Якщо ставлення лівого середовища до українського парламенту в його нинішньому вигляді однозначне і одноголосне – інструмент панування буржуазії, без варіантів, – то сприйняття парламентаризму як такого й можливої майбутньої ролі Верховної Ради в лівій політиці відрізняються. У розмові напередодні виборів три учасника «Спільного» спробували ясно сформулювати протилежні позиції. На питання Олексія Вєдрова відповідають Вадим Гудима і Денис Горбач.
Вадим Гудима («Ліва опозиція»), pro
Навіщо лівим взагалі цікавитися парламентськими виборами або особливостями конкретних партій чи депутатів, якщо виключно буржуазний характер українського парламенту очевидний?
Тут водночас два питання.
По-перше, цей парламент є виключно буржуазним зокрема тому, що ліві (я кажу про справжніх лівих, а не про відверто олігархічний політпроект КПУ чи їх аналогів) сором’язливо не хочуть навіть подумати про можливість використати потенціал політичних виборів. Я не кажу навіть про виграш – про це говорити щонайменше передчасно, і питання про участь чи неучасть лівих у парламентських виборах найближчим часом є нічим іншим, як пустими спекуляціями. Ми ще надто слабкі, роз’єднані та недосвідчені, щоб проводити ефективні пропагандистські кампанії, що потрібні для щонайменше помітного результату на виборах будь-якого рівня.
Але загалом – вибори принаймні дають можливість заявити про свою платформу, хоча б трошки змістити вліво порядок денний у той час, коли суспільство особливо чутливе до політичних альтернатив. Окрім того, маючи своїх членів чи хоча б симпатиків у представницьких органах влади, ми можемо отримати доступ до серйозних інформаційних та юридичних ресурсів, завчасно дізнатись про плани прийняти той чи інший антисоціальний закон, про проведення чергового грабіжницького приватизаційного конкурсу чи лобіювання дозволу на ще одну «ущільнюючу» забудову. Також обрані на виборах представники зазвичай мають значно простіший доступ до буржуазних ЗМІ – звісно, їхні меседжі навряд чи пройдуть в ефір у неперекрученому вигляді, але це краще, ніж нічого. Я вже не кажу про те, що визволяти активістів з СІЗО чи вимагати виплати зарплат на страйкуючому підприємстві значно простіше й ефективніше, маючи депутатську «корочку», ніж без неї.
Праві це розуміють і не соромляться брати участь у виборах і використовувати ці інструменти не лише для власного корупційного збагачення (а цим вони не відрізняються від інших партій), а й для просування своїх ідей та захисту своїх «побратимів».
Також вибори є корисними для самої лівої політичної організації, адже є чудовою пробою сил – скільки активістів ми зможемо залучити не до епізодичних акцій протесту, а до постійної, монотонної, виснажливої щоденної роботи по округах, скільки у нас є реальних прихильників та симпатиків, які готові підтримати хоча б голосуванням, чи сприймаються наші месиджі суспільством, у чому їх слабкість – у ідеях чи у способах їх донесення.
Так, фактичний провал кандидатів від авторитарної «Боротьби на виборах є хорошим уроком для цієї прото-партії і показав її слабкі місця та організаційні недоліки, складність із залученням активістів зі сторони тощо.
З іншого боку, її кандидати стали хоч скільки-небудь впізнаваними на своєму окрузі, та й не лише там – можна згадати останнє інтерв’ю Киричука на «Великій Ідеї» http://biggggidea.com/practices/16/, серед інших «молодих» політиків, які начебто пропонують якусь політичну альтернативу пануючій сьогодні владній еліті. Тепер, шукаючи матеріал про «нових лівих», багато редакторів будуть, як це не смішно, звертатись за коментарями до «Боротьби», а не до «Прямої дії» чи «Лівої опозиції».
З іншого боку, говорити про участь у парламентських чи місцевих виборах без побудови реальної дієвої структури на місцях не варто. Такі спроби призведуть або до бездарної розтрати людських та фінансових ресурсів на завідомо програшну боротьбу, або до перетворення на черговий фінансований олігархами політпроект. Без вже побудованої мережі прихильників та симпатиків, без активних регіональних осередків, без досвіду перемог у локальних класових конфліктах, без налагодженої мережі контактів у ЗМІ та серед громадських організацій вести мову про якусь результативну участь незалежних лівих у виборах просто безглуздо.
Щодо другого питання – навіщо цікавитись особливостями нинішніх буржуазних партій та депутатів – відповідь буде дуже простою. Чим краще ти знаєш свого ворога, тим простіше з ним боротись.
