Передмова Якова Яковенка
Однією з великих ілюзій нашого часу є ілюзія однорідності. З уявлення про однорідність народжуються так звані «великі пояснювальні схеми» в історії. Так було не завжди, оскільки перші великі пояснювальні схеми народжувалися як спроба синтезу для систематизації наявного фактичного матеріалу згідно з науковими конвенціями часу, до якого вони належали.
У сучасній історичній науці синтез, який об’єднав би в межах однієї теорії всі напрями та підходи цеху або намагався би запропонувати загальну теоретичну рамку, що докладається до всього обширу історичного матеріалу, вважається чимось на кшталт святого Граалю – окремі дослідники його шукають, але за великим рахунком, це – малозмістовна справа. У цьому контексті важливо розуміти, що таку позицію, характерну для істориків-модерністів, було випрацювано зокрема як захист від універсалістських претензій постмодерністської філософії.
Це виглядає дивним лише на перший погляд. Попри те, що історія як наукова дисципліна виграла від апропріації частини доробку постмодерну, ця апропріація була вибірковою й майже не зачепила переважної більшості напрямів історичних досліджень, адже послідовне дотримання ключових настанов постмодернізму приводить до твердження, що минуле неможливо реконструювати. Минулого немає – є тільки тексти про минуле, що не відображають нічого, поза самими текстами. Це зводить історію до одного з різновидів літератури. Також важко уявити собі послідовне впровадження в будь-яке дослідження ідеї про рівноцінність текстових джерел, адже без визначення статусу джерела його аналіз видається вкрай проблематичним.
Великі пояснювальні схеми в царині історії впали під натиском масиву матеріалу, що цим схемам суперечив. Паралельно зі збільшенням кількості та врізноманітненням досліджуваного матеріалу відбувається спеціалізація: у межах кожного напряму дослідники випрацьовують підходи, які вони вважають найбільш доцільними для роботи зі своїми джерелами 1. Ситуацію, загалом, можна зобразити як полілог підходів та методик.
Тому сьогодні, коли не йдеться про точні науки (а подекуди і в межах цих наук) основою для великих пояснювальних схем є припущення одноманітності. Яскравим прикладом є судження багатьох громадян України про Росію та багатьох громадян Росії про Україну. В основі цих суджень дуже часто лежить уявлення про те, що події в іншій країні відбуваються в такому самому контексті, в якому живе мовець. У світлі цього контексту уявляються та інтерпретуються події.
Для ілюстрації цієї думки візьмемо нейтральний приклад. За спостереженнями та свідченнями кількох моїх друзів і подруг із Москви та Петербурга, квіти є дуже важливим елементом культури стосунків у цих містах. Квіткові магазини, кіоски, базари… їх набагато більше, ніж у Києві. Квіти – важливий символ, що визначає сприйняття побачення, а символом самотності є квіти, які купуєш для себе. Тоді як для Києва квіти не є важливішими за цукерки (що часом виступають яскравішою маніфестацією почуттів), або принаймні не мають такого потужного символічного навантаження. Відповідно, бачимо різні контексти, і якщо цю різницю не усвідомити, то виникає простір для непорозуміння й конфлікту. Наприклад, коли люди з різних контекстів влаштовують собі побачення, і відсутність квітів сприймається як певний сигнал про ставлення в межах панівної системи сигналізації. Квіти – це дрібниця, але з таких дрібниць наш світ і складається.
Відмінностей море, а усвідомлення цього факту немає. Україна й Росія відрізнялися вже у межах Радянського Союзу, а після того було ще чверть століття окремішнього буття. Проте в уявленнях багатьох людей, серед яких є навіть дослідники регіону, «пострадянський простір» існує як простір однорідний 2.
Ця неусвідомлена база міркувань змушує шукати глобальні пояснення для подій, що не вписуються в уявний спільний контекст. Виникає підґрунтя для великих пояснювальних схем, що могли б швидко й просто розтлумачити все, що відбувається. Це «рабський російський менталітет» та споконвічний експансіонізм Росії з одного боку, і зрадницька бандеро-мазепинська природа українців, разом із американськими мільярдами та тренувальними таборами, з другого. Один раз прийнята, така схема стає своєрідним фільтром сприйняття, коли критерієм істинності нової інформації стає можливість вписати її в схему.
У такий ситуації людина доброї волі, що здатна мислити, має відмовитися від претензії знати щось про сусідню країну і почати ставити питання – дізнаватися. Неоднорідність має стати засновком, а будь-яку тотожність чи (історичну) аналогію можна приймати лише після дослідження, після доведення, і аж ніяк не до нього.
Крім великої пояснювальної схеми «пострадянський», що змушує багатьох аналітиків ігнорувати різницю між контекстами, країнами й регіонами на території колишнього СРСР та заповнювати простір невідомого уявним однорідним, існує більш загальний і проблемний означник – «посттоталітарний», або «постсоціалістичний» простір. Уявлення про однорідність цього простору може випливати з моделі, що розглядає всі ці суспільства як перехідні від «тоталітарного соціалізму» до «ринкової демократії». Ця модель дуже зручна для політичної інструменталізації, що виявляється в: 1) атрибутації історичної реальності як «соціалістичної» з огляду на визначення, яке виведено з цієї реальності (замкнуте коло, що єднає радянофілів та радянофобів); 2) можливості на риторичному рівні звести всі негаразди в суспільстві до особливостей перехідного періоду, до провини «папєрєдніків». У цьому випадку на риторичному рівні часто виникає топос каяття та спокутування, через яке народ має пройти, аби позбутися «гріха соціалізму» та увійти в світле майбутнє. Цим і багатьом суміжним темам, самому розбору цих термінів можна присвятити не одну статтю чи монографію, проте нас зараз цікавить те, що часто простір, як мінімум від Берлінського муру до Владивостока, на певному часовому проміжку уявляється як одноманітний. Проте вистачить кількох вдумливих досліджень на базі доступного матеріалу, аби поставити під сумнів евристичну цінність схеми «посттоталітаризму».
Це перша причина ознайомитися з нашим перекладом розділу з книги Кетрін Вердері «Чим був соціалізм і що йде за ним?», що є класикою антропології «пост-соціалізму», оскільки це дослідження саме такого штибу. Авторка вдумливо аналізує феномен одержавлення часу в Румунії часів Чаушеску, спираючись на матеріал, який вона збирала роками, ще за існування режиму, чим вигідно вирізняється від примітивніших аналізів «реального соціалізму». Попри велику увагу до конкретно-історичного матеріалу, низка спостережень та підходів авторки залишаються актуальними для інших суспільств: не тільки для країн «соцтабору» другої половини ХХ століття, але й для сьогоднішніх капіталістичних країн.
І це друга причина ознайомитися з цією працею. Політичні, макроекономічні чинники мають величезний вплив на щоденність, а у цій праці розглянуто наслідки жорсткої політики економії за умов одержавленої економіки в конкретній країні. Проте явища, описані в статті, мають свої відповідники в суспільствах із приматом приватної власності на засоби виробництва.
Зокрема, коли йдеться про «втрачений час» у економіках дефіциту, авторка зазначає, що це не є чимось притаманним суто державним економікам: у країнах класичного капіталізму існує втрачений для економіки час – час безробітних, час рантьє тощо.
Так саме актуальним лишається інструментарій можливих консервативних та репресивних заходів щодо «вирішення» низки соціальних проблем, що виникають унаслідок політики жорсткої економії. Ідеться про спробу вирішити демографічні проблеми шляхом заборони або утруднення процедури аборту, дискримінацію сексуальних меншин, нав’язування суспільству консервативної повістки загалом. Безумовно, у цьому контексті не можна оминути й таких питань, як обмеження свободи пересування та економічних прав, умов праці робітників, доступу до освіти та медичного забезпечення. Ці та інші питання Кетрін Вердері порушує в своїй праці.
Центральним мотивом уряду Румунії часів Чаушеску щодо політики жорсткої економії було прагнення позбутися зовнішнього боргу. Ми бачимо сьогодні на прикладі Греції й бачитимемо надалі, що тема кредитів, економічної залежності, політичних маніпуляцій з кредитами та нерівномірного розвитку регіонів світу тощо залишаються не лише актуальними, але й нагальними та болючими практичними питаннями.
