Агропаливний проект в Україні: як олігархи та ЄС поглиблюють аграрну несправедливість

Крістіна Планк

Вступ^[1]

Довкола агропаливної політики в останнє десятиріччя точиться багато суперечок^[2]. Агропаливо вважають фактором, що сприяє енергетичній безпеці й місцевому розвитку та пом’якшує наслідки зміни клімату (European Union 2009). Проте громадські організації, які працюють у сфері довкілля, розвитку та прав людини, а також дедалі більше академічних дослідників ставлять під питання переваги агропаливних культур і вказують на негативний вплив їхнього вирощування на суспільство та довкілля. Агропалива руйнують біорізноманіття (Campbell and Doswald 2009), збільшують викиди парникових газів, впливаючи на землекористування (Searchinger et al. 2008). Таким чином, вони стають одним із рушіїв зміни клімату (Fargione et al. 2008). Крім того, вони загрожують місцевій продовольчій безпеці та спричиняють зміни в аграрних режимах (McMichael 2010). Виробництво агропалива сприяє комодифікації сільськогосподарських культур, переоціненню земель та орієнтації виробництва на експорт. Через вплив на землекористування вирощування агропалива призводить до конфліктів довкола доступу до землі (Borras et al. 2011; Dietz et al. 2015) та створює серйозні проблеми зі справедливим доступом до ресурсів.

Прийняття та впровадження агропаливної політики в ЄС наштовхується на дедалі більший спротив. У Директиві про біопалива, ухваленій 2003 року, поставили завдання до 2010 року почати додавати 5,75% біопалив до традиційного палива (European Union 2003). Директива про відновлювані джерела енергії, ухвалена 2009 року, підвищила цю планку до 10% і постановила, що всі держави — члени ЄС мають досягти цієї цілі до 2020 року (European Union 2009). Хоча були спроби побудувати довкола агропаливних ініціатив сильний наратив про те, що від них «виграють усі», підкреслюючи їхні ймовірні переваги для економіки та довкілля, негативна реакція призвела до впровадження критеріїв сталості. Однак ці критерії є суто екологічними й не мають соціального виміру. Критики ставало все більше, й вона дедалі частіше зосереджувалася на непрямих змінах у землекористуванні. Адже це призводило до додаткових викидів парникових газів, спричинених освоєнням цілини для вирощування продовольства. У відповідь на цю критику 2015 року Європейський парламент знизив частку агропалива в Директиві про відновлювані джерела енергії до 7% для агропалив «першого покоління», вироблених із харчових культур (European Parliament 2015). Проте виробництво агропалива, що вже міцно закріпилося, досі користується сильною підтримкою та урядовим сприянням.

У цьому розділі розглянуто політичні й економічні наслідки виробництва агропалив та пов’язану з ним трансформацію системи сільського господарства. Філіп Макмайкл називає підйом індустрії агропалива «агропаливним проектом», який він описує як зв’язок між державою та капіталом: «Гонитва за агропаливами під маскою політики, спрямованої на розробку альтернативних джерел енергії та зниження викидів вуглецю, відкриває нові горизонти прибутковості для агробізнесу, енергетичних та біотехнологічних корпорацій» (McMichael 2009: 826). Отже, агропаливні культури — передусім рапс, сою та пальмову олію, а також пшеницю, кукурудзу та цукрову тростину — слід вважати частиною зростаючої індустрії «гнучких культур» (Borras et al. 2015). Цей термін вказує на те, що насіння олійних та крохмальних культур можна використовувати дуже по-різному: як сировину для агропалива, продовольство, корм для тварин або сировину для інших промислових товарів, таких як косметика. Ця гнучкість робить попит на ці культури надійнішим, тож їхнє вирощування стає економічно привабливішим.

"Агропаливний проект та активна підтримка ЄС підкріплює олігархічну систему та агробізнес."

У цьому розділі проаналізовано транснаціональний вплив агропаливної політики ЄС на Україну та її наслідки для аграрної справедливості. Досягнення частки агропалива у ЄС залежить від імпортної сировини. Україна має понад 32 мільйони гектарів родючої сільськогосподарської землі та є одним з основних експортерів сировини до ЄС в дусі своєї традиційної ролі «житниці Європи». Дедалі більші обсяги виробництва рапсу в Україні передусім відбивають зростання попиту на сировину для агропалива в ЄС (Schaffartzik et al. 2014). Кукурудза, соя, соняшник та пшениця також експортуються в ЄС як «стала» сировина для агропалива (ISCC n.d.). З погляду аграрної справедливості ключовим питанням є «колективна боротьба сільського робочого люду за демократизацію доступу, власності та контролю над землею, водою та іншими природними ресурсами» (TNI 2015), а також за можливості формувати процес ухвалення рішень та брати в ньому участь (див. Pichler). Аграрний рух, здатний сформулювати такі вимоги, в Україні ще не з’явився. Панівні олігархічні структури заважають низовій самоорганізації. Агропаливний проект та активна підтримка ЄС підкріплює олігархічну систему та агробізнес. Для змалювання повної картини аграрної справедливості з погляду доступу, розподілу та репрезентації необхідно взяти до уваги не лише дрібних фермерів та їхню репрезентацію, а й вплив українських олігархів та панівного класу в цілому.

Відштовхуючись від праць Макмайкла (McMichael, 2009), я стверджуватиму, що агропаливний проект в Україні слід розглядати як олігархічний за підтримки ЄС. Держава створює умови для соціальних природних відносин. В Україні олігархи — тобто внутрішня буржуазія — домінують над державою. Агропалива для них — це можливість отримувати прибутки, займаючись агробізнесом. Я досліджую зв’язок між капіталом та державою, зосереджуючись на інтерналізації — взаємодії внутрішніх (у цьому разі українських олігархів) та зовнішніх а́кторів (транснаціональних аграрних корпорацій, фондів та трейдерів, а також ЄС та його членів) — у ситуації, що має ознаки як конфлікту, так і співпраці між різними членами панівного класу у сфері контролю над землею, торгівлі та сертифікації сталості. Німецький уряд особливо охоче просуває виробництво начебто «сталої» біомаси в Україні з метою отримувати сировину для агропалива. Експорт такої сировини не сприяє аграрній ресурсній справедливості в Україні, а підсилює агробізнес та олігархів країни.

Мій аналіз заснований на якісному методі експертних інтерв’ю, проведених в Україні взимку 2011 та 2012 років, а також на документах — різних законопроектах, угодах, деклараціях, онлайн-виданнях та газетних статтях. Експерти, у яких було взято інтерв’ю, — це представники міністерств, груп тиску за відновлювальні джерела енергії у сфері сільського господарства, міжнародних організацій та фінансових організацій, громадських організації, агробізнесу, фермерів, виробників агропалива, представники ЄС і його держав-членів в Україні, а також експерти із сільського господарства.

