Нова освітня політика: якість та рівний доступ?

Вікторія Мулявка

У кризових умовах найбільше потерпає «витратна» сфера, адже за неоліберальної економіки першою реакцією влади на падіння рівня ВВП є політика жорсткої економії, а не пошук механізмів розширення державних видатків, – нащо, зрештою, шукати складніших шляхів? Якщо у суспільствах із більш розвиненою економікою і натяком на welfare state ¹ існує практика соціального опору затягуванню пасків, що може сприяти хоча б реформізму, то в українських реаліях перехід до неоліберальних механізмів регулювання сприймається ледь не з захватом, і нова влада подає його в старій обгортці «покращення». Це, зрештою, ще більше ніж реформізм перешкоджає перспективі будь-яких трансформацій суспільства на засадах соціальної справедливості, бо навіщо змінювати несправедливі правила гри, якщо можна під них підлаштуватися, видаючи їх за зміни на краще?

У ситуації з освітньою сферою найбільше вражає навіть не зміст реформ, а обгортка, у якій їх подають суспільству. Зокрема, звіт діяльності МОН за 2015 рік має промовисту назву: Нова освітня політика: якість та рівний доступ до освіти і науки, що не може не викликати низки запитань. Наприклад, чи можна назвати нац-патріотичний curriculum ² із вишиванками на уроках геометрії покращенням якості, а поступове згортання діяльності «неперспективних навчальних закладів» забезпеченням рівного доступу до освіти?

Загалом, на думку урядовців, «боротьба за якість освіти неможлива без закриття тих навчальних закладів, які не забезпечують належну якість». Дискурсом покращення якості принципом «немає закладу з поганими умовами навчання – немає проблеми» просякнуто й звіт діяльності міністерства за останній рік, у якому, серед інших досягнень Нової освітньої політики, МОН називає оптимізацію шкільної мережі та припинення діяльності 80 ВНЗ та філій.

Покращення чи пристосування?

«Нова освітня політика» є цілком сподіваною реакцією на структурні умови, що склалися в українському суспільстві останніми роками. Економічна та політична нестабільність так чи інакше позначається на інших інституціях, зокрема на освітній. У контексті війни та кризи найпростіший шлях освітніх реформ – перейняти принцип неоліберальної економіки ones who do well are rewarded and the ones who not do well are not, ³ підлаштовуючись під панівну ідеологію й затягування пасків.

Інший шлях – відстоювання необхідності змін, що відповідали б суспільним інтересам (а не прагненню владної верхівки нав’язати панівний дискурс і оптимізувати розподіл держвидатків), у публічному дискурсі взагалі не розглядається як можливий. Освітні трансформації сприймаються як такі, що мають відповідати вихідним умовам (браку державного фінансування, воєнним діям, вимогам ринку праці), а не спрямовуватися на зміни цього несприятливого контексту.

Простіше кажучи, управлінці ставлять собі за мету максимально оптимізувати витрати в умовах скорочення бюджету, стимулюючи розвиток найбільш перспективних навчальних закладів і їхніх вихованців, замість того щоб вирішувати проблеми закладів із низькою якістю освіти. Освітні програми, у свою чергу, мають підлаштовуватися під вимоги ринку праці, хоча це, мабуть, єдина сфера в Україні, у якій ситуація ще гірша, ніж із освітою, і в ідеалі варто було б перейматися механізмами створення нових робочих місць для випускників ВНЗ, а не скороченням кількості отримувачів дипломів, «бо ринок все одно не готовий їх прийняти».

Доступна освіта якраз може бути тим рушійним механізмом, що сприятиме суспільним перетворенням у бік подолання соціально-економічної нерівності та забезпечення сталого економічного розвитку, покращення макроекономічних показників через інвестиції у людський капітал. Звісно, такі трансформації потребують усвідомлення необхідності розширювати доступ до якісної освіти (за приклад тут можна взяти масифікацію вищої освіти у Східній Азії) і низової активності у відстоюванні права на безкоштовне навчання в рівних умовах.