Отже, цей текст зацікавить не лише дослідників історії та культури країн Східної Європи та «реального соціалізму», але й ширше коло громадян, котрі усвідомлюють можливі ризики, що їх несуть суспільству та індивіду різні формати політики економії в сьогоднішній Україні та інших країнах світу.
Розділ 2
«Одержавлення» часу в Румунії Чаушеску
Цю розвідку було вперше підготовлено до зустрічі Американської Етнологічної Спільноти в березні 1989 – отже, перед закінченням правління партії – і трохи відредаговано згодом. Працюючи над розвідкою, я не проводила збір даних лише на тему часу, а впорядкувала етнографічні дані з різних експедицій, присвячених іншим темам (їх було зібрано здебільшого до краху соціалізму, а також під час одного короткого візиту 1990 року). Я багато чим зобов’язана Ашрафу Гані за всебічне обговорення, яке привело мене до саме такого формулювання цього розділу, і за багато його ідей, що стали тут ключовими. Також дякую Павелу Кампеану, Ґейлу Клігману, Генрі Рутсу за коментарі до попередньої версії. Три дослідницькі гранти від Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX) підтримували мої дослідження протягом 1984-85, 1987 та 1988 років, зібрані за цей час дані я використовую тут.
Видання, у якому цей розділ було спочатку опубліковано, визначило співвідношення між «структурою» та «наміром» його основної теми, відтак централізацію цих понять тут. Передруковано з видання «Політика часу» (упорядник Генрі Рутс), Монографія Американської Етнологічної Спільноти, Серія 4 (Вашингтон, округ Колумбія, Американська Етнологічна Спільнота, 1992), з дозволу Американської Етнологічної Спільноти, не для подальшого предруку.
Те, що природа часу за різних суспільних устроїв відмінна, стало основою антропологічного аналізу принаймні відтоді, як Еванс-Прітчард опрацював класичну працю Нуер і Ліча щодо символічного зображення часу 3. Відповідно, антропологи каталогізували різноманітні способи організації часу й у інших культурах, а також дослідили, що відбувається, коли носії незахідних або некапіталістичних моделей часу протистоять новим організаціям часу, що їх приносить капіталістичне товарне виробництво 4. Такі потрактування часу як суспільної структури, втім, не завжди оприявнюють політичний контекст, у якому цей час переживається, і політику, крізь яку його культурно «створено». Тобто, побачити час як культурно цінний, із різними концепціями його функціонального пристосування до того чи іншого суспільного середовища, – це лише частина історії. Ці концепції самі по собі вироблено конфліктами, у яких, із одного боку, задіяно суспільні суб’єкти, котрі намагаються створити або запровадити нові часові дисципліни – як елементи нових продуктивних договорів або як проекти революційних політичних режимів, – а з другого боку – особи, котрі потрапили під вплив цих трансформаційних проектів. Одним словом, суспільну конструкцію часу слід розглядати як політичний процес.
У цьому розділі я досліджую політику часу на прикладі, у якому стратегії режиму спричинили тривалу боротьбу, коли люди потрапляли під вплив і протистояли новим моделям організації часу. Цим прикладом є Румунія 1980-х, до насильницького повалення лідера комуністичної партії Ніколае Чаушеску в грудні 1989 року 5. Як безпосередньо, через політику, спрямовану на маркування часу, і непрямо, через політику, націлену на вирішення інших проблем, але дотичну до того, як люди використовують час, керівництво румунської партії поступово відібрало в громадян значну частину контролю над їхнім часом. Я називаю цей процес «одержавленням», терміном, запозиченим у румунського письменника Нормана Маня, який застосовує слово «etatizare» (буквально «процес одержавлення»), описуючи долю особистого часу людей у їхній власній державі 6. Хтось, можливо, воліє надати цьому слову змісту «націоналізації», однак я віддаю перевагу незграбнішому слову «одержавлення», оскільки в Румунії «держава» й «нація» не обов’язково були поняттями одного штибу. Діяльність режиму, що окупував державу, часто не відповідала тому, що можна вважати інтересами решти її мешканців, нації чи «народу». Хоча я не робитиму цю різницю основою своїх роздумів 7, боротьбу за час у Румунії можна було б чітко визначити як боротьбу між «одержавленням» і «націоналізацією», тобто, боротьбу між державою та народом за використання часу. Тут я зосереджуюся саме на «одержавленні» як стороні цієї боротьби: способах, у які румунська держава конфісковувала час, що інакше спрямовувався б на досягнення багатьох цілей, до яких прагнули румуни. Існує чимало засобів, за допомогою яких можна конфіскувати час – ритуали, календарі, укази (наприклад, запровадження комендантської години), робочі графіки тощо. У центрі уваги мого дослідження – посередник, за допомогою якого ці засоби організовують час: тіло, місце багатьох можливих застосувань часу, та лише деякі з яких можуть актуалізуватися. Інакше кажучи, я ставлюся до часу як до посередника дії, що оселився в людських тілах і проявляється через них, тобто, я наголошую не на альтернативних проявах часу, а на його альтернативних використаннях. Визнаючи культурний елемент часу, я припускаю, що існує нездоланний дуратив у перебігу часу, незалежно від того, у який спосіб його побудовано. Таким чином, на цьому рівні технологічного розвитку індивід може зробити певний обмежений обсяг чогось за період між півночами, що змінюють одна одну. Якщо політичні рішення спонукають індивідів до більшої активності в межах цього простору без збільшення їхніх технічних можливостей, то певні цілі або проекти залишаться нереалізованими, а така перспектива викликає опір. Хоча вищесказане може комусь здатися невдалою спробою поставити проблему часу як культурну конструкцію, я вважаю, що навпаки, боротьба за час є тим, що вибудовує його культурно, виробляючи та змінюючи його значення залежно від того, як групи змагаються за них.
Позначати час певним чином – значить пропонувати певне використання або перерозподіл тіл, що унеможливлює для них будь-які інші застосування. Альтернативні перестановки тіл у часі показують нам захоплення часу владою, і я це унаочню через деякі зі способів, у які румунська держава захоплювала час, примушуючи тіла людей до певних дій 8. Тіла, що стали об’єктами такого захоплення, мають кілька варіантів, як діяти у відповідь. Вони можуть добровільно скоритися, визнаючи право держави на таку вимогу й приймаючи панівний лад, у якому її було заявлено. Вони можуть коритися лише формально, змушені до цього тим способом, у який час було вилучено, а альтернативні його використання – усунуто, проте не обов’язково погоджуючись із висунутими вимогами. Або ж вони можуть протистояти захопленню часу, прагнучи переключитися на цілі, відмінні від запропонованих згори. Багато румунів у еру Чаушеску вибрали другий і третій варіанти. За першої-ліпшої нагоди вони віддавали перевагу використанню власних тіл у часі так, щоб відтворювати домашні господарства та місцеві відносини, а не щоб підтримувати потужність румунської держави та керівної комуністичної партії.
У своїх прикладах я в загальних рисах розрізняю долі інвестованих у час тіл у міському та сільському середовищі, без подальшого уточнення їх класового становища. Я також беру до уваги те, як час пов’язаний із відчуттям самого себе. Оскільки суспільні усвідомлення самого себе нерозривно пов’язані з тимчасовою залученістю до певних видів діяльності, вторгнення в ці види діяльності має наслідки для осмислення й відчуття себе самого. Тому я також коротко розгляну, як захоплення часу державою впливало на формування самооцінки людей.
Форми й механізми одержавлення: намір і структура
Я вибудовую своє доведення з урахуванням співвідношення між структурою й наміром, розглядаючи одержавлення часу в Румунії як сукупний результат спланованих проектів державних органів, незапланованих наслідків дій, спрямованих на інші проблеми, і структурних властивостей румунського соціалізму як своєрідного суспільного ладу. Щоб мої етнографічні приклади були зрозумілішими, спочатку варто охарактеризувати румунський соціалізм у 1980-х із точки зору проектів, що їх втілювали лідери, внутрішньої логіки самого суспільного ладу, а також внутрішньої логіки, лише частково пов’язаної зі спланованими проектами лідерів 9. Тенденції, про які я кажу, почалися ще до 1980-х, але стали особливо помітними тоді, коли економічна кризи загострила їхні контури.
