Паперові літачки у підвалі й цибулина на день: будні виживання у Маріуполі

1233
Александр Китраль
Статьи автора

Рідка каша або цибулина — для багатьох жителів Маріуполя були чи не єдиною їжею під час блокади 2022 року. Буденним стало життя в холодному підвалі, обстріли та загибель оточуючих. Проте навіть у таких надскладних умовах люди продовжували залишалися людьми.

Ми публікуємо спогади чотирьох містян, яким вдалося вижити в пеклі блокованого Маріуполя. Вони розповіли, як люди ділилися одне з одним останніми припасами і, ризикуючи життям, носили воду для всіх, хто були в укритті. Одна з наших співрозмовниць, Дар'я Яременко, у перервах між обстрілами разом з мамою носила їжу незнайомій бабусі за кілька кварталів. А мешканець Маріуполя Андрій Моісєєнков облаштував укриття майже на двісті осіб, де люди жили, як одна громада: разом готували їжу, утеплювали та охороняли помешкання. Докладніше про взаємопідтримку в умовах, коли наступний день може стати останнім — у нашій статті.

Давали, у кого що було

Евеліна Борисова разом із чоловіком та 8-річною донькою Станіславою перебувала в обложеному Маріуполі протягом трьох тижнів. Жінка, яка до повномасштабного вторгнення працювала вихователькою, розповіла «Спільному», що ситуація в місті почала різко погіршуватися з початком березня 2022. Спершу зникла електрика, вода та опалення, а ввечері 6 березня дев'ятиповерхівка, в якій мешкала родина Евеліни, залишилася без газу, і люди вже не могли приготувати їжу та зігрітися. Тому мешканці й мешканки мусили збирати дрова та розпалювати багаття. Спочатку, каже Евеліна, кожна сім'я готувала їжу окремо, але потім почали ділитися одне з одним, об'єднуватись у групи.

«Багаття розкладали подалі від під'їзду, щоб дим не йшов у квартири. Але через посилені обстріли доводилося готувати все ближче до будинку, і в якийсь час взагалі не можна було виходити назовні. Скрізь були вибоїни і сліди від уламків. Війна підступала все ближче», — згадує жінка.

 

Евеліна Борисова з донькою

Евеліна Борисова з донькою

 

Частина мешканців на той момент поселилися у підвалі будинку, решта — все ще намагалися жити звичайним життям у своїх квартирах. Але так тривало, доки у будинок не влучила авіаційна бомба. У результаті в одному з під'їздів було зруйновано чотири верхні поверхи, загинули люди. Після цього всі мешканці й мешканки перейшли до укриття. Готувати їжу на вулиці було вже смертельно небезпечно, тому люди харчувалися продуктами, які не потребували термічної обробки. Але таких продуктів не вистачало.

«Ми ділилися одне з одним усім, що було. Харчувалися печивом, на яке намащували вершкове масло, у когось виявився недоторканний запас копченої ковбаси, який потім ділили на всіх; хтось знайшов у себе залишки меду... Споживали все, що знаходили. Були у підвалі люди з іншого мікрорайону, у яких нічого з собою не було, але ми всі разом допомагали їм обладнати спальне місце, ділилися продуктами», — каже Евеліна.

Іще до відкриття «зелених коридорів» частина мешканців і мешканок намагалися вибратися з міста. Оскільки багато автівок були пошкоджені під час обстрілів, люди допомагали одне одному їх ремонтувати. Чоловік Евеліни допоміг із ремонтом трьом родинам, проте свою машину завести так і не зміг. Незважаючи на це, Евеліні з сім'єю та її літніми батьками все ж вдалося залишити місто 17 березня — їх вивезла знайома. 

Евеліна з теплотою згадує людей, які допомагали її сім'ї і після виїзду з міста. Особливо жінка вдячна родині, яка їх прихистила та годувала впродовж тижня в одному із сіл під Маріуполем, при тому, що в населеному пункті вже почалися проблеми з продовольством. Від грошової подяки господарі будинку категорично відмовилися. Сьогодні Евеліна з рідними мешкає у Черкасах, де вона займається волонтерською діяльністю.

