Рецензія на книгу «Чи є майбутнє в капіталізму?»
П’ятірка потужних макросоціологів-аналітиків глобальної історії – Іммануіл Валерстайн, Рендалл Коллінз, Майкл Манн, Георгій Дерлуг’ян, Крег Калхун – у свіженькій книзі (від 2013 р.) розглядають проблему ймовірної структурної кризи капіталізму в найближчі півстоліття. Автори, виходячи кожен зі своєї точки зору та теорії, полемізують щодо такої можливості. Ця дискусія також актуалізує обговорення інших проблем – екологічної кризи, військових загроз та політичних дилем майбутнього – особливо в їхньому складному взаємозв’язку.
Із 2015 р. книга доступна також у перекладі на російську за редакцією одного з авторів – Георгія Дерлуг’яна. «Чи є майбутнє в капіталізму?» – не «пророцтво Апокаліпсісу», це фахова дискусія визнаних світових експертів макроісторичного й структурно-історичного аналізу. Хтось із авторів обґрунтовує неминучість великої кризи в найближчому часі, хтось – опонує такому фаталізму й знаходить аргументи на користь оптимізму щодо стійкості та адаптивності капіталістичного світоустрою.
Ця спільна праця є запрошенням до інтелектуальної дискусії та ширшого обговорення, адже йдеться про формування реалістичного уявлення про можливі історичні альтернативи, формування сподівань та стратегії дій в умовах турбулентного майбутнього. У книзі трохи більше як 300 сторінок, вона виглядає тоненькою та сексуальною, але містить багато ідей, критичного бачення, здорового скепсису, не бракує їй і науково обґрунтованих надій на краще.
Автори вклали в книгу свої знання та результати тривалої роботи – й створили захопливий полемічний наратив. Відкривають і закривають книгу колективні розділи, всередині ж – авторські. Подекуди автори сперечаються не тільки щодо своїх оцінок, але й щодо теорії. Та їм вдалося досягти достатнього консенсусу, щоб змістовно обговорювати питання «чи є в капіталізму як світової структури майбутнє?», інакше кажучи, з’ясовувати, наскільки реалістичним є обвал такої структури й чому.
Капіталізм, історію зародження та розвитку якого вивчають автори, не є просто ринком. Це не ринкова економіка як така, альтернативою для котрої може бути хіба що планова економіка. Ні. Скоріше, капіталізм – це надбудова над ринком, політична економія й культурно-ідеологічна структура, яка уможливлює такий режим накопичення, що стає кінцевою самоціллю. Безупинне накопичення капіталу в таких умовах перетворюється на модус буття та керівну логіку, що впорядковує життя. Доходить до крайнощів, коли підкорення всього життя системі накопичення відчужує та заміщує його, руйнуючи підвалини власного самовідтворення.
Якщо сказати простіше, проблема капіталізму зовсім не в ринку, конкуренції, приватній ініціативі чи приватній власності. Все перелічене є прекрасним до розумної міри. Проблемою капіталізму є руйнування цієї міри. Проблема не в ринку. Проблема в підкоренні всього життя, що раніше не було ринком, але уможливлювало його існування, ринкові.
Разом із тим, чистого глобального ринку, який би функціонував за правилами класичної економічної теорії, не існує. Насправді існує високоієрархічна політико-економічна структура, що визначає умови панівного режиму накопичення. Цій макроструктурі, або ж системі, внутрішньо властива постійна потреба в розширенні чи інтенсифікації. У 21 ст., у глобалізованому світі на планеті Земля необхідне зростання чи інтенсифікація саме такої системи, як світовий капіталізм (принаймні такий, яким він був протягом останніх 500 років історії), може досягти межі.
Іммануїл Валлерстайн розуміє капіталізм як систему. Найбільше йому опонує Майкл Манн. Він ставить під сумнів Валлерстайнове розуміння світу як системи, що має закономірності. Манн скептично оцінює ймовірність настання великої кризи саме внаслідок того, що капіталізм вичерпається, але він зовсім не заперечує такої можливості. Просто вона, на його думку, ще не на часі. Водночас Манн вбачає великі загрози в стрімкому розвитку екологічної кризи та актуальності військових небезпек. Хоча Манн не називає саме капіталізм головною структурою, що впорядковує життя, він теж дивиться на соціальний світ як на результат поєднання обставин (дії структур). У теоретичному плані Манн стверджує відносну автономність чотирьох головних джерел соціальної влади: економічної, ідеологічної, політичної та військової влади. Кожна з цих сфер (структур влади), за Манном, може керуватися власною логікою чи випадками, далі справляючи вплив на весь світ. Хай там як, але в цій книзі Манн цілком поділяє занепокоєння можливістю раптового перенапруження та загострення ситуації в світі внаслідок продовження тенденцій ділової, політичної та споживчої активності сьогодення.
