Українська
Русский
Англійська
Одна из мелких популистских партий, претендующая на кусочек местной власти в нашем городе, называется «Экология и социальная защита». Как водится - ни к экологии, ни к социальной защите никакого отношения она не имеет.
Далі
Передмова до книжки Кирила Ткаченка «Від конкретного до загального: історія американського в'язня»
Расизм у США – що може бути більш затасканою і малоцікавою темою для мешканця Східної Європи? В нашому регіоні світу «лінчування негрів» давно стало іронічним мемом, що позначає якусь надуману, неіснуючу або неважливу і нерелевантну проблему, якою намагаються підмінити «справжню суть».
Далі
Шрами війни у моїй країні, Хорватії, є сильними та явними навіть через 15 років після того, як вона закінчилася. Насилля та ненависть знищили міжетнічну довіру, породивши страх та почуття образи, і для їхнього подолання потрібні десятки років. Післявоєнна нормалізація була обмеженою та відносною, значній меншості населення Хорватії та Сербії вдалося її уникнути.
Далі
Олексій РАДИНСЬКИЙ
Коли українсько-голландсько-німецький фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» показали в каннському конкурсі, преса всього світу була озадачена – щоб не сказати ошелешена. Дійсно, формальна структура цього фільму може заплутати найбільш загартованих глядачів: оповідь робить карколомні часові зигзаги, петляє навколо ключових сюжетних елементів, увесь час залишаючи за кадром, здавалося б, найважливіше – ланки між цими елементами, що дозволили б глядачу ідентифікуватися з ходом подій. Важко не згадати тут іще одного пострадянського enfant terrible Каннського кінофестивалю – Алєксєя Ґєрмана-старшого, котрий напередодні каннської прем’єри «Хрустальов, машину!» сидів у монтажній і вирізав із свого фільму все, що надавало його оповіді чіткої логіки (Лозниця теж завершував монтаж буквально перед початком фестивалю, а до конкурсу його фільм потрапив на підставі чорнового монтажу). Саме «Хрустальов, машину!», а не «Вантаж 200», постійно згадуваний в контексті «Щастя мого», може слугувати контрапунктом до цього фільму – не через подібність їхнього сприйняття в Каннах, а завдяки надпотужному посланню фільмів Лозниці та Ґєрмана, яке треба збирати по крихтах із їх розрізнених епізодів. Далі
Тамара ЗЛОБІНА
22 вересня у Києві відбувся Симпозіум «Морально-етичні аспекти штучного переривання вагітності», у рамках IV Національного конгресу з біоетики, за сприяння Національної академії наук України, Міністерства охорони здоров'я України та Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Ця подія та резолюція, ухвалена Симпозіумом (у якій йдеться про законодавчу заборону абортів і заохочення дошлюбної стриманості) спровокувала серію обурених публічних виступів. Епатажний прото-феміністський рух «Фемен» зірвав урочисте відкриття Конгресу, альтернативна точка зору була представлена інформаційними стендами від представництва фонду ім.Генріха Бьолля і ГО «Інсайт» з інформацією про репродуктивні і сексуальні права жінок та ЛГБТ. 23 вересня провели мирну демонстрацію на підтримку права жінки на вільний вибір і контроль над власним тілом. Постфактум критичні відгуки опублікували у «Дзеркалі тижня» Катерина Щоткіна та Галина Ярманова, на «Політкомі» уміщено аналіз Олени Світлицької. Однак застережливі голоси і апеляція до здорового глузду тонуть у хвилі консервативної реакції з пафосними гаслами, яка напрочуд швидко огортає українське суспільство. У ціннісної істерії кілька мотто – «тут тобі неєвропа», «гендер-гей = геноцид», «духовність та релігійність українського народу», «головне у житті жінки – діти». Перед загрозою демографічної кризи і старіння населення саме жінки стають основною мішенню святош – це їх «неправильні» життєві орієнтири і «небажання» мати дітей в усьому винні. Тому жінок слід «перевиховувати», «повертати у сім’ю», дбати про їх «духовне і фізичне здоров’я». Розмова, яка відбувається у квазі-моральній площині, з апеляцією до вигаданих «споконвічних цінностей» і за державні гроші, у перспективі веде до створення двох паралельних реальностей – добропорядно-лицемірного публічного дискурсу з «жінкою-матір’ю» на п’єдесталі і непривабливою буденністю (усе більш емансипованих) українських жінок, замкнутих поміж гендерними ідеалами національної «Берегині» і комодифікованої «Барбі», привалених тягарем домашньої роботи, виховання дітей та дискримінації (від прихованої до очевидної) у всіх сферах життя.
Заборона абортів з моральних міркувань напрочуд вигідна державі як корпорації, яка дбає про власні інтереси (накопичення і розподіл ресурсів між провладних еліт), а не про ефективне управління в інтересах усього суспільства. Риторика резолюції Симпозіуму симптоматична для неоконсерватизму, сексизму і клерикалізму сьогоднішньої влади. Українкам наразі не кажуть що «обов’язок кожної жінки – подарувати фюреру дитину» (нацистська пропаганда), однак про кухню як жіноче місце і реформи як не жіночу справу ми вже чули від Президента та Прем’єр-міністра. Ці тенденції вимагають не лише негайної критики, але й формування радикальних супротивних вимог. Однак спочатку про саму подію від очевидиць. Далі
Ми вітаємо відтворення матеріалів сайту (повністю або частково), якщо в них не внесено жодних змін чи доповнень за умови гіперпосилання на сторінку оригінальної публікації. Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено. Думка авторів може не збігатися з позицією редакції.
_scroll.jpg)