У другій частині цього тексту я відштовхуюся від політичної екології та вводжу інтерналізацію як теоретичні рамки аналізу в контексті української держави та олігархів. У наступній частині наведено огляд споживання агропалива в ЄС та відповідного виробництва сировини в Україні. У четвертій частині розглянуто взаємозв’язки між українською державою, олігархами та агробізнесом. У п’ятій — досліджено сфери землекористування, торгівлі та сертифікації сталості, а також конфлікт та співпрацю всередині панівного класу. В останній частині розглянуто наслідки агропаливного проекту для аграрної справедливості в Україні.

Зрозуміти українську державу: олігархічні проекти та інтерналізація

У цьому аналізі агропаливний проект розглянуто як олігархічний. Я ґрунтуюся на дискусії про роль держави в «соціальних природних відносинах» (нім. gesellschaftliche Naturverhältnisse) (див. Brand and Wissen 2012; Brand and Görg 2013) та висуваю на передній план поняття «інтерналізації», тобто взаємодії між «внутрішніми» та «зовнішніми» соціальними силами. Оскільки економічна та політична сфери збігаються в особах олігархів, в Україні інтерналізація невіддільна від особистих стосунків. Взаємодія між цими соціальними силами впливає на формування сільськогосподарського сектору і, відповідно, аграрної справедливості.

Агропаливний проект в Україні та пов’язані з ним проблеми аграрної справедливості можна зрозуміти тільки у світлі соціальних природних відносин. Підхід з точки зору політичної екології не лише проявляє відносини влади, вписані в соціальні природні відносини, а й демонструє, як відбувається присвоєння та трансформація природи і як це, зі свого боку, впливає на суспільство. Визначення того, хто виграє й хто втрачає від цього процесу трансформації, проливає світло на аграрну справедливість (див. Pichler). Соціальна нерівність — один із ключів до розуміння українського агропаливного проекту (див. Wissen 2015).

Держава має вирішальний вплив на соціальні природні відносини в Україні.  Це стосується також і агропаливного проекту та пов’язаних із ним питань аграрної справедливості (див. Pichler). Визначення держави як соціальних відносин (Poulantzas 1978) підкреслює її змагальний характер — конфлікти, суспільні сили та різні фракції капіталу, які формують її. За такого підходу панівний клас сприймається не як єдиний блок, а як сукупність різних фракцій. Пуланзас (Poulantzas 1976) не лише проводить різницю між національною та компрадорською буржуазією (тобто буржуазією, залежною від зовнішнього капіталу), а й пропонує термін «внутрішня буржуазія». Внутрішня буржуазія переплетена з міжнародним капіталом, але все ще має сильну матеріальну базу всередині країни.

"Іноземні а́ктори — зі спільноти допомоги розвитку, наукового кола, агробізнесу та урядів — можуть просувати свої інтереси, лише об’єднавши сили з українськими олігархами."

Залежно від переважних політико-економічних умов держава буде більш охоче сприяти одним інтересам всупереч іншим. Це підкреслено в «стратегічно-реляційному підході» Джессопа. «Певний тип держави, певна форма держави, певна форма режиму буде більш доступною для одних сил, ніж для інших, залежно від стратегій, якими вони користуватимуться для здобуття державної влади» (Jessop 1990: 1873). Замість того, щоб сприймати українську державу як «слабку» (Kuzio 2012) чи «захоплену» (Hellman and Kaufmann 2001), як це роблять багато авторів, я вважаю, що краще зосередитися на політико-економічній взаємодії українських олігархів, розглядаючи їх як внутрішню буржуазію. В Україні олігархи мають сильний вплив на пострадянський простір, формують українську державу й водночас переплетені зі світовим ринком. Завдяки своїй політичній та економічній владі, яку вони  реалізують через фінансово-промислові групи (ФПГ), вони тримають у руках ключі до будь-якого соціально-екологічного та економічного впливу в Україні (Plank 2015a). Над державним апаратом панує економічна влада панівного класу, а те, що Пуланзас називає «відносною автономією» (Poulantzas 1978), фактично не існує в Україні (Becker 2015: 409).

Через це для іноземних суб’єктів важко, якщо немає можливості безпосередньо взаємодіяти з українською державою та економікою або втручатися в неї без співпраці з олігархами. Я продемонструю, як іноземні гравці формулюють свої інтереси та стратегії з метою отримання сировини із сертифікатом сталості. Пуланзівське поняття інтерналізації привертає увагу до зв’язку між «внутрішньою» та «зовнішньою» політичною й економічною динамікою та соціальними силами і таким чином уможливлює дослідження агентів інтернаціоналізації, таких як українські олігархи (Poulantzas 1976: 22). Оскільки економічні та політичні важелі належать окремим особам (або кланам), особисті стосунки є життєво важливими для інтерналізації в Україні. Ґрунтуючись на «стратегічно-реляційному підході» Джессопа (Jessop 1990), я показую, як іноземні а́ктори — зі спільноти допомоги розвитку, наукового кола, агробізнесу та урядів — можуть просувати свої інтереси, лише об’єднавши сили з українськими олігархами. Ця співпраця з панівним класом закріплює соціальну нерівність та аграрну несправедливість.

Агропаливна промисловість у ЄС націлена на сільськогосподарський потенціал України

Потреба Євросоюзу в сировині для агропалива ґрунтується на наявних потужностях очисних заводів та на законодавчо встановленій планці змішування. Попри зниження планки до 7% для агропалив «першого покоління», попит на сировину залишається високим. Агропаливна промисловість у ЄС залежить як від внутрішнього постачання сировини, так і від імпортованих гнучких культур. Скажімо, 2010 року довелося імпортувати 20% сировини для агроетанолу та 40% сировини для агродизелю (Gerasimchuk 2013: 5). Більшість автомобілів у ЄС їздять на дизелі, і споживання агродизелю десь у чотири рази вище за обсягом, ніж використання агроетанолу, як показано в таблиці. Частка відновлюваних джерел у сукупному спожитому паливі зросла з 2009 року, але досі залишається нижчою, ніж планка змішування: у 2013 році ця частка становила 5,4%. У майбутньому знадобиться ще більше вирощеної в ЄС та імпортованої сировини, щоб досягти навіть нової зниженої планки.