У Румунії часів Чаушеску примус, поєднаний зі спробами ідеологічного переконування, був основою правління більшою мірою, ніж у будь-якій іншій східноєвропейській державі. Це відрізняло його режим від інших у регіоні, де матеріальні стимули зазвичай відігравали велику роль. Найбільш екстремальним у блоці був контраст між віртуальною поліцейською державою Румунії й відносно ліберальною Угорщиною з її низьким рівнем поліцейського контролю та високими стандартами життя. Оскільки уряд Чаушеску прагнув знизити шкідливе «іноземне втручання» шляхом дострокового погашення зовнішнього боргу, починаючи з 1980 він запроваджував дедалі жорсткіші заходи економії. Серед них – експортування великого обсягу продуктів харчування та інших предметів першої необхідності, а також значне зниження імпорту товарів і пального для того, щоб уповільнити відтік твердої валюти. Чекаючи громадського спротиву, режим посилив апарат нагляду і репресій. Тих, хто вдавався до протесту, було вигнано або ізольовано цілодобовим поліцейським наглядом, страйки та масові заворушення придушували силою, дедалі більше людей було втягнуто в мережу співпраці – вони доносили Секурітате про дії своїх друзів чи когось зі свого оточення. У цих умовах опір зазвичай набував прихованих форм 10, таких як крадіжки державного майна, недотримання трудової дисципліни та постійні скарги у вузькому колі.
Заходи примусу поєднувалися з узгодженими зусиллями, спрямованими на підвищення громадської свідомості заради підтримки владної партії. За правління Чаушеску активісти прагнули створити «нову соціалістичну людину» – вочевидь спланований проект, який включав цілком нові способи конструювання особистості. Деякі з них, як я продемонструю, мали виконуватися за допомогою нового маркування часу. Ще одним елементом переконання за правління Чаушеску був відкритий націоналізм, частково (хоча далеко не повністю) пояснюваний як явне прагнення до законності 11. Національних героїв возвеличили, енергію робітників переключили на індустріалізацію як національну мету, національних ворогів визначили більш-менш завуальовано, щоб мобілізувати румунську громадськість за захисним фронтом партії. Попередньо прищеплені національні сентименти перетворили це все на вдячне поле діяльності, хоча не зробили його підпорядкованим єдиній угоді.
Наміри й проекти керівництва комуністичної партії Румунії вилилися в часом координовані, а часом суперечливі стосунки з низкою системних тенденцій, які не було свідомо заплановано. Ці тенденції виникли як результат загальної організації політичної економіки соціалізму з її радше колективною, аніж приватною власністю на засоби виробництва, її централізованою локалізацією й централізованим управлінням виробничою діяльністю. Базовими у роботі соціалістичних фірм, як описано в розділі 1, були «м’які бюджетні обмеження»: фірмам, у яких погано йшли справи, надавали термінову фінансову допомогу, а штрафи за те, що капіталісти вважають «ірраціональною» і «неефективною» поведінкою (перевищення інвентаризації, надлишок робочих місць, надмірні інвестиції) були мінімальними 12. Як наслідок, вони не розвинули внутрішніх дисциплінарних механізми, які частіше можна побачити в капіталістичних фірмах. Вони навчилися накопичувати матеріали й працю, завищуючи свої потреби в ресурсах для виробництва та інвестиційні потреби. Таким чином, ці системи мали експансіоністські тенденції, що виявлялися не лише в зорієнтованих на зростання центральних планах, але також генерувалися знизу. Накопичення зробило постачання матеріалів для виробництва непередбачуваним, що спричинило нерегулярність виробничих ритмів – періоди простою чергувалися з періодами бурхливої активності («штурму»), коли постачання ресурсів врешті-решт давало змогу спробувати досягти виробничих цілей.
Централізоване ухвалення рішення та ієрархічна взаємодія між розробниками планів і виробничими фірмами призвели до «економіки дефіциту», що згенерувала «брак» у Румунії – дефіцит, насамперед, постачання, а не попиту (дефіцит, найважливіший для капіталізму) 13. Час було залучено в цей дефіцит у кілька способів, зокрема як посередника, через якого працю можна було задіяти у виробництві так, щоб компенсувати неоптимальний розподіл інших виробничих ресурсів. Коли накопичувалася достатня кількість матеріалів для виробництва, завданням влади було оволодіти достатньою кількістю робочого часу працівників, щоб компенсувати таким чином попередній період вимушеної зупинки через проблеми з постачанням. Але саме ці періоди вимушених зупинок у роботі мотивували владу до подальшого захоплення часу, оскільки «вільний» час міг використовуватися для інших цілей, а влада могла отримувати користь, протидіючи цьому 14.
Два приклади покажуть, як румунська партія заволоділа часом заради збільшення виробництва товарів всередині системи дефіциту, яку я описала. Приклади взято з періоду 1984-1988 років, коли відносний дефіцит було значно посилено масштабним експортом продовольчих товарів і зниженням імпорту пального. Таким чином, «нормальний» системний дефіцит поєднували з чітко вираженою політикою, яка його посилювала.
Один селянин, який щодня добирався потягом до міської роботи на заводі, поскаржився мені на нерегулярність роботи. Бували дні, коли він міг просто тинятися навколо заводу, практично нічого не роблячи, інколи витрачав дві годин на дорогу до роботи лише для того, щоб його відправили назад додому через проблеми з електропостачанням, а ще в якісь дні йому доводилося працювати понаднормово, і за це не доплачували. Він «платив» собі за ці понаднормові години сам, скорочуючи свій робочий день, коли треба було допомогти матері орати, сіяти, полоти бур’ян чи збирати урожай на присадибній ділянці, яку вони утримували як члени колгоспу. Для такої роботи його мати мусила використовувати частину робочого часу, який вона мала би відпрацьовувати в колгоспі, а повертала його висушуючи й укладаючи колгоспне сіно впродовж зимових місяців, коли сімейна економіка легше терпіла її відсутність. На своїй присадибній ділянці мати й син виробляли достатньо їжі, щоб тримати четверо чи п’ятеро свиней і трохи овець та забезпечувати хороший рівень життя свого домогосподарства, що складалося з трьох людей.
Та починаючи з 1983 року держава шукала способів зробити так, щоб частина цих «приватних» продуктів потрапляла в державні склади, а не до селянських льохів. Перш за все, селянам було надано списки видів і кількості продуктів – свиня, кілька курей, сто кілограмів картоплі тощо, – які вони мусили віддати зі своєї ділянки державі за мінімальну плату. Коли виявилося, що цього недостатньо, кожній сільській сім’ї почали вказувати не лише скільки продуктів віддавати, а й скільки чого вирощувати на приватних ділянках. Постачаючи вказану кількість, сім’я отримувала купони, які давали право купувати хліб у сільському магазині; без купона отримати хліб було неможливо. Оскільки приватні ділянки були надто малими, щоб вирощувати зернові культури, більшість сільських жителів не мали іншого вибору, крім як купувати хліб. Відтак, нові контрактні вимоги ефективно захопили робочий час, який було перерозподілено у виробництво на домашніх господарствах для споживання домашніх господарств; продукти цього робочого часу додалися до мізерного виробництва держави й колгоспів. Таким чином влада також компенсувала частину вимушеного простою на роботі заводським працівником.
Схожі зазіхання на час також можна було спостерігати в сільських домогосподарствах, у яких усі дорослі їздили на роботу до міста. Таким домогосподарствам було призначено квоту сільськогосподарського виробництва на додачу до їхньої звичайною роботи; відмова від виконання квоти могла стати підставою для конфіскації їхньої приватної ділянки. Оскільки приватна ділянка забезпечувала їх їжею, і це було основною причиною того, що вони не переселялися до міста, санкція була ефективною: без ділянки споживання домашніх господарств скоротиться. Для того, щоб зберегти ділянку, робітники, котрі регулярно їздили на роботу, тепер мусили ще й сплачувати значну «данину» додатковою роботою. Звісно, обидва ці приклади базуються на давнішому рішенні партії колективізувати землю, що дало змогу захоплювати більше робочого часу, втіленого у сільську працю.
