Политика

2009: Львів як завдання. Портрет міста на початку неоліберальної епохи

6786

Юрій Грицина

Вступ Львова у неоліберальну епоху міського врядування можна безпосередньо пов’язати з підготовкою до Євро-2012, хоча це лише привід. «Це найбільший політичний та соціальний проект за 18 років незалежності України» – говорить Васюник (віце-прем’єр-міністр України в уряді Тимошенко) про Євро-2012, артикулюючи основну ідею для розвитку Львова у наступні кілька років.

Неолібералізм — відносно нова економічна модель, «м’який капіталізм», в основі якого лежить ідея про вивільнення індивідуальних підприємницьких свобод у рамках, встановлених міжнародними інституціями. Вільні ринки і вільна торгівля у поєднанні з сильним законодавством повинні створювати конкурентоспроможну економіку. Неолібералізм заохочує більшу продуктивність, індивідуальні чи корпоративні ініціативи та інновації. Не довіряючи здатності демократичної держави проводити ефективну економічну політику, неоліберали перекладають управління на експертів та еліти. Відбувається дерегуляція всіх галузей життя, з метою подальшого структурного регулювання — приватизації, скорочення соціальних виплат, збільшення гнучкості законів ринку праці. Всі людські дії переводяться у економічну площину, чим досягається руйнування соціальних солідарностей і колективних структур. Культивується своєрідний соціальний дарвінізм (виживання більш продуктивного, креативного та гнучкого), результатом якого стає війна всіх проти всіх. Не встиг — лишився за бортом. І неолібералізм переконує нас у тому, що той/та хто не встиг сам у цьому винен.

16 вересня 2008 року у Львові сам Лєшек Бальцерович, ініціатор «шокової» терапії польської економіки, під гаслом «Я не знаю жодного випадку, щоб бідна країна стала багатою, збільшуючи соціальні витрати», розповідав львівським бізнесменам і чиновникам про переваги неолібералізму. Якраз вчасно – Україна вступила у Світову організацію торгівлі та отримала кілька кредитів від МВФ. Нас навчають, що першим етапом неолібералізації міст має стати створення хорошого клімату для бізнесу та інвестицій. Такий клімат досягається не лише зміною законодавства, але й реурбанізацією, «оживленням» міста, створення територій, привабливих для туризму та підприємництва.

Саме це ми зараз бачимо у Львові.

 

Неоліберальний менеджмент за круглим столом

Оскільки нам дуже мало відомо про перебіг фінансових операцій та фінансові сторони реурбанізації Львова, єдине на чому можемо сконцентруватися — культура. Варто уважно вчитатися у матеріали, які доступні широкому загалу — промо-видання, прес-релізи, статті та інтерв’ю. У них стає відчутним формування нової мови, мови раціонального оперування містом, яке має перетворитися у набір символічних функцій, щоденний спектакль.

На думку сучасних теоретиків неолібреального урбанізму, «культурні ресурси є сировинною базою міста і основою його цінностей: його активи заміняють вугілля, сталь чи золото. Креативність – це метод використання цих ресурсів і сприяння їхньому росту. Основна проблема полягає не в тому, як їх ідентифікувати, а в тому, як обрамити уяву про їх використання, оскільки можливості є безмежними» (Чарльз Ландрі). Для цього вигадали культурний менеджмент – науку про управління символічними ресурсами.

Хто ж є представниками цієї “професії майбутнього” у Львові? За теоретичним обґрунтуванням культурних змін міста стоїть (поряд з деякими іншими організаціями) львівська ГО «Центр культурного менеджменту», партнерами якої є водночас Британська рада, Європейська культурна фундація і Львівська міськрада. На своєму рахунку центр має два воркшопи та кілька круглих столів, організованих в метою визначення стратегій культурного розвитку. Один з круглих столів мав красномовну назву — «Як зробити Львів культурно жвавим містом?». Зведені підсумки діалогів на цю тему сприймаються як адаптація основних постулатів неоліберальної культурної теорії до львівських реалій.

