Італія (7)

Новые левые на Западе: Корбин, Сандерс, Ципрас и компания

• Статті
• 29/03/2017

Оппозиция не спешила возникнуть в развитых экономиках после краха 2008 года, и можно догадаться отчего. Рабочие движения долго удавалось сдерживать.

Далі

Інтелектуали й антифашизм. За критичну історизацію

• Статті
• 09/05/2015

Сьогодні ми спостерігаємо парадоксальне і тривожне явище: піднесення політичних рухів фашистського штибу на європейських просторах (від Франції до Італії, від Бельгії до Австрії і далі) супроводжується всередині інтелектуальних кіл широкою кампанією з дискредитації всієї традиції антифашизму.

Далі

ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ВІД ЛЕНІНІЗМУ? Нові європейські ліві партії в історичній перспективі

• Статті
• 08/12/2014

Далі

ЛЕВЫЕ В НОВОМ ЕВРОПАРЛАМЕНТЕ

• Статті
• 26/08/2014

22-25 мая 2014 года прошли очередные выборы в Европарламент. Вопреки ожиданиям, консервативные правоцентристские силы, объединенные в Европейскую народную партию, хоть и понесли электоральные потери, но сохранили первое место по итогам выборов (а, следовательно, и пост председателя Еврокомиссии — только вместо Баррозу будет Жан-Клод Юнкер). Социал-демократы, уже давно не представляющие какой-либо альтернативы неолиберальному капитализму, не смогли воспользоваться очевидными провалами своих основных конкурентов. Правоконсервативные и ультраправые евроскептики нарастили свое присутствие, но не столь драматично, как это в «сенсационном» ключе подавали СМИ. К тому же, следует помнить о традиционно крайне низкой явке на общеевропейских выборах — благодаря такому абсентеизму партии типа Партии независимости Великобритании и Национального фронта во Франции, упирающие на критику европейской интеграции как таковой, получают на них больший процент голосов, чем на национальных выборах. Не имея иллюзий ни о реальных возможностях Европарламента, ни о парламентской борьбе как таковой, все же остановимся на результатах выборов для левых (под «левыми» будем подразумевать партии демократических социалистов и коммунистов, занимающих позиции левее нынешних социал-демократов из фракции «Прогрессивного альянса социалистов и демократов») — ведь на них, в той или иной степени, отобразилась и динамика непарламентской активности, и влияние идей антикапиталистических левых в обществе. Далі

Ділан Райлі: «Ми називаємо щось “громадянським суспільством”, коли воно нам подобається, а як ні — то шукаємо якусь іншу назву»

• Слайдер
• 20/12/2013

Як щодо відносної важливості інших факторів, що, можливо, також сприяли постанню фашизму у міжвоєнній Західній Європі: економічна ситуація, авторитарні традиції, поразка революційних соціалістичних рухів? У своїй книзі я намагаюся розглянути інші, більш стандартні пояснення. Які саме? У марксистській традиції існують два види пояснень, що походять з аналізу двох прикладів фашизму: італійського досвіду відсталого другорядного капіталістичного суспільства та слабкої буржуазії 20-х років і німецького досвіду 30-х років як вираження граничної кризи капіталізму. Тож маємо два практично несумісні підходи. Ґрамшіанська ж теорія пропонує підхід, що об’єднує як італійський, так і німецький випадки: тут важливим є не стільки загальне явище відсталості культурних традицій та авторитаризм як такий, скільки питання гегемонії. В обох випадках панівні класи не змогли адекватно впоратись зі швидкою соціальною мобілізацією. Причини дуже різні: в Італії це були регіоналізм та внутрішня фрагментація панівного класу, в Німеччині ж — велетенська напруга між економікою швидкого розвитку та доволі відсталою і хиткою політичною структурою. Я думаю, що запропонований Ґрамші підхід кращий за будь-які економічні пояснення. Кажучи це, я не хотів би применшувати важливість світової економічної кризи 1930-х, але ж першу хвилю фашизму 1920-х років так не поясниш.

Далі

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕЗАРИЗМ

• Слайдер
• 16/12/2013

Коли 12 жовтня минулого року Європейському Союзу вручили Нобелівську премію миру, що то було — гірка іронія, заохочення чи епітафія? Такий вибір бентежить, адже саме тоді Європейський центральний банк та брюссельська комісія розгорнули бюджетну війну проти багатьох своїх країн-членів... У будь-якому разі, в світлі останніх подій варто повернутися до роздумів про природу політичного режиму ЄС. «Коли ми кинемо кристал на підлогу, він розіб’ється, проте не довільно, а розпадеться за властивими йому лініями розколу на фрагменти, обриси яких, хоч і невидні, вже були визначені наперед структурою кристала». Так Зиґмунд Фройд у 1930-х роках говорить про людей із душевними недугами, але це зауваження цілком прийнятне й до недуг політичних. Одна з найпримітніших серед них — Європейський Союз із внутрішньо тріснутою й надбитою структурою. Далі