Самотні пенсіонерки були найбільш беззахисними 

Мешканка Чернігова лікарка-стоматологиня Дар'я Яременко наприкінці березня 2022 року спеціально приїхала до Маріуполя, щоб розшукати своїх рідних, з якими зник зв'язок. На щастя, батько з матір'ю, 11-річна сестра та бабуся були живі. Вони ховалися у підвалі свого приватного будинку, який, до речі, був одним із чотирьох уцілілих на весь провулок. Разом із рідними в крихітному підвалі перебувало ще четверо людей, яких родина прихистила. З продовольством ситуація не була критичною — мама Дар'ї заздалегідь зробила великі запаси. Рятувало й те, що батько дівчини мав торгову точку з продажу велосипедів на місцевому ринку, тож обмін або продаж деталей дозволяв сім'ї отримати деякі продукти, яких бракувало. Проте, наприклад, хліба не вистачало, а за гуманітарною допомогою треба було вистояти довгі години у чергах.

 

Дарʼя Яременко

Дар'я Яременко

 

Дар'я зазначає, що у багатьох містян ситуація була ще гіршою. Люди були виснажені постійним стресом та недоїданням. Особливо потерпали пенсіонери, частині з яких було важко пересуватися, а отже й приготувати самотужки їжу на багатті, навіть маючи для цього воду та харч. Якось Дар'я разом зі своєю знайомою йшла вулицею і побачила бабусю, яка лежала на лавці зупинки громадського транспорту.

«Ми підійшли до неї. Виявилося, що бабусі 86 років, у неї закінчилася їжа, тому вона йшла за гуманітарною допомогою, але пройшла лише половину шляху і сильно втомилася. Я сказала, щоб вона поверталася додому, а я принесу їй гуманітарну допомогу. Ми довго її вмовляли, довкола вже зібралися люди. Якийсь чоловік сказав, що доведе бабусю додому, і вона нарешті погодилася. А ми пішли по гуманітарку. На жаль, того дня нам не вдалося віднести бабусі продовольство через сильний обстріл. Я розповіла про цей випадок мамі. Наступного дня вона зварила борщ, частину якого ми перелили у банку і віднесли тій бабусі», — розповіла дівчина.

Пенсіонерка не стримала сліз, адже їжа була потрібна не лише їй, а й дочці, яка страждала на психічний розлад. Ще кілька разів Дар'я носила їжу пенсіонерці, доки разом із рідними не виїхала з Маріуполя. Дівчина розповіла, що їй також доводилося відвідувати рідних своїх знайомих, з якими у них зник зв'язок. Дар'я добре розуміла хвилювання тих людей, адже сама була в такому становищі раніше. І хоча пересуватися містом було смертельно небезпечно, жінка все ж відвідала кілька відомих їй адрес. На щастя, люди, яких розшукували рідні, були живі, про що дівчина повідомила їхнім родичам.

Дівчина каже, що пережите в Маріуполі змусило її ще уважніше ставитися до труднощів інших, просто допомагати, тому що це правильно. 

Створили «банк їжі» на двісті людей

Мешканці Маріуполя Дар'ї Шичевій разом із чоловіком та 4-річним сином довелося виживати в укритті, де було понад двісті осіб, більшість з яких були незнайомі одне з одним. Проте цим людям вдалося побудувати дружні стосунки і гуртом вирішувати нагальні проблеми.

Родина Дар'ї перебувала в обложеному місті до 20 березня. Спочатку вони жили у бомбосховищі «Центру культури Лівобережний», більш відомому маріупольцям як «Палац культури Будівельників». Але коли в центрі сталася пожежа, люди переселилися до будівлі Лівобережної районної адміністрації. Дівчина згадує, що умови в райадміністрації були набагато гіршими. Цокольний поверх, який слугував укриттям, заледве вміщав усіх бажаючих, а в самих приміщеннях було холодно. Крім того, навколишню територію постійно обстрілювала артилерія, оскільки за триста метрів у недобудованій висотці стояв гарнізон українських військових.

