• ГУСИ І РЕВОЛЮЦІЯ

    ГУСИ І РЕВОЛЮЦІЯ

    • Статті
    • 11/10/2010

    Анастасія РЯБЧУК

    «Звідки ти така взялася?» - питають мене бабусі на автобусній зупинці села Матіївка коло Батурина. Я посміхаюся - трохи дивно бути об’єктом цікавості, адже я ніколи не жила у справжньому селі, де усі все про всіх знають, а звикла до анонімності великого міста. Але мені ця цікавість подобається і я весело розповідаю, що приїхала в гості до Кості Москальця. «А, це той, шо поет?» Знову посміхаюся - у гостях у поета я теж ніколи не була! І відчуваю, що мені тут подобається: бо я в селі, де живе поет.

    Це відчуття мене дивує. Взагалі я ніколи не любила ані сільської ідилії, ані поезії. Слідом за Марксом я більш схильна говорити про «ідіотизм» сільського життя, згадуючи шкільні канікули у бабусиному селищі біля руїн збанкрутілого шкірзаводу, колишні робітники якого один за одним спивалися і помирали, а молодь цілими днями нудилася, лузала «сємєчки» і грала в карти, чекаючи вечора, щоб вирядитися у «модний» одяг і піти «в центр» на дискотеку.

    Там же «на селі» у мене виробилася алергія до поезії. Малою я любила римувати і писала про все на світі. Якось, на замовлення бабусі сіла писати про нашу річку Трубіж для районної газети. «Напиши про Трубайло, це ж древня річка, її і Шевченко в “Гайдамаках” оспівав!» І я написала – правда, під впливом не «Гайдамаків», а уроку з ботаніки:

    Я купалась у Трубайлі Найпростіших там без меж І амеб, і інфузорій, І евглен зелених теж.

    Але хоч я і не люблю села і поезії, я люблю селян і поетів.

    Далі
  • ПАРК КОНФЛІКТІВ: Боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства

    ПАРК КОНФЛІКТІВ: Боротьба в парку Горького як дзеркало харківського суспільства

    • Статті
    • 06/09/2010

    Олексій ВЄДРОВ

    2 вересня нагадав про себе призабутий за літо, певно, всіма, крім харків’ян(ок), конфлікт з приводу будівництва дороги в харківському лісопарку. Міліціонери, в тому числі з підрозділу «Беркут» затримали близько 30 людей, що поширювали агітаційні листівки «Большая брехня», які містять критику дій міської влади. Затримання відбувалося під різними приводами: когось начебто підозрювали в зберіганні наркотиків, когось на словах звинувачували в громадських заворушеннях, а подеколи «правоохоронці» навіть не завдавали собі клопоту пояснити, за що забирають людину. У відділках міліції та просто в міліцейських машинах з затриманими проводили роз’яснювальні бесіди, застерігаючи їх від участі в громадських акціях. Невдовзі активісток і активістів випустили, не висунувши в результаті жодного офіційного звинувачення, не склавши адміністративних протоколів. У затриманих міліція конфіскувала листівки, не маючи на це жодних підстав і не пояснюючи, що ж такого протизаконного вони містять.

    Мало хто сумнівається, що перед харківською міліцію було поставлено завдання залякати тих, хто насмілюється протестувати проти сваволі місцевої влади.

    Цьому інциденту передувало інше свавілля міліції, а саме… Та про це нижче, бо ж на початку треба змалювати контекст і поглянути на цьогорічну історію навколо лісопарку загалом, аби зрозуміти, що ж викликало незадоволення харків’ян(ок) та незадоволення харківської влади їхнім незадоволенням.

    Конфлікт цей є багатошаровим, можливо, треба було б навіть казати «конфлікти» у множині. Протистояння навколо лісопарку – це цілий вузол конфліктів, точка перетину багатьох силових ліній. Ідеться про:

    • боротьбу за збереження природного середовища;
    • класове протистояння;
    • боротьбу проти виникнення поліцейської держави;
    • поділ міського громадського простору;
    • конфлікт поміж «біло-блакитним» та «помаранчевим» таборами;
    • намагання створити «ефективну вертикаль» влади на міському рівні та опір цим спробам.
    Далі
  • ЮЛІЯ НУЗБАН: «Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ»

    ЮЛІЯ НУЗБАН: «Українська пенітенціарна система потребує ґрунтовних та всеохопних реформ»

    • Права людини
    • 30/08/2010

    Інтерв’ю з Юлією Нузбан, стажеркою Міжнародного кримінального суду (Гаага), магістром міжнародного права Університету Амстердама, членкинею Міжнародної Амністії в Україні з 2005 по 2009 роки.  Розмовляла Тамара Марценюк.

    - Як би Ви описали основні проблеми пенітенціарної системи в Україні?

