• Український капіталізм і русифікація

    Український капіталізм і русифікація

    • Статті
    • 02/07/2010

    Під час прес-конференції тризубівцям вдалося перекинути стіл та втекти. Коли прес-конференцію відновили, «захисники» української мови тишком повернулися та ще раз перекинули стола. Вдруге втекти їм не поталанило – довелося пояснювати свої дії зацікавленим журналістам.

    Далі
  • Колізії невизнання: до перепрочитання «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Івана Дзюби

    Колізії невизнання: до перепрочитання «Інтернаціоналізму чи русифікації?» Івана Дзюби

    • Статті
    • 28/06/2010

    Стосунки «нових лівих» із національним питанням залишаються дещо дивними. З одного боку, вони претендують на такий порядок денний, який зосереджувався би не на тих проблемах, які опиняються в центрі уваги парламенту й медій. З іншого боку, як не дивно, найбільш гарячі внутрішні дискусії лівих, за моїми спостереженнями, розгортаються саме навколо «медійних» питань (Голодомору, Чорноморського флоту і т.ін.), причому дискусії лежать здебільшого в площині «а чи варто взагалі лівим обговорювати це питання, чи є воно важливим для них?»

    Далі
  • МАКСИМ БУТКЕВИЧ: «Формується образ мігранта як загрози національній безпеці»

    МАКСИМ БУТКЕВИЧ: «Формується образ мігранта як загрози національній безпеці»

    • Статті
    • 25/05/2010

    Інтерв'ю з Максимом БУТКЕВИЧЕМ, координатором проекту «Без кордонів» Центру «Соціальна дія», старшим викладачем Школи журналістики Національного університету «Києво-Могилянська академія». Розмовляв Олександр ШПИГУНОВ.

    Наскільки криміналізація міграції є поширеною в українському суспільстві? І чому це явище існує?

    Проблема почала криміналізуватися у контексті боротьби із нелегальною міграцією. Ця «боротьба» з одного боку стала слоганом частини політичних сил, а з іншого – вимогою, яку до України висуває Європейський Союз. Тому що на даний момент, після останнього розширення ЄС, а потім і Шенгенської зони, Україна стала прикордонним фільтром, буфером для убезпечення Євросоюзу від притоку «непотрібних» людей. «Непотрібних» – це жорстко, але власне, так воно і звучить. Крім посилення східного кордону ЄС, існує низка програм з боку Євросоюзу, скерованих на зміцнення структур, які би протидіяли нелегальній імміграції, у самій Україні. Це  допомога українським прикордонникам, угода про реадмісію, будівництво нових центрів тимчасового утримання нелегальних мігрантів за кошти ЄС тощо.

    Власне, оці два паралельні процеси: з одного боку – кампанія проти нелегальної міграції, яка почасти набуває форми істерії, з іншого – тиск із боку структур ЄС – і спричинили просування цієї теми дедалі більше.

    Далі
  • ЛУКАВЫЕ ЦИФРЫ И ОБМАНЧИВЫЕ ТЕОРИИ: о некоторых современных подходах к изучению мигрантов

    ЛУКАВЫЕ ЦИФРЫ И ОБМАНЧИВЫЕ ТЕОРИИ: о некоторых современных подходах к изучению мигрантов

    • Статті
    • 18/04/2010

    Виктор ШНИРЕЛЬМАН

    Лет пятнадцать назад как в научных публикациях, так и в СМИ появились рассуждения о неком «пороге толерантности» или «пороге конфликтности», который грозит общественной стабильности. Речь шла о том, что превышение долей мигрантов определённого, якобы строго установленного предела неминуемо ведёт к резкому всплеску ксенофобии и росту преступности и физического насилия. Эта идея, похоже, поразила воображение некоторых журналистов. Так, московский журналист со ссылкой на «данные ООН» пугал читателей порогом в 10% «чужаков», достижение которого якобы грозило катастрофой[1]. Затем эту же информацию воспроизвёл его коллега, обеспокоенный ростом числа мигрантов, что для него безусловно означало рост преступности[2]. Спустя ещё некоторое время «порог конфликтности» снова появился в газете, но на этот раз он был оценен уже в 5%[3].

