Біженці в ЄС та біженці в Україні: вистава цинізму української влади

Майже з самого початку повномасштабної війни тривають дискусії про біженців з України та їхнє повернення. Якщо спершу переважала вдячність за прихисток та допомогу, то у 2024 році високопоставлені українські політики вирішили, що мають необмежену владу — не лише над українцями за кордоном, але й ледь не над соціальною політикою західних держав. Про це свідчать більш інтенсивні зусилля українських можновладців задля повернення біженців, про які було заявлено на форумі в Давосі. Проте зараз вони спрямовані не на самих біженців, а на країни, в яких ті проживають.

Міграційна політика, яка базується на несправедливості, обмеженні та перекладанні проблем на самих мігрантів, не є чимось новим для України. Біженці всередині України, які прибули з третіх країн, десятиліттями відчували таку політику на собі. Зараз влада намагається поширити її і на українських громадян за кордоном. За цими процесами стоїть і різка зміна риторики, яка розділяє тих, хто втекли від війни, на біженців та громадян. 

Вистава цинізму на експорт

Іще в новорічному зверненні Володимир Зеленський навів ряд карикатурних протиставлень, які викликали обурення в багатьох українців за кордоном:

«Бо знаю, що одного дня доведеться поставити собі питання: хто я? Зробити вибір: ким я хочу бути? Жертвою чи переможцем? Біженцем чи громадянином?»

Пізніше в інтерв’ю німецькому ARD президент заявив:

«... ми дякуємо за те, що ви підтримуєте наших громадян. Але буває так, що ця людина отримує підтримку і від вас, і від нас. Ну, так буває. Я зараз не про наших українців у Німеччині. Я вам узагальнюю це. І тому я завжди говорив, що для нас набагато краще, якби Німеччина підтримувала українців, даючи гроші в бюджет України, а потім Україна вже б перерозподіляла ці гроші в залежності, де знаходиться ця людина».

Також він пожалівся на те, що більшість цих виплат залишається в Європі, поки «весь світ каже про фінансову підтримку українців». 

Радник голови ОП Сергій Лещенко взагалі заявив, що підтримку біженців потрібно припинити, щоб змусити їх повернутися і «купувати українські продукти в супермаркеті в Україні, платити за оренду квартири в Києві, користуватися поліклініками та аптеками, платити податки, щоб ми могли фінансувати школи». Він також розкритикував аргумент про небезпеку життя біля фронту: «Зараз в Україні небезпечно перебувати хіба що за п’ять кілометрів від лінії фронту», — і запевнив, що «тим, хто повернеться, не доведеться воювати в окопах». До того ж Лещенко має «оригінальне» уявлення про участь біженців у підтримці армії та про інтеграцію їхніх дітей:

«Українці, які живуть за кордоном, не беруть участі у підтримці армії через сплату податків та купівлю споживчих товарів. Що гірше, їхні діти тепер навчаються в європейських країнах і стають все більш інтегрованими. Тому ймовірність того, що вони повернуться, стає все меншою. І ми втрачаємо ціле покоління молоді».

Намагаючись надати цій виставі цинізму менш огидного вигляду, заступник міністра економіки Тарас Качка подає ці заяви як намір України «мати спільну політику в цій галузі», а державний секретар Міністерства закордонних справ України Олександр Баньков каже, що при поверненні людського капіталу «у фокусі будуть потреби людей».

Прірва соціальних політик

Фундаментальна проблема «зусиль» українських можновладців щодо повернення біженців полягає в тому, що вони демонструють повне нерозуміння соціальної та інтеграційної політик, а також суті статусу українців, що втекли від війни в європейські країни. Про це свідчить і реакція європейських держав на ініціативи українських політиків — низка представників країн ЄС заявили, що не обговорюють ніяких «спільних стратегій» повернення біженців, насамперед тому, що війна ще триває і пріоритетом є надання прихистку. 