Спочатку з продовольством проблем не було — виручали припаси, які цивільним передали українські військові та поліція. Також рятували магазини поблизу, де містяни могли знайти бодай якесь продовольство та генератор. До генератора згодом підключили холодильники, які виявили у будівлі райадміністрації, тож могли зберігати продукти, що швидко псувалися. За словами Дар'ї, всю знайдену їжу мешканці укриття складали у спільний фонд, а потім розподіляли її порівну між усіма. Такий підхід, пригадує жінка, застосовували ще у попередньому укритті, коли продовольство та воду привозили централізовано військовослужбовці та поліція. Приготуванням їжі в укритті займалися лише найвідважніші, адже для цього потрібно було виходити назовні, що збільшувало ризик потрапляння під раптовий обстріл.

 

Дарʼя Шичева з сином та чоловіком

Дар'я Шичева з сином та чоловіком

 

Поступово життя у підвалі погіршувалося, їжі ставало дедалі менше.

«Якщо в перші дні ми харчувалися повноцінно, у раціоні було навіть м'ясо, то згодом у супи почали класти все, що було. В основному макарони, каші. Потім самі порції ставали меншими — третина від того, що було на початку, і давали їх лише один раз на день. Свою порцію я віддавала синові. Разом із чоловіком та нашими двома друзями ми ділили три порції на чотирьох», — розповіла «Спільному» Дар'я. За словами жінки, в останній день перебування в укритті їй дісталася лише цибулина, яку вона їла як яблуко.

Ситуація з водою теж була непростою. Як і у випадку з їжею, її ділили на всіх. Проте діставати воду було смертельно небезпечно. Для цього потрібно було пройти більше кілометра до резервуару, що знаходився поряд із хлібзаводом і територія якого перебувала під щільним обстрілом. Там загинуло чимало людей.

Дар'я вважає, що виживати поодинці в блокованому Маріуполі було вкрай складно. Адже людина мала самостійно забезпечити себе їжею, водою, теплом та вміти надати медичну допомогу в разі поранення. А тому більшість містян об'єднувалися у групи, відповідно і відносини між ними були більш довірливими. Всі розуміли, що кожна людина — гвинтик механізму, який має працювати злагоджено. Тому серйозних сварок в укритті не виникало. 

Якогось спільного керівництва в укритті не виникло, хіба що було кілька людей з досвідом перебування у подібних ситуаціях, тому до їхніх слів дослухалися. Чіткого розподілу обов'язків також не було.

«Якось одразу так вийшло, що чоловіки взяли на себе в основному фізичну роботу: шукали дрова, їжу, ходили за водою. Жінки здебільшого стежили за чистотою в приміщеннях, займалися приготуванням їжі, дивилися за дітьми, яких було чимало в укритті. Я теж багато часу приділяла дітям. Читала їм казки, грали в слова, виготовляли паперові літачки — тобто робила все, аби вони могли відволіктися від того, що відбувалося навколо», — зазначила молода мама.

«Кожен розумів, що підвал — наш спільний дім»

Мешканець Маріуполя Андрій Моісєєнков був серед тих, хто займалися організацією побуту в одному з великих укриттів. До початку війни Андрій був підприємцем — він разом із бізнес-партнером орендував у житловому п'ятиповерховому будинку великий підвал на 700 кв. м, який обладнали під торговельні приміщення. З початком повномасштабного вторгнення підвал став укриттям для Андрія з дружиною, їхньої 17-річної дочки та ще 180 людей.

 

Андрій Моісєєнков з дружиною

Андрій Моісєєнков з дружиною

 

Журналістам «Спільного» чоловік розповів, що у лютому 2022-го був переконаний: ось-ось мають розпочатися бойові дії. Тож він заздалегідь заготував продукти, які склав у своєму робочому кабінеті у підвальному приміщенні. Коли місто було блоковане, Андрій обдзвонив друзів, знайомих, орендарів, і запросив їх перечекати обстріли в підвалі, де було комфортніше, ніж у звичайному укритті. Тоді у приміщенні поселилося близько 40 людей. Однак 9 березня поряд із підвалом вибухнув потужний боєприпас: один будинок згорів, а у всіх будівлях навколо вилетіли вікна та частина дверей. Після цього в укриття вмить прийшло більше сотні людей.

