Альона Мамай – студентка НАОМА (Національна академія образотворчого мистецтва й архітектури), а ще – активістка з критичним мисленням і художниця. До якого спротиву системі освіти приводить такий набір, продемонструє це інтерв’ю, записане після останньої акції.
Ігор Дніпровський: Отже, розкажи для початку про акцію, будь ласка.
Альона Мамай: Я написала крейдою під дверима НАОМА Маніфест, адресований Академії (його та детальний опис акції можна знайти на сторінці Альони у фейсбуці – прим. авт.), і сиділа біля дверей, обмотана полотном, роздаючи всім брошури з інформацією про прекаріат (працівників/працівниць безконтрактної, тимчасової нестабільної зайнятості) як найбільш вірогідне майбутнє більшості студентства з НАОМА.
Я прямо пов’язую прекаріат і студентство Академії, адже в нас фактично немає актуальних предметів, а ті предмети, що є, не допомагають підготуватися до проблем, що постануть перед студентами й студентками в реальному житті. Тобто, більшість випускників не зможуть знайти собі роботу за фахом.
І. Д.: Ти вважаєш, що ваша освіта не відповідає умовам арт-ринку? А які вони?
А. М.: Так, не відповідає. Ну, власне, щоби знайти собі нормальну роботу, треба, якщо ти художниця чи художник, знатися хоча б мінімально на тому, як цей арт-ринок функціонує: вміти спілкуватися з галереями, з кураторами, знати законодавство, щоб не потрапляти в різні халепи.
Крім того, треба володіти сучасними техніками, окрім суто академічних – величезною кількістю матеріалів, щоб не лише малювати, а й уміти власноруч робити інсталяції, наприклад. Нас цього не вчать.
І. Д.: Твої вимоги обмежуються тим, щоб студентство мало змогу заробляти своєю освітою після випуску?
А. М.: Ні, це не єдина вимога. Серед іншого йдеться про оновлення викладацького складу. Тому що в нас, наприклад, немає можливості адекватного вивчення навіть тих дисциплін, що є в програмі, і не лише тому, що викладачі «старого ґатунку» чи некомпетентні: вони банально не ходять. Тобто, студентки і студенти приходять на свої пари з образотворчих предметів, а викладачі – не з’являються.
Один наш професор минулого семестру був близько 5 разів. На 1-му, на 2-му курсі трошки частіше, але все одно це було, може, раз на тиждень, два – якщо пощастить.
До того ж, завдання, що їх нам ставлять, не дозволяють вийти за вузькі рамки, адже за порушення можна просто не отримати мінімальної оцінки, злетіти зі стипендії й нарватися на гнів викладачів – я вважаю, це теж проблема, пов’язана з відсталістю від сучасних мистецьких умов.
І. Д.: Наскільки Академія пов’язана з сьогоденням, чи знають ваші професори щось про сучасне мистецтво?
А. М.: Є й «прогресивні» викладачі, проте якщо говорити про Академію в цілому, то вона дуже погано взаємодіє з зовнішнім світом: рідко проводяться студентські виставки за її межами, та і всередині якихось справді актуальних конференцій чи виставок неймовірно мало. До того ж, на більшості факультетів немає реальної практики поза стінами Академії.
Думаю, причина поганої взаємодії лежить у площині заскорузлості керівництва. Наш ректор пішов уже на третій термін, і якщо порахувати, скільки він пробув ректором, виходить 27 років. Те саме можна сказати й про нижчі щаблі адміністрації.
І. Д.: А на кого саме було спрямовано твою акцію?
А. М.: Мені думалося про зміну сприйняття себе в рамках Академії загалом: і для викладачів, і для студентства. Бо багато з них – і перші, й другі – сприймають ситуацію, що в нас склалася, як нормальну. Так, тут побутує міф про те, що студентство не відвідує пари, бо воно ліниве. Цей міф підтримують і викладачі, бо їм це на руку, і самі студенти/ки, котрі ще й почуваються винними. Тоді як насправді студентство, здебільшого, не відвідує заняття, бо не отримує там знань.