Значно ефективніше, наприклад, дебатувати з нардепом, коли не виставляєш його абстрактним «злодієм» та «вбивцею», а знаєш і озвучуєш конкретні факти зловживань та розкрадань, здійснені його партією та ним особисто. Так само у випадку трудового конфлікту – якщо ти знаєш, якому з олігархів належить те чи інше підприємство, як воно було ним отримане, яка загалом структура його власності, значно простіше спрогнозувати його дії та організувати ефективний тиск для перемоги у локальному класовому конфлікті.
Навіщо в Україні йдуть у Верховну Раду? Чи змінився якось соціальний портрет «середнього» кандидата в депутати порівняно з нинішнім складом ВР?
Певною мірою так – змінився. Це, зокрема, пов’язано і зі зміною виборчої системи з пропорційної на змішану. Тобто зараз у ВР йдуть, зокрема, журналісти та громадські активісти, не пов’язані з самого початку з тими чи іншими партіями чи олігархічними групами. Утім, загальна картина невтішна. Основна маса «прохідних» кандитатів – це або самі олігархи, або юристи та менеджери підприємств цих олігархів, або, «в кращому разі» – партійні функціонери. Хоча останніх порівняно з минулим скликанням значно поменшало, за винятком «нових» партій на зразок УДАРу чи «Свободи», у яких кількість олігархів різного масштабу приблизно дорівнює кількості функціонерів. Що, утім, не робить їх структурно кращими, все одно вони надто залежні від допомоги «зовнішніх спонсорів». Я вже не кажу про списки «регіоналів» чи «опозиції». Так само забавно на фоні позірно антиолігархічної кампанії КПУ бачити у їх списках представників російського магната Григоришина.
Якщо говорити про мажоритарку, то загальна картина така: в деяких округах іде змагання між загроженим середнім бізнесом і «помаранчевою» номенклатурою, з одного боку, та представниками влади й кандидатами близьких до влади ФПГ – з іншого. Але кандидати від ФПГ змагаються також між собою.
Колись Ющенко обіцяв розділити близнюків – політику й бізнес. Натомість вони зрослися ще більше. Чи є в Україні незалежна від бізнесу політика?
Якщо ми говоримо про нинішній парламент – однозначно ні. Як я вже казав, навіть партії, що начебто пропонують альтернативу нинішньому режиму, дуже залежні фінансування з боку фінансово-промислових груп, і в новому парламенті будуть змушені захищати передусім їхні інтереси, а не інтереси виборців. Утім, з’являються проблиски «нової» політики. Це вже згадані незалежні громадські активісти, фінансування кампаній яких надто «подрібнене», щоб серйозно впливати на їхню ангажованість. Також цікавою є спроба консервативного (в українських умовах фактично право-ліберального) «Демократичного альянсу» зібрати кошти на заставу для участі у виборах. Хоча їм і не вдалося отримати потрібну суму (майже півмільйона з потрібних півтора), але це точно цікавий досвід для інших політичних організацій, які хочуть захищати інтереси суспільства, а не лише й виключно бізнес-структур.
Чи є в Україні випадки, коли капітал почувається комфортно, не маючи прямого впливу на політику? Які форми взаємодії з політикою у великого, середнього, малого капіталу, яка відмінність між ними?
Випадки такі є, але це скорше винятки, ніж правило. Загальна тенденція – для того, щоб захистити і, що важливіше, розширити свій бізнес, рано чи пізно капіталісту доведеться йти в політику. Що ми спостерігаємо нового на цих виборах – так це те, що великий капітал почав «розкладати яйця по різних кошиках». Представників ключових ФПГ, за винятком хіба що «сім’ї» Януковича та Іванющенка, можна знайти в більшості прохідних партій та на мажоритарці. Навіть Пінчук, який після падіння режиму Кучми начебто віддалився від політики, зараз веде у парламент своїх мажоритарників.
Основне, що відрізняло й відрізняє малий та середній бізнес від великого – це те, що невеликий капітал інвестує фінансовий та людський ресурс переважно у опозиційні партії – «ціна входження» там просто-напросто нижча.
Усе це все одно впирається у відсутність в Україні сильних політичних організацій, незалежних від фінансування тими чи іншими капіталістами і здатних захищати інтереси соціальних груп, які вони представляють, а не ситуативних «спонсорів».
В Україні і пропозиція великої політики, і попит на неї формулюються виключно в моральних і особистісних категоріях «чесності», «нових облич» і т.ін. Чому «чесним» політикам не обов’язково мати розумну програму або взагалі жодної програми? Чому, наприклад, «Чесно» не включило дотримання програмних пунктів, передвиборчих обіцянок у список «чеснот» політиків?