Окремі ініціативи розгортаються навколо хорошої ідеї залучення львів’ян та львів’янок до планування розвитку міста. Мова йде про продуктивну співпрацю, інтеграцію, збереження культурної спадщини та інші правильні речі. Поступово дискусія переходить до прагматичного — «говоримо занадто загально («мрії», «життя»), а потрібно говорити конкретно». Наприклад, «які заходи в культурі треба підготувати до Євро 2012?», запитують організатори. «Якщо у тебе є ідея, що робити у Львові – шукай спільників і рухайся!». А от далі починається культурний менеджмент – Львів просить у менеджерів (цитуємо): «зробіть мене привабливішим». Для цього менеджери пропонують прості рішення — «Заповідь для львів’янина: Не зашкодь і не гальмуй дію Духа!». З цим перегукується один з лозунгів з іншого заходу культур-менеджерів — «Нове покоління менеджерів гряде!». Оскільки львів’яни змушені відступити перед образом Духа, подальша стратегія урбаністичного розвитку реалізується крок за кроком:

«Інформувати суспільство про те, що Львів справді є місцем, де реалізовуються мрії (на конкретних прикладах)»
«Лікувати галицький менталітет»
«Інформація про львівську культуру має бути подана як цукерка»
«Запросити менеджерів і чиновників з Європи»
«Вихованння та залучення нового покоління арт-менеджерів»
«Активно впроваджувати практику фандрейзингу»

Виглядає на те, що фахівці ГО та гості круглого столу справді вірять, що місцеву унікальну культуру варто тільки упакувати у привабливу фольгу та віддати європейським фахівцям “на реалізацію”, як усі проблеми пострадянського міста буде вирішено.

Не менш цікавим виявився круглий стіл «Стратегія культурного розвитку Львова», на якому Лінда Кнудсен МакАуслянд (консультантка з культурного планування та розвитку організацій) таким чином охарактеризувала культурні ресурси міста (коментарі у квадратних дужках мої):

Історико-культурне середовище, яке приваблює багатьох туристів та інвесторів [мешканців у цьому рівнянні немає].

Велика кількість закладів культури, які мають свої приміщення і фінансуються з бюджету [потенційно можуть бути приватизовані].

Приватні заклади культури [готові до співпраці].

Творчі людські ресурси [готові до стрімкого соціального підйому завдяки власним підприємницьким якостям].

Висока лояльність мешканців до міста [готові лише до часткового критичного сприйняття дійсності].

В презентації пані Лінди неодноразово спливає слово «підприємництво», напевно базове слово для всіх неоліберальних моделей розвитку. Але якими мають бути львів’яни та львів’янки, аби пасувати до цієї моделі? Аналітики з міськради використовують дослідження цінностей, яке було проведено GfK (Growth from Knowledge) Group у вересні 2007 року, аби вказати на риси, що вимагають змін: пасивний соціалізм (переконання, що все повинна забезпечувати і контролювати держава, незважаючи на відчуження і апріорі негативне ставлення до будь-якої влади, несхильність до активного громадського життя та відстоювання своїх прав); традиціоналізм (в тому числі релігійний і родинний); закритість до нового та незвичного, від чого вочевидь походить і нетолерантність (але не в формі ксенофобії, а скоріше в формі психологічної відчуженості); пасивність; недовіра до людей; несхильність до заощаджень та кредитів; відсутність орієнтації на самостійність дітей; орієнтованість жінок більше на шлюб, ніж на роботу.

Іншими словами, нове покоління культурних менеджерів прагне бачити свою цільову аудиторію як спільноту самостійних, економічно незалежних та професійно зреалізованих, відкритих до нового, гнучких і мобільних. Чиновники та інтелектуали, за плечима яких європейські стажування та семінари, говорять вміло і переконливо послуговуються лексиконом неоліберального «новоязу». Вперше у Львові звучать слова «культурне планування», «творчі індустрії», «динаміка спільноти», «множина і різнорідність», «збільшення потужностей» – перемога ультрамодернізму не за горами!

