Українську школу важко назвати прогресивною – більша частина програм ще донедавна наслідувала радянську систему, а тепер робить ставку на національно-патріотичне виховання. Попри реформи освіти, предмети, що справді могли б допомогти утвердженню прогресивних думок, просто не вивчаються. Школа лишається консервативною, і такі курси, як, наприклад, гендерна теорія, лишаються поза увагою учнів.
Разом із тим, реформи освіти, що мали би спиратися на європейський досвід, навпаки, згортаються до «традиціоналізму». Наприклад, нещодавно МОН запропонувало запровадити в українських школах предмет під назвою «Сімейні цінності», аби формувати в дітей певну «правильну думку» щодо шлюбного життя. Самі цінності, як пишуть автори, сформовані на основі традиційно-культурної спадщини, а отже, на їхню думку, є загальноприйнятими та патріотичними.
Проект такого предмету навіть у рамках факультативу викликав шквал невдоволення серед батьків школярів. І недарма – у першому ж розділі посібника автори пишуть: «Сьогодні ми маємо товариство “мужніх жінок” і “жіночних чоловіків” із серйозними наслідками в усіх сферах життя. Це і зниження статусу інституту сім’ї, і все більший розвиток гомосексуальних відносин, і складнощі у вихованні дітей, і збільшення захворюваності, злочинності». Отже, якби не протести батьків, довелося б дітям завчати своє гендерне місце в сім’ї: чоловікові будувати цей світ, як творцю, жінці ж – сидіти біля домашнього вогнища. «Справжня жінка ніколи не сперечається, не намагається управляти ситуацією, оскільки знає, що все у світі створено для неї» – це речення з посібника встигло прокотитися соціальними мережами, і невдовзі МОН пообіцяло перевірити посібники на наявність гендерної дискримінації. Міністр освіти Лілія Гриневич запевнила, що посібник буде переглянуто, оскільки він «не відповідає гендерній чутливості». З цієї заяви лишається питання: а який тоді відповідатиме?
Присутність такого предмету в шкільній програмі є чимось фантасмагоричним для сучасної країни. Сімейні ролі та релігійні переконання мають бути особистою справою, а держава через освіту має просувати рівність громадян (яка в кінці-кінців закріплена в Конституції) і право вибору кожного, а не утверджувати догмат однієї-єдиної правильної поведінки в суспільстві, тим самим принижуючи всі інші. Держава через освіту формує світогляд громадян, але навчати сучасних цінностей не завжди вигідно для привладної верхівки.
Схожі програми консервативного виховання не менш активно розвиваються в нашого північного сусіда – в Росії, де нав’язування гендерного виховання та православ’я в школах – звичне явище. Ще не так давно було запроваджено тестову програму для учнів молодшої школи «Основи православ’я», вести яку запрошували священиків. Деякі батьки почали бити на сполох – учнів під прикриттям шкільного предмету змушують учити «Закон Божий». Аргументуючи доцільність такого навчання захистом культурних цінностей, держава використовує елементи контролю над громадянином, нав’язування йому конформістських моделей поведінки, які породжують лояльність до політичної еліти.
Ситуація в Україні дуже схожа. Предмет на кшталт «Основ православ’я» хотіли запровадити ще десять років тому, а учні Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей навіть вивчали предмет «Основи християнської моралі». Масового поширення ця програма, на щастя, не набула, і проект всеукраїнського вивчення християнських догматів було відкладено.
Вивчення релігійної етики в межах предмету етики, як і вивчення предмету релігієзнавства, корисне для школярів, проте тільки якщо такі програми будуть вести підготовлені вчителі, а навчання базуватиметься виключно на наукових засадах, а не пропаганді.
Головна причина такої уваги до традиціоналізму – його зручність для формування лояльних до держави громадян. Усе, що має в собі ознаки традиції, одразу набуває позитивного змісту й догматичності. Суспільством, що спирається на традиції, набагато легше керувати, оскільки практично будь-яке своє рішення держава може обґрунтувати дотриманням традицій або їх захистом. У традиціоналізмі раціональність поступається місцем вірі в мудрість традиції, яка насправді вже давно віджила своє. Саме тому впровадження до загального курсу навчання предметів традиціоналістського спрямування є хибним кроком, що деструктивно вплине на статус школи як освітнього інституту й, зрештою, негативно позначиться на розвитку науки.