• Моськи демократии

    Моськи демократии

    • Статті
    • 05/06/2009

    [caption id="" align="alignleft" width="350" caption=""Не розумію, яке відношення має зйомка кота до громадянської журналістики?""]Не розумію, яке відношення має зйомка кота до громадянської журналістики?[/caption] Денис ГОРБАЧ

    Украинские чиновники и капиталисты так и не поняли разницы между свободной прессой и собственными пиар-отделами

    Приближается День журналиста - в Украине его отмечают 6 июня. Предвкушая дежурные поздравления из разнообразных пресс-служб, хотелось бы напомнить, чего на самом деле журналисты ждут от власть имущих. Например, вместо панегириков «пишущей братии» получить хотя бы такую мелочь, как нормально функционирующее правовое поле для деятельности журналиста.

    Ч. 3 ст. 277 действующего Гражданского кодекса гласит: «Негативная информация, распространенная о лице, считается недостоверной, если лицо, ее распространившее, не докажет обратного». Пользуясь презумпцией невиновности (которая, кстати, в гражданском праве, в отличие от уголовного, вообще-то не действует), фигурант любого мало-мальски нелестного материала имеет полное право подавать в суд на автора и СМИ, в котором тот работает. Суд, как правило, признает факт нанесения ущерба чести, достоинству и деловой репутации, а редакция нередко ставится таким решением на грань выживания. Казалось бы, в чем проблема, если журналист располагает убедительными доказательствами того, что, например, условный чиновник Павел Иванович - вор и растратчик? Дело в том, что в Украине установлены ненормально высокие ставки судебных пошлин, к тому же с прогрессивной шкалой. Это приводит к следующей ситуации: «Какая-нибудь тварь подает иск на миллион баксов и платит пошлину, продажный суд удовлетворяет иск, а у журналиста банально нет денег на то, чтобы подать апелляцию: за право это сделать надо заплатить несколько десятков тысяч гривень», - объясняет киевский юрист Татьяна Монтян. Казалось бы, вопрос решается достаточно просто: максимально упростить и удешевить все судебные процедуры (от этого выиграют не только журналисты, а и все население). Но вот правительство Юлии Тимошенко как раз на днях решило зачем-то в восемь раз повысить сбор по делам о защите чести и достоинства. Это значит, что теперь журналисты в восемь раз неохотнее станут поднимать какие-то острые вопросы, рискуя обидеть сильных мира сего.

    Далі
  • Скромное предложение, имеющее целью не допустить, чтобы дети бедняков в Ирландии были в тягость своим родителям или своей родине, и, напротив, сделать их полезными для общества

    Скромное предложение, имеющее целью не допустить, чтобы дети бедняков в Ирландии были в тягость своим родителям или своей родине, и, напротив, сделать их полезными для общества

    • Статті
    • 05/06/2009

    "Скромна пропозиція" - сатиричний памфлет, який прославив Джонатана Свіфта не менше, ніж цикл книг про Гуллівера (також соціально-сатиричних, геть не дитячої літератури). Це класична пародія на поширені в той час прожекти "поліпшення життя", просякнуті меркантилістським духом раннього капіталізму: соціальне вимірюється кількісними показниками, а до уваги береться лише один аспект (наприклад, гола економіка) "в вакуумі"

    Далі
  • До якої антиутопії ми живемо найближче?

    До якої антиутопії ми живемо найближче?

    • Статті
    • 05/06/2009

    Кожна з антиутопій - це лише модель, доведена до логічного завершення. В житті існують не ідеали (в тому числі негативні), а поєднання взаємозаперечних рис. 

    Далі
  • ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ОБАМИ ЗАМОВЧУВАНА БАНДА ВІЙСЬКОВИХ ГОЛОВОРІЗІВ І ДОСІ ЗНУЩАЄТЬСЯ НАД В’ЯЗНЯМИ ГУАНТАНАМО

    ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ОБАМИ ЗАМОВЧУВАНА БАНДА ВІЙСЬКОВИХ ГОЛОВОРІЗІВ І ДОСІ ЗНУЩАЄТЬСЯ НАД В’ЯЗНЯМИ ГУАНТАНАМО

    • Статті
    • 04/06/2009

    Джеремі СКЕЙГІЛ

    В «чорносорочечників» Ґуантанамо стало повсякденною практикою тероризувати в'язнів, ламаючи їм кістки, виколюючи очі, чавлячи яєчка та «купаючи» у хімікатах.