Радник голови ОП Сергій Лещенко виступає з трибуни Верховної Ради. Фото: Facebook Сергія Лещенко

Заяви української влади — продовження одвічного вітчизняного неоліберального дискурсу, який знеціює усі неекономічні аспекти життя. «Новизна» полягає хіба в тому, що, на відміну від міністерки соціальної політики Оксани Жолнович, яка зайнята руйнуванням всього соціального вдома, Лещенко разом з президентом вирішили ініціювати руйнацію і в ЄС. 

Але європейська соціальна політика та їхні держави добробуту мають чітку роль у суспільствах. Ця роль полягає в декомодифікації певних аспектів життя, що дозволяє жителям і жителькам ЄС лікуватися, навчатися, мати житло та інші базові блага за рахунок політик, які базуються на солідарності та перерозподілі ресурсів, а не на залежності від ринкових механізмів. Оскільки в більшості випадків йдеться про ресурси національних держав, тобто податки, сплачені в певній країні, не зовсім зрозуміло, чому президент вважає, що можна просто вбудувати українську державу в соціальну структуру європейських держав. Із висловлювань Зеленського здається, що він пропонує прирівнювати виплати та пільги біженців в країнах ЄС до фінансових траншів та макроекономічної допомоги Україні. Нерозуміння того, що компенсацію за квартиру в Берліні якій-небудь 30-річній мамі з Херсону не можна «взяти і покласти» в український бюджет, ілюструє фрагментарність української соціальної політики. Ця сфера здавна фінансується за залишковим принципом і ставить декомодифікацію основних сфер життя на дуже низькі позиції у списку пріоритетів української держави. 

Лещенко і Зеленський, як і більшість українських політиків, очевидно, повністю поділяють переконання, що соціальні виплати — це про лінь, паразитування і відлинювання від обов’язків. Тому вони й розповідають про поганих біженців-шахраїв, які дурять і Україну, і Німеччину, та ще й армії не допомагають. А ось жорстка економія та люди-споживачі, на думку влади, дорівнює внеску в перемогу та підтримці економіки, тому інтегруватися в ЄС — погано, а платити за оренду в Києві та купувати шоколадки в АТБ — добре. Вся аргументація ніби підводить до думки, що отримання підтримки — це щось, що дозволено лише недовго й лише в найкритичніших ситуаціях, а решта  — це зрада, яка потребує покарання. Зауважимо, що подібне бачення поширене не лише в Україні, а й в інших країнах, зокрема східноєвропейських.

Головний вокзал у Празі, 7 березня. Фото: Michal Cizek / AFP

Безумовно, і європейська соціальна політика часто діє за принципом короткострокової допомоги, після якої слідує «покарання» у вигляді зменшення допомоги та вимог шукати роботу, навіть коли це складно через структурні проблеми ринку праці. Проте вона загалом все ж виконує свою суспільну функцію і працює на довгострокову інтеграцію в суспільство, щоб зробити з тих, хто залишиться, активну частину суспільства, яка виконуватиме свій внесок в солідарну державу добробуту. Водночас в Україні дірки соціальної політики затикаються власними силами, родиною або перекладанням цих функцій на суспільство загалом, про що свідчать численні збори донатів на будь який смак — від реабілітації військових до допомоги жінкам або людям з інвалідністю в критичних ситуаціях. Єдиною очевидною стратегією української соціальної політики є короткострокове затикання таких дірок, і то геть не всіх.

Українська історія: інтеграція і солідарність

Важливо також, що в заявах українських можновладців йдеться саме про біженців, а вони є більш вразливою групою, ніж звичайні мігранти: їхнє перебування в новій країні є дуже невизначеним і залежить від того, як уряд цієї країни оцінює ситуацію, через яку люди були змушені переміщуватися. Наприклад, у Німеччині час від часу виникають розмови про повернення сирійських біженців, незважаючи на те, що у Сирії триває війна і обстріли, зокрема з боку тієї ж Росії. 