Але з усіх моїх розмов зі студентами і студентками зрозуміло, що ніхто з них не приходить додому і не сідає дивитись у вікно: всі працюють і намагаються якось здобути знання й навички за межами Академії, подекуди навіть за великі гроші на приватних курсах, якщо є така можливість.
І. Д.: Ти вважаєш, ця акція допоможе?
А. М.: Ну, вона набула широкого розголосу. Але не це головне, реальною ознакою успіху було те, що в стінах Академії почався маленький психоз.
Перший його вияв був у тому, що серед студентства й викладачів поширювалася думка, нібито я виступаю за закриття факультету живопису, і люди боялися, писали мені особисті повідомлення: «Не треба, академізм потрібен!», – хоча з самого початку йшлося про те, що треба відкрити нові факультети чи запровадити нові курси, а не закривати наявні.
Друга реакція настала пізніше, коли в Академії готувалися до конференції, присвяченої Малевичу; мені тоді написали з адміністрації, мовляв, бояться, щоб я не вандалила й не псувала архівні матеріали конференції.
І я вважаю, що це успіх, бо хоча у нас в Академії люди ще не почали сприймати перформанс чи акцію як вид мистецтва, але, принаймні, вони відчули, що вона може мати вплив, що це та сила, на яку треба зважати.
Мені здається, що це може викликати якесь пожвавлення ситуації й у самій Академії, і за її межами – інші студенти/ки почнуть проводити дедалі більше таких заходів. Бо саме акції можуть дуже швидко вплинути на ситуацію, змінити її в кращий для студентства бік.
І. Д.: Чи залучала ти ще когось до проведення акції?
А. М.: Так, вона була колективною. У перебіг підготовки, у саме проведення, в обговорення після «активної фази» акції було залучено дуже багато людей.
У брошурах, які ми роздавали під час проведення, був заклик до студентства – підтримати мене, а також чисті листки, щоб люди могли висловити свою думку про ситуацію в НАОМА й віддати мені для публікації. І до мене справді стали підсідати люди, довкола збирався натовп. Студентство приєднувалося, це було дуже класно, я відчула в цей момент силу колективної дії.
І. Д.: Ти плануєш якось надалі проблематизувати тему прекаріату?
А. М.: У мене є свій невеликий проект «Хвилина для міста». У його межах досліджую проблеми прекаріальних працівників/ць, проводжу інтерв’ю з ними. Хочу його реформувати – переназвати як «Прекаріат» і зняти про людей цього класу серію документальних короткометражок, продовжити проведення акцій. Думаю залучати людей і через проведення лекцій на цю тему – от, наприклад, їду в Херсон на цих вихідних, на конференцію «Південні лекції», читати про прекаріальні рухи в інших країнах.
І. Д.: Чи оцінюєш ти свої дії в мистецькому вимірі?
А. М.: Це хороше питання, довго думала – мені здається, що так. Мені здається, що і момент підготовки до акції, і сама акція були творчими: під час продумування, під час виконання, під час обговорення «після» виникав певний символізм, постійне переосмислення. Це, мабуть, дуже наївно звучить. (Сміється.)
Просто якщо ми зараз говоримо про соціальну акцію, то спочатку вона взагалі не задумувалась як така. Коли я почала готуватися до цієї події, це мав бути перформанс, і я думала проводити його сама. Хотіла обмотатися полотном і стояти в порожньому просторі для моїх робіт, що їх мали виставити на перегляд у майстерні. Полотно як символ мене, мене як моєї ж роботи.
Я працювала над усвідомленням тіла художника/ці – для себе і для глядачів – як способу донесення ідеї, як інструмента, з яким можна працювати.
І на початку я відштовхувалася від своєї особистої потреби в тому, щоб у Академії був перформанс. Це мав бути дуже особистий камерний експеримент. І от, власне, спершу я думала стати, вдягнена в це полотно, і повторювати: «я є перфоманс, я є тіло, я є полотно».
Але з часом, коли почала обговорювати з людьми, що долучилися до створення, саму концепцію, сам процес, дія стала змінюватися, додалися деталі.