Найбільшими споживачами транспортного агропалива в ЄС у 2014 році були (у порядку спожитого обсягу) Франція, Німеччина, Велика Британія, Італія та Іспанія. Німеччина була провідним виробником (EurObserv’ER 2015: 14). Тут виробництво агропалива з дрібномасштабного стало великомасштабним, коли уряд у 2006 році змінив політику підтримки з неоподаткованих виплат до планки змішування. Дрібні виробники були витіснені з ринку нафтовими компаніями, не витримавши конкуренції за масштабом (Vogelpohl 2014: 22—26). Нині найбільші  виробники агродизелю в Німеччині — це транснаціональні корпорації на зразок ADM Germany, Verbio AG та Petrotec (EurObserv’ER 2015: 12). Тут все ще є невикористаний потенціал, бо виробники покладаються на використання сировини із сертифікатом сталості. Хоча сертифікація як така є добровільною для виробників агропалива й відбувається за приватними схемами, вона обов’язкова для всіх, хто хоче, щоб їхня продукція була врахована в рамках частки агропалива й, відповідно, фінансового стимулювання. Не зраджуючи своєї історії першопрохідця у сфері відновлюваних джерел енергії, Німеччина стала однією з перших країн, що почали наполягати на дотриманні критеріїв сталості (Biofuel Sustainability Order 2009). Процедура вимагає від компаній постачати сертифіковане агропаливо, щоб отримувати державні субсидії. Система Міжнародної сертифікації сталості та викидів вуглецю (International Sustainability and Carbon Certification, ISCC) — одна з основних схем сертифікації, яку підтримує німецьке Федеральне міністерство продовольства, сільського господарства й захисту споживачів через Агентство за відновлювальні ресурси (АВР) (European Commission 2011). Німеччина — ключовий виробник, споживач та сертифікатор агропалива, і вона, як я покажу більш детально нижче, дуже зацікавлена в Україні як джерелі сировини.

Таблиця. Споживання агропалива в ЄС-28*

Джерела: Eurostat, 2015a, 2015b.

Примітки

* Частка біогазу та інших рідких агропалив є незначною (1% або менше від усього споживання агропалива).

** Включно з електроенергією.

Різноманітні дослідження та урядові документи підкреслюють агропаливний потенціал України на тлі розширення агропаливної індустрії в ЄС. Цей потенціал розглядають і дослідники доступності землі та викидів парникових газів (Van der Hilst et al. 2014). Деякі дослідження також зосереджуються на економічній життєздатності виробництва агропалива в Україні (Lakemeyer 2007; Strubenhoff 2009). Наприклад, на замовлення уряду Нідерландів у 2009 році було проведено «Сканування ринку біоенергетики в Україні», яке рекомендувало обмінювати сировину на знання та технології (Elbersen et al. 2009). Не раз обговорювалося, чи можна використовувати землі довкола Чорнобиля для виробництва агропалива. Це дозволило б утилізувати забруднену землю, на якій не можна вирощувати продовольство (edie.net 2009). Усі ці дослідження вказують на великий сільськогосподарський потенціал країни, зокрема в ролі експортера. За словами двох авторів, «Україна має всі передумови, щоб стати одним із найбільших постачальників сталої біомаси» (Ogarenko and Nivievskyi 2012: 2).

"Україна належить до світових лідерів з експорту рапсу."

І справді, Україна вже зараз є важливим постачальником сировини для агропаливної промисловості ЄС. Хоча вона експортує цілу низку гнучких культур, попит на агродизель спонукає передусім до вирощування рапсу. Україна належить до світових лідерів з експорту рапсу (Gerasimchuk 2013: 7—8). Зі свого боку, ЄС — головний експортний ринок для українського рапсу: 90% продукції надходить до країн — членів ЄС (Schaffartzik et al. 2014). Крім рапсу, Україна також експортує для агропаливного виробництва у ЄС соєві боби, соняшникове насіння, пшеницю, кукурудзу та цукровий буряк. Однак частка цих продуктів на агропаливному ринку значно відстає від рапсу (Gerasimchuk 2013: 7—8; ISCC n.d.).

Українська держава, олігархи та агробізнес

Олігархи відіграють важливу роль в економічному та політичному житті України, і вони тісно пов’язані з державою. Олігархічні клани виникли як національна буржуазія в металургійному, енергетичному та банковому секторі після хвиль приватизації за президентства Леоніда Кучми (1994—2005). Вони не утворюють єдину фракцію капіталу, але їхні групування слід сприймати як фінансово-промислові групи, міцно закорінені у внутрішній економіці країни. Ці ФПГ виросли з регіональних баз — Києва, Донецька та Дніпропетровська —  і між ними точиться запекла конкуренція. Спільною рисою олігархів є їхнє бажання утримувати владу в країні та розширювати її, і саме ця мотивація визначає їхні рішення підтримувати Захід та/або Схід. На посадах депутатів або міністрів, а також за посередництвом своїх політичних партій олігархам більш чи менш вдається безпосередньо впливати на державний апарат. До того ж вони впливають на українське суспільство через ЗМІ (Plank 2015a: 595–597).

Після фінансової та економічної кризи, сільське господарство, яке саме переживає відродження, відіграє важливу роль для України та її олігархів, адже це стабільний експортний сектор, нині дуже прибутковий. Величезний невикористаний потенціал сільського господарства помітили олігархи й поділили його між собою. Під час президентства Януковича (2010—2013) члени його «Партії регіонів», з яких багато хто був причетний до агробізнесу, відігравали помітну роль в ухваленні парламентських рішень, важливих для цього сектору. Наприклад, Олег Бахматюк, власник «Укрлендфармінгу» — найбільшого сільськогосподарського холдингу в Україні, який контролює 654 тисячі га землі — член «сім’ї» Януковича. Найбагатші та найвпливовіші олігархи Рінат Ахметов (донецький клан) та Ігор Коломойський (дніпропетровський клан) також диверсифікували свої активи, заснувавши власні сільськогосподарські холдинги — HarvEast (170 тисяч га) та «ПриватАгроХолдинг» (116 тисяч га) відповідно (Plank and Plank 2014: 56–58; Latifundist, n.d.a). У нинішньому скликанні парламенту комітет з питань аграрної політики — найбільш бажане місце роботи для членів партії (Leshchenko 2015). Тим часом зараз уперше в історії країною керує олігарх в особі Петра Порошенка — нового президента, обраного у 2014 році після подій Майдану. Він також володіє великими холдингами в харчовій промисловості та сільському господарстві (Samaeva 2015).

"Нова прозахідна влада заходилася розпродавати державні сільськогосподарські підприємства та енергетичні компанії й заохочує західні компанії брати участь у процесі приватизації."

Не лише місцеві олігархи, а й західний капітал шукають способів нажитися на відродженні українського сільського господарства. Перехід влади від президента Ющенка (2005–2010) до Януковича (2010–2013)  суттєво змінив інвестиційний клімат для західних компаній. Коли Україна відкрилася для західного капіталу після Помаранчевої революції у 2004 році, європейським компаніям стало легше застовбити собі місце — це стосувалося й сільськогосподарського сектору. Однак за правління Януковича ситуація змінилася, і для західних інтересів виявилося дедалі важче добитися, щоб до них дослухався новий уряд. Після протестів на Майдані, падіння режиму Януковича та підписання Угоди про асоціацію й Угоди про повну та всебічну зону вільної торгівлі між Україною та ЄС, політико-економічний баланс знову змістився в бік Заходу. Нова прозахідна влада заходилася розпродавати державні сільськогосподарські підприємства та енергетичні компанії й заохочує західні компанії брати участь у процесі приватизації. Таким чином, перехід влади від Ющенка до Януковича, а потім до Порошенка на глибинному рівні змінив соціальні, політичні та економічні стосунки між Україною та Заходом (Plank 2015a).