Іншим очевидним фактором вразливості є травматизація війною. Хоча чим більше часу проходить з початку повномасштабного вторгнення, тим більше з’являється фантазій про те, що за кордоном опинився винятково привілейований середній клас, який взагалі не бачив війни — дані показують, що це не зовсім так. Хоча виїхали і справді більш освічені, переважно не найбідніші та здорові люди, більшість з них проживала у східних та південних областях, де й зараз ідуть найактивніші бойові дії^[1]. Варто брати до уваги і зруйноване житло, травматичні переживання через окупацію та сам досвід біженства з його невизначеністю. Іронічно те, що, крім українських політиків, знак рівності між мігрантами та біженцями ставлять також расистські та ксенофобські праві сили країн Заходу.

Важливо розуміти, що становище українських біженців в країнах ЄС є кращим, ніж інших груп біженців — завдяки спеціальному рішенню Єврокомісії українці відразу отримали доступ до ринку праці, медицини, соціальних виплат та пільг (фактично нарівні з громадянами). Хоча, як і біженці з інших країн, українці мають труднощі, наприклад, з мовним бар’єром чи визнанням дипломів, проте загалом їхні умови набагато кращі. Вкрай важливо, щоб в українському суспільстві було розуміння, що саме така підтримка є запорукою швидкої та успішної інтеграції, а її припинення не є адекватним механізмом повернення людей.

Про привілеї українських біженців варто говорити не для того, аби провокувати почуття провини, а щоб українські біженці через свій позитивний приклад могли адвокувати для тих, кому пощастило менше. Успіхи українських біженців — не просто наслідок того, що вони «білі європейці-християни», це наслідок гуманної політики, яка сприяє інтеграції та адаптації після травматичних досвідів. Такий приклад може допомогти зруйнувати одночасно і стереотипи правих сил, які набирають все більшої популярності в багатьох західних країнах, і так само аргументи лещенків, які сприймають соціальну політику як несуттєвий придаток лібералізованої економіки.

Щоб не захотіли залишитися: ситуація біженців в Україні 

Варто також розглянути ставлення до біженців із інших країн в самій Україні, щоб зрозуміти, чому українські політики вважають хорошою ідеєю заробляти політичні бали на популізмі, який демонізує українських біженців. Щоб зібрати реальні приклади та мати експертну оцінку української політики щодо біженців, я взяла інтерв’ю в Анастасії Воробйової, яка має досвід роботи в правозахисній організації. 

Анастасія працювала в Одеській області — вона займалася справами біженців в Україні з 2017 по 2019 рік. В країні вже декілька років йшла війна та було багато власних ВПО, однією з яких є і сама правозахисниця. Анастасія розповіла, що більшість її підопічних — це люди з Сирії, Афганістану і (неочікувано) Росії, а також з африканських країн. Серед росіян були, наприклад, свідки Єгови, яких систематично переслідують в РФ. А ось серед громадян Сирії та Афганістану було чимало людей, які опинилися в Україні відносно давно, інколи навіть з 90-х років, в серед сирійців були ті, хто приїхали навчатися, але так і не повернулися додому через війну. Часто бувало і таке, що Україна мала би бути транзитною країною для біженців, але через зовнішні обставини стала постійним місцем проживання. 

Багато хто з цих людей стали заручниками української політики, яка робить процес легалізації дуже складним — зокрема, коли люди докладають багато зусиль для інтеграції в суспільство фактично без підтримки. Головними проблемами біженців в Україні є відсутність доступу до ринку праці^[2], складнощі з отриманням дозволу на проживання, всілякі неписані правила в різних регіонах та загалом бюрократичні перепони. В Україні існує три основні форми надання міжнародного захисту: статус біженця, тимчасовий^[3] або додатковий захист. Останній не передбачає права подаватися на українське громадянство, і його легко втратити за рішенням державних органів. Якщо ж людина під додатковим захистом хоче отримати посвідку на проживання, щоб у перспективі мати громадянство, то їй доведеться відмовитися від захисту, а також виїхати з України та отримати візу для в’їзду — тобто для цього необхідно мати паспорт своєї країни (що не завжди можливо). 