Ці приклади показують, як сільські домогосподарства змушували приймати рішення держави щодо використання їхнього часу. Джерелом примусу в обох випадках була система важелів держави щодо споживання домашніх господарств, які селяни прагнули захистити. До цих конкретних випадків можна додати багато інших способів, у які центральне планування, дефіцит і експорт об’єднувалися, щоб зменшити можливості індивідів контролювати свій графік до мінімуму. В обговоренні управління плануванням Зерубавель зазначає, що «кожен процес планування включає в себе поєднання особистих елементів і елементів середовища, співвідношення між якими з соціологічної точки зору є дуже значним 15». Використовуючи приклади, які він наводить (від Північноамериканського товариства), над якими саме пунктами Румуни втратили контроль планування до кінця 1980-х років?
Мешканці міст загалом могли самі вирішувати, коли скористатися туалетом, але їхні можливості спустити воду чи помитися залежали від того, чи увімкнено було на той момент комунальне водопостачання. Відра з водою, що зберігалися в квартирах, могли зарадити, але цього було замало для купання – воно залежало (якщо хтось хотів гарячої води) ще й від постачання газу, щоб нагріти воду. Люди не могли визначати самі, коли гріти воду чи готувати їжу, оскільки газ, як правило, вимикали якраз у час найбільш звичного використання, щоб запобігти надмірному споживанню. Міські домогосподарки часто прокидались о 4:00 ранку, щоб приготувати їжу, адже це був єдиний час, коли вони могли використовувати свої кухонні плити. Лише ті, хто ходили на роботу пішки, могли вирішити, о котрій прийти на роботу, оскільки громадський транспорт був абсолютно ненадійним (через заходи, спрямовані на ощадливе використання бензину), а пайок бензину для приватних автомобілів – таким сміховинним, що автомобілі не могли стати альтернативою громадському транспорту для щоденного пересування.
Хоча час, коли фермерам обробляти землю, зазвичай визначає природне середовище, румунські фермери не могли сіяти тоді, коли це було б найкраще точки зору природи: якщо трактори не отримували своєї частки пального, рілля могла чекати до листопада чи червня. Сільські жінки втратили можливість вирішувати, коли прасувати чи прати, оскільки одним із заходів з економії пального було також відключення електроенергії в сільській місцевості на значну частину доби, і розклад відключень зазвичай не оголошували. Селянки, які доїздили до міських робочих місць, коли поверталися додому, часто виявляли, що електрики немає, тож їм доводилося прати руками. Непостійне електропостачання також не дозволяло мешканцям країни вибирати час, коли вони могли б подивитися свої дві години телебачення, до яких було стиснуто румунський ефір. Держава втручалася навіть у найособистіші рішення людей – коли їм кохатися; прагнення влади мати більше працівників (та скорочення їх кількості) зумовило впровадження відповідної пренатальної політики: було заборонено всі форми контрацепції, а також аборти. Це змусило «планування інтимності відступити назад до ритмів природи».
На стратегічне запитання Зерубавеля, хто ж уповноважений планувати час інших людей, ми можемо відповісти, що в Румунії Чаушеску національна й політична влада планувала (або, краще сказати, запобігала плануванню) величезного обсягу часу інших людей. За цим привласненням планування лежали політичні рішення про те, як управляти «затягуванням поясів», щоб погасити зовнішній борг. Неможливо довести, що був свідомий намір позбавити населення можливості керувати своїми графіками, але це було реальним ефектом впроваджуваної політики.
Багато спроб режиму заволодіти часом були явно спрямовані на підвищення виробництва; проте ці та інші політичні заходи також мали ефект, навмисний чи ні, продукування не товарів для держави, а залежності від неї. Я маю розповісти про ще один структурний елемент розподільної економіки Румунії, щоб це пояснити. Ерік Вульф нагадує нам, що перерозподіл є менше типом суспільства, ніж класом стратегій, впроваджуваних різними засобами 16. Ті, хто контролюють перерозподіл, повинні накопичити речі для перерозподілу, які утворюють їхні «фонди влади». Перерозподільна система передає владу в руки тих осіб або бюрократичних сегментів, які володіють великими фондами ресурсів для перерозподілу. Тому гравці на всіх рівнях планувального апарату, з вищих рівнів і аж донизу, прагнуть узяти під свій контроль стільки ресурсів, скільки це можливо.
У соціалістичному перерозподілі зазвичай саме партійні та державні апарати мали найбільше можливостей для перерозподілу. Таким чином, практика соціалістичних бюрократів тяжіла до того, щоб перебрати якомога більше ресурсів під глобальний контроль владного апарату, цю схильність Фехер, Геллер і Маркуш вважають основним «законом руху» соціалістичних спільнот 17. Особливо важливим у їхньому аналізі було те, що ресурси не випадають із центрального контролю в споживання, а розширюють основу виробництва для апарату. Інакше кажучи, ці системи насамперед накопичували засоби виробництва 18. Таким чином, конкурентні процеси в межах соціалістичної всеохопної бюрократії зробили надходження важливішими ніж виробництво продукції 19. Надходження, однак, можуть бути як абсолютними, так і взаємопов’язаними, тобто, пов’язаними з ресурсами, підвладними іншим гравцям. У міру того, як ресурси інших гравців будуть обмежуватися в правах, центральні ресурси зростатимуть. Ян Гросс, якому належить це припущення, доводить, що «спустошлива держава» Сталіна виробляла власну владу, позбавляючи працездатності актуальні або потенційні осередки влади, незалежні від організації, підтримуваної державою. Влада цього режиму спирається на забезпечення такого порядку, за якого ніхто інший не може виробляти щось або накопичувати з іншою метою 20.
Як на мене, таке відносне уявлення про владу висвітлює низку різновидів захоплення часу в Румунії Чаушеску. Їх безпосередньою «причиною» була, знов-таки, економіка дефіциту, доведена до межі заходами жорсткої економії й експортом; як результат, виникла разюча іммобілізація тіл, яка зупинила час, що містився в них, зробила їх безсилими й відібрала в них усі інші види діяльності, заповнюючи їхній час кількома елементарними діями, такими як базове забезпечення продовольчими товарами й пересування між домом та роботою. Наведені приклади показують, як скорочення певних пунктів перетворювалося на викрадення часу в громадян, але рідко працювало на виробництво товарів, які полегшили б ці скорочення. Натомість це викрадення породжувало нездатність і, таким чином, посилювало владу.
Найбільш очевидним прикладом, частенько згадуваним у західній пресі, була іммобілізація тіл у чергах за товарами. Я вбачаю в цьому впроваджене державою викрадення часу, оскільки саме керований державою експорт продовольчих товарів, разом із підтримуваною державою кризою в сільському господарстві, підніс у Румунії це явище, також присутнє в кількох інших соціалістичних державах, до разючих масштабів. У цілому, саме соціалістична політика придушувала ринковий механізм (який у західних економіках знищує черги, диференціюючи можливості людей платити). Міські, говорячи про розташування, черги за продуктами захопили й стиснули час усіх городян, за винятком тих, що мали доступ до спеціальних магазинів (еліта партії та Секурітате). М’ясо, яйця, борошно, олія, масло, цукор і хліб у більшості румунських міст продавалися з обмеженнями за встановленою нормою, постачання було неусталеним, і доводилося безкінечно довго чекати своєї черги, коли їх все-таки привозили. У 1980-х інші продовольчі товари, наприклад, картоплю й інші овочі, почали постачати в меншій кількості, ніж зазвичай. Залежно від виду діяльності, частину часу, потрібного для добування продуктів, люди могли забирати з робочого – офісні клерки, наприклад, славилися тим, що їх не знайдеш на робочому місці, коли в найближчий магазин завезли продукти, проте, наприклад, вчителі чи заводські працівники мусили додавати до свого й так довгого робочого дня ще дві чи три години, щоб роздобути якоїсь їжі.
У своєму блискучому огляді черг соціалізму (прототипом яких є продуктова черга) Кампеану наводить додаткові дані, завдяки яким ми можемо пов’язати іммобілізацію тіл у продуктових чергах із посиленням центральної влади 21. Він вважає, що черги функціонують як агенти накопичення. По-перше, вони обмежують можливості витрачання грошей, це змушує народні маси робити заощадження – вони б витрачали, але не мають змоги. Крім того, встановлюючи норми споживання, черги запобігають відтоку ресурсів із центрального фонду споживчих благ, підконтрольного державі, що (згідно з аргументом Фехера та інших, згаданим раніше) зменшило б резерви, що формують основу її контролю. Таким чином, черги зберігають центральний фонд влади. По-друге, зауважує Кампеану, черги слугують загальнішим процесам центрального накопичення за допомогою нерівномірного обміну, який є їхньою сутністю. Держава має право купувати робочу силу за її номінальною ціною, але робоча сила має купувати товари, необхідні для її відтворення, за їхніми номінальними цінами плюс «ціна» часу, проведеного в черзі, й випадковості – пощастить чи ні (наприклад, чи настане твоя черга до того, як закінчаться товари). Таким чином, вартість робочої сили стає парадоксально нижчою за вартість товарів, яких вона потребує, бо чекання збільшує вартість споживання, не впливаючи на ціну праці, яку треба виплатити як заробітну плату. Інакше кажучи, роблячи споживання надто дорогим, черги відкривають можливість для переспрямування ресурсів у накопичення. Це вимушене накопичення досягається конвертацією частини «ціни» на час чекання 22, так би мовити, унеможливлюючи споживання, бо тіла споживачів іммобілізовано в чергах.
Хіба це нічого не «коштує» державі, так само як споживачам – іммобілізувати людей чергах за продуктами? Слід пам’ятати, що суспільні системи не базувалися на отриманні прибутку, заснованого на робочому часі працівників (процес, який суттєво закорінений у часі). Для капіталіста «втрачений» час – втрачений прибуток. У суспільних системах, які накопичували не прибутки, а засоби виробництва, «втрачений» час не мав такого важливого значення. Час, витрачений у чергах, не був вартісним для соціалістичної держави. Однак той самий час, витрачений у загальному страйку, був би справді затратним, оскільки засвідчив би базову незгоду з тим, як партія визначає «загальний благоустрій» і, таким чином, підірвав би центральну опору легітимності партійної претензії на знання про те, як керувати суспільством 23.
Втім, інші спроби захопити час, спираючись на офіційні пріоритети в розподілі пального, вже згадувалися. Певну частину пального, яке виробляла чи імпортувала Румунія, експортували за тверду валюту; починаючи з 1984, цьому сприяла заборона на використання приватних автомобілів протягом більшої частини зими. Решту бензину спрямовували насамперед на хімічну промисловість та інші великі промислові виробництва, потім на транспортування товарів, призначених для експорту, після цього на пікові періоди в сільському господарстві, і лише в останню чергу – на потреби громадського транспорту. Селяни, які мусили доїздити до міста чи вокзалу автобусом, іноді годинами чекали на холоді та, врешті-решт, ішли пішки шість чи вісім кілометрів до вокзалу; жителі міських центрів формували велетенські рої на автобусних зупинках, між якими транспорт ходив із великими проміжками; багато міських жителів воліли пішки ходити на роботу, хоч би й далеко, аніж штовхатися в бурхливому натовпі. Значно скорочені розклади руху потягів іммобілізували людей на години, впродовж яких вони чекали на транспорт. Потяги були такими переповненими, що більшість людей мусили стояти, це унеможливлювало використання часу на читання чи роботу (тим паче, в темний час більшість потягів не освітлювалися). Ніхто не намагався підрахувати кількість часу, вкраденого через дефіцит пального, який влаштувала держава. У друзів, із якими я це обговорювала, загалом до робочого дня додавалося від однієї до чотирьох годин, які неможливо було витратити на якісь інші цілі (хіба на те, щоб добиратися пішки).
Дефіцит пального було перетворено на додатковий «часовий податок» для мешканців сіл: він помножував їхню працю. Трудомістке сільськогосподарське виробництво повернулося на зміну механізованому сільському господарству, коли трактори й комбайни стояли на узбіччі через брак пального 24. Водії тракторів прагнули ощадно використовувати свої крихітні пайки пального, роблячи мілкі борозни замість глибоких і збільшуючи відстань між рядками. Через це з’являлося більше бур’яну й зменшувалася врожайність. Експорт бензину знизив виробництво гербіцидів, це означало, що з бур’яном тепер треба було боротися голіруч. Як уже було сказано, більший попит на працю в селах був одним із мотивів оподаткування селян, що їздили на роботу до міста, сільськогосподарськими роботами, а разом із впливом обмеженого електропостачання на роботу й міських, і сільських жінок це значно подовжувало робочий день для всіх.
Хоча заходи жорсткої економії, що зумовили ці перетворення дефіциту на «часовий податок», не були провиною тільки держави, безапеляційність, із якою їх упроваджували, робить правдоподібним припущення, що влада самостверджувалася за допомогою впливу жорсткої економії. Діалог у рубриці листів до редакції однієї міської газети гарно це ілюструє:
[Запит від читача]: «З якогось часу квитки на автобуси далекого прямування з Ясси перестали продавати заздалегідь. Чому?»
[Відповідь]: «Як нам повідомив директор автобусної компанії, згідно з новим наказом міністерства транспорту квитки не повинні продаватися заздалегідь, і тому бюро з продажу квитків більше не працює 25».
У відповідь на питання «чому» просто виявляється нездійсненність бажань, показуючи лише як мало влада прагнула виправдати викрадання часу. Розподіл часу, включений в обмін, був таким: люди чекали на автобус, щоб доїхати до іншого міста, вставали за кілька годин до запланованого відправлення (оскільки ніхто не міг знати напевно, скільки ще людей захочуть їхати в той день) і йшли стояти в черзі перед касою з продажу квитків, що розпочинався за годину до відправлення. Як зазвичай траплялось у Румунії, друзі продавця квитків отримували квитки заздалегідь, а отже, навіть ті, хто стояли в голові черги й сподівалися, що їм напевно вистачить місць, могли повернутися додому розчарованими, з порожніми руками, після того як змарнували багато годин.
Як добре засвідчує цей приклад, такі викрадення часу робили дещо більше, ніж іммобілізували тіла на години, знищуючи їхню здатність використовувати час на інші цілі. Також нищилися всі ініціативи й плани нижчого рівня 26. Це створювало очевидну перевагу для центральних планувальників, для яких ініціативи знизу були завше незручними; проте важко уявити, що таке знищення ініціативи було свідомою мотивацією політики. Централізації панування та ініціативи сприяла монополія над знанням, яке могло б дозволити людям використовувати власний час «раціонально» або по-іншому. Не знаючи, коли прибуде автобус, коли автомобілям знову дозволять їздити містом, на коли буде призначено іспит для медичних спеціальностей або коли їжа з’явиться в магазинах, тіла завмирали, призупинені в порожнечі, що нищила всі плани й проекти, окрім найбільш гнучких і спонтанних.
Попередні приклади показують, як скорочення ресурсів, особливо пального, перетворилося на захоплення часу, що зробило неможливим його використання для інших цілей. До них я додала б іще низку прикладів, у яких «часовий податок», стягнутий із людей, пов’язаний не з перетворенням дефіциту, а з простою демонстрацією влади, яка цим самим фактом дедалі посилювалася. У легкій формі це саме відбувається на більшості нескінченних партійних або робочих засідань, які відбирають у людей багато часу практично за кожним параметром, та оскілки засідання також є складовою організаційного бізнесу, я не беру їх до уваги. Я маю на увазі радше такі демонстрації, для яких людей мобілізацують зі шкіл і заводів, щоб вишикувати їх у ряд, і щоб вони скандували й розмахували руками щоразу, коли президент Румунії Ніколае Чаушеску їде у відрядження чи приймає іноземного гостя. Затримки приїзду на годину викрадали ще більше часу в натовпу, який чекав. (Не лише Чаушеску вітали привласненням тіл і часу, закладеного в них: були й інші «важливі» фігури, включно з авторкою цих рядків, яка в складі групи Почесних Гостей допомогла відібрати цілий полудень у привітального комітету школярів) 27. Щороку 23 серпня, у національний день «незалежності», сотні тисяч людей збиралися ще з шостої ранку на паради, які насправді починались близько десятої чи одинадцятої. Оскільки досвід довів, що паради могли перетворитися на протести, як, зокрема, 1987 року, ці натовпи збирали згодом під пильним наглядом охорони на стадіонах, до яких вони, звісно ж, ішли пішки. Там вони ставали свідками строгої муштри, неможливої без багатьох годин підготовки тих, хто її здійснював.
Ось у цьому й полягає безумовне «одержавлення» часу, який влада краде на святкування самої себе. Десятки тисяч румунів щоденно чекали чогось в умовах, у яких вони не моли робити нічого більше: час, який можна було витратити на опір гегемонії, було конфісковано 28. Шварц називає це «ритуальним чеканням», причина якого – не в дефіциті часу під час чекання когось. Ритуальне чекання слугує радше для того, аби підкреслити суспільну відстань між тими, хто чекає, і тими, хто відповідає за це чекання 29.
Різні варіанти викрадення часу в Румунії не було розподілено рівномірно по ландшафту; найбільше чекали городяни: на транспорт, їжу, паради, високопоставлених гостей, світло, гарячу воду, газ для приготування їжі. Селяни чекали на автобуси, потяги й світло, але рідко на попередньо організовані демонстрації, паради, Почесних Гостей – їхній «часовий податок» набував форми ще масштабніших претензій на їхню працю. Найбільш захищеними від такого посягання були неколективізовані селяни, котрі жили на пагорбах і не їздили на роботу в місто. Тож, мабуть, не дивно, що ці люди були першочерговими цілями безславного «плану систематизації поселення» Чаушеску, який, знищуючи їхні приватні будинки й даючи натомість квартири, переміщував їх туди, де над ними тяжів більший контроль, і робив їх дедалі вразливішими до викрадення часу.
Про що все це свідчить із погляду зв’язку між наміром і структурою, і між «системною логікою» та суперечливістю в одержавленні часу? Не маючи можливості інтерв’ювати високих партійних чиновників, неможливо сказати, які з вищезгаданих форм впливу партійні лідери свідомо планували. Мені важко повірити, що, поза всім цим одержавленням часу, програма суворого обмеження задумувалася для вироблення підпорядкування: перш за все, вона була спрямована на виплати іноземним кредиторам. Цілком можливо, що її наслідки у формі підпорядкування були усвідомленими (і навіть бажаними). Проте ці наслідки виникли як побічні ефекти інших політичних дій, здійснюваних всередині системи, керованої властивими їй тенденціями (динаміка економіки дефіциту, базована на централізованих бюрократичних розміщеннях).
Проте неможливо сказати, що «системна логіка» невблаганна або що впливи, на які я вказала, були типовими для соціалізму в усьому світі. Окрема політика окремих урядів визначала різницю, породжуючи суперечливі тенденції й посилюючи їх. Те саме можна сказати й про умови середовища, властиві тій чи іншій соціалістичній державі. Командна структура соціалізму в Східній Німеччині, наприклад, була схожою на румунську, водночас її близькість до Західної Німеччини змушувала східнонімецьких лідерів зберігати рівень життя ближчим до того, що був на Заході, й це, разом із тонким інвестиційним потоком від західних німців, привело до вищих показників продуктивності й споживання, ніж у Румунії. «Економічна криза», яка так посилила дефіцит у Румунії, почасти була наслідком прагнення уряду виплатити зовнішній борг замість того, щоб його реструктуризувати, як це зробив уряд Польщі. Румунія в 1980-х продемонструвала радше яскравий приклад крайнощів, до яких політичні рішення могли підштовхнути «логіку» соціалізму, зумовлюючи своєрідний колапс, аніж процесів, що піддаються аналізу як бодай трохи функціонально «раціональні» 30. Цей крайній випадок виявляє потенціали, як правило неочевидні, завдяки чому ми можемо покращити наше розуміння соціально-політичних процесів у соціалізмі та їхнього зв’язку з часом.
Сфери посягання й опір
Звідки румунська держава викрадала час? Які види діяльності вона робила недоступними – навмисно чи випадково? На які інші види діяльності люди використовували зменшену кількість часу, залишену їм? Поставити це питання означає також запитати, де боротьба з одержавленням була найбільш очевидною, тобто, де було помітно опір вторгненню держави. Я означу три зони, які зазнавали особливого тиску через одержавлення часу: приватні заощадження, споживання домашніх господарства і товариськість. Кожна з них також являла собою фокус опору через перепланування часу, протистояння, яке, зважаючи на міру примусу, мобілізованого проти нього, було невидимим, проте реальним 31.
Повсюдний брак практично всього, у поєднанні з уміло замаскованими зниженнями доходів на робочих місцях, підштовхував людей до другорядних і часто нелегальних способів отримання прибутку (особливо перспективно це виглядало в царині побутового обслуговування, нормованого чергами). Наприклад, офіціанти чи співробітники продуктових магазинів ставали дуже часто нелегальними постачальниками продуктів харчування. Вони крали м’ясо, картоплю, хліб та інші продукти зі своїх ресторанів чи магазинів, продаючи їх втридорога людям, які часом могли утнути дурницю – запросити, наприклад, американця на обід. (Ця практика, звісно ж, зменшувала кількість їжі, доступної в магазинах і ресторанах). Працівники заправок у обмін на чималі чайові, цигарки Кент або кілограм свинини могли часом долити додаткову порцію бензину в бак. За добру винагороду продавці квитків на залізничній станції могли «знайти» квитки в уже переповнені потяги. Люди з машинами вешталися біля готелів, пропонуючи підпільні таксоперевезення за вдвічі дорожчим тарифом (попит на це був високим, оскільки пайки пального для офіційних таксі були такими малими, що у випадку якоїсь крайньої потреби знайти машину було дуже важко). Водії служби лісового господарства крали повні вантажівки деревини й намагалися продати її потім селянам і американським антропологам.
Джерел додаткових доходів було дуже багато, але викрадення часу, до якого вдавалася держава, зводила все радше до стратегії «бий і втікай», що вимагала мало часу й формальних навичок, аніж «халтури», шиття у вільний час, додаткової роботи на будівництвах 32 та інших джерел кваліфікованого заробітку, на який у людей вже не залишалося достатньо часу. Шкільному вчителю було важко знайти кілька додаткових годин на репетиторство після роботи в школі, стояння в кількох чергах і подолання відстані між домом і роботою пішки, як і секретарю – взяти додому рукопис професора, щоб набрати за додаткову плату. Як наслідок, румуни вибудовували свої неофіційні заробітки не стільки з паралельної продуктивної діяльності, скільки з використання відходів 33. Влада робила все залежне від неї, щоб покарати за таку поведінку, оскільки додаткові прибутки не лише зменшували державні доходи, але й пом’якшували залежність людей від своєї заробітної плати, послаблюючи державний інструмент впливу на них 34.
Наведені приклади додаткових прибутків у сукупності утворюють другу зону боротьби між державою, що викрадає час, і господарствами, що їй опираються. Заходи, до яких вдавалася держава для викрадення часу, зокрема погіршували споживчі норми господарства, члени якого реагували, намагаючись «відікрасти» час назад у той чи інший спосіб. Крадіжки з колгоспних урожаїв – один із найпростіших прикладів. Ще один, для якого була потрібна певна спритність, – вбивства новонароджених телят, відразу чи трохи згодом; це позбавляло селянина від необхідності віддавати частину молока теляті й заготовляти для нього корму на шість місяців, як того вимагала держава, а також (хоча це не було основною ціллю) давало членам господарства можливість посмакувати телятиною в обхід закону. (Спритність була потрібна, бо в кожному випадку загибелі теляти потрібен був сертифікат ветеринара про її «природність», щоб уникнути великого штрафу.)
Міру, до якої боротьба за харчі – втілення часу й праці сільських працівників, – сфокусувалася на боротьбі за час, я усвідомила в жовтні 1988 року, коли приїхала з візитом у село, де 1984 року вже проводила дослідження. І вранці, коли я приїхала, і ввечері, коли я від’їжджала, місцева влада перебувала на картопляних та кукурудзяних полях разом із тими працівниками, яких вона спромоглася зігнати на збір урожаю, а на вулицях було повно поліціянів, котрі світили потужними ліхтариками в кожен транспортний засіб, що міг везти кукурудзу чи картоплю в будь-який інший продовольчий склад, крім колгоспного. Та й у цю ніч, і в інші ночі мешканці «рятували» мішки кукурудзи чи картоплі від колгоспу, таким чином відбираючи назад частину того, що змушені були віддати державі зі своїх приватних ділянок. Це дозволяло їм та їхнім міським родичам харчуватися краще, ніж вони «мали б». Крім того, це давало можливість іншим міським мешканцям уникати стояння в жовтневих чергах за зимовим запасом картоплі, оскільки на додатковому пальному, яке вони підпільно купили в працівника заправки, вони могли поїхати власними машинами прямо в село й заплатити ціну, вп’ятеро вищу за ринкову, щоб придбати сорок кілограмів картоплі безпосередньо в селянина. Така практика, природно, посилювала брак продуктів у містах і була одною з причин, чому поліціянти в вибірковому порядку зупиняли машини, щоб перевірити транспортний засіб на наявність харчових продуктів, а те, що знаходилось, відразу ж конфісковували. Усе це можна розглядати як ілюстрацію мого твердження, що апарат примусу був центральним у режимі Чаушеску та в його здатності викрадати час.
На додачу до викрадання часу державою з додаткових прибутків і зі споживання домогосподарств, державна політика загрожувала третій зоні: соціалізації або налагодженню місцевих суспільних відносин. Одне діло – боротися за ресурси, необхідні для збереження власного господарства, знайти достатню кількість продуктів харчування, щоб забезпечити друзів та родичів, проте було ще дещо. Зниження рівня спілкування в містах (про яке мені спонтанно повідомляли багато людей) було прямим наслідком недоступності їжі та напоїв. У селах, дещо краще забезпечених харчами, проникнення на територію спілкування з боку держави виявлялося через спроби мобілізувати сільську працю в неділю та на свята й жорстке нормування певних продуктів, необхідних для традиційної гостинності: цукру, масла, борошна. Румунські селяни святкують Різдво, Великдень, неділі, дні святих, а також безліч інших оказій для зустрічей за тортом і вином чи бренді (цукор є ключовим для приготування всього вищеназваного, а борошно й масло необхідні для тортів). Різноманітні форми викрадення часу в селян подовжували час, який жінкам доводилося витрачати на приготування цих виявів гостинності; нормування подовжувало час, який доводилося витрачати, щоб купити ці продукти; обов’язок полоти в неділю не залишав селянам часу на візити; виснаження від різноманітних часових податків часто знижувало зацікавлення селян у комунікації. Як у міському, так і в сільському контексті від одержавлення часу починали зазнавати шкоди соціальні зв’язки.
Ця тенденція була значною через низку причин, не в останню чергу через загасання соціальних зв’язків, які могли би мобілізуватися у відкрите протистояння тиску. Хаос протягом і після повалення режиму Чаушеску був непрямим свідченням суспільної дезорганізації, до якої призвело його правління. Проте я хотіла би зосередитися на наслідках порушеного спілкування для людського самоусвідомлення. Це дозволить мені ширше розглядати способи, у які викрадення часу державними проектами поступово руйнувало старіші концепції особистості. За допомогою цих прикладів ми можемо побачити, як увага до тимчасовості відкриває зв’язки між державною владою і побудовою свого я.
Держава та особистість
Я розумію «особистість» як ідеологічне порівняння, за допомогою якого індивіди в певній ситуації пов’язані зі своїм соціальним оточенням через нормативні акти, що визначають їх як індивідів, що належать до світу, який їх оточує; таким чином зрозуміло, що індивід є вмістилищем багатьох можливих особистостей, зафіксованих по-різному в різних ситуаціях. Особистість була об’єктом зацікавлення й для організацій, до яких належали люди, і для держав та релігій. Історично склалося так, що спроба знайти нове визначення особистості в спосіб, що годиться для однієї організації, такої як держава, і є згубним для іншої, такої як церква, була точкою зосередження основних соціальних конфліктів. Аспект часу може бути закладено в визначеннях і переоцінці особистості, тому що особистості визначаються або переоцінюються зокрема за допомогою часових шаблонів, що маркують їхню належність до певної групи.
Наприклад, цикли основних релігій розмежовують різні групи осіб 35. Людину маркують як протестанта, тому що вона бере участь у щотижневих церковних обрядах у неділю та шанує деякі релігійні свята, такі як Різдво чи Великдень; а людина, маркована як римо-католик, бере участь у літургії не лише щонеділі (насправді, може бути й щодня), але також у обов’язкові свята (День усіх святих, свято Непорочного Зачаття, Успіння і т. д.), їх більше, ніж свят у протестантів. Людину маркують як належну до православного обряду через ритми поклоніння, а також шанування безлічі свят (католики також дотримуються деяких із них, але меншої кількості). Людину визначають як мусульманина через багаторазові молитовні ритуали кожного дня, релігійні свята, що відрізняються від християнських, спеціальне пошанування п’ятниць, радше ніж неділь, і паломництво, що надає характерного ритму мусульманському життю 36. Євреї, тим часом, довго відрізнялися від християн і мусульман пошануванням субот, а також цілком іншим порядком періодичності та святих днів 37.
Прагнучи до створення нової соціалістичної людини, румунська держава рухалася до встановлення нових часових рамок, що змінили б відчуття особистої ідентичності, пов’язані з ритуальними ознаками тижня, року та більших періодів. Якщо порівнювати зі щойно згаданими релігійними ритмами, то ідентичність нової соціалістичної людини визначало недотримання стабільного «святого» дня – день (дні) дозвілля розподілялися навмання протягом тижня 38. Партійні зустрічі, розкидані нерегулярно по всьому тижню, також визначали соціалістичну людину як аритмічну, зосереджену на коротких періодах. Якщо ж дивитися на довший період, річний цикл вибудовувався не на релігійних святах, а на світських – наприклад, Новий рік, 1 травня, Жіночий день 39 – і, дедалі більше, на національних – день Незалежності Румунії, 400 річниця сходження на престол того чи іншого князя, день народження того чи іншого румунського героя. Багато з цих нових обрядів, на відміну від усталених релігійних календарів, відрізнялися з року на рік: цього року 200 річниця Князя X, наступного року 400 річниця народження Героя Y. Аритмія цього ритуального часового порядку повторювала ту саму соціалістичну структуру виробництва, з її непередбачуваними чергуваннями бездіяльності та «штурму», щоб заповнити квоти на виробництво. Якщо, як припускає Зерубавель, одним із ефект регулярності часу є створення фону сподіваності, на якому будується наше розуміння «нормального» 40, можливим наслідком соціалістичної аритмії було утримування людей у постійному стані не-рівноваги, що підривало значення «нормального» порядку й робило невизначеність правилом.
Нові періодизації націлені на витіснення старих, що маркували осіб як румунських православних. Це зіткнулося, однак, зі стійкими само-концепціями, особливо коли йшлося про відкидання релігійних свят та, у селах, про спроби партії зробити неділю робочим днем. Різдво було основним полем битви, оскільки керівництво заводів оголошувало, що працівники, відсутні в день Різдва, не отримають річної премії, тоді як працівники намагалися задіяти свої зв’язки й отримати формальні медичні довідки, що вони були відсутні через «хворобу». Селяни, яких публічно закликали прийти на недільну роботу, ховалися, коли бачили, що наближається їхній бригадир, або вони показувалися на фермі на півгодини, а потім отримували домовлений дзвінок із дому щодо якогось «непередбачуваного випадку». Схоже «перетягування каната» відбувалося між жителями сіл та офіційною локальною партією щоразу, коли якесь із численних православних свят випадало на робочий день. Партія визначила цей час як сприятливий для праці; селяни й священик, навпаки, визначали його як «небезпечний», наполягаючи на тому, що зроблена в ці дні робота не дасть плодів, або навіть призведе до лиха. За цією різницею в інтерпретаціях лежить щось глибше: ідеться про визначення особистості як світську людину, належного до широкого соціального колективу – або як румунського православного, включеного у вузький побутовий колектив.
У контексті варіанту само-концепції про ерозію товариськості вже згадувалося, і це мало велике значення. Товариські зібрання закріпили би тісні солідарні зв’язки, що допомогли б опиратися офіційному наголошеному великомасштабному колективізму та повільному розпорошенню, запущеному політичним режимом. Тобто, товариськість сприяла відтворенню проміжних груп між індивідами й усім соціумом. Одержавлення часу запобігало цьому, так само як багато інших аспектів політики партії знищували проміжний простір між індивідами та державою. Таким чином, це руйнувало основну частину концепції особистості румунів, бо, на їхню думку, бути румуном – бути людиною – означає виявляти гостинність 41. Якщо в тебе немає на це коштів, це принижує тебе як людину. Деякі невигадані випадки це підтверджують. Наприклад, один небагатий господар, до якого друг привіз мене без попередження, нарікав, що стало неможливо приймати гостей, бо немає чим гостити їх. На моє практичне припущення, що, можливо, через дефіцит їжі варто відокремити поняття товариськості від пригощання, він шоковано роззявив рота. «Тоді ми будемо як німці!», – сказав він, – «Людьми абсолютно іншої природи!» Само-концепція цього пана не була унікальною, я стикалася з цим часто під час своєї початкової польової роботи в німецько-румунському селі, де пригощання їжею було жестом, через який румуни подумки відокремлювали себе від німців 42. Те саме, що й цей чоловік, але в ще виразнішій формі, виявили інші люди, до яких я завітала випадково без запрошення; вони пропонували мені своє «мізерне» частування з самоприниженням, що було для мене нестерпним.
Такі випадки переконали мене дуже наочно в тому, що дефіцит їжі, зменшення часу, яке з ним асоціювалося, та інші «часові податки», що зробили забезпечення продуктами таким важким, порушили сприйняття свого я в багатьох людей. Ерозія комунікації значила більше, ніж занепад певного суспільного порядку, позначеного суспільним дотриманням певних ритуальних оказій, що відтворювали солідарність між друзями та сім’єю: це означало ерозію їхньої концепції себе як людських істот.
Розповіді друзів засвідчували додатковий тиск на самосприйняття з боку викрадення часу державою. Одна моя подруга якось почула, що яйця можна буде отримати за невикористані харчові талони. У неї був вісімнадцятилітній син, який хотів їсти, і вона подумала, що якщо почекає в магазині з глечиком, то зможе отримати кілька розбитих яєць без харчового талона. Вона пояснила свою ідею працівниці магазину, котра знайшла одне розбите яйце, а за годину ще одне. Протягом наступної години розбитих яєць не знаходилося, а покупці перестали приходити. Моя подруга підійшла до працівниці в уже спорожнілому магазині, запропонувала їй розбити ще кілька яєць, та й по всьому. Відповіддю був обурений і стривожений протест: що буде, коли хтось на неї донесе, і т.д.? Нарешті працівниця «знайшла» ще одне розбите яйце, тож за двогодинне чекання моя подруга отримала три розбитих яйця. Коли вона вийшла з магазину, то розплакалася, почуваючи себе, як вона сказала, абсолютно приниженою Досвід приниження, ураження гідності був звичним для тих, хто годинами чекав, щоб зробити (це якщо пощастить) якусь елементарну річ. Іммобілізовані за мізерну віддачу, протягом цього часу люди не могли робити нічого іншого, вартісного – це було досвідом цілковитої неспроможності. Це створювало ту владу, якої прагнув режим, оскільки люди були позбавлені можливості почуватися ефективними.
Тому таке викрадення часу мало вирішальне значення в експропріації ініціативи, згадуваної раніше; воно було основою створення суб’єктів, які б не бачили себе незалежними агентами. Воно сприяло «пасивній природі», якою багато спостерігачів, включаючи самих румунів, пояснювали відсутність відкритого опору режиму Чаушеску, так само як відчуттю, про яке вони казали мені, що комуністичне правління «руйнувало характер румунів». Одержавлення часу показує, якими складними, зокрема як складно пов’язаними з часом були зв’язки між нищівною державною політикою та людським усвідомленням себе; це самоусвідомлення перебувало під тиском і захищалося від цього тиску, зумисного й системного.
Врешті-решт, ці зв’язки між власним я і одержавленням часу допомагають нам краще зрозуміти глибокий брак легітимності режиму, наочно показаний у проявах суспільної ненависті, що вилилася в повалення влади Чаушеску. Ці зв’язки стають дедалі відчутнішими, якщо ми розглядаємо час із точки зору тіла, як я зробила це тут. Режим, втручаючись і нав’язуючи свій часовий порядок проектам людей і перешкоджаючи здійсненню цих проектів за допомогою самих людських тіл, зумовлював щоденне відчуження людей від нього 43. Позбавляючи людей ресурсів, необхідних для створення та вираження суспільного «я», він знову протистояв їм, стаючи на заваді їхній самореалізації. Оскільки їхні тіла були змушені брати участь у сюжетах, яких вони не обирали, і їхні власні «я» ставали дедалі розпорошенішими, вони щоденно відчували на собі нелегітимність держави, заради цілей якої було поневолено їхні тіла.
Можливо, контрастність траєкторій режиму й суспільного тіла, з якої це відчуження взяло початок, допоможе пояснити розбіжності між двома різними вираженнями часу, що дедалі частіше характеризували висловлювання режиму й громадян протягом 1980х. Лозунги, які виголошувала верхівка суспільства, ставали дедалі більш месіанськими, змальовуючи образ дедалі величнішого й світлішого майбутнього, яке мало настати зовсім скоро; тим часом фермери й заводські працівники частіше говорили про Апокаліпсис 44. Для керівництва партії час був процесом кульмінації, становлення на весь час. А для всіх інших час збігав. У грудні 1989 він нарешті вичерпався й для керівництва.
Попередній розгляд свідчить, що одержавлення часу в соціалістичній Румунії було зовсім відмінним від викрадення часу на тій чи іншій стадії розвитку капіталізму. Хоча частину часу, викраденого в Румунії, було витрачено на виробництво товарів, більшість його все-таки пішла на демонстрацію сили, виховання покори, позбавлення тіл можливості провадити ті види діяльності, які могли б продукувати товари. Ранній капіталізм викрадав ритми тіла й робочого дня й трансформував їх; він розтягувався в лінійну прогресію еквівалентних щоденних одиниць, які колись були повторюваними річними циклами аграрного порядку 45. Держава в Румунії Чаушеску викрадала час у інший спосіб. Спочатку вона генерувала аритмію нерегулярної, несистемної роботи, в якій шалене навантаження змінювали періоди простою, і непередбачуваного часу, що зробило будь-яке планування неможливим для середньостатистичних громадян. По-друге, всередині ця аритмія сплющує час шляхом безкінечного чекання 46. Кампеану висловлює своє захоплення: «Становлення замінюється безкінечним повторюванням. Випотрошена з власної сутності історія стає незалежною від часу. Вічний рух поступається вічній нерухомості… Історія втрачає якісну тривалість 47». Втрату елемента тривалості в часі чудово відображає цей румунський жарт: «Що ми святкуємо 8 травня 1821 року? Сто років до заснування румунської комуністичної партії».
«Капіталістичний» час має формуватися прогресивно й лінійно, це дозволяє йому бути завжди прискореним – як це позиціонує Гарві, «Циркуляція капіталу робить час фундаментальним простором людського існування 48». Час у Румунії Чаушеску, навпаки, завмер, він був посередником у створенні не прибутку, а підпорядкування, іммобілізації людей у лещатах партії. Повалення режиму знову відкрило Румунію для часового переміщення товарів виробництва, споживання, трудової дисципліни, побудованої на часі, та ініціювання свого я.