Інтерналізація за допомогою землі, торгівлі та сертифікатів сталості

У цій частині я спробую показати, як олігархічний агропаливний проект сприяє розвитку агробізнесу і таким чином закріплює ресурсну несправедливість, а також як ЄС підтримує цю тенденцію. Концентрація земель, створення ринку сільськогосподарської землі, експортні квоти та сертифікати сталості в рамках Директиви про відновлювані джерела енергії є аренами конфлікту та співпраці між представниками панівного класу. Це формує сільськогосподарський сектор і, відповідно, впливає на аграрну справедливість.

Концентрація земель та створення ринку сільськогосподарської землі

Земельна реформа, яка з’явилася після проголошенням незалежності України, трансформувала сільськогосподарський сектор. Колективні та державні господарства були розформовані, а землю поділили між їхніми працівниками. Більшість отримувачів землі не обробляють її, а здають в оренду, бо коли земля перейшла у їхню власність, вони не отримали ні засобів виробництва, ні фінансової підтримки (Allina-Pisano 2008). Ще у 1990-х роках ЄС, Світовий банк та Агентство США з міжнародного розвитку почали проштовхувати створення ринку землі в Україні. Наприклад, вони запропонували надати допомогу для створення системи реєстрації землі та земельного кадастру (Roth and Valetta 2006; World Bank 2016). Багаторічна співпраця Німеччини з Україною віддавна зосереджена на сільськогосподарському секторі. Німеччина активно консультує Україну щодо процесу трансформації, надаючи інформацію про «найкращі практики» на Заході. Ці консультації надає як державний, так і приватний сектор (Deutscher Bundestag 2015). Сьогодні програма сестринства в ЄС, в рамках якої експертні консультації надає Німеччина, Нідерланди та Литва, намагається передати Україні «найкращі практики» у сфері лібералізації ринку землі. Однак приватизація ринку сільськогосподарських земель залишається суперечливою, бо більшість сільського населення та представників внутрішнього агробізнесу виступають проти неї (Plank 2015b). У результаті мораторій на продаж та купівлю сільськогосподарської землі знову продовжили — цього разу до 1 січня 2017 року^[3] (Drannik 2015).

Двоїста структура сільського господарства, успадкована від Радянського Союзу — домашні господарства та колишні колгоспи (колективні господарства) — досі характерна для пострадянського простору^[4]. Колишні колгоспи дедалі частіше групуються під великими парасольковими компаніями, відомими як агрохолдинги. Це горизонтально та вертикально інтегровані аграрні компанії, які контролюють не лише значну частину українських сільськогосподарських земель, а й цілі ланцюги постачання різних сільськогосподарських та харчових продуктів. Деякі — наприклад, «Кернел» (390 тис. га) та «Нібулон» (82,5 тис. га) — є ключовими постачальниками зерна. Агрохолдингами переважно володіють українські олігархи, тобто в секторі агробізнесу домінує внутрішній капітал (Plank and Plank 2014; Latifundist n.d.a). Генеральний директор одного великого іноземного агрохолдингу, який інвестує в український агробізнес, сказав мені: «Насправді є дуже мало сільськогосподарських компаній, якими керують іноземці. Дуже мало. Знаєте, їх скуповують олігархи. Але, якщо чесно, насправді це не так вже й важливо. Якщо землею добре розпоряджаються, то це не важливо» (Інтерв’ю 1). Політичні структури прихильніші до великих агрохолдингів, ніж до невеликих господарств, тому агрохолдинги панують у сільському господарстві. Українські олігархи віддають перевагу великим компаніям, бо їх легше контролювати.

Попри домінування олігархів, дедалі більший попит на сировину й низька вартість оренди землі в Україні спонукали почати інвестувати в українське сільське господарство деяких інвесторів та менеджерів, котрі переконані в тому, що європейський ринок агропалива дуже песпективний (Plank and Plank 2014). Однак лише кілька з них — переважно люди, у яких був досвід роботи в цій країні — залишилися на цьому ринку. У 2007 році британська компанія Landkom International PLC та французька компанія AgroGeneration, два європейські агрохолдинги, почали вирощувати рапс, пшеницю, ячмінь, кукурудзу, сою та соняшник в Україні для європейських ринків продовольства та агропалива (AgroGeneration 2015; Bloomberg n.d.). Обидва холдинги стали об’єктами дружнього поглинання. Шведська компанія Alpcot Agro, згодом перейменована на Agrokultura, придбала Landkom у 2012 році й помінялася його землями в Україні (у Львівській, Тернопільській та Івано-Франківській області) з «Миронівським хлібопродуктом» (МХП), українським агрохолдингом та великим виробником птиці, отримавши натомість землі в Воронезькій області Росії (Concorde 2015). Загрози українського сільськогосподарського сектору часто спонукають іноземних інвесторів покидати цей ринок.

Попри те, що агрохолдингам із країн — членів ЄС складно отримати доступ до аграрного сектору України, а західні уряди стикаються з перешкодами на шляху до створення українського ринку землі, ЄС усе одно підтримує агробізнес позиками від Європейського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР). ЄБРР чітко віддає перевагу фінансуванню агробізнесу, а не малим господарствам. Наприклад, він надає лише обмежені суми кредиту в місцевій українській валюті (EUUKRAINECOOP 2015). Водночас українські агрохолдинги котируються на фондових біржах у ЄС і часто зареєстровані в офшорних податкових гаванях на кшталт Кіпру чи Люксембургу. Іноземні фонди (наприклад, Голландський пенсійний фонд піклування та добробуту та шведський Пенсійний фонд AP3) володіють акціями в українських сільськогосподарських групах.  Інвестиції, зокрема пенсійних фондів, та котування на іноземних біржах означає, що власність у цьому секторі дедалі більше переплітається та є тенденція до його фінансіалізації (Plank and Plank 2014).