    В той час, як адміністрація Обами продовжує боротися із оприлюдненням близько 2 000 фотографій, які безсумнівно свідчать про знущання американських військових над в'язнями в Іраку та Афганістані, завдяки іспанському розслідуванню, яке зараз триває, вимальовуються жахливі деталі портрету катувань в та поза Ґуантанамо. Серед них: «удари по яєчках», «утримання під землею в суцільній темряві протягом трьох тижнів без їжі та сну», «уколи із 'хворобою собачої кісти'», «обмазування фекаліями» та «тортури водою». Згідно з розслідуванням, всі катування відбувалися «під керівництвом американського військового персоналу», а іноді й у супроводі медичних спеціалістів.

    Але важливіше те, що це розслідування вперше звернуло серйозну увагу на відому, але рідко обговорювану банду головорізів, яку сформували США, аби придушити насиллям найменший опір в'язнів Ґуантанамо.

    Ця сила офіційно відома як Сили швидкого реагування (IRF, Immediate Reaction Force), або ж Сили надзвичайного реагування, але всередині Ґуантанамо в'язні її називають Сили крайнього придушення. Попри опубліковані обіцянки Барака Обами закрити табір для полонених та припинити тортури - та аналіз юристів-спеціалістів із прав людини, які називають дії цих сил нелегальними - СШР продовжують активну діяльність у Ґуантанамо.

    Далі
  • Чому читати «Капітал» сьогодні?

    Чому читати «Капітал» сьогодні?

    • Статті
    • 02/06/2009

    Зовсім не є самозрозумілим, що сьогодні потрібно інтенсивно читати «Капітал». Перший том вийшов 1867 року, тобто 140 років тому. Цілком виправдане питання, чи викладений у цій книзі аналіз сьогодні взагалі актуальний. Хіба відтоді не змінилося багато чого?

    Далі
  • Мають очі, щоб не бачити:  Парадокси критичного мистецтва в Україні

    Мають очі, щоб не бачити: Парадокси критичного мистецтва в Україні

    • Статті
    • 01/06/2009

    seance1Олексій РАДИНСЬКИЙ Центр візуальної культури

    Словосполучення «соціально-критичне мистецтво» є симптомом поточної художньої ситуації в Україні. З одного боку, протягом п'яти останніх років кількість художніх практик, що позиціюють себе як «критичні» стосовно панівного соціального ладу, невпинно зростає. З іншого, спроби запровадити певні форми «політичності» до, здавалося б, принципово «аполітичного» локального художнього контексту призвели до виникнення цілої серії парадоксальних ситуацій. Через нездатність помислити власну внутрішню суперечливість ці практики підважують не стільки «систему», на яку спрямовані, скільки власний статус у соціальному полі.

    Попри численні заяви про те, що «соціально-критичне» мистецтво в Україні лише зароджується і ми є свідками цього процесу, важко не помітити, що цей напрямок уже встиг перетворитися на мейнстримну форму, практично обов'язкову для легітимізації власних проектів новим поколінням українських художників. Якщо їхні попередники, котрі гуртувалися довкола «соросівського» дискурсу про сучасне мистецтво, з нав'язливою впертістю вказували в анотаціях до власних проектів, що вони не пропонують жодних конкретних відповідей на поставлені питання, жодних, боронь боже, готових рецептів та шляхів виходу із поточної ситуації, то для теперішнього покоління ця мантра змінилася на протилежну. Тепер, щоб легітимізувати свій проект в очах спільноти, художник віддає перевагу твердженню, що його творчість безкомпромісно критикує суспільство споживання, неоліберальну ідеологію чи бездарність української художньої ситуації. Але наскільки ефективною може бути така критика?

    Далі