Не буду далі заглиблюватися в розбіжності теорій авторів. У кожному разі, усі автори книги, як вони самі зазначають у спільному розділі, погоджуються, що рушієм історії суспільств є конфлікти та змагання, у яких випадковим та часто побічним чином виникають чергові тимчасові й більш-менш стійкі утворення, способи соціальної організації, такі як «держави», «економіки», «суверенні суспільства». Очевидно, що загальне визначення «капіталізм» теж варто взяти в лапки як абстракцію на позначення своєрідного поєднання історичних умов та обставин, що утворюють конфігурації наявного світового ладу та організації ринків.
Головним і найцікавішим у книзі є те, що ж, власне, автори кажуть про структурні чинники великих криз та нариси майбутнього. Поза всяким сумнівом, вони аргументовано стверджують одне й те саме: світ стоїть на порозі великих випробувань і нового «повороту історії».
Багато в чому дослідницькі оцінки щодо вірогідних сценаріїв світоустрою та структури повсякдення збігаються. Наприклад, вони вказують на тенденцію до зростання структурного безробіття через заміщення людської праці автоматизованими процесами та недостатнє утворення нових робочих місць у високотехнологічних сферах. Дискутивним є лише те, наскільки гостро цей процес може проходити й скільки незайнятих людей зможуть існувати в світовій економіці, не спричиняючи її обвалу. Більшою чи меншою мірою автори також погоджуються з тим, що норма прибутку зазнає дедалі більшого тиску й підтримувати її на стабільно високих рівнях дедалі важче. Обіги капіталу зазнають такого тиску податкових, соціальних та екологічних витрат, що утворюється структурна неможливість для управлінців-капіталістів знаходити достатньо надійні інвестиційні рішення. Справу ще більше ускладнює тенденція до підпорядкування виробничого капіталу фінансовому, що є величезною мірою спекулятивним. Все це веде до взаємопосилення дедалі вищих ризиків та невизначеності.
Фаталістами щодо долі капіталізму в цій книзі виступають Іммануіл Валлерстайн та Рендалл Коллінз. Оптимістами – Майкл Манн та Крег Калхун. Серединну позицію займає Георгій Дерлуг’ян. Цікаво, однак, що всі автори цілком погоджуються щодо найбільш імовірного настання рано чи пізно екологічної кризи. Суперечка точиться щодо того, яка глобальна криза буде першою: екологічна чи капіталізму. Валерстайн і Колінз вважають, що капіталістичне зростання вичерпається швидше, аніж настануть відчутні кліматичні зміни. Манн та Калхун вважають, навпаки, що спершу стануть відчутними кліматичні зміни, а от капіталістичне зростання навряд чи вичерпається, хоча воно, скоріше за все, сповільниться. Загрози екологічному та соціальному відтворенню насправді є надзвичайно серйозними. Важко оцінити, який вплив ці проблеми справлять на загострення кризи вичерпання капіталістичного зростання. Вони можуть і каталізувати його, і дещо стримати. Втім, у довготривалій перспективі виживання капіталістичної соціально-політичної, ділової та побутової організації неможливе без необхідної інтерналізації соціальних та екологічних витрат. Зрозуміло, що ця інтерналізація не може керуватися звичайною логікою комодифікації, тобто, суто ринкових капіталообігів чи оцінювання. Ця необхідність є дуже складним питанням на межі теорії та передової практики.
У чому автори однозначно погоджуються, то це в тому, що світ підходить до роздоріжжя структурних можливостей. На горизонті – складні випробування людській адаптивності та винахідливості, оскільки динаміка соціальної взаємодії з біофізичним середовищем та внутрішні суперечності панівної соціальної організації створюють величезні ризики, що можуть взаємопідсилюватися, у екстремальному варіанті призводячи до ситуацій соціальної дезорганізації. Такі ситуації пов’язані з негативом, однак вони також можуть слугувати можливостями реорганізації людського співжиття, бути джерелом для засад нового світу. Щоправда, необов’язково все мусить бути так радикально. Спокійний та плавний варіант подальшої капіталістичної подорожі можливий у разі якісного усвідомлення складних процесів соціальної самоорганізації та вдалих і своєчасних коригувальних дій, що створюють «нормальний стан». У читача, отже, складається відчуття грандіозного чекання на непередбачуване. Простіше кажучи – світ складний, ми стоїмо на порозі великих змін і, ймовірно, великих криз. Та кризи, знов-таки, пов’язані зі змінами. Питання лише – з якими.
На щастя, майбутнє врешті-решт не є детермінованим чи об’єктивно запрограмованим, воно залежить від волі й дій безлічі людей. Тож його можливо уявити й утілювати. Пост-капіталізм стає актуальним. Світ після капіталізму – не обов’язково комунізм, соціалізм чи фашизм. І це зовсім не кінець ринків чи приватного. Цей світ може бути новим, змішаним. Та проектувати його варто, бодай для того, щоб зберегти нинішній.