Торгові бар’єри

Поряд із концентрацією землі ще одною сферою конфліктів всередині панівного класу є торгові диспути. На додаток до контролю та обробки землі однією з ключових сфер діяльності агробізнесу є торгівля. Агрохолдинги прагнуть контролювати весь ланцюг постачання — від виробництва насіння до землі, складів та торгових об’єктів. Водночас трейдери також обробляють землю. Міжнародні торгові корпорації на зразок Cargill, Dreyfus, Serna (український філіал Glencore), Toepfer (яким нині володіє ADM) та Suntrade (український філіал Bunge) працюють в Україні ще з дев’яностих і експортують гнучкі культури до ЄС для виробництва агропалива (ISCC, n. d.). Як уже було згадано, українські агрохолдинги «Кернел» та «Нібулон» контролюють великі площі сільськогосподарських земель. Транснаціональні корпорації також займаються сільським господарством в Україні: наприклад, Glencore утримує 70 тисяч га землі, а Cargill придбав 5% «УкрЛендФармінгу» 2014 року (2015). Міжнародні торгові компанії намагаються розширити свій вплив на український аграрний сектор.

Впровадження експортних квот на деякі культури за часів Януковича регулярно призводило до конфліктів між українським урядом та міжнародним агробізнесом — особливо з транснаціональними торговими компаніями. З 2006 року Україна часто впроваджує обмеження експорту (EBRD 2014). Норми Світової організації торгівлі (СОТ) дозволяють це робити лише в часи економічних труднощів. Однак щоб уникнути браку зерна в країні, важливо утримувати низьку ціну на хліб. Український уряд регулює ціну пшениці, яка вважається стратегічною культурою, застосовуючи адміністративні заходи, зокрема експортні бар’єри (Інтерв’ю 2)^[5].

"Український уряд сприймає рапс як «технічну культуру» без стратегічного впливу на харчове виробництво. Тому його можна експортувати до ЄС як сировину для агропалива."

Введення експортних квот призвело до серйозних конфліктів за часів Януковича під час сезону експорту зерна у 2010—2011 роках. Експортні квоти на пшеницю були введені в часи, коли росла світова ціна на неї. Такий крок наштовхнувся на потужний опір з боку міжнародних торгових компаній. Експортні ліцензії були надані новоствореній державній компанії «Хліб інвестбуд», яка належала «сім’ї» Януковича, а міжнародні торгові компанії залишилися з пустими руками. Як наслідок, транснаціональні компанії почали протестувати, заручившись підтримкою міжнародної спільноти у формі ЄБРР, Європейської асоціації бізнесу, Американсько-української бізнес-ради та представництва Американської торгової палати в Україні, й закликати до скасування квот (Olearchyk 2011; Інтерв’ю 3).

На відміну від пшениці, однією з найважливіших експортних культур України, рапс не є причиною незгоди між державою та торговими компаніями або між самими цими компаніями, бо на нього не накладені жодні експортні обмеження. Агрохолдинги цінують цей брак торгових бар’єрів.

На рапс немає митних обмежень, немає мита й немає регуляції. Це ще одна причина, чому це привабливий продукт. Через те, що держава не регулює обсяги. Держава не сприймає його як стратегічну культуру, як пшеницю. У випадку пшениці все значно складніше. Саме тому ми зменшуємо кількість гектарів, відданих під пшеницю.

(Інтерв’ю 4)

Ця різниця пояснює, чому частка виробництва рапсу в сукупному сільськогосподарському продукті різко зросла з 2004 року. Український уряд сприймає рапс як «технічну культуру» без стратегічного впливу на харчове виробництво. Тому його можна експортувати до ЄС як сировину для агропалива. Тоді як експортні квоти були вигідні тільки для «сім’ї» Януковича, низькі ціни на хліб принесли користь усьому населенню.

Сертифікація сталості

Німеччина особливо зацікавлена в українському сільськогосподарському секторі. Німецький уряд відіграє ключову роль консультанта в процесі економічної трансформації України. Німеччина працює на інституційному рівні, сприяючи сільськогосподарській співпраці загалом та виробництву агропалива зокрема^[6]. Проект «сталої біомаси», започаткований німецьким агентством з розвитку GIZ під керівництвом Німецько-українського діалогу щодо сільськогосподарської політики (ДСП), — стрижень німецько-української двосторонньої співпраці, що базується в Інституті економічних досліджень (ІЕД) у Києві. Він визначає фокус інституційної підтримки агропаливного проекту в Україні. Якщо поглянути на цілі проекту та залучені до нього сторони, стає зрозуміло, наскільки міцними є зв’язки німецького уряду та агропаливної промисловості з українським агробізнесом.

У дусі тверджень Директиви про відновлювані джерела енергії про те, що «всі виграють», проект розвитку GIZ подає агропаливо як відповідь на проблеми зміни клімату та «піку нафти» і як засіб сприяння місцевому розвитку. У рамках проекту було проведено тренінги в різних частинах України з метою забезпечити відповідність критеріям сталості для агропаливної сировини, а також було видано посібник про процес сертифікації. Експерти у сфері сільського господарства з Міжнародної фінансової корпорації (МФК) та Toepfer прокоментували цей посібник. Було проведено навчальні програми у співпраці з компанією Agrivent, яка належить Українському клубу агробізнесу (УКАБ) (Інтерв’ю 5).

УКАБ — ключовий партнер проекту GIZ. Поряд із Українською аграрною конфедерацією та Українською зерновою асоціацією УКАБ є однією з трьох великих лобістських організацій, що впливають на аграрну політику. Ця організація також є єдиною лобістською групою, яка знає, як працювати з західними компаніями. Вона має міцні зв’язки з Німеччиною через свого директора Алекса Ліссітсу — колишнього старшого дослідника Інституту сільскогосподарського розвитку в перехідних економіках імені Лейбніца (ІСРПЕ). Ліссітса також працював на Юрія Мельника, коли той був Міністром аграрної політики за президентства Ющенка (Latifundist, n.d.b). Нині Мельник — член президії УКАБ та головний операційний директор агрохолдингу МХП (UCAB 2015). Ці приклади яскраво демонструють роль особистих стосунків в Україні та тісний зв’язок між бізнесом та політикою.

Попри згадані тренінги, із сертифікацією сталості виникли проблеми, бо в деяких випадках її проводили лише на папері. Згідно з Директивою про відновлювані джерела енергії, до критеріїв сталості належить обов’язок знизити викиди парникових газів. Директива також не допускає використання для виробництва агропалива землі, перепрофільованої з територій, які раніше були великими резервуарами вуглецю, наприклад первинними лісами чи луками з високою біорізноманітністю (European Union 2009). Директива не передбачає жодних соціальних критеріїв. Схема Міжнародної сертифікації сталості та викидів вуглецю працює на самопроголошеній основі, що може призводити до проблем із дотриманням критеріїв. Для перевірки їх дотримання робиться дуже мало, і виробники часто заявляють про сталість попри те, що вони не дотримуються критеріїв. Один із респондентів в інтерв’ю сказав так: «Думаю, там [в ЄС] усе гаразд. Але в Україні є проблема з торфовищами. У Полтавській області ці культури висаджують на торфовищах. Це суперечить критеріям, але вони все одно отримують сертифікат» (Інтерв’ю 6). Він додав, що вимоги сталого вирощування сировини також обходять і в інші способи:

Також може бути так, що одна компанія справді працює згідно з критеріями. Але постачальниками цієї компанії є менші підприємства, які не мають сертифікатів, а перевіряють тільки велику компанію. [...] Але, знаєте, це бізнес. Якщо бізнес може щось обійти, то він це зробить.