    - Українська пенітенціарна система налічує 183 установи та близько 146 тис. в'язнів. Їй характерне недостатнє фінансування, грубі порушення прав людини та невідповідність міжнародним стандартам. Рік за роком потреби установ виконання покарань та слідчих ізоляторів фінансуються менш аніж наполовину. Задекларовані правила не виконуються, а недостатньо чітка законодавча база не сприяє нормальному функціонуванню карної системи. Персонал часто зловживає своїм посадовим становищем, не вміє працювати із в'язнями та не знає вимог міжнародних стандартів. Натомість, спостерігається відтік кваліфікованих кадрів. Досі не завершено процес передачі управління пенітенціарною системою Міністерству юстиції України, про що неодноразово наголошували міжнародні організації. Але ж це зобов'язання український уряд мав виконати ще понад десять років тому (до кінця 1998 року) згідно із Висновком Парламентської Асамблеї Ради Європи  N 190 (1995). Українська пенітенціарна система вимагає грунтовних та всеохоплюючих реформ, проте значною мірою досі залишається консервативною та закритою до змін.

    Далі
  • ОЛІГАРХИ «ВІДРОДЖУЮТЬ ТРАДИЦІЇ МЕЦЕНАТСТВА»

    ОЛІГАРХИ «ВІДРОДЖУЮТЬ ТРАДИЦІЇ МЕЦЕНАТСТВА»

    • Статті
    • 27/07/2010

    Анастасія РЯБЧУК

    «Столичний мер Леонід Черновецький оголосив 2008 рік Роком доброчинності в Києві», – читаємо на офіційному сайті Київської міської ради. «Безумовно, нинішня міська влада та Леонід Черновецький особисто й без того роблять чимало доброчинних справ. Але ми хочемо долучити до них якомога більше самих киян, насамперед заможних», – розповіла журналістам Ірена Кільчицька, голова організаційного комітету «з підготовки та проведення відповідних заходів» [1]. Насправді ж, українські олігархи («заможні кияни») і без ініціативи Черновецького вже давно навчилися грати у «проведення відповідних заходів», тому «рік доброчинності» просто більш чітко окреслює невтішні тенденції суспільної легітимації такого роду діяльності. Населення схвально сприймає щорічні акції «Благодійник року», численні статті про «відродження традицій меценатства» (скільки разів я зустрічала у пресі цю фразу-кліше) і навіть виявляє свою солідарність, висилаючи на благодійні фонди смс-ки чи перераховуючи останні копійки з пенсії. Ніби всі розуміють, що тому ж Пінчукові важливіший позитивний імідж на Заході серед інших капіталістів-благодійників, щоб його сприймали як легітимного «європейського» гравця (а не як напівдикого капіталіста з Третього світу), ніж якісь «духовні цінності» царської аристократії позаминулого століття. А втім ніхто не наважується написати «олігархи відроджують традиції меценатства», а пишуть у безособовій формі «відроджуються» (отак самі собою, невідомо як і з якого дива!) або з займенником «ми» – ніби ми всі маємо допомагати олігархам їх «відроджувати».

    Критичне ставлення до подібних проявів «доброчинності» зовсім не означає байдужості до соціальних проблем. Найпоширенішою реакцією на мої зауваження з цього приводу зазвичай є: «це краще, ніж якби вони нічого не робили» або «принаймні вони усвідомили необхідність соціальної відповідальності бізнесу»  (обурені співрозмовники не раз представляли мене ледь чи не бездушним тираном, який радше дозволить хворим дітям померти, аніж визнає можливість «позитивного внеску» олігархів чи мультинаціональних корпорацій у придбання необхідного медичного обладнання чи ліків). Потрібно дуже чітко показати, що одне зовсім не випливає з іншого, радше навпаки – саме «байдужість» до соціальних проблем дозволяє нам так некритично сприймати «відродження традицій меценатства» олігархами. Соціологічне розуміння витоків такого сплеску благодійних поривів серед вітчизняних економічних і політичних «еліт» видається мені доброю точкою відліку.

    Далі
  • Колізії невизнання: до перепрочитання «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Івана Дзюби

    Колізії невизнання: до перепрочитання «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Івана Дзюби

    • Статті
    • 28/06/2010

    Стосунки «нових лівих» із національним питанням залишаються дещо дивними. З одного боку, вони претендують на такий порядок денний, який зосереджувався би не на тих проблемах, які опиняються в центрі уваги парламенту й медій. З іншого боку, як не дивно, найбільш гарячі внутрішні дискусії лівих, за моїми спостереженнями, розгортаються саме навколо «медійних» питань (Голодомору, Чорноморського флоту і т.ін.), причому дискусії лежать здебільшого в площині «а чи варто взагалі лівим обговорювати це питання, чи є воно важливим для них?»

    Далі
  • ГУДИТ КАК УЛЕЙ

    ГУДИТ КАК УЛЕЙ

    • Статті
    • 30/04/2010

    master_genie

    С приближением Международного дня солидарности трудящихся, да еще и на фоне бурных протестов в европейских странах и продолжающегося кризиса в нашей стране, означенные трудящиеся начинают и у нас занимать все более активную жизненную позицию. В конце апреля прошла всеукраинская акция протеста против антирабочего проекта Трудового кодекса, а Первомай леворадикалы и профсоюзные деятели намерены отметить не шашлыками, а масштабными акциями с антикапиталистическими лозунгами. В то же время, либеральные идеологи утверждают, что украинские трудящиеся и без того живут, дескать, слишком хорошо: по их словам, рост доходов наемных работников в предкризисные годы опережал рост производительности труда. Этим они оправдывают «антикризисные реформы», сводящиеся к снижению доходов населения. На самом деле, ситуация обстоит немного по-другому. Далі