Не меншою мірою залежать позитивні зміни і від послідовних та цілеспрямованих дій влади, спрямованих на покращення якості освітніх послуг без звуження доступу до освіти, – так, щоб не залишати за її межами найбільш знедолених (тут можна звернутися до фінського досвіду освітніх реформ). Однак в українських реаліях «якість і рівний доступ» швидше нагадує рекламний слоган, ніж відповідає реальним завданням освітньої політики.

Підвищення якості за рахунок скорочення доступу

Питання, чи конче потрібні Україні ВНЗ в наявній кількості, є досить дискусійним. Хоча, на моє глибоке переконання, університетів не може бути забагато, в українському контексті ситуація справді є неоднозначною, адже після розпаду Радянського Союзу мережа ВНЗ розросталася здебільшого за рахунок приватних інституцій, що не вирізняються особливою якістю освіти. Як показують статистичні дані, у 1990/91 навчальному році в Україні налічувалося 142 заклади ІІІ-ІV рівня акредитації, тоді як у 2014/2015 їх кількість сягнула 277 ⁴. за роки незалежності з’явилося 126 приватних закладів.

Найбільшої кількості навчальних закладів ІІІ-ІV рівня акредитації українська система вищої освіти досягла у 2008/2009 році (353). Процес скорочення ВНЗ не є новаторством нової влади, курс на оптимізацію розпочав ще Дмитро Табачник. Однак попередній міністр пояснював це необхідністю скорочення витрат держбюджету, а нова влада вважає припинення діяльності ВНЗ своїм досягненням у боротьбі за якість освіти.

Варто враховувати, що скорочення кількості навчальних закладів супроводжується і скороченням кількості здобувачів дипломів про вищу освіту. Навіть якщо не брати до уваги 2014/2015 навчальний рік (адже різке зменшення кількості й ВНЗ, і студентів у ці роки пов’язано зі втратою контролю української влади над Кримом і східними територіями), загалом студентів ВНЗ III-IV рівня акредитації у період із 2008 по 2014 рік стало менше на 27%.

Практика оптимізації мережі вищих навчальних закладів супроводжується не лише позбавленням ліцензії сумнівних приватних ВНЗ, а й приєднанням менших за обсягом державних університетів до навчальних закладів із потужнішою матеріально-технічною базою. Варто хоча б згадати ситуацію з об’єднанням Буковинського державного фінансово-економічного університету з ЧНУ імені Юрія Федьковича, що викликало хвилю обурення академічної спільноти. Незважаючи на гучність розголосу, цей випадок не є першим прецедентом, укрупнення університетів уже відбувалися у Києві та Львові, і МОН обіцяє не зупинятися на досягнутому.

Для цьогорічних студентів бюджетної форми навчання ліквідація університетів є радше перевагою, адже дає можливість навчатися державним коштом у престижнішому університеті (чого не скажеш про викладачів і працівників ВНЗ, яким ніхто не гарантує збереження робочих місць). Однак і збереження державних місць за цьогорічними вступниками не гарантує відсутності скорочення фінансування на наступний рік.

До прикладу, якщо всіх студентів БДФУ цього року буде переведено на державне навчання до відповідних факультетів ЧНУ, то кількість бюджетних місць для абітурієнтів наступного року навряд зможе компенсувати закриття менш престижного університету. Важливо розуміти, що ВНЗ із нижчим прохідним балом відповідають на потребу в отриманні вищої освіти випускників шкіл, що через структурні умови мали гірші можливості підготуватися до ЗНО. У свою чергу, навчальні заклади в невеликих містах забезпечують доступ до вищої освіти абітурієнтам, чиї батьки не можуть фінансувати переїзд і проживання у великому місті навіть за умови, що дитина має достатній рівень знань для вступу до престижного обласного чи столичного університету.

