ЧЕРВОНИЙ ПАРОПЛАВ

  • 13 апреля 2010
  • 1337
ЧЕРВОНИЙ ПАРОПЛАВ

На теренах колишнього СРСР досі не вщухають суперечки щодо окремих дій більшовиків 90-літньої давнини. Ліберальні діячі регулярно нагадують своїм лівим опонентам, зокрема, про обмеження низки ліберальних прав і свобод для окремих категорій громадян, здійснене більшовиками під час Громадянської війни. Найчастіше в цьому контексті згадується «Філософський пароплав», на якому було вислано з Радянської Росії «цвіт національної інтелігенції». Цей аргумент використовується досі, незважаючи на те, що сьогодні кожен охочий може ознайомитися з творчим спадком пасажирів того судна і самостійно оцінити вагомість їх внеску до скарбниці світової культури. Не береться до уваги й те, що «Філософський пароплав» відправляли представники конкретної політичної сили, тоді як відповідати за їх дії нерідко змушують «неавторитарних лівих», з чиїми ідейними попередниками в ті роки більшовистський уряд розправлявся значно жорстокішими методами.

Між тим, історія знає й інший пароплав. Його відправляв приблизно в той же час ліберально-демократичний уряд США — країни, де з тих пір формально не змінилась ані конституція, ані базові ідейні засади. Йдеться про пароплав Buford, на борту якого в 1919 році зі Сполучених Штатів вислали «небажаних осіб» — анархістів, соціалістів, пацифістів і робітничих активістів.

В кінці ХІХ- на початку ХХ ст. в США масовим явищем була мігрантофобія і масові переслідування анархістів, соціалістів і профспілкових діячів (IWW). Вислів «російський єврей з Нью-Йорка» взагалі тоді був поширеною лайкою, позначенням стереотипного «радикала» (як змінилися з тих пір російські євреї в Нью-Йорку!). Істерія щодо «антиамериканських» «червоних» мала вагомі підстави: в країні дійсно був дуже сильний анархо-синдикалістський робітничий рух, який непокоїв і уряд, і «капітанів промисловості». І розправлялися в ті часи з «антиамериканцями» більш рішуче, ніж зараз: для прикладу можна поцікавитися історією першотравневого свята (справою «Чиказьких мучеників») або відносно відомою в наших широтах справою італійських робітників-анархістів Сакко і Ванцетті. В цілому, розстрілювати, наприклад, страйкуючих (за допомогою поліції і/або приватного агентства типу сумновідомого «Ната Пінкертона») було звичайною річчю, яка не викликала особливої ажитації в добропорядних громадян.

З початком Першої імперіалістичної війни ситуація змінилася: з «антидержавними елементами» на хвилі патріотизму розправлятися стало ще простіше, а хвилю цю почали посилено роздмухувати на грунті ненависті до «гуннів», як тоді почали називати німців. Саме в той час американці німецького (а також шведського, норвезького і т.д.) походження стали масово міняти прізвища і вивішувати перед своїми будинками смугасто-зоряні прапори свободи — це давало певний захист від «товариського суду Лінча». До речі, завдяки тодішній германофобії зараз важко повірити, що насправді німців серед населення США приблизно стільки ж, скільки англосаксів: підступні krauts добре заховалися.

Цікаво, що в самій війні США, так би мовити, лише «ноги помочили»: вступили вони в війну лише в 1917 році, а до того розправлялися з «ковбасниками» в себе дома і поступово виходили на позиції світової економічної потуги, торгуючи в кредит з Європою, яка лежала в руїнах.

В тому ж таки 1917 році за океаном відбулась інша «геополітична катастрофа», яка, за свідченням одного американця, вразила весь світ. Слов»яни і євреї підтвердили свою нехорошу репутацію в очах американців, поваливши Tzar Nicholas II. Від них, втім, і раніше нічого хорошого не чекали, але нову моду оперативно перейняли німці, угорці і взагалі половина Європи. В США теж не передбачалось соціальної гармонії, особливо з огляду на те, що додому має повернутися маса фронтовиків — молодих озброєних безробітних сердитих людей. Тому гуннів вирішили залишити в спокої, натомість із потроєною енергією переключились на безродних космополітів, червоних агітаторів, атеїстів, соціалістів, анархістів, ледарів та іншу наволоч, яка була так великодушно прийнята Землею Свободи і відплатила їй чорною невдячністю, так і не засвоївши американських цінностей. (Ця невдячність, мабуть, особливо удручала співробітників імміграційних служб, які докладали всіх зусиль до того, щоб на американську землю ступала нога лише расово вірних мігрантів, які можуть у майбутньому стати Стовідсотковими Американцями. З цією метою активно застосовувались останні досягнення передових наук — євгеніки і расології. Всі іммігранти якийсь час після прибуття утримувалися в карантинному таборі на Бетері-парк, на півдні Манхеттена.)