В Україні давно є попит на будь-яку альтернативу пануючому політичному режиму. Під ним я маю на увазі і владу, і так звану опозицію. Будь-яка людина, що ще не встигла замазатись у корупції чи правопорушеннях, одразу сприймається як ковток свіжого повітря для нашої політики. Часто публіка не має часу розбиратись, хто насправді стоїть за цим політиком, і голосує за нього в надії на хоч які-небудь зміни. Для протестного ж голосування потреби розбиратись у програмах немає.
Давайте говорити прямо – попит на ідеологічну політику не з’являється сам по собі, він має створюватись якісною політичною пропозицією, яка має включати в себе не лише шматки ідеологем, а цілісне бачення майбутнього з покроковою програмою змін задля його досягнення. А такого немає практично ні в кого з нинішніх політичних сил. І саме на цьому полі ліві можуть отримати значну перевагу. Замість не обґрунтованого ані економічно, ані інституційно популізму ліві можуть представити свій порядок денний, який дасть змогу об’єднати розрізнені епізодичні протести у одну чітку програму соціально-економічних перетворень та запропонує конкретні кроки з реалізації цієї програми. Причому не перетворень у світлому далекому комуністичному майбутньому, а тут і зараз, – чого і потребують трудящі.
З іншого боку, навіть особистісні якості наших політиків залишають бажати кращого. За останні роки межа прийнятного й нормального у публічній політиці дуже змістилась. Якщо раніше бути відвертим бандитом чи рейдером було хоча б якось незручно, то зараз – це норма. Те саме стосується побиттів, відмазування родичів, непотизму, масштабної та відвертої корупції. Такі рухи, як ЧЕСНО, намагаються цю межу повернути на позицію якщо не середньої європейської держави, то хоча б до «післяпомаранчевого» 2005 року. Є шанси, що це дозволить подолати абсурдну ситуацію, як, наприклад, у парламентському комітеті по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, де більшість складають усім відомі злочинці та корупціонери. Тобто наразі йдеться про вироблення мінімальної якості прийнятного для публічного політика, а не про суперництво програм та поглядів. Це вже наступний крок.
З іншого боку, існують такі проекти, як «Владометр», які якраз займаються аналізом виконання політиками обіцянок. Можливо, варто було б якимось чином об’єднати ці дві ініціативи – створення публічної бази даних про сумнівне минуле політиків та водночас по збору й моніторингу виконання ними обіцянок.
Взагалі, ліві за інерцією недооцінюють вплив та можливості третього сектору. За останні кілька років в Україні сформувались дієві громадські організації, що водночас мають хороші зв’язки з медіа та вміють порівняно ефективно публічно просувати власний, переважно ліберальний (в політичному сенсі) порядок денний на законодавчому рівні. І тут ліві замість скористатись громадськими кампаніями як зручним майданчиком для створення публічної впізнаваності для своїх організацій та своїх спікерів, віддають це поле нацдемам та лібералам, що лише сприяє загальному поправінню суспільного дискурсу. Багато хто стверджує, що слід зосередитись на природній ніші лівих – соціально-економічній боротьбі. Натомість мені здається, що без успішної загальнодемократичної боротьби серйозних перемог у соціально-економічних конфліктах досягти неможливо.
Часто кажуть про те, що картина відносин між владою і опозицією, яку подають ЗМІ, є набагато більш напруженою і конфліктною, ніж реальні стосунки між реальними депутатами; що в їдальні ВР панує повний мир і взаєморозуміння. Іншими словами, що українська буржуазія прекрасно розуміє спільність власних інтересів і готова співпрацювати заради їх просування. Наскільки це відповідає дійсності?
Залежно про що ми говоримо. Слід розуміти, що протиріччя існують всередині як влади, так і опозиції, так само як у представників різних політичних сил є спільні бізнес-інтереси. Часто ті чи інші антисоціальні ініціативи уряду або окремих парламентських груп гальмуються їхніми ж однопартійцями з міркувань підвищення власного особистого рейтингу або недопущення конкурентів до фінансових потоків. Це добре помітно як у історії міністерського законопроекту про вищу освіту, так і у нещодавній історії з Житловим кодексом.
І так само навпаки – якщо ті чи інші депутати з різних фракцій можуть отримати зиск від того чи іншого законопроекту, то вони спільно працюватимуть над його лобіюванням, або принаймні не будуть блокувати ухвалення такого нормативного акту. Тому тут скорше працює не класовий, а особистий інтерес.