 

Регенеруючий туризм

Міська регенерація (urban renewal) призначена вилікувати «хворе», «депресивне» місто в часи стагнації. Нас переконують, що досягнути таких результатів можна єдиним шляхом — інтенсивною неолібералізацією міського простору, а це джентрифікація (заселення молодих міських професіоналів у центральні райони, які раніше належали бідному і здебільшого старому населенню), культурна інновація (організація урбаністичних спектаклів на постійній або тимчасовій основі), фізичний апгрейд міського простору (здебільшого постмодерний дизайн будівель або публічних просторів), споживацькі принади та розваги. Місто повинне виглядати як інновативне, захоплююче, креативне та безпечне для життя або відвідин. На думку теоретиків регенерації, «мистецтво створює позитивний клімат — культуру «я зможу», яка є так необхідною для розвитку культури підприємництва». Отже яку мету ставить перед собою неоліберальне міське керівництво? Основним завданням стає привабити у місто мобільні та гнучкі потоки фінансів та споживання. Таким чином, місцева соціальна структура зазнає змін — відбувається розподіл на низькооплачувані сервісні роботи у туристичному секторі та високооплачувані менеджерські.

На сьогоднішній день у Львові проживає близько 750 тисяч жителів, генеральний архітектор Львова Криворучко чомусь схильний вважати, що ця цифра зростати не буде. Важко з впевненістю говорити про те, чим займаються всі ці люди — статистична інформація не дає можливості зробити конкретні висновки. Якщо орієнтуватися на центр міста — Львів місто молоді та активних менеджерів/програмістів/журналістів. Відсуваючись подалі від середмістя розуміємо, що це уявлення досить хибне — кількість “немолодих” людей зростає. Багато людей пов’язані зі Львовом роботою, але не місцем проживання — “доїжджаючі”, які найчастіше працюють на тих небагатьох заводах, які збереглися або на низькокваліфікованих вакансіях, які вони отримали “по старій пам’яті” (охоронці, водії). Ця категорія людей мабуть найбільше виграє від того, що соціальна інфраструктура радянських часів (зв’язки на місцях) лишилася недоторканою.

Молодь, яка водночас повністю маніфестує свою присутність у центрі міста і диктує основні візуальні коди, прагне змін, прагне можливості бути гнучким працівником “на всі руки”, частиною культурно-туристичної мережі, яка буде виходити на весь світ і водночас приносити користь своєму місту. Оскільки гнучкості в молоді достатньо (багато студентів працює починаючи з 1 курсу, ніяких особливих навичок для більшості видів діяльності не потрібно), все чого на разі бракує — ідеологічної закріпленості за Львовом статусу “Силіконової долини Східної Європи” або в гіршому випадку “Більбао України”.

Говорячи про “немолоді” покоління, я не обов’язково маю на увазі пенсіонерів. Важко чітко окреслити на якій віковій межі пролягає кордон неможливості зміни свого життя. Так само як багато людей не змогли після деіндустріалізації Львова змінити своє життя у місті і просто переїхали у своє рідне село.

В ідеалі міське населення повинне відповідати багатьом критеріям — воно повинне бути гнучким, мобільним, молодим, ініціативним, креативним, освіченим та фінансово стабільним. Саме тоді ідеальний неоліберальний городянин може стати активним творцем нової урбаністичної ситуації, яка позначиться на усіх сферах життя міста — економічній, культурній, соціальній.

Проте не всі жителі міста здатні бути активними. Багато факторів заважають — вік, брак освіти або занадто вузька спеціалізація, нездатність адаптації до нових вимог і темпів, впевненість, що “і так добре”. Мабуть варто згадати і про психологічний аспект — вираз “мити туалети” (як синонім до роботи у сфері послуг на найнижчому шаблі, зазвичай зарезервованим саме за некваліфікованими та соціально незахищеним працівникам) в Україні використовується як образа по відношення до людей, які ще недавно повноцінно функціонували у суспільстві.

Неоліберальне місто відсуває на периферію (як територіальну так і ідеологічну) певні групи населення (а іноді навіть цілі часові пласти!) з метою висунути у центр уваги зовсім інші соціальні групи. “Відсунуті” втрачають право голосу і змушені адаптуватися, щоб не втратити навіть цю останню територію. Таким чином в основі всіх дискусій та баталій стоїть місто.