(Інтерв’ю 6)

Єдиною мотивацією для отримання сертифікатів сталості можуть бути вищі закупівельні ціни. Якщо виробники та торгові компанії продають за тою самою ціною незалежно від сертифікації, то в них немає причин її проходити (Інтерв’ю 7). Схеми сертифікації більш вигідні для великих компаній, ніж для невеликих господарств, через пов’язану з ними бюрократичну тяганину (Інтерв’ю 5). Сертифікація сталої біомаси в Україні суперечлива — як через те, що її проводять лише «для вигляду», так і через те, що вона дискримінує дрібних фермерів.

"Сертифікація за критеріями сталості справді є виграшною і для агрохолдингів, і для трейдерів, і для агропаливної промисловості ЄС."

Загалом ЄС та США досі безуспішно намагаються добитися лібералізації українського ринку сільськогосподарської землі. Повністю приватизований ринок землі полегшив би їм доступ до землі. Досі більшість агрохолдингів, що діють у країні, належать українському капіталу, й українські олігархи дедалі більше зосереджують контроль над землею у своїх руках через агрохолдинги. Ці холдинги користуються кредитною підтримкою міжнародних фінансових інституцій, і серед їхніх акціонерів є іноземні фонди. Українські сільськогосподарські виробники та торгові компанії тісно пов’язані між собою зв’язками власності, що робить їх іще більш могутніми гравцями в сільськогосподарському секторі. Встановлення експортних квот на пшеницю породило конфлікти між внутрішньою та зовнішньою фракцією панівного класу. Зі свого боку, сертифікація за критеріями сталості справді є виграшною і для агрохолдингів, і для трейдерів, і для агропаливної промисловості ЄС.

Наслідки агропаливного проекту для аграрної справедливості в Україні

В останньому розділі я розгляну соціальні та екологічні наслідки агропаливного проекту в Україні і продемонструю, як цей проект призводить до аграрної несправедливості в пострадянському просторі з погляду доступу, розподілу та репрезентації. Загалом експорт сировини для агропалива підтримує агробізнес у формі агрохолдингів і схильний маргіналізувати сільські громади та посилювати олігархів.

Пострадянський дуалізм аграрних холдингів та дрібних фермерів зберігся й донині. Однак якщо тенденція цих великих сільськогосподарських груп контролювати й зосереджувати у своїх руках більші й більші площі триватиме, то дедалі більше дрібних фермерів, імовірно, будуть витіснені із землі. Агрохолдинги дедалі частіше не дають дрібним фермерам утримувати свої землі, не кажучи вже про розширення виробництва. Однак згідно з офіційною статистикою, дрібні фермери досі виробляють переважну більшість продовольства, спожитого в Україні. У 2014 році вони зібрали 98% урожаю картоплі, 86% овочів та 85% фруктів та ягод. Вони також виробили 52,7% валового сільськогосподарського продукту (UkrStat 2014). Віссер та інші (Visser et al. 2015) називають важливість дрібних виробників у пострадянському просторі «мовчазним продовольчим суверенітетом». Ці фермери займаються трудомісткою працею і виробляють більшість картоплі, інших овочів та фруктів, тоді як агробізнес зосереджується на експорті гнучких культур. Однак дрібні фермери не організовані як політичний рух. Агропаливний проект становить загрозу для їхнього «мовчазного продовольчого суверенітету», просуваючи інтереси сектору агробізнесу.

Ще однією рисою пострадянської системи є той факт, що досі держава не відігравала жодної ролі в сільському розвитку. Не існує механізму розподілу, який дозволив би державі надавати підтримку сільським громадам. Немає й стратегії підтримки засобів для існування, якості та рівня життя сільського населення. За радянської системи колгоспи були серцем села й відповідали за підтримку інфраструктури та надання соціальних послуг. Сьогодні ж агрохолдиги мають політику корпоративної соціальної відповідальності (КСВ). Наприклад, Landkom та AgroGeneration будують дороги, школи, лікарні та дитбудинки, щоб отримати підтримку місцевого населення (Miller 2008; AgroGeneration 2015). Однак ці заходи в рамках КСВ не можуть замінити відсутню державу. Навіть більше, внесок агрохолдингів у зайнятість спірний. Їм потрібно небагато працівників, і цю робочу силу часто завозять ззовні (Інтерв’ю 8).

"Олігархи не зацікавлені в аграрному та сільському розвитку, а вбачають у сільському господарстві лише чергове джерело прибутків."

Не існує лобі-групи, що могла б ефективно представляти малі та середні господарства й боротися за аграрну справедливість в Україні. Олігархи панують не лише в економіці, а й у політичній сфері. Вони представлені особисто або через свої партії в парламенті та/або уряді, і три великі сільськогосподарські групи тиску також захищають їхні інтереси. Олігархи не зацікавлені в аграрному та сільському розвитку, а вбачають у сільському господарстві лише чергове джерело прибутків. ЄС так само підтримує великомасштабне сільське господарство, надаючи агробізнесу позики ЄБРР. Держави-члени ЄС, особливо Німеччина, заклопотані отриманням «сталих» гнучких культур від України — це єдиний пріоритет німецької двосторонньої програми допомоги. Як наслідок, допомога для розвитку від ЄС мало що дає з погляду аграрної справедливості.

Екологічні ГО теж не ставлять питання аграрної справедливості й лише недавно взагалі почали звертати увагу на соціальні та екологічні наслідки великомасштабного сільськогосподарського виробництва. Однак Мережа банкового нагляду Центрально-Східної Європи (CEE Bankwatch Network) вказує на серйозні наслідки діяльності агробізнесу МХП — холдингу, який придбав землі «Агрокультури». Звіт цієї Мережі показує, що люди із сільської місцевості довкола Вінниці були змушені здати свої землі в оренду МХП. До інших наслідків належить забруднення від вирощування птиці, неприємний запах та забагато вантажівок на дорогах. МХП не виявляє бажання взаємодіяти з місцевими мешканцями щодо цих питань. Джерелом таких проблем є беззаперечна всебічна підтримка агробізнесу (Kolomiets and Bacheva McGrath 2015) через тісні зв’язки між економічними та політичними інтересами.