Родина Маджида Іда, біженців з Афганістану, які евакуювалися з Кабула в Одесу, 2021 рік. Фото: Суспільне Одеса

Анастасія розповіла, що нерідко її підопічні роками чекали на рішення, паралельно освоюючись в Україні, а потім отримували відмови. За її словами, більшість рішень є негативними, причому аргументація часто сумнівна:

«…видається, що українська міграційна політика більше спрямована на те, щоби люди не дуже хотіли залишатися в Україні, через це справи шукачів притулку розглядалися теж досить спірно. Що стосується заявників з Сирії, в мене були на руках рішення — їх можна знайти у відкритому судовому реєстрі — в яких використовувалися російські джерела, аби підтвердити, що Сирія є безпечною країною, хоча це зовсім не так. На той момент, 2018 рік, коли я активно працювала, ще відбувалися бойові дії в деяких регіонах. І наприклад, наші суди в позитивному ключі оцінювали інформацію з російських джерел про те, як в провінціях роздавалися тульські пряники російськими військовими, або ж як Росія інвестує у “відбудову” Сирії — як зараз у Маріуполі».

17 гривень «допомоги» і система інтеграції, якої немає

Загалом не дивно, що українська влада вважає позбавлення соціальних благ прийнятним інструментом для повернення людей з-за кордону. Міграційна політика України, особливо у питаннях біженців з інших країн, довгий час будувалася на схожих припущеннях. В Україні фактично немає соціальної допомоги, яка б задовільняла базові потреби біженці:

«Якщо тебе визнають біженцем, то можеш одноразово отримати 17 гривень державної допомоги. Це був такий злий жарт, але це правда».

Крім цього, біженці повинні проживати на території області, де розглядається їхня справа. Враховуючи, що вони не мають доступу до ринку праці, а в Україні не існує програм компенсації вартості соціального житла, які є, наприклад, в Німеччині для українських біженців, люди опинялися в дуже складній ситуації:

«Фактично люди опинялися в такому становищі, шо досить складно було вижити. Дуже допомагали, наприклад, спільноти: афганська спільнота, сирійська спільнота тих, хто вже довше знаходяться в Україні. Допомога від ООН, інших організацій — вона дуже обмежена. Тому мені смішно читати, що біженці в Україні живуть на соціалку».

В Україні було мало публічних дискусій щодо становища біженців. Хоча на локальних рівнях, звичайно, будувалися контакти, багато людей одружувалися та заводили дітей. Проте немає систематичної політики, яка б сприяла інтеграції:

«Насправді в іноземців є спільноти, але однаково вони перетинались з місцевими українцями. Наприклад, діти наших клієнтів ходили до українських шкіл на загальних підставах, люди стикалися з сусідами і так далі … Ми намагалися створити культуру добросусідства. Наприклад, наша організація разом з афганською, сирійською, іншими спільнотами влаштовували фестивалі культури в місті, щоб теж розповісти історію людей, показати, що у нас живуть не тільки українці, що у нас багатонаціональне місто і цим треба пишатися. Показати, що за кожним біженцем є своя історія і що ніхто з нас не застрахований від подібної долі. Але це були здебільшого приватні ініціативи. Я думаю, що загалом в українському суспільстві … дуже викривлене сприйняття міграції, сприйняття іншого — otherness. Але це дивно, бо наша країна має таке географічне положення, що тут всю історію була міграція, наші міста були дуже культурно розмаїтими, як мій рідний Маріуполь. Тому відкритість і гостинність мають бути у нас закладені на глибинному рівні, що, на жаль, не підтверджується діями. 

Акція протесту на відкритті центру тимчасового розміщення біженців у Яготині (Київська область), на фото можна побачити представників ультраправих організацій, 2016 рік. Фото: DW / I. Burdyga

Загалом міграція — це дуже природний процес, люди мігрували завжди. А в нас таке викривлене розуміння: якщо поїхали українці, то замість них навезуть “страшних мігрантів-терористів”. Тобто такі досить ксенофобські речі, які треба викорінювати з суспільства. Важливо було б проводити діалоги добросусідства, показувати, що міграція — це насправді нормальний процес, що ми не можемо відмежуватись від світу стіною, що насправді в національному й культурному різномаїтті можна знайти і позитив. Але я, наприклад, не бачу від влади подібних позитивних меседжів».