Андрій згадує, що створити прийнятні умови було непросто. Місця було мало, а через відсутність електроенергії не працювали туалети. Також потрібно було вирішувати питання з обігрівом, приготуванням їжі, охороною приміщення від можливих мародерів тощо. Проте всі труднощі вдалося вирішити, оскільки оточуючі, за словами Андрія, були налаштовані працювати разом.

«Не треба було кожному призначати обов'язки, люди якось самі проявляли ініціативу. Думаю, що всі розуміли, підвал — наш спільний дім, тому треба за ним стежити. Звісно, ​​кожен міг залишатися у своїй квартирі, але на вулиці тоді було 10 градусів морозу, а в будинках не було опалення та вікон. У нашому укритті температура іноді сягала +20. Був також захист від обстрілів, вода, харчування. Тому всі розуміли, що треба триматися разом», — розповів чоловік.

Новий день в укритті починався з того, що його мешканці та мешканки закривали фанерою та дошками віконні отвори, пошкоджені вибуховою хвилею, займалися пошуком дров, утеплювали приміщення, обслуговували генератор, який вдалося знайти у кимось пограбованому магазині. Інша частина людей займалася приготуванням їжі. Організаційними питаннями займалася голова місцевого Об'єднання співвласників багатоквартирного будинку (ОСББ). 

 

Маріуполь

Маріуполь, 19 грудня 2022 року. Ілюстративне фото: STRINGER / AFP via Getty Images

 

Втім, виникали й розбіжності. Наприклад, щодо прибирання туалетів, розташованих на першому поверсі. Частина мешканців підвалу не хотіла прибирати туалети за іншими. Однак Андрій, разом із ініціативною групою, поговорили з людьми, пояснили загрозу антисанітарії і питання з прибиранням було розв'язане.

Такі життєво важливі ресурси, як вода та харчі, не були в укритті настільки гострою проблемою, як у інших містян. Воду брали з протипожежного резервуару, розташованого під будинком, не забуваючи витрачати її економно. Збирали й дощову воду. Щодо їжі, то великі запаси продовольства випадково знайшли в приміщенні одного з орендарів, який перед цим у телефонній розмові запевняв Андрія, що запасів не лишилося. Що це неправда, стало відомо після потужного вибуху 9 березня — через вибухову хвилю відчинилися замкнені двері в приміщенні на першому поверсі. У результаті мешканцям укриття дісталися чималі запаси напівфабрикатів: вареників, голубців, пельменів, пів бочки борошна.

Треба додати, що не всі мешканці укриття брали постійну участь в облаштуванні побуту. Частина людей, за словами Андрія Моісєєнкова, через сильну тривогу, як тільки закінчувалася комендантська година, йшли перевіряти своє житло та допомагати близьким. Вони поверталися в підвал лише ввечері. Андрій каже, що до цих людей інші ставилися з розумінням.

«Коли люди наприкінці дня поверталися, ми пропонували їм гарячий чай, їжу, ніколи не дорікали. Хто були в змозі допомогти — допомагали. Але тих, що були самі по собі, таких не було. Загалом, перебуваючи в укритті, я побачив справжню мобілізацію людей. Я зрозумів, що з такими людьми можна вижити», — резюмував чоловік.

***

Опинившись у Маріуполі чи інших містах, де точилися запеклі бої, люди змушені були робити все можливе, аби врятувати себе та близьких. Коли смерті й поранення, брак їжі та води, відсутність тепла і світла ставали буденністю, багато людей шукали порятунок в об'єднанні. І навіть за таких надзвичайних умов містяни не забували про допомогу тим, хто її потребували. Заради цього багато хто ділилися останнім і навіть ризикували життям. І хоча ці практики взаємодопомоги та згуртованості виникли через необхідність виживання, вони можуть лягти в основу безпечної буденності, яку не потрібно буде виборювати.

Автор: Олександр Кітраль

Обкладинка: Катерина Грицева

Поделиться