Оскільки в умовах неоліберальної конкуренції жодне з міст не може утримуватись на вершині успіху занадто довго, необхідно весь час інвестувати у інновації: нові лайфстайли, культурні форми, продукти та послуги, нові поєднання вже існуючих продуктів тощо. Постмодерн виявляється практикою, яку у міському просторі оминути просто неможливо: замість ґрунтовного міського планування маємо справу з моделюванням фрагментів, еклектизмом замість цінностей, цитатами замість функцій, картинкою замість об’єкта.

Прийнято вважати, що туризм — єдиний вихід для депресивних міських економік постіндустріальної епохи. Саме тому місто треба «продати» як локацію для успішної діяльності, створити фізичний та соціальний імідж місця, котре підходить для конкурентного бізнесу чи принаймні локації офісів великих компаній. Урбаністи розуміють, що створити такий імідж самостійно неможливо. Саме тому первинне уявлення про місто як креативний і вільний простір для власної реалізації запускається у маси без попередньо визначеної траєкторії. Практика показує, що місцеві «аборигени» активно розвивають первинну ідею, продукують свій соціальний простір, несвідомо орієнтуючись на створений міф. Тут неолібералізм майже органічно поєднується з пошуком локальної ідентичності, відчуттями спільноти. В хід йде все — локальна та регіональна історія, емоції та афекти, реальне та вигадане. GfK Group робить такий висновок про львів’ян: «емоційна прив’язаність до міста є значно вищою, ніж раціональна».

Неоліберальний туризм не може виникнути у будь-якому місті. Орієнтуючись на унікальність та автентичність, він живиться з історичних наративів, інтерпретацій колективної пам’яті, культурних практик минулого. Місце/місто повинне накопичити значний символічний капітал, аби отримати свій знак відмінності. Саме цей знак унікальності дає місту переваги над конкурентами. Оскільки більшість міст, які пішли шляхом неолібералізації вже втратили будь-яку індустрію, накопичення колективного символічного капіталу стає основним завданням. Маркетинг (виставки, книжки і культурні заходи) вміло позиціонує історію, архітектуру, традиції та лайфстайли на ринку унікальності та автентичності. Основними менеджерами культурного символічного капіталу виступають університети, музеї, меценати і можновладці. Саме вони обирають, чия колективна пам’ять та чия естетика будуть представлені у міському просторі. Індивідуальні (культурні) ініціативи підтримуються, але тільки до певної межі — місто повинно виглядати позитивно і плюралістично. Незважаючи на те, що саме унікальне дає змогу накопичувати символічний капітал, унікальність повинна триматися в рамках. Готелі, магазини, розважальні центри, які стрімко захоплюють простір навколо унікального середовища є невід’ємною частиною неоліберального розвитку. Усі вони повинні до певної міри відповідати міжнародним зразкам — лише так місто зможе претендувати на рівень. Таким чином місто повинне весь час балансувати між збереженням певної долі автентичності та прагненням до значних інфраструктурних модифікацій.

Ці процеси не належить конкретним впливовим людям, і зводити все до корупційних політичних схем було б великим спрощенням. Підприємництво складається з державних сил (локальних, регіональних, національних чи транснаціональних), різноманітних суспільних організацій (навчальних та дослідницьких інституцій, неурядових організацій, церков, профспілок) та приватних інтересів (індивідуальних чи корпоративних), які утворюють стихійні та недовготривалі коаліції для досягнення певних результатів у реурбанізації.

 