Сама Анастасія має і досвід ВПО в Україні, і досвід життя в Польщі після початку повномасштабної війни. Вона розповіла, що такі, на перший погляд, прості речі, як влаштуватися на роботу або безперешкодно відкрити банківський рахунок в ЄС, нагадували їй, наскільки складніше було її підопічним, які не мали в Україні тих можливостей, що країни ЄС надали українцям після лютого 2022 року. 

Щодо ресентименту проти українських біженців з боку влади, Анастасія вбачає в цьому насамперед популізм:

«Я думаю, що це великою мірою просто популізм, щоб всередині України набирати бали і сіяти розбрат між людьми. Ці погані, вони не повертаються, у них завищені очікування для повернення, і взагалі, ці люди вже не громадяни. Ось ви, хто нікуди не виїжджали — молодці, справжні патріоти. Я це бачу так, чистий популізм і бажання підвищити рейтинг за рахунок поляризації в суспільстві. Ну і взагалі, тотальне нерозуміння, що таке міграція, яке випливає і з загального ставлення до моїх колишніх підопічних».

Вона має песимістичне бачення щодо ситуації з біженцями в майбутньому:

«Я пам’ятаю, як один з моїх клієнтів казав “у вас же в країні війна, війна з Росією, а ви так ставитеся до людей, які теж тікають від війни або від російської влади”. І це дуже логічне питання. Це не змінилося в 2014 році, в 2018-2019, коли вже тривала 4-5 років війна на сході і був окупований Крим: у нас суд обґрунтовував рішення інформацією з російських джерел або казав, що Російська Федерація є безпечною країною, дуже демократичною, де поважають права людини. І тому хотілося б, щоб це змінилося на краще і ми більш емпатично ставились до тих, хто полишили домівку через війну чи інші обставини. Як до співгромадян, так і до громадян інших країн. 

Але навіть всередині України є поляризація: наприклад, у мене особисто є знайомі, які перестали зі мною спілкуватися, тому що я поїхала до Польщі і залишилася тут. Сказали, що це “зрада”, що в мене немає дітей, яких треба рятувати, тому я маю повертатися в Україну. І ми бачимо в заявах від нашого керівництва, що нам треба вирішувати, хто ми — біженці чи громадяни».

***

На що ж спромоглися українські неоліберали, які позиціонують себе як прогресивних реформаторів, котрі позбавляються шкідливої історичної спадщини? Хіба що лише на те, щоб вміло згармонізувати стратегію «зруйнувати все соціальне» з інституціоналізованим шовінізмом проти найвразливіших груп всередині країни та зганьбитися своїм цинізмом на міжнародному рівні, принижуючи власних громадян. Їхній популізм, спрямований проти українців за кордоном, свідчить лише про відсутність наміру міняти вектор української політики. Нехтування соціальною сферою та каральна політика щодо біженців в самій Україні, яка ґрунтується на нерозумінні як ролі солідарності в суспільстві, так і природи міграції, очевидно цілком влаштовує можновладців. 

Сподіватись можна лише на те, що українське громадянське суспільство відрефлексує власний досвід війни і біженства та використає його на краще. Для цього є безпрецедентна кількість ресурсів та можливостей, наданих урядами ЄС — якщо порівнювати з підтримкою біженців з інших країн. На рівні діаспор як ліві українські активісти, так і низка організацій співпрацюють з представниками й представницями інших етнічних спільнот. Наприклад, в Німеччині існує співпраця між Альянсом українських організацій, який займається популяризацією української культури та політичною адвокацією, та представниками польських, турецьких, афганських й інших спільнот. Проте така співпраця все ж не є поширеною та навряд чи знаходиться на порядку денному більшості українських біженців. Зараз вона ведеться здебільшого людьми, які давно перебувають за кордоном та інтегровані як в соціально-економічному, так і в правовому сенсі. Саме на розширення їхньої діяльності варто покладати надії, оскільки адвокацію для інших біженців — як в ЄС, так і в Україні — варто ініціювати вже зараз. Так само і тим, хто залишилися в Україні, варто переосмислити своє ставлення до біженців та міграційної політики, або хоча б почати нею цікавитися.