Що ж робиться в їдальні ВР – не знаю, не заглядав (;
Що в особистих історіях депутатів привертає особливу увагу українських ЗМІ, а що (справедливо чи ні) ігнорується? Чи варто звернути увагу на щось, про що ми рідко читаємо на «Українській правді»?
Насправді наші медіа надто сконцентрувались на розслідуваннях діяльності владної верхівки, і забувають про так званих «рядових» депутатів та кандидатів. Історії з їхнього «веселого» минулого випливають переважно зусиллями громадських активістів лише у якихось особливо кричущих випадках або під час поливання брудом опонента, як це було у 2007 році під час протистояння Ющенко-Тимошенко.
Це стосується і кандидатів у народні депутати. Як правильно сказав Євген Глібовицький, успіх «Свободи» – це поразка центральних українських ЗМІ. Якби вони раніше зацікавились валом корупційних скандалів, які супроводжували їх перебування при владі у трьох галицьких областях, то неонацисти зараз би не мали шансів на проходження до парламенту. Натомість навіть найкращі наші ЗМІ зосереджені передусім на висвітленні подій на центральному рівні. Нам дуже не вистачає якісної розслідувальної журналістики в регіонах.
Денис Горбач (Автономна спілка трудящих), contra
Ти належиш до Автономної спілки трудящих, яка пропонує ідею бойкоту виборів. Як бойкот виборів допоможе подоланню соціальної несправедливості або пробудженню протестної активності? Чи не є неучасть у голосуванні одним із багатьох зол – може трохи гіршим, може трохи кращим – ніж голосування за будь-яку партію або кандидата?
Так, більшість членів АСТ беруть участь в антивиборчій кампанії. Ми доносимо ідею про беззмістовність участі у виборах і про те, що бойкот був би єдиним раціональним вибором для громадянина, який належить до трудящих класів. На відміну від ліберально налаштованої інтелігенції, яка в 2009 р. відмовилась підтримувати будь-кого з кандидатів у президенти й отримала прізвисько «противсіхи», ми вважаємо так не тому, що нам не подобається асортимент кандидатів і партій – ми хочемо закрити всю лавочку, незалежно від того, який товар туди завезли. Продовжуючи ліворадикальну традицію, ми виступаємо проти представницької демократії як такої, натомість пропонуючи механізми прямої демократії (систему рад, фабзавкомів, асамблей тощо), які дійсно можуть забезпечити участь широких мас трудящих у прийнятті рішень.
Усе це речі не нові і добре відомі, але про них варто нагадати в той час, коли велика частина «ліворадикальних» активістів захопилася парламентаризмом. Хтось балотується сам, причому замість обіцяної «пропаганди соціалізму» в кампанії таких кандидатів ми бачимо звичайний популізм, який не відрізняється від того, що говорять їхні конкуренти. Інші вболівають за товаришів або, в усякому разі, мріють про те, щоб одного дня з’явилася політична сила, за яку таки не буде соромно голосувати. Тобто, навіть у ліворадикальному середовищі нормою стає участь в електоральних ритуалах; ось і ти формулюєш питання так, що я маю доводити, чим бойкот кращий за голосування. Натомість тягар доказу тут має бути перекладений на того, хто захищає участь у голосуванні. Моя теза полягає в тому, що в даних умовах ані участь у виборах, ані бойкот ніяк не допоможуть «подолати соціальну несправедливість» або «пробудити протестну активність». Похід на виборчу дільницю лише засвідчить виконання беззмістовного «громадянського обов’язку» і підтримку парламентаристської системи. Не використання її в своїх цілях (які цілі можуть бути у пролетаря на виборах 2012 р. – збільшити капіталізацію якого-небудь Кличка, чи що?), а саме законослухняну підтримку, бо «а як же інакше?». Дія, приблизно настільки ж позбавлена сенсу, як і, скажемо, співання державного гімну щоранку. Шкоди від цього особливої нема, як і користі – але навіщо? Втім, у кожного, звичайно, свій фетиш.
Небезпеки епідемії парламентського кретинізму відзначав ще Маркс у «18 брюмера…»: за його словами, ця хвороба «уражених нею тримає в полоні уявного світу і позбавляє всякого розсудку, всякої пам’яті, всякого розуміння грубого зовнішнього світу». Особливо комічно, коли ця пошесть шириться Україною в той самий час, коли вся Європа охоплена протилежними настроями: «окупаї», «індігнадос» та інші виступають проти представницької демократії, проти парламентаризму, за демократію пряму. Та й у нас насправді, згідно з опитуваннями, більше половини населення не вірять у вибори та не довіряють парламенту, а ще більше людей вважає, що жодна парламентська партія їх не представляє. Тобто «страшно далекі від народу» не бойкотисти, а якраз новонавернені прихильники парламентаризму.
Теоретично я особисто не маю нічого проти використання механізмів представницької демократії з утилітарною метою. Наприклад, іноді люблять згадувати, як синдикалістська спілка IWW підтримувала соціаліста Юджина Дебса на президентських виборах 1908 р. (щоправда, згодом вобблі більш рішуче відмежувались від представницьких механізмів, Соцпартія з синдикалістами розірвала всі стосунки і внаслідок цього втратила майже половину членства). Коли існує реальна можливість досягти якихось радикальних змін на краще або (частіше) небезпека, яку можна усунути через парламентські вибори – можливо, є сенс голосувати. Але невже в нас зараз на порядку денному стоїть проходження в Верховну Раду хоча б одного революційного соціаліста? До того ж, варто згадати, що ідею переходу до соціалізму парламентським шляхом активно пропагувала на початку ХХ століття німецька соціал-демократична партія – з відомим результатом. А міжвоєнні “народні фронти” не вартували б виїденого яйця, якби вони являли собою виключно електоральну машину, без масових страйків, демонстрацій і прямої дії. Те ж саме стосується здобутків післявоєнної соціал-демократії. Тобто, навіть якщо ваша мета – просто зробити капіталізм трохи кращим (наскільки це реалістично сьогодні – інше питання), її неможливо досягти регулярним ходінням на вибори. Доведеться організовувати страйки, пікети, вести пропаганду і виконувати інші нудні та складні рухи. Набагато більш втомлююче заняття, ніж голосувати за тих чи інших хазяїв, але й більш багатообіцяюче.
Навіщо в Україні йдуть у Верховну Раду? Яким є соціальний портрет «середнього» кандидата в депутати, чи змінився він порівняно з нинішнім складом ВР?
«Навіщо йдуть у ВР» – це якесь риторичне запитання, на яке навіть якось незручно відповідати. В мене під рукою зараз немає точних даних, але відомо, що вартість передвиборчої кампанії одного кандидата в Києві становить зараз в середньому 5 мільйонів доларів. Відомі також приблизні розцінки на ті чи інші дії вже обраного депутата – голосування за потрібний закон, подання законопроекту, перехід в іншу фракцію. Нарешті, є депутатська недоторканність, яка є чудовим механізмом для захисту капіталіста від переслідувань за неправомірну господарську діяльність. Говорячи мовою політекономії, балотування в ВР – це приклад інвестицій у непродуктивний сектор. Коли вкладати гроші в будівництво нового заводу невигідно або ризиковано, буржуа інвестує їх, наприклад, у твори мистецтва, або в фінансовий сектор, або вкладає їх у виборчу кампанію. У разі успіху такої інвестиційної діяльності мільйонер цілком може розраховувати на те, щоб стати мільярдером – не виробляючи при цьому ніякої надлишкової вартості. Хоча, звичайно, на практиці діяльність у «реальному секторі» продовжується, і депутатський мандат у ній дуже допомагає.
Зараз багато говорять про те, що на цих виборах, мовляв, серед кандидатів по списках і по округах практично немає олігархів. Про це українські чиновники з гордістю повідомили спостерігачів із Європарламенту, як про велике досягнення української демократії. В певному сенсі це дійсно демократичне перетворення: найбагатіші люди країни поступаються депутатськими кріслами тим, кому він потрібніший. Багато хто з «олігархів» регіонального масштабу має шанси вийти на загальнонаціональний рівень. При цьому, звичайно, інтереси олігархічної буржуазії будуть дотримані, навіть якщо її представники не будуть відтепер безпосередньо присутні в парламенті. Українська буржуазна демократія еволюціонує в напрямі західних зразків і стає дійсно представницькою: вона представляє інтереси олігархів, тоді як раніше для них була «пряма демократія». Що це означає для нас з вами – просто цікавий факт, не більше.
Колись Ющенко обіцяв розділити близнюків – політику й бізнес. Натомість вони зрослися ще більше. Чи є в Україні незалежна від бізнесу політика? Чи вона може бути в принципі?
Не просто може бути, а є. Політика – це вуличні акції протесту, заходи прямої дії, окупація фабрик і заводів, формулювання вимог і ультиматумів правлячому класу, організація профспілок і політичних організацій, проведення страйків, пропаганда лівих ідей. На відміну від того, що відбувається на телешоу, це й є політика. І вона таки незалежна від бізнесу – більше того, спрямована проти нього. Є й політична діяльність іншого табору – це просування Трудового кодексу, пенсійної та інших «деформ», економія бюджетних коштів і підвищення приватних прибутків за рахунок зниження доходів трудящих. Це теж політика, але вона не те що залежна від бізнесу, вона ним самим і проводиться. Політична боротьба – це класова боротьба, тобто насамперед боротьба між класами. А не дрібні суперечки між окремими представниками і представницями патриціїв, які періодично просять підтримки в плебсу.
Чи є в Україні випадки, коли капітал почувається комфортно, не маючи прямого впливу на політику? Які форми взаємодії з політикою у великого, середнього, малого капіталу, яка відмінність між ними?
Знов-таки, це залежить від розуміння терміну «політика». Дмитро Фірташ не має депутатського значка, і правляча партія здебільшого проігнорувала його пропозиції при складенні виборчого списку. Але сам Дмитро Васильович очолює Федерацію роботодавців України і Спільний представницький орган профспілок і роботодавців – яка посада може бути більш політичною? Звичайно, без дружніх стосунків із державним керівництвом бізнесу ніяк не можна, особливо великому. Але наразі для жодної з великих ФПГ це не є проблемою. Середня буржуазія, в свою чергу, прагне заручитися тісними зв’язками з владою на регіональному та місцевому рівні, а ще краще – стати цією владою. В міру своїх можливостей тим же займається і малий бізнес. Тобто, держава, як їй і положено, на всіх рівнях з капіталом надійно зрощена. Представники капіталу, якщо їх спитати, з цим будуть радикально незгодні, але порівняй, який вплив має на політику держави заводський робітник, селянин, офісний працівник, домогосподарка – і власник мережі кіосків, директор ринку, гендиректор заводу, банкір, власник холдингу?
В Україні і пропозиція великої політики, і попит на неї формулюються виключно в моральних і особистісних категоріях «чесності», «нових облич» і т.ін. Чому «чесним» політикам не обов’язково мати розумну програму або взагалі жодної програми? Чому, наприклад, «Чесно» не включило дотримання програмних пунктів, передвиборчих обіцянок у список «чеснот» політиків?
Ну, цікавіше буде, якщо на це питання відповість хто-небудь із «Чесно». Я лише можу прокоментувати це з «дослідницької» точки зору: те, що називають у побуті «політикою», сповнене подібних дивних критеріїв, на які відвертається вся увага і навколо яких в результаті і структурується вся «політична» дискусія в мейнстрімних каналах комунікації. Тобто, йдеться не про те, до якого класу належить кандидат, чиї інтереси він виражає, якими будуть наслідки його діяльності в парламенті для трудящої більшості населення. Головне – це бути «новим обличчям», бажано належати до «молоді» чи «молодих професіоналів». Якщо не пощастило – то будь принаймні «перевіреним досвідченим господарником» або «відомим реформатором». Ну чи яким-небудь «озимим поколінням». Коротко кажучи, замість політики панують політтехнології – теза настільки ж давня, наскільки й банальна, хоча за багато років вона не втратила актуальності. Найсмішніше дивитися, як ця популістська політтехнологічна свідомість працює на рівні мажоритарних округів: усі ці кандидати, які рекламують свою «діловитість» або належність до «справжніх дарничан». Або просто універсальний білборд, який я побачив у Львові: під обличчям кандидата – його ім’я і напис: «Молодь – за розвиток Львівщини». Ну хто ж проти молоді? І тим паче, хто може виступати проти розвитку Львівщини?!
Таке ж мислення домінує і серед численних розвінчувачів і викривачів із лав «громадянського суспільства». Вони просто не можуть придумати нічого кращого, ніж звинуватити політика в нечесності. А вовків би вони бичували, якби з’ясували, що вони їдять маленьких звіряток. Моралістичний сліпий підхід, який висміювали ще класики марксизму, але він і досі цілком живий. Чи було би гірше без подібних ініціатив – питання непросте. З одного боку, вони все ж таки роблять корисну роботу хоча б у тому сенсі, що знаходять цікаві факти – фрагменти до колективного портрету правлячого класу. З іншого боку, вони легітимують саму систему (і тих політиків, які пройшли їх контроль – наприклад, кандидати від ВО «Свобода», як з’ясувалося, майже цілком відповідають ідеалам молодих лібералів).
Часто кажуть про те, що картина відносин між владою і опозицією, яку подають ЗМІ, є набагато більш напруженою і конфліктною, ніж реальні стосунки між реальними депутатами; що в їдальні ВР панує повний мир і взаєморозуміння. Іншими словами, що українська буржуазія прекрасно розуміє спільність власних інтересів і готова співпрацювати заради їх просування. Наскільки це відповідає дійсності? Яким є співвідношення конкурентних відносин і спільних інтересів в української буржуазії?
Можу розказати випадок, який колись спостерігав на власні очі: в розпал президентської кампанії восени 2004 р. (більш «напружених і конфліктних» стосунків між різними політичними таборами, ніж тоді, здається, в новітній історії України не було) відбувається якась історія, пов’язана зі студентським гуртожитком, що межував із приміщенням штабу «Нашої України». Здається, студентки поскаржились на якісь незручності від сусідства політиків – суті я не пам’ятаю, але це був медіа-привід для обох таборів, або, висловлюючись мовою опозиції, «чергова провокація влади». На місце події оперативно прибув представник «нашоукраїнського» штабу (здається, це був майбутній львівський губернатор Олійник, але я не поручусь зараз, що саме він) і представник «кривавого режиму» Нестор Шуфрич, а також кілька телеканалів. Кожен із них по черзі виступив перед камерами: один розказав, як влада влаштовує безсовісні провокації і цинічно вплутує до них дітей, інший обурився аморальністю і підступністю опозиції. Після чого знімальні групи почали роз’їжджатись, а політики потиснули одне одному руки, перекинулися парою теплих жартів і теж розбіглися. Навіть для мене, який тоді абстрактно усвідомлював, що «всі вони однакові», це було дуже сильним видовищем. Що сказали би ті, хто «стояв на Майдані»?
Втім, зараз це вже дійсно широко відомий факт, який було неодноразово доведено найбільш неочікуваними перестановками і мандрами депутатів з однієї політичної сили в іншу. Дійсно, це все дрібні непорозуміння, які не можуть стати на заваді реалізації важливих спільних інтересів, які об’єднують правлячий клас. При цьому буржуазія, звичайно, не є монолітною, вона поділяється на багато конкурентних груп – але ідея класової єдності там набагато більше усвідомлюється, ніж серед пролетаріату.
Що «мажоритарка» змінює з погляду можливості впливу виборців на депутатів? Чи змінює вона хоч якось баланс сил між буржуазією і пролетаріатом? Чи свідчить «мажоритарка» загалом або програми конкретних кандидатів по мажоритарних округах про якісь нові стратегії буржуазії?
Єдине, що вона змінює для пролетаріату – вона дала йому можливість заробити на роботі в передвиборчих штабах. Було відкрито тисячі нових, хоч і тимчасових, робочих місць, поліграфічні підприємства були завантажені замовленнями, до того ж було відремонтовано сотні лавочок, під’їздів і дитячих майданчиків, роздано (або продано за пільговою ціною) центнери продовольства – за це авторам нового закону про вибори низький уклін від трудящих верств. Що ж до впливу виборців на депутатів – я навіть не бачу теоретично, як би він міг посилитися. Так само як і баланс сил між класами. Пролетаріат не має ніяких можливостей брати участь у виборах і прекрасно це усвідомлює, тому цілком раціонально намагається урвати собі хоча б невеликі шматки з панського столу, користуючись моментом. Не можна говорити і про висування якихось вимог з боку виборців, які, мовляв, оберуть лише такого кандидата, який відповідатиме їхнім інтересам. Виходячи з цієї ж паразитичної настанови, люди навіть не можуть подумати, що на виборах вони обирають своїх представників, а не хазяїв. Я нещодавно майже побував на одній зустрічі кандидата з виборцями: виборці обговорювали його чесноти і недоліки, і головне для них було те, чим він може допомогти (лавочки-під’їзди), чи можна буде до нього звернутися з якимсь особистим проханням, коли він уже потрапить до парламенту – власне, чи буде він хорошим хазяїном цього округу.
Нових стратегій буржуазії я, відповідно, теж не бачу. Просто відродилися ті прийоми, які використовувалися на виборах 2002 р. За десять років виросло покоління політиків, які не дуже в цьому орієнтуються, для них це щось нове. В цілому ж – нічого небаченого.
У цій кампанії партії менше, ніж раніше, використовують «бігморди» (обличчя на бігбордах) і прізвища, натомість більше вдаються до використання програмних гасел. Як це пояснити?