1919-1920 роки в американській історіографії зараз проходять під назвою First Red Scare. Успішні американці, які всього в своєму житті досягли самі, неабияк злякалися, що банди нероб, волоцюг і агітаторів скинуть народний (for the people, by the people) уряд, захоплять палаци, почнуть гадити в вази і  усуспільнювати жінок. Ініціативні громадяни вимагали від керівництва дати достойну відповідь на загрозу, яка йде від робітників, особливо іммігрантів із Європи (відмовитися від імміграції, незважаючи ні на що, було неможливо, бо саме ці чужинські зайди-нероби, на жаль, виробляли основну масу матеріальних благ для стопроцентних американців).

Пацифістський і романтично-ліберальний уряд президента Вільсона не зрадив очікувань: відправивши призивників на європейську бійню, він уже в 1917 р. прийняв Закон про шпіонаж, згідно з яким злочином ставала будь-яка дія або висловлювання, яке було спрямоване проти повного виконання всіх інструкцій щодо військового призову (або таке, яке можна було так проінтерпретувати). Саме за порушення цього закону, наприклад, був засуджений на 10 років кандидат в президенти США, соціаліст Юджин Дебс. В 1919 році Верховний суд США одноголосно постановив, що цей закон не суперечить американським принципам свободи слова — що, мабуть, ще стане в пригоді американським патріотам, враховуючи особливості тамтешньої прецедентної системи права.

В 1918 році було прийнято закон, що забороняв в»їзд на територію США анархістам та іншим людям, які виступають проти «будь-якого організованого уряду» або за «саботаж«, а також тим, у кого було знайдено підривну літературу. Якщо ж такі знайдуться вже на території Землі Свободи, але ще без американського громадянства, вони підлягають депортації. Власне кажучи, цей закон лише розширив і докладніше розписав критерії небажаних людей, а висилати їх вимагав Закон про вигнання анархістів, прийнятий ще в 1903 році. Ось так виглядали ці збоченці — фотограф побачив іх у залі суду в січні 1920 року:

«Не словом, а ділом», — цим принципом американські державні інститути керувалися задовго до Віктора Андрійовича Ющенка. 21 грудня 1919 року о шостій ранку з Нью-Йоркської гавані вийшло транспортне судно Buford, або ж «Червоний ковчег», як його назвала американська преса. На борту було 249 «небажаних осіб» (причому 199 з них були схоплені протягом одного тільки дня, 7 листопада 1919 р., під час облав, присвячених другій річниці Великої Жовтневої Соціалістичної революції). 180 пасажирів опинилися там лише через своє членство в анархістському Союзі російських робітників США і Канади — організації, яка проіснувала з 1905 по 1919 р. і займалася друком російськомовних памфлетів, організацією дозвілля робітників, облаштуванням бібліотек і влаштовувала курси англійської мови для новоприбулих. Компанію їм склали відомі ліворадикальні діячі, такі як Емма Голдман і Александр Беркман. Всі вони порушили згаданий закон 1918 р., який забороняв перебувати в США «зловмисним змовникам», «деструктивним революціонерам», «апостолам миру», «проповідникам непротивлення злу» та всім іншим, хто «вважає, що суспільству буде краще жити взагалі без уряду, аніж із хоча б якимсь урядом». При цьому якщо Голдман дійсно активно займалася «розпалюванням соціальної ворожнечі» і пацифістською агітацією, а Беркман відсидів перед тим 14 років за замах на капіталіста, який влаштував бійню своїм страйкуючим робітникам, то в більшості інших пасажирів заслуги перед майбутньою світовою революцією були значно меншими, а то й взагалі не було. Це не завадило пресі охрестити їх усіх «російськими червоними».

Buford, який спеціально для депортації Військовий департамент позичив Департаменту праці, рухався засекреченим маршрутом, і навіть капітан судна лише в дорозі дізнався, яким має бути кінцевий пункт призначення. Червоних недобитків супроводжували морські піхотинці: 58 представників сержантсько-рядового складу і 4 офіцери на окремому військовому кораблі. Екіпажу також про всяк випадок роздали зброю. «Протягом 28 днів ми були ув»язнені. Вартові біля дверей цілодобово, вартові на палубі протягом тієї години, коли нам щоденно дозволяли подихати свіжим повітрям. Наші товариші-чоловіки були битком набиті в темних вологих казармах, годували їх жахливо, і всі ми не мали жодного поняття, куди прямуємо», — з теплотою згадувала цю подорож пізніше Емма Голдман.

17 січня 1920 року пасажири Червоного ковчега вийшли на фінський берег і були під конвоєм доправлені до російського кордону. «Ковчег, який побудував Ной, був запорукою збереження людської раси; так само і цей Радянський ковчег — запорука збереження Америки», — так прокоментувала цю історію нью-йоркська газета Evening Mail. «Сподіваємося й чекаємо, що слідом за цим судном послідують інші, більш місткі і зручні, з таким самим вантажем», — було написано в клівлендському Plain Dealer.

Наступна конференція

  •  

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры