Руйнівні знаки, знаки руйнування

4571
Артюх Владимир
Статьи автора

Поки президент Росії виправдовує напад на Україну денацифікацією, українці та українська влада порівнюють поведінку російських солдатів із тим, як поводилися німецькі нацистські окупанти. Пам’ять про Другу світову війну, спільна для громадян обох країн, не уникнула інструменталізації, особливо напередодні Дня пам’яті та примирення, що відзначається в Україні 8 травня та Дня Перемоги, що відзначається в Росії 9 травня. Однак, у тому, як українська та російська сторони використовують спадщину перемоги над нацистською Німеччиною, простежується виразна асиметрія. Обидва погляди є вибірковими, проте якщо Україна бореться з іконічними знаками та апелює до вісцерального тілесного досвіду через знаки-індекси, Росія переважно покладається на символи, що пережитого досвіду не стосуються. У цьому есеї, присвяченому 77-й річниці поразки нацистської Німеччини, я окреслю зв’язок між руйнуваннями під час війни, пережитим досвідом та ідеологією.

Промова президента України на 8 травня є гарною ілюстрацією офіційної естетичної позиції України стосовно сьогоднішньої війни, порівняно із Другою світовою. У цьому ретельно зрежисованому ролику, Зеленський стоїть перед зруйнованим будинком у місті Бородянка Київської області, котрий російська армія окупувала одним із перших, намагаючись взяти Київ «в кліщі». Будинок перебував під окупацією більше місяця. Більшість будівель Бородянки зруйновано в результаті артилерійських і повітряних ударів, і, хоча понад 80% мешканців (із 13000) змогли втекти, кілька сотень мирних жителів однаково загинули. Раніше Зеленський казав, що масштаби руйнувань у Бородянці були навіть гірші, ніж у сумнозвісній Бучі, а на цьому відео він називає почорнілі уламки «свідком», який «онімів». Цьогорічне звернення президента супроводжується нескінченними документальними зображеннями руйнувань, що підкреслюються порожнечею ідеологічних зобов'язань: «Чи знецінюються золоті слова?».

 

Зеленський на фоні зруйнованого будинку в Бородянці / Офіційний сайт президента України

 

Чорно-біле відео змонтаване із зображень історій руйнувань, завданих нацистами під час Другої світової війни, і тих, що з’явилися нині внаслідок дій російської армії. Політична символіка не присутня. Зеленський використовує історію самої Бородянки, яку свого часу зруйнувала німецька армія, а тепер – знову зруйнували росіяни. Коли камера дрона наближається до інтер'єрів квартир, Зеленський детально описує ці залишки, припускаючи, що мешканці повісили на стіни фотографії ветеранів Другої світової. Потім пригадує, як німецька армія зруйнувала в цьому місті понад 200 будинків, спалила живцем або забрала на примусові роботи сотні людей.

Дві розділені часом картини поєднуються у спогаді про цьогорічний ранок 24 лютого, коли українці прокинулися від вибухів російських ракетних ударів. Цей емоційний опис пробудження до світанку в перший день війни викликає у пострадянській пам’яті пісню про Другу світову, що називається «22 червня рівно о четвертій годині» і рядки з неї: «Київ бомбили, нас сповістили, що почалася війна». Згадка про страждання, страх і зневіру через жорстокість загарбників також нагадує фільм епохи перебудови «Йди та дивись», позбавлений героїзму та високої риторики, і натомість зосереджений на тілесному досвіді війни білоруського хлопчика. Отже, бачимо політику вісцеральної пам’яті, що безпосередньо звертається до пережитого досвіду людей під час руйнування. Її конструювання супроводжуються особистим коментарем і відбувається за рахунок індекс-знаків, а не іконічних.

Другим компонентом виступу є згадка про участь у теперішній війні: людей, які зараз воюють з росіянами, порівнюють із тими, хто боровся з нацизмом у Другій світовій. Знищення Варшави порівнюють зі знищенням Маріуполя, знищення Ковентрі порівнюють з бомбардуванням Харкова. Далі бачимо низку географічно-історичних аналогій між різними містами України та Великобританії, Франції, Нідерландаів, Чехословаччини, Греції тощо. Зеленський повторив цей паралелізм у своїй промові до Дня перемоги, де розповів про український народ, який захищав батьківщину у складі антигітлерівської коаліції, і зауважив, що російська влада не має права на перепривласнення спадщини перемоги. Отже, ця порівняльна лінія прямо сполучає особисте й глобальне, минаючи національну політичну історію, так, ніби Радянської України ніколи не існувало, а Радянський Союз загалом ніколи не був частиною антинацистської коаліції.

 

Зруйнований будинок в Бородянці / Інстаграм-акаунт народного депутата Жана Беленюка (@zhanbeleniuk)

 

Російська пропаганда дотримується зовсім іншої лінії. У той час як українська пропаганда стирає радянські символи та звертається до тіл і афектів, російська наповнює символічний простір іконічними знаками, стираючи тіла, як буквально, так і дискурсивно. Після того, як російські танки в’їхали у Херсонську область з червоними прапорами, новоокуповані території на сході та півдні України замайорили радянськими прапорами та символікою.

Останнім здобутком російської пропаганди є кадр старої жінки з червоним прапором, який тепер відтворюється у безкінечних банерах, графіті, пам’ятниках і, можливо, навіть на космічній ракеті. Це зображення взято із відео, знятого, очевидно, українськими солдатами, які підходять до хати старої жінки і пропонують їй пакунок їжі. Вона помилково сприйняла їх за росіян, тому й зустріла червоним прапором в руках. Українські солдати розтоптали прапор, а старенька відмовилася брати пакунок. Ця історія має продовження, також зафільмоване українською армією. Хоча це і неможливо незалежно перевірити, ​​Український центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки надає інформацію, що будинок зруйнували російські обстріли, а жінці з чоловіком запропонували притулок у Харкові. На камеру старенька каже, що вона проти того, аби її використовували як символ війни, і що вийшла з червоним прапором лише для того, щоби російські солдати не стріляли. На відео видно руїни, що залишилися від її будинку.

Реклама банеру на продаж на сайті Voenpro.ru

 

Історія цієї старої жінки, незалежно від ступеня сфабрикованості, показує, що російська пропаганда є своєрідною ілюстрацією до того, як Ролан Барт аналізує міф: пережитий досвід та життєві історії поза символом втрачають сенс. Іконічні та символічні знаки, плинні, позбавлені будь-якої послідовної ідеології, сформульовані на вимогу моменту, стирають життєві траєкторії, функціонують як бренд, знак власності та приналежності. Для української сторони нинішній досвід страждань і руйнувань, представлений в індекс-знаках фотографій і відео, говорить сам за себе. Історичні аналогії сягають за межі символів та ікон, які знищуються декомунізаційними та дерусифікаційними кампаніями, адже є знаками багатовікового гніту. Однак, помічаємо подібність за межами цієї асиметрії: між тілами та знаками, індексними та іконічними, є дуже тонкий символічний шар значення, що складається радше з гасел, а не послідовної ідеології. Росіяни використовують неідеологічні символи для знищення тіл – українці використовують знищені неідеологічні тіла для боротьби з символами.

Багатьох здивувала латинська літера Z, що стала символом російського вторгнення. Вперше її помітили наприкінці січня на російській військовій техніці біля кордону України. Навіть тоді її значення було незрозумілим. Після початку вторгнення, ця літера почала з’являтися на вулицях російських міст, на автомобілях, дітей змушували складати її обриси своїми тілами. Однак навіть російських пропагандистів бентежить той факт, що буква латинського алфавіту стала символом пропагандистської кампанії на підтримку війни.

Згідно зі словами російського соціолога Андрія Перцева, за цією літерою немає глибокого ідеологічного змісту, у цьому навіть немає потреби. Російська влада не переймається послідовною ідеологією і тим, аби прищеплювати її населенню. Населення, своєю чергою, не має потреби нічого ні розуміти, ні пояснювати: опитування та якісні дослідження показують, що думка росіян щодо причин та цілей війни є розрізненою. Влада не потребує активної підтримки, населення не бажає чинити опір. Z — ідеальний вільно плаваючий означник, але ніхто навіть не намагається вибудувати навколо нього послідовну ідеологію, вкластися у популістську політичну роботу, якої могли би очікувати Ернесто Лаклау та Шанталь Муфф. Цей символ настільки позбавлений значення, що межує з індексом. Z вказує на чисту силу і чисту вимогу послуху. Немає необхідності надягати спеціальні окуляри, щоби за спокусливими фразами побачити «obey». Послух сам собою є ідеологією. Z з’явився як ідентифікатор військового примусу, а перетворився на індекс політичного та поліцейського.

 

Хабаровськ. Люди вишикувались у літеру Z / Wikimedia

 

Це, мабуть, одна з визначальних рис режимів, що з 2014 року з’явилися на пострадянському просторі у відповідь на реальну чи уявну загрозу народних протестів. Я назвав би такі форми правління «антимайданними» режимами, згадуючи перший наратив, що легітимізував виступи проти Майдану в Україні 2013/2014 років. По-перше, це були ЛНР/ДНР, де різнорідні ідентичності, сентименти, прагнення та ностальгії утримувалися разом перманентним надзвичайним станом та постійними репресіями. Далі, Білорусь після 2020 року, яка перейшла від авторитарного популізму до відверто диктаторської поліцейської держави. Потім і сама Росія перетворилася на поліцейську державу з постфашистськими тенденціями і встановила репресивний окупаційний режим на новозавойованих українських територіях. Ці режими об’єднує те, що вони є реакцією на популістські повстання, що вони покладаються на демобілізацію, а не на мобілізацію свого населення, і що вони підтримуються поліцією та військовим примусом, а не гегемонічними проектами.

Повертаючись до проблеми афектів і символів, розділених порожнечею, корінь цієї асиметрії помічаємо в генезі як постмайданного, так і антимайданного режимів. Повстання на Майдані, як і протести типу Occupy та попередня арабська весна, створили афективну спільноту, згуртовану досвідом насильства та спільних страждань. Ця афективна спільнота знищила символічний ландшафт pax postsovietica, не запропонувавши нічого рівноцінного натомість. У відповідь на це, антимайданівські рухи та пізніші режими далі утверджували символічні пережитки пострадянської цивілізації, захищаючи пам’ятники, прапори та стели. Однак, їм також не вдалося запропонувати гегемонічний проект, який би наповнив мертву літеру подібних символів новим життям.


Автор: Володимир Артюх

Переклад: Юлія Куліш

Вперше опубліковано: Emptiness

Поделиться