Додалися й глядачі, що приєднуються до мене в процесі дії. Потім сам простір проведення події перемістився з майстерні в коридор. Ми почали думати, що можна було би ходити по Академії, і це вже було перенесення мого особистого досвіду на Академію загалом, через появу коридору.
І в той момент, коли я вийшла – в своїй голові, у процесі продумування, у коридор – з’явився маніфест із вимогами. Тобто, акція поступово почала набирати дедалі більше соціальних конотацій.
А в якийсь момент, у перебігу безперервних обговорень, спершу подумки, я вийшла на вулицю – і з’явилися двері, під якими сиджу. Те, що я сиджу в дверях, роздаю ці листівки, що я в полотні – це як питання. Моє сидіння – це питання студентству, викладачам. Питання: чи бути актуальному мистецтву й тим правам, про які я говорю в маніфесті? Чи буде це реалізовано в межах Академії?
Я думала про те, що мене можуть вигнати за цю акцію. І це сидіння в дверях ставило питання й у такій площині. Наскільки радикально сприйме адміністрація цю акцію – чи аж так, щоб вигнати за неї?
І. Д.: Наскільки, на твою думку, адміністрація сприймає те, що ти робиш, як художню акцію, а наскільки – як соціальний протест?
А. М.: Коли сиділа в дверях, до мене виходили деякі представники адміністрації й викладачі, котрі, наче мантру, повторювали : «Я розумію, що це є перформанс, ви тут проводите перформанс, це все ясно, просто треба було узгодити його з адміністрацією». Ясно, що якби я до них пішла на погодження, то цього перформансу, акції, та будь-чого, звичайно ж, не було б, але сам момент, що вони прийняли її – відбувся.
Повне неприйняття скоріше було від старших викладачів. Одна з викладачок, яка вийшла до мене, сказала, що мистецтво – це не дискусія, мистецтво – це природа й краса.
Ще був цікавий момент – коли я писала маніфест, мене вибіг проганяти охоронець із НАОМА, дійшло до виклику наряду поліції, якому по приїзду довелося переконувати охоронця й проректора (він теж був там поруч): «Дайте їй спокій, вона проводить акцію».
І. Д.: Якою ти бачиш роль мистецтва в соціальних процесах? Наскільки воно здатне змінювати щось у протестах, мітингах, акціях, боротьбі за права? Чи є тут узагалі місце для нього, адже можна сказати, що боротися за реформи в Академії мистецькими методами – це добре, бо Академія мистецька, а якщо ми говоримо про шахтарів, то їхній метод боротьби – це каски?
А. М.: Але я вважаю, що бити касками по землі – теж акціонізм! (Сміється.) Але так, розумію, про що ти. Насправді й у межах Академії, і поза її межами мистецька акція може викликати дискусію – мистецький жест, звичайно, не дає відповіді на питання, але провокує людей на діалог.
І. Д.: Але наскільки це ефективніше, ніж, припустімо, роздавати листівки з закликами прийти на марш?
А. М.: А як узагалі можна оцінювати, наскільки щось ефективніше? Воно є, можливо, ефективнішим у тому плані, що це дуже довготривала штука. На мітинг ти вийдеш, просто поскандуєш слова, що їх тобі підказала «головна» людина, котра цей мітинг веде… А тут ти включаєшся в процес.
І. Д.: Ти кажеш, що на мітингу повторюють за лідером, а хіба в арт-проекті не так?
А. М.: Якщо ми говоримо про громадську акцію, що не є повністю зрежисованою, до якої долучається спонтанно величезна кількість людей, – то тут немає заздалегідь прописаних для кожного ролей. Людина включається, вибирає для себе певну роль і діє за нею. Але цей вибір ролі відбувається осмислено. І після проведення акції у кожного лишається цей момент: «подумати», чому він/вона й інші діяли саме так.
І. Д.: Отже, по-твоєму, мітинг – це про підкорення, він зводить людину до лозунгів, а акція, натомість, дозволяє обирати ті образи, що йому чи їй до вподоби, нести їх та працювати з ними самостійно.
А. М.: Досягти поставлених цілей можна й за допомогою мітингу також, але через мистецькі засоби процес буде відбуватися більш «глибоко» й демократично.
І. Д.: А чим ти зараз займаєшся?