Висновок

У цьому розділі я обговорила наслідки планки змішування агропалива згідно з Директивою про відновлювані джерела енергії для України. Агропаливна промисловість ЄС сприймає Україну як виробника сировини. Характеристики та умови агропаливного проекту в Україні визначені державою, де панують українські олігархи. Ця сукупність соціальних сил укріплює український агробізнес, а отже, й експорт гнучких культур. Іноземні гравці, такі як аграрні компанії, фонди та трейдери, намагаються нажитися на агропаливному бумі, беручи участь у виробництві агропалива та торгівлі в Україні. Однак вони змушені конкурувати з місцевими олігархами за контроль сільськогосподарських земель і торгівлі. Німеччина намагається заохотити «стале» виробництво біомаси з чорноземного регіону. Для цього вона надає допомогу розвитку, яка за своєю структурою покликана забезпечити постачання для німецької та європейської агропаливної промисловості. Це призводить до процесів інтерналізації, що поглиблюють наявну аграрну несправедливість. Агропаливна кампанія ЄС на місцях реалізується як олігархічний проект, який перешкоджає доступу дрібних фермерів до землі. Українська держава не надає жодної допомоги сільським громадам та малим господарствам, і у цих громад немає ефективної групи тиску або політичного руху. Зосередженість на виробництві сировини для агропалива не сприяє зростанню справедливості в аграрному секторі, а натомість підсилює наявні нерівності.

Переклала Роксолана Машкова за публікацією: Plank, C., 2016. “The agrofuels project in Ukraine: How the oligarchs and the EU foster agrarian injustice”. In: Pichler, M./Staritz, C./Küblböck, K./Plank, C./Raza, W./Ruiz Peyré F. (eds.). Fairness and Justice in Natural Resource Politics. Routledge: London, pp. 218—236.

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education

Читайте також:

Мовчання та пристосування: відповідь українських селян на захоплення землі та експансію агробізнесу (Наталя Мамонова)

Мораторій і концентрація земель: якою має бути справедлива земельна політика (Михайло Амосов)

Посилання

AgroGeneration, 2015. AgroGeneration. Available 9.12.2015 at: [link].

Allina-Pisano, J., 2008. The Post-Soviet Potemkin Village. Politics and Property Rights in the Black Earth. Cambridge University Press, Cambridge, UK.

Becker, J., 2015. “Oligarchie – eine Form bürgerlicher Herrschaft. Das Beispiel ost-europäischer semi-peripherer Kapitalismus”. In: Prokla, vol.180, no.45, pp. 409—432.

Biofuel Sustainability Ordinance, 2009. Verordnung über Anforderungen an eine nachhaltige Herstellung von Biokraftstoffen. Available 7.01.2016 at: [link].

Bloomberg (n.d.). “Company overview of Landkom International PLC”. In: Bloomberg Business. Available 8.12.2015 at: [link].

Borras, Jr., S. M., McMichael, P., and Scoones, I., 2011. The Politics of Biofuels: Land and Agrarian Change. Routledge, London and NewYork.

Borras Jr., S. M., Franco, J. S., Isakson, R.S., Levidow, L., and Vervest, P., 2015. “The rise of flex crops and commodities: implications for research”. In: The Journal of Peasant Studies. Available 11.01.2016 at: [link].

Brand, U. and Görg, C., 2013. “Regimes in global environmental governance and the internationalization of the state: the case of biodiversity politics”. In: International Journal of Social Science Studies, vol.1, no.1, pp. 110—122.

Brand, U. and Wissen, M., 2012. “Global environmental politics and the imperial mode of living: articulations of state-capital relations in the multiple crisis”. In: Globalizations, vol.9, no.4, pp. 547—560.

Campbell, A. and Doswald, N., 2009. “The impacts of biofuel production on bio-diversity: a review of the current literature”. In: UNEP-WCMC, Cambridge. Available 7.12.2015 at: [link].

Concorde, 2015. MHP swaps Russian land for Agrokultura’s Ukrainian assets, 10 June. Available 9.12.2015 at: [link].

Deutscher Bundestag, 2015. “Antwort der Bundesregierung auf der Abgeordneten. Niema Movassat, Wolfgang Gehrcke, Christine Buchholz, weiterer Abgeordneter und der Fraktion DIE LINKE. Landgrabbing in der Ukraine”. Drucksache 18/3925.

Dietz, K., Engels, B., Pye, O., and Brunnengräber, A., 2015. The Political Ecology of Agrofuels, Routledge, London and NewYork.

Drannik, A., 2015. “Week’s balance: tariffs for population, moratorium on land, and Ukraine’s distinguished guests”. In: Unian. Available 11.01.2016 at: [link].

EBRD, 2014. The EBRD’s experience with policy dialogue in Ukraine. Case study – grain sector.  London.

Elbersen, W., Wiersinga, R., and Waarts, Y., 2009. Market scan bioenergy Ukraine. Report for the Dutch Ministry of Agriculture, Nature and Food Quality. Available 8.12.2015 at: [link].

EurObserv’ER, 2015. Biofuels barometer. Available 8.12.2015: [link],

European Commission, 2011. Memo: certification schemes for biofuels. Available 7.01.2016 at:[link].

European Parliament, 2015. European Parliament legislative resolution of 28 April 2015 on the Council position at first reading with a view to the adoption of a directive of the European Parliament and of the Council amending Directive 98/70/EC relating to the quality of petrol and diesel fuels and amending Directive 2009/28/EC on the promotion of the use of energy from renewable sources (10710/2/2014–C8–0004/2015–2012/0288(COD)). Available 8.12.2015 at: [link].

European Union, 2003. Directive 2003/30/EC of the European Parliament and of the Council of 8 May 2003 on the promotion of the use of biofuels or other renewable fuels for transport. Available 7.12.2015 at: [link].

European Union, 2009. Directive 2009/28/EC of the European Parliament and of the Council of 23 April 2009 on the promotion of the use of energy from renew-able sources and amending and subsequently repealing Directives 2001/77/EC and 2003/30/EC. Available 7.12.2015 at: [link].

Eurostat, 2015a. Share of renewable energy in fuel consumption of transport. Available 5.01.2016 at: [link]

Eurostat, 2015b. Primary production of renewable energy by type. Available 5.01.2016 at: [link]

EUUKRAINECOOP, 2015. “EBRD official: ‘we invest 1 billion to Ukraine every year’”. In: EU-Cooperation News, 29 January. Available 11.01.2016 at: [link].

Fargione, J., Hill, J., Tilman, D., Polasky, S., and Hawthorne, P., 2008. “Land clearing and the biofuel carbon debt”. In: Science, vol.319, no.5, 867, pp. 1235—1238.

Gerasimchuk, I., 2013. “Biofuel policies and feedstock in the EU”. In: Energy, Environment and Resources EER PP 2013/04. Chatham House. Available 8.12.2015 at: [link].

Hellman, J. and Kaufmann, D., 2001. “Confronting the challenge of state capture in transition economies”. In: Finance Development, vol.38, no.3. Available 7.12.2015 at: [link].

ISCC (n.d.). All certificates. Available 7.12.2015 at: [link].

