

    • Статті
    • 27/07/2010

    Анастасія РЯБЧУК

    «Столичний мер Леонід Черновецький оголосив 2008 рік Роком доброчинності в Києві», – читаємо на офіційному сайті Київської міської ради. «Безумовно, нинішня міська влада та Леонід Черновецький особисто й без того роблять чимало доброчинних справ. Але ми хочемо долучити до них якомога більше самих киян, насамперед заможних», – розповіла журналістам Ірена Кільчицька, голова організаційного комітету «з підготовки та проведення відповідних заходів» [1]. Насправді ж, українські олігархи («заможні кияни») і без ініціативи Черновецького вже давно навчилися грати у «проведення відповідних заходів», тому «рік доброчинності» просто більш чітко окреслює невтішні тенденції суспільної легітимації такого роду діяльності. Населення схвально сприймає щорічні акції «Благодійник року», численні статті про «відродження традицій меценатства» (скільки разів я зустрічала у пресі цю фразу-кліше) і навіть виявляє свою солідарність, висилаючи на благодійні фонди смс-ки чи перераховуючи останні копійки з пенсії. Ніби всі розуміють, що тому ж Пінчукові важливіший позитивний імідж на Заході серед інших капіталістів-благодійників, щоб його сприймали як легітимного «європейського» гравця (а не як напівдикого капіталіста з Третього світу), ніж якісь «духовні цінності» царської аристократії позаминулого століття. А втім ніхто не наважується написати «олігархи відроджують традиції меценатства», а пишуть у безособовій формі «відроджуються» (отак самі собою, невідомо як і з якого дива!) або з займенником «ми» – ніби ми всі маємо допомагати олігархам їх «відроджувати».

    Критичне ставлення до подібних проявів «доброчинності» зовсім не означає байдужості до соціальних проблем. Найпоширенішою реакцією на мої зауваження з цього приводу зазвичай є: «це краще, ніж якби вони нічого не робили» або «принаймні вони усвідомили необхідність соціальної відповідальності бізнесу»  (обурені співрозмовники не раз представляли мене ледь чи не бездушним тираном, який радше дозволить хворим дітям померти, аніж визнає можливість «позитивного внеску» олігархів чи мультинаціональних корпорацій у придбання необхідного медичного обладнання чи ліків). Потрібно дуже чітко показати, що одне зовсім не випливає з іншого, радше навпаки – саме «байдужість» до соціальних проблем дозволяє нам так некритично сприймати «відродження традицій меценатства» олігархами. Соціологічне розуміння витоків такого сплеску благодійних поривів серед вітчизняних економічних і політичних «еліт» видається мені доброю точкою відліку.

    Далі