Бренд Львова

Одним з найдивовижніших текстів, які чітко та без сентиментів формулюють туристичну стратегію міста, є текст Василя Косіва «Бренд Львова» (жовтень 2007). Зокрема, у ньому зазначено: «Турист їде до Львова, подорожуючи не в просторі, а в часі, хоче потрапити саме до «старовинного», «традиційного» міста, і … потрапляє! Турист шукає підтвердження того, що знає про місто і радіє, коли знаходить. Подібним чином бренд Львова працює у маркетинговій комунікації, пов’язаній з продуктами і закладами харчування. (…) Люди купують не товари, вони купують емоції, відчуття давніх, перевірених львівських рецептів, традиційних ритуалів». Під час семінару «Що таке міська культура?» Косів детальніше пояснив своє бачення майбутнього Львова: «Міська культура – це та культура, де видно і де чути маленьких, або взагалі окремих особистостей. Це можуть бути національні меншини, можуть бути якісь субкультури, можуть бути жанри, які не є поширені. (…) Отже, плюралізм і можливість побачити іншого, побачити маленького – це міська культура. (…) У будинку, де сьогодні є «Світ кави», не було кав’ярні раніше, тобто це не є продовження традицій. Але це не значить, що у 21 столітті, якщо б там зробити сучасну кав’ярню, то був би такий успіх, як зараз. Справді, було б найбільш очікуваним зробити таку кав’ярню, яка б давала враження, що вона там завжди була, наче там століттями пахло кавою. За цим сюди їдуть і це тут отримують. (…) Все, що надається комерціалізації, воно комерціалізується, і так буде, і це є нормально. (…) Львів – це було місто розваг, місто проведення вільного часу. Ми говоримо, що заробляти гроші краще у Києві, але тут їх можна тратити. Ми повинні зробити такий культурний продукт, щоб можна було їх тратити тут. Необхідне велике меню, з якого можна постійно вибирати: заходиш, скажімо, в майбутній туристично-інформаційний центр на площі Ринок і дивишся, що тут можна на завтра, на тиждень ще залишитися. Коли буде таке меню, яке не випустить людину, тоді ми зможемо дати відповідь Києву чи іншим містам, де люди заробляють».

4 жовтня 2008 року Василь Косів вкотре підтвердив генеральну лінію міськради: «Ми працюємо над зовнішнім і внутрішнім брендінгом. Через фестивалі, акції, які проводяться насамперед для львів’ян, ми намагаємося привити львів’янам львівську міську ідентичність. Саме львів’яни будуть найкращими промоутерами Львова».

Однак чи справді перфектно менеджероване місто, з розкішним культурним меню та унікальною колективною ідентичністю, буде здатне забезпечити своє економічне існування? Проблема полягає у тому, що інвестиції не закінчуються на певному етапі насичення. Побудувавши конференц-центр, інвестор буде змушений побудувати готель, який в свою чергу вимагатиме оновлення інфраструктури і розширення транспортної мережі, що зробить конференц-центр недостатньо великим і призведе до нового ланцюга будівельних інвестицій. Динаміка таких інвестиційних процесів вказує на їх циклічність. Водночас інвестиції направляються не лише на приватну будівельну інфраструктуру, але й на інфраструктуру соціальну – навчання, науку і технологію, соціальний контроль. Натреновані «аборигени» стрімко піднімаються по кар’єрній драбині, оптимізуючи місцеві інфраструктури та стратегії. Поступово відпадає будь-яка потреба у фізичній інфраструктурі, основні інвестиції переносяться на рівень розваг і технологій. Однак верхніх щаблів в кар’єрній драбині не так вже й багато.

Інвестори та чиновники радісно розкривають обійми назустріч один одному. “Євроінтеграція України починається зі Львова. Ми готові запропонувати фінансування для проектів розвитку транспортної інфраструктури, комунікації, екології з державного і комунального секторів” – віце-президент Європейського інвестиційного банку Єва Срейбер. “Львівська область і Західна Україна є логічними для реалізацій можливостей з аутсорсингу бізнесу, частин бізнесу, підприємств Євросоюзу. Ми очікуємо суттєвий приплив таких інвестицій” – керуючий партнер генерального спонсора заходу PriceWaterHouse Cooper Борис Краснянський.

Мер Львова Андрій Садовий – “я сьогодні з впевненістю можу сказати, що Львів є одним із лідерів в Україні по активізації співпраці з міжнародними фінансовими інституціями. Це Європейський банк реконструкції та розвитку, Європейський інвестиційний банк, німецький банк KfW, з якими ми стоїмо напередодні підписання важливих угод, які дадуть можливість місту змінити “обличчя” громадського транспорту та пришвидшити реконструкцію доріг. Львів не байдужий і міжнародним донорським організаціям”; “сьогодні, 7 жовтня, підписано трьохсторонню угоду між Львівською міською радою, Фондом “Ефективне Управління” та одним із світових лідерів консалтингу – компанією Monitor Group (США) щодо співпраці для підвищення конкурентоздатності Львова”; “У Львові з робочим візитом перебуває делегація Європейського банку реконструкції і розвитку з 45 спеціалістів”; “Німецька компанія “ECE” – зацікавлена в інвестиціях у Львів обсягом щонайменше 100 млн євро. Компанія розглядає декілька варіантів здійснення цих інвестицій. Вона є лідером на європейському ринку з будівництва сучасних багатофункціональних торгово-розважальних комплексів”; “За 2007 рік ріст інвестицій збільшився в 4 з половиною рази”.