Jessop, B., 1990. State Theory: Putting the Capitalist State in its Place. Polity, Cambridge,UK.

Kolomiets, N. and Bacheva McGrath, F., 2015. Black Earth. Agribusiness in Ukraine and the marginalisation of rural communities. Available 11.12.2015 at: [link].

Kuzio, T., 2012. ‘The Ukrainian immobile state two decades after the disintegration of the USSR’. In: Communist and Post-Communist Studies, vol.45, no.3–4, 413–415.

Lakemeyer, E., 2007. Die Produktion von Biokraftstoffen und insbesondere Biodiesel in der Ukraine und die Entwicklung des Rapsmarktes. Eine Betrachtung mit Hilfe der Politik Analyse Matrix, Cuvillier Verlag, Göttingen.

Latifundist (n.d.a). Top 100 latifundistov Ukrainy. Available 11.01.2016 at: [link].

Latifundist (n.d.b). Lissitsa Aleks Nikolaevich. Available 9.01.2016 at: [link].

Lerman, Z., Sedik, D., Pugacov, N., and Goncharuk, A., 2007. Rethinking agri-cultural reform in Ukraine. Available 11.01.2016 at: [link].

Leshchenko, S., 2015. “Ukraine between corruption and reform”. Lecture at the Institute for Human Sciences (IWM), Vienna, 7 May. Available 11.01.2016 at: [link].

McMichael, P., 2009. “The agrofuels project at large”. In: Critical Sociology, vol.35, no.6, pp. 825–839.

McMichael, P., 2010. “Agrofuels in the food regime”. In: The Journal of Peasant Studies, vol.37, no.4, 609–629.

Miller, 2008. “In Ukraine, mavericks gamble on scarce land”. In: Wall Street Journal. Available 10.12.2015 at: [link].

Ogarenko, Y. and Nivievskyi, O., 2012. “EU biofuels policy: Repercussions on Ukraine”. In: Agri-Food Policy Review. Available 8.12.2015 at: [link].

Olearchyk, R., 2011. “Ukraine removes grain export quotas”. In: Financial Times, 25 May.

Plank, C., 2015a. “Kapitalistische und territorial-geopolitische Logiken der Macht: die Rolle der EU im Ukraine-Konflikt”. In: Prokla, vol.181, pp. 593–608.

Plank, C., 2015b. “Liberalization of the Ukrainian land market: a threat to the right to food”. In: Brot für die Welt, FIAN, ICCO (eds): Right to Food and Nutrition Watch. Peoples’ Nutrition is not a Business. Available 15.01.2016 at: [link].

Plank, C. and Plank, L., 2014. “The financialisation of farmland in Ukraine”. In: Austrian Journal of Development Studies, vol.30, no.2, pp. 46–68.

Poulantzas, N., 1976. The Crisis of the Dictatorships. Portugal, Greece, Spain. NLB, London.

Poulantzas, N., 1978. State, Power, Socialism. Verso, London.

Roth, M., and Valetta, W., 2006. Land reform and land market development in Ukraine. Findings of the Ukraine land titling initiative (uti) project assessment and strategies for future USAID intervention. Available 11.01.2016 at: [link].

Samaeva, Y., 2015. “Navstrechu Agrokolonializmu”. In: Zerkalo nedeli, 24 April. Available 11.01.2016 at: [link].

Schaffartzik, A., Plank, C., and Brad, A., 2014. “Ukraine and the great biofuel potential? A political material flow analysis”. In: Ecological Economics, vol.104, pp. 12–21.

Searchinger, T., Heimlich, R., Houghton, R. A., Dong, F., Elobeidi, A., Fabiosa, J., Tokgoz, S., et al., 2008. “Use of U.S. croplands for biofuels increases greenhouse gases through emissions from land-use change”. In: Science, vol. 319, no. 5,867, pp. 1238–1240.

SEC Biomass, 2009. Biomass action plan for Ukraine. Available 10.12.2015 at: [link]

Strubenhoff, H., 2009. “Perspektiven der Biomassenutzung in der Ukraine – Zeit für Investitionen?”. In: Ukraineanalysen, vol. 63, pp. 6–7.

TNI, 2015. About agrarian justice. Available 11.01.2016 at: [link].

UCAB, 2015. Presidium. Available 9.01.2016 at: [link].

UkrLandFarming, 2015. History. Available 9.12.2015 at: [link].

UkrStat, 2014. Reports. Available 11.01.2016 at: [link].

Van der Hilst, F., Verstegen, J. A., Zheliezna, T., Drozdova, O., and Faaij, A.P.C., 2014. “Integrated spatiotemporal modelling of bioenergy production potentials, agricultural land use, and related GHG balances; demonstrated for Ukraine”. In: Biofuels, Bioproducts and Biorefining, vol. 8, no. 3, pp. 391–411.

Visser, O., Mamonova, N., Spoor, M., and Nikulin, A., 2015. “‘Quiet food sover-eignty’ as food sovereignty without a movement? Insights from post-socialist Russia”. In: Globalizations, vol.12, no.4, pp. 513–528.

Vogelpohl, T., 2014. “Das ist Wettbewerb. Und das ist normaler Strukturwandel. Die Neoliberalisierung der deutschen Biokraftstoffpolitik”. In: B. Hirschl, K. Dietz, T. Vogelpohl, E. Dunkelberg, M. Backhouse, R. Herrmann, and M. Brüntrup (eds). Biokraftstoffe zwischen Sackgasse und Energiewende. Sozialökologische und transnationale Perspektiven, oekom, München, pp. 15–39.

Wissen, M., 2015. “The political ecology of agrofuels: conceptual remarks”. In: K. Dietz, B. Engels, O. Pye, and A. Brunnengräber (eds). The Political Ecology of Agrofuels. Routledge, London and New York, pp. 16–33.

World Bank, 2016. Rural land titling & cadastre development project. Available 11.01.2016 at: [link].

Перелік інтерв'ю

Інтерв'ю 1: керівник агрохолдингу, Київ, 28 листопада 2012 року.

Інтерв'ю 2: співробітник організації розвитку, Київ, 20 жовтня 2012 року.

Інтерв'ю 3: керівник бізнес-асоціації, Київ, 9 листопада 2012 року.

Інтерв'ю 4: співробітник агрохолдингу, Львів, 29 листопада 2012 року.

Інтерв'ю 5: працівник урядової організації, Київ, 1 грудня 2011 року.

Інтерв'ю 6: національний координатор проекту міжнародної організації, Київ, 10 листопада 2012 року (переклад російською мовою).

Інтерв'ю 7: співробітник аграрної групи тиску, Київ, 30 жовтня 2012 року.

Інтерв'ю 8: аграрний експерт міжнародної організації, Київ, 13 листопада 2012 року (російською мовою, перекладено авторкою).