А. М.: Після акції певна частина адміністрації ставиться до мене з острахом, тому поки що налагоджую контакти з керівництвом і зі студентством.
Зараз, наприклад, провели з групою ініціативних студентів/ок, що зібралися разом зі мною після акції, опитування на тему відкритих дверей на переглядах.
Це важлива штука, я цю тему також порушувала в маніфесті. Раз на семестр у нас проводяться перегляди (вивішують усі роботи, які студентство зробило протягом семестру, в майстерні, а потім сходиться художня рада – це викладачі всієї кафедри – і обговорює ці роботи). Так-от, це обговорення, яке, власне, мало би бути відкритим (це ж очевидно, адже студентству треба чути критику викладачів) – воно закрите. Із більшості майстерень у цей час нас просто виганяють. Як на мене, це дуже недемократично, і з цим треба працювати.
І, як виявилося за результатами опитування, більшість студентства поділяють нашу думку – 60 відсотків проголосували за відкриття переглядів, решта – за різні варіації відкриття: за запрошення студентства в майстерні групами, наприклад (у деяких майстернях справді важко двадцятьом-тридцятьом людям втриматися разом). І тільки 10 відсотків за закриті.
Тепер ці результати можна використовувати як аргумент у контактах із адміністрацією й давати цьому питанню більше розголосу.
І. Д.: Заради чого ти всім цим займаєшся?
А. М.: Заради консолідації й змін. Ті питання, які порушуються – вони не тільки в моїх інтересах. І якщо широкої підтримки студентства не буде, сама по собі боротьба в будь-який спосіб не має сенсу.
Тому я тепер і займаюся більше активізмом, а не акціонізмом. Але не думаю, що це триватиме довго, бо якщо акціонізм мене надихає, то активізм, навпаки, втомлює.
І. Д.: А яким чином ти плануєш доєднати до себе студентство?
А. М.: Я вважаю, що сам момент організації дискусії вже консолідує, адже далі людина може знайти собі прибічників. До того ж, певний простір також об’єднує.
Наприклад, зараз Маша Куліковська разом із Лесею Кульчинською створили в Центрі візуальної культури Школу політичного перформансу, я також була їхньою студенткою.
Тепер хочемо влаштувати щось схоже, такий лекторій на тему актуального мистецтва, і на території НАОМА. Плануємо збиратися там і обговорювати проблеми в Академії, надолужувати те, чого нас не вчать. Запрошувати сучасних художників/ць, проводити там розмови з ними. Сподіваюся, у перспективі це починання переросте в щось більше.
І головне, я би хотіла, щоб ці люди, котрі відвідуватимуть наш лекторій, практикувалися робити якісь перфомативні, акціоністські, відеоартові штуки. Тому що це дуже потужний спосіб впливати на ситуацію, що склалася в суспільстві, у світі, в головах.
Також для нас важливо з’ясувати, як можна покращити стан речей у НАОМА з матеріального боку – бо тут жахливо холодно, сиплються стіни й нема з кого малювати. Думаємо максимально взаємодіяти з нашою профспілкою, хоча, звичайно, багато чого вирішиться в цьому плані, коли на освіту й культуру почнуть виділяти більше коштів, адже зараз же вони «не на часі».
І. Д.: І останнє – ти ж знаєш, зараз точаться дискусії навколо врізання студентських стипендій. Придумай акцію з цього приводу – от перше, що спадає на думку?
А. М.: Мені дуже подобається ця тема з тортами. Коли хлопець кинув тортом у замміністра фінансів – я вважаю, що це було просто суперськи, бо торт є таким символом буржуазності… І тут цей символ опиняється на обличчі заступника міністра! Я би продовжувала цю кондитерську тематику насправді. Можна було б закупити багато найдешевших тортів і спробувати зробити масове кидання тортів у міністерство освіти. Чи вимастити двері міністерства тортами.
Чи влаштувати студентську олімпіаду з метання тортів. Спершу буде фотосесія, де, немов диск у дискобола, у студента в руці торт, а потім – саме метання, і переможець отримує весь призовий фонд – 825 гривень! (Сміється.) Так!