Що ж саме може зацікавити прагматичних інвесторів? Мер Садовий пояснює: “Туристична індустрія, індустрія знань та індустрія заходів – конференцій, форумів, конгресів – це ті пріоритетні напрямки, які місто викристалізувало для себе. Сьогодні ми повинні думати про те, як залучити до Львова більше туристів. Адже потенціал міста – це 8-10 мільйонів туристів щороку. І наш обов’язок полягає в тому, щоб гості міста почували себе комфортно і тепло” (жовтень 2008). Львівські посадовці не винаходять велосипед – сучасна політична філософія (зокрема Хардт і Негрі) виводить термін immaterial labour (нематеріальна робота) як одну з основних характеристик неоліберального світу. Нематеріальна робота продукує культуру, знання, інформацію, комунікацію як товари. Внаслідок масованої деіндустріалізації сучасних глобалізованих міст будь-яке виробництво у них поступово перетворюється на виробництво послуг, в той час як легка та важка промисловість переміщаються в країни третього світу з дешевшою робочою силою. Населення, котре було заняте в подібних “матеріальних” секторах економіки, витісняється джентрифікацією та іншими урбаністичними практиками, або, у випадку західноукраїнських міст, банально їде на заробітки у Європу.

 

Громадські солідарності у неоліберальному місті

Нещодавно у Львові виник скандал з будівництвом готелю на вулиці Вірменській. Громадськість виступала не так проти самого готелю, який буде побудовано на місці дитячого майданчика, як проти його вигляду – консервативним львів’янам архітектурний проект видався надто модерним, аби прикрашати історичний центр міста. Серед активістів та активісток, які долучили свої підписи до протестної петиції, переважають або вже задіяні у нематеріальній роботі, або ті, хто мають потенціал бути у ній задіяними. І те, що протести викликала форма будівлі, а не зміст – показово.

Неолібералізм вочевидь буде сприйнятий більшістю львів’ян позитивно. Збільшення можливостей для відпочинку, лібералізація споживання, збільшення зарплати та можливості для креативнішої роботи, культурне різноманіття, відкритість для світу. Окремі прикрі деталі (як от модерні готелі в історичній частині) внаслідок громадської активності буде модифіковано та реалізовано у пом’якшеному варіанті, що буде сприйнято як перемога громадянського суспільства. Зміни у інших галузях життя (наприклад, скорочення і звільнення внаслідок приватизації, реструктуризації та перепрофіляції) будуть малопомітними, оскільки люди, яких вони торкатимуться, навряд чи зможуть привернути увагу чи самоорганізуватися завдяки веб 2.0.

Розмови про трудові права, перспективи розвитку матеріальних індустрій, на яких могли б працювати робітники, міський субпролетаріат тощо не досить духовні та мистецькі для нового покоління культурних менеджерів, культурницьких ГО та запрошених тренерів, для яких важливіша примара/бренд львівського мультикультуралізму чи традиції кавування. Єдина критична нота у сучасній публічній дискусії щодо міського урядування – «знову корупція». Постійне спрощення будь-яких рішень міської ради до цього рівня (хоч корупція і хабарництво звісно є) блокує потенційний системний аналіз і не дає можливості побачити справжню картину змін. Однак львівські урбаністичні трансформації відбуваються досить раціонально й за міжнародними стандартами (з урахуванням місцевих особливостей) та не без інтересу міжнародних організацій. Навіть якщо вихідними ідеями були відкритість, чесність, прагнення розвитку та любов до власного міста – неоліберальні економічні принципи, помножені на сучасний культурний менеджмент, формують нові символічні гетто, в яких найбідніші і ті, хто не володіє культурним капіталом, опиняються не лише за межею бідності, але й за межею громадської уваги.

 

Читайте також:

Туристи тут не ходять (Тамара Злобіна і Анастасія Рябчук)

 
Поделиться