    Такие цифры полюбились чиновникам, занимающимся миграционной политикой. Например, в 1994 году ответственный работник Управления Федеральной службы контрразведки по Краснодарскому краю, узнавший о «пороге терпимости» от местного эксперта, был убеждён в том, что «в мировой практике прыжок за 15 процентов беженцев и вынужденных переселенцев означает наступление серьёзных негативных социально-политических последствий». В его устах это звучало призывом к ужесточению миграционного контроля, ибо, как он утверждал, на Кубани число таких мигрантов уже достигло 13%[4]. Социолог М.В. Савва, занимавший в первой половине 1990-х годов должность начальника Управления по делам национальностей и вопросам миграции администрации Краснодарского края, упоминал о том же «пороге», опасаясь, что из-за высоких темпов миграции в крае через десять лет каждый пятый будет мигрантом, и призывал «защитить край» от «избыточных мигрантов»[5]. В декабре 2004 года из-под пера краснодарских законодателей вышел документ, где угрозой местной безопасности назывались компактно проживающие этнические общины, по своей численности «превышающие пятнадцатипроцентный предел конфликтности»[6]. Поэтому неудивительно, что в ходе опроса экспертов, проводившегося в 2004 году в Южном федеральном округе, некоторые из них также апеллировали к «критической массе» мигрантов, определяя её в 10-15% и называя опасной[7]. Ссылки на значительно завышенные и неправдоподобные показатели миграции порождали у населения тревоги за будущее края и помогали местным чиновникам и законодателям принимать более жёсткие миграционные правила[8].

    Далі
  • ВОНИ БАЛАКАЮТЬ. ВОНА — ПРАЦЮЄ

    ВОНИ БАЛАКАЮТЬ. ВОНА — ПРАЦЮЄ

    • Статті
    • 14/04/2010

    [info]volontariste

    Габор Вона, лідер крайньо правої партії Рух за кращу Угорщину, або, простіше, Йоббік, справді не сидить, склавши руки. Як і вся його команда, що домоглась фантастичного електорального успіху. Тепер, з огляду на підсумки першого туру парламентських виборів,  Вона може сісти за написання потенційного бестселеру «Як створити ультраправу партію, за яку через 7 років голосуватиме кожен шостий, для чайників».

    Якихось два роки тому в таку цифру — 16,7% — мало хто б повірив. На початку 2008 р. партію називали «маленькою», а навесні того ж року ще можна було самовпевнено писати про те, що «електоральна підтримка ультраправих не буде істотньо більшою, ніж стабільні 3-4%». Склалося так, що значно більшу увагу журналісти приділяли її парамілітарному крилу — Угорській гвардії, яка була створена «для фізичної та духовної самооборони» угорської нації у серпні 2007 р. Тоді, у замку Буда, 56 чоловіків (число, що символізує революцію 1956 р.) були посвячені на членство колишнім міністром оборони,  а три священики, з католицької, кальвіністської та євангелістської церков, благословили прапор. Одягнені у чорні чоботи, чорні брюки, чорні жилетки без рукавів, чорні кашкети та білі сорочки, «гвардійці» своїм виглядом відсилали до архетипу класичного фашистського парамілітарного загону, а «прапор Арпада», центральний елемент організаційної символіки, використовувався до того фашистською Партією схрещених стріл.

    Далі
  • КТО ТАКИЕ «БЕЛЫЕ ЛЮДИ»?

    КТО ТАКИЕ «БЕЛЫЕ ЛЮДИ»?

    • Статті
    • 08/04/2010

    Линда ГОРДОН

    Рецензия на THE HISTORY OF WHITE PEOPLE By Nell Irvin Painter. Illustrated. 496 pp. W. W. Norton & Company.

    Заголовок новой книги Нелл Ирвин Пейнтер – «История белых людей» - является провокацией сразу по нескольким причинам: эта монументальная претенциозность и абсурдная грандиозность должны напомнить нам о том, что белые считали заголовок «История черных людей» совершенно разумным. Тем не менее, заголовок совершенно точно отражает содержание книги, которая рассматривает характеристики светлокожих людей, которых мы сегодня зовем «белыми», начиная с древних скифов. Тем, кто еще не в курсе, насколько поменялись эти характеристики, стоит напомнить, что ваше зрительное восприятие никогда не было основанием для расовой номенклатуры.

    Некоторые древние описания народов признавали цвет их кожи, например, древние греки отмечали, что «варварские» северные народы, скифы и кельты, обладают ненормально светлым (по сравнению с греками) цветом кожи. Однако большинство людей древности считали главными этническими отличиями особенности культуры, а не внешнего облика, хотя в целом необычно светлая кожа считалась признаком низкой цивилизованности. Столетия спустя европейские путешественники отмечали светлокожесть черкесских или кавказских племен, как признак людей, которые подходят только для рабства, и одновременно описывали черкесских рабынь как несравненных красавиц. Такая экзотизация и сексуализация женщин из предположительно низших «рас» имеет длительную и непрерывную историю в расовом мышлении, просто сегодня аналогичные процессы направлены на женщин с более темным цветом кожи.

    Далі