У 2016 році МОН планує стимулювати розвиток більш престижних ВНЗ ще й за рахунок упровадження нового підходу до розподілу фінансування: «буде розроблено механізм, згідно з яким кількість місць державного замовлення буде збільшено в тих ВНЗ, до яких надійде більша кількість заявок від абітурієнтів із найвищими балами». За соціологічними дослідженнями, успішність складання ЗНО і нині суттєво залежить від місця проживання дитини, типу школи, у якій вона навчається, і культурного та економічного капіталу сім’ї. Крім того, як показує опитування громадської думки, із твердженням «вища освіта дає всім рівні можливості навчатися безплатно» не згодні 63% населення. Освітня політика підтримки обраних призведе не лише до скорочення кількості студентів, а й до збільшення залежності доступу до освіти від соціально-економічного походження.

Необґрунтованим є й аргумент прихильників оптимізації «навіщо стільки університетів, у нас і так забагато випускників ВНЗ». Згідно зі статистичними даними, відсоток людей із вищою освітою в Україні ⁵, хоч і є дещо вищим за середній показник по країнах ОЕСР (70), є нижчим однак ніж, наприклад, у Фінляндії та низці інших економічно розвинених суспільств. Інше питання, що ринок праці справді не може забезпечити власників дипломів про вищу освіту працевлаштуванням відповідно до їхньої кваліфікації. Зокрема, згідно з даними опитування громадської думки, 58% населення не згодні з твердженням «вища освіта в Україні дає можливості знайти хорошу роботу». Але, може, джерело проблеми варто шукати й поза межами освітньої інституції?

Важливо усвідомлювати, що проблеми з якістю вищої освіти полягають не у великій кількості ВНЗ, а в умовах навчання в них. Боротьба за якість шляхом механічного згортання діяльності «неперспективних закладів» та інвестування у найбільш обдарованих (замість покращення умов навчання в наявних університетах) не може не позначитися на доступі до освіти дітей, що виявилися «гіршими» через несприятливі структурні умови (відсутність у батьків грошей на репетитора, погані умови навчання у школі, брак коштів на проживання у великому місті).

Крім того, важко говорити про змістовне підвищення якості освіти в умовах відсутності вже рік головного органу, який мав би цим безпосередньо займатися. Адже саме до сфери компетенції Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, яке так і не було сформовано, мають належати такі функції, як формування критеріїв оцінки й аналіз якості освітньої діяльності вищих навчальних закладів, розробка положень та проведення акредитації освітніх програм, проведення ліцензійної експертизи та інше.

Нерівномірне забезпечення рівного доступу

Загалом, успіхи МОН із розширення доступу до освіти можна відзначити лише на дошкільному рівні. У 2015 році було створено 19,5 тис. нових місць у дитсадках, що є радше реакцією на об’єктивний дефіцит місць у закладах дошкільної освіти, кількість яких із розпадом Радянського Союзу суттєво скоротилася, на відміну від тенденцій у вищій освіті. Що стосується закладів загальної середньої і професійної освіти, то, як і у випадку з ВНЗ, на них чекає оптимізація, що супроводжується частковим перенесенням фінансової відповідальності на плечі місцевих бюджетів.

Особливо сумна ситуація з малокомплектними сільськими школами, більшу частину яких МОН планує закрити через невелику кількість учнів у класах, що зумовлює значні витрати державного бюджету та призводить до неефективного, на думку представників міністерства, розподілу ресурсів. Як альтернативу пропонують створити опорні школи з хорошими умовами навчання й сучасним обладнанням. Однак такі школи, швидше за все, займуть місце в ніші елітних ліцеїв і колегіумів (правда, з безкоштовним підвезенням дітей із сільської місцевості), адже на початковому етапі реформування буде створено лише одну hub-school на область, тож, очевидно, вона не зможе прийняти всіх дітей із прилеглих сільських територій.

Так чи інакше, вимірювання перемог у боротьбі за підвищення якості кількістю закритих навчальних закладів видається не найкращим методом реформування освіти.