Реакція на «противсіхів», апатію і цинічне ставлення до особистостей політиків. Якщо немає «нових облич» – доводиться диференціюватися за рахунок порожніх «програмних» гасел. На цьому полі все ще простіше переконати виборця, ніж доводити йому, що ось ця людина насправді не така, як ви про неї думаєте. Вигідніше змістити акценти.
Володимир Іщенко 1
Представлені вище погляди виражають, напевно, крайні позиції по відношенню до виборів: участь в будь-яких ліберальних інституціях та ініціативах vs безумовний бойкот. Позиції більшості редакції «Спільного» та й, мабуть, більшості нових лівих активістів лежать десь посередині, скоріш за все, або й узагалі в іншій площині. Тим не менше, для «Спільного» важливо винести цю дискусію з розсилок та соціальних мереж у публічне поле та спробувати підняти її поза ритуальним обміном шаблонними аргументами до справді наукового аналізу.
Очевидно, що відсилання до дискусій початку минулого століття і позаминулого століття, досвіду Народних фронтів та революційних синдикалістів малопереконливі. Для цих рухів позиція в дискусії щодо парламентаризму могла мати значимі практичні наслідки. В тому числі й для існування парламентаризму як такого. Натомість перед українським лівим рухом зараз стоять принципово відмінні задачі. «Бойкот Передпарламенту, всю владу Радам!» – на жаль, це не про нас і не про нашу об’єктивну ситуацію. Об’єктивний стан нового лівого руху зараз такий, що навіть не обов’язково успішна передвиборча кампанія, але й кампанія з помітним електоральним результатом сприятиме демаргіналізації лівих, зростанню нашої відомості та впізнаваності, а також уваги до наших ідей.
Чи призведе участь у парламентській політиці до ще більшої дискредитації лівого руху? Ні, навряд. Відсилання до сплеску рухів за зразком occupy та indignados у Західній Європі та Північній Америці сумнівні з двох причин. По-перше, причини поширеної недовіри до політиків та партій в Україні не є наслідком високої класової свідомості та твердого розуміння обмеженості представницької демократії. Радше, навпаки, це наслідок неоліберальної атомізації 90-х років, один з проявів зневіри у публічній сфері в принципі, зневіри у можливості соціальних змін, коли лишається тільки боротися за виживання та добробут особисто себе та своєї родини, а солідарна колективна дія – це для «лохів», в тому числі й будь-яка політика. Такі настрої не мають нічого спільного з ідеями та мотивами обуреної західноєвропейської молоді. По-друге, не згадується повна політична імпотенція occupy та indignados, порівняно з якими навіть відносно кволі та нерадикальні (не в українських, а глобальних масштабах) кампанії дрібних підприємців/самозайнятих, пільговиків, студентів останніх років були більш успішними, добиваючись цілком відчутних поступок від українського уряду. Чому саме ми можемо в них навчитися?
При цьому учасники масових загальнонаціональних кампаній, навіть вимагаючи відставки уряду, імпічменту президента та розпуску Верховної Ради, поки що не готові поставити питання про системні зміни суспільства, радше очікуючи «кращих» політиків, «справжніх» лідерів, «нової еліти». На цьому й будується феномен несподівано високих результатів «третіх сил» під час останніх виборів – Тігіпка і Кличка, зокрема. «Святе місце порожнім не буває» – у відповідь на зростаючий попит обов’язково з’явиться послідовно соціально-орієнтований, хоч і неминуче персоналістичний, популістський політичний рух. І це питання для серйозного аналізу та дискусії, чи слід самим лівим його інспірувати та очолити.
Адже існує й інший бік проблеми. Демаргіналізація сама по собі нічого не варта, а важлива демаргіналізація правильних ідей та корисних організаційних структур. Чи можемо ми зараз запропонувати справді глибоку наукову теорію ключових проблем українського суспільства та розвитку його протиріч, яка була б варта якнайширшої пропаганди? Чи можемо ми зараз вказати на справді ефективні структури захисту корінних інтересів експлуатованих та пригноблених, які вимагали б політичного представництва? Розв’язок цих проблем принциповіший за електоральну чи навколоелекторальну діяльність. Чи сприяє цьому участь в ліберальних ініціативах без реальної можливості включити соціалістичні критерії оцінки якості політики? Загальнодемократична боротьба не є передумовою успішної соціально-економічної боротьби, якраз навпаки успіх у соціально-економічній боротьбі підштовхує і загальну демократизацію.
Ми сподіваємося на продовження та поглиблення цієї дискусії і публікацію аналізу парламентаризму та конкретних результатів передвиборчих кампаній лівих кандидатів з альтернативних позицій.