ДИВОКРАЙ

  • 02 марта 2010
  • 1720
ДИВОКРАЙ

Тамара ЗЛОБІНА

Україна очима актуальних художників

У лютому в Києві  триває кілька виставок, які так  чи інакше торкаються теми Батьківщини  – чи то засобами критичного реалізму, чи через ліричний живопис. У час запеклих боїв за владу митці стороняться політичних висловлювань, що досить показово – на відміну від попередніх, ці президентські вибори художня спільнота наче не помітила. Нагадаймо, у буремні місяці 2004 сформувалась група Р.Е.П., яка вже у 2005-2006 провела серію публічних акцій, спрямованих на гостру критику організації політичного життя в країні. Партійні лідери ставали героями робіт Стаса Волязловського, Іллі Чічкана, Олександра Ройтбурда. На початку нового десятиліття художники демонструють інший настрій – їх цікавлять не конкретні особистості чи політика як така, а різні аспекти громадського співжиття. Від часткового до загального: об’єктом вивчення стає земля та люди, які її населяють, а популярним жанром — пейзаж. Митці оперують темами, близькими до повсякдення, таким чином створюють простір для осмислення глядачами власної ролі у соціальних процесах.

Леся Хоменко «Wonderland», куратори Катерина Тейлор та Володимир Кадигроб, Український дім, до 25 лютого;

Олександр Бабак «Зима 2009-2010», галерея Карась, до 9 березня;

«Генофонд — проекти молодих авторів», Володимир Стецькович, Садан, арт-центр «Я Галерея» на Хорива, до 9 березня;

Сергій Братков «Україна», ПАЦ, до 21 березня;

«Імпресіонізм і Україна», куратор Ольга Жбанкова, Національний художній музей, до 11 квітня.

Поділений пейзаж

У серії монументальних полотен Лесі Хоменко з групи Р.Е.П. зображено Карпати – край української ідилії, де начебто збереглись справжні народні традиції. Разом з тим, гори не уникли долі інших ласих клаптиків української землі – як і колгоспні поля навколо Києва, їх «прихватизують», кроять і продають. Карпатський пейзаж – один з типових сюжетів академічного мистецтва, однак вимоги жанру спонукають ховати непривабливі соціальні реалії за красою схилів і полонин. Хоменко, пройшовши через класичну школу, втручається у цю традицію. З одного боку, вона використовує здобуті під час навчання навички – її імпресіоністичні краєвиди справді прекрасні, з іншого, застосовує критичний підхід до побаченого. Художниця не прославляє красу гір, а ставить питання – кому ця краса належить, і як нові власники з нею поводяться.

Експозиція складається  з трьох частин – пейзажі з атлетами, нова архітектура і земля на продаж. Групи гімнастів, які вибудовують акробатичні фігури на полонинах виглядають дивно і водночас знайомо. Це фантоми «світлого минулого», майже соцреалістичні персонажі, чиї вправи створюють відчуття свята і безтурботності, але ми знаємо, що насправді їх немає і бути не може, адже в Карпатах давно уже не профспілкові санаторії та спортивні табори, а приватні готелі. Ці новобудови шикуються однаковими геометричними об’ємами уздовж річок чи доріг. Рядки характерних трикутних дахів, які намагаються повторити народну архітектуру, нагадують гірські хребти, однак їхня шаблонність й надмірна кількість руйнує зв’язок з середовищем. Художниця зображає будівлі без деталей, наче макети, повертаючись у минуле, в якому мало б відбуватись публічне обговорення фрагментарної приватної забудови.

Особливо красиві маленькі полотна, що зображають пейзажі, знайдені на інтернет-ресурсах з продажу землі. Їх незаймана потенційність супроводжується текстами про розмір ділянки, розташування комунікацій та природні бонуси на кшталт джерела. Місце показу підсилює висловлювання авторки – просторий хол Українського дому, де колись стояла статуя Леніна, ще пам’ятає ті часи, коли земля була народною власністю.

Зима

Соціальність Хоменко  особливо помітна у порівнянні з  іншим пейзажним проектом, що має  буквальну назву «Зима 2009-2010». Представник старшого покоління Олександр Бабак також зображає гори, які постають ідеалізованими орнаментальними формами, хоча й намальовані з натури. Важка цьогорічна зима розквітає буйним цвітом експресіоністичних мазків та барвистими плямами. Показана здалеку, стихія милує око, спонукає віддатись чуттєвому переживанню доброго живопису, однак свято закінчується, як тільки виходимо на київську неприбрану вулицю та боязко піднімаємо очі догори – чи не впаде шматок криги на голову.

Генний горизонт

Програма «Генофонд» є подвійним дослідженням. З одного боку, арт-центр «Я Галерея» та куратор Павло Гудімов вивчають молоде українське мистецтво і створюють умови для появи нових імен на актуальній сцені, з іншого, автори самі студіюють реальність та пропонують власні меседжі, хай поки що фрагментарні та ескізного характеру. У проекті «Птахи» львів’янин Володимир Стецькович використовує екстремальне хобі, аби намалювати силует зграї на стрімкій скелі. Працюючи у такому незвичному положенні, художник сам наче перетворюється на птаха, вільного від соціальних норм. Продовжуючи розпочате, митець зображає пернаті символи свободи у постіндустріальнму просторі закинутої фабрики, на старих простирадлах та кравецьких шаблонах. Він обігрує подібність ліній викройок з переплетенням дротів, на яких часто сидять птахи, але використовує лише зовнішні риси побутових артефактів, не поглиблюючи смислову сторону проекту. Цей суттєвий недолік (розвиток за візуальною, а не смисловою логікою) не дозволяє «Птахам» стати критичним громадянським висловлюванням, залишає їх на рівні цікавого експерименту.

Також львів’янин Садан метафорично зображає українську дійсність, з якої знято шкіру. Проект «М’ясо. Симулякри» належить до великого циклу, темою якого є еволюція. У представлених графічних роботах та скульптурі частини людських і тваринячих тіл, кістки, м’язи складаються у химерні структури. Автор пояснює, що форми несправжні настільки ж, наскільки і сучасні люди, їх принципи, бажання, досягнення. «Все це симулякри. Копії, які не мають оригіналу». Поміж анатомічних структур раптово з’являються кепка адідас і синьо-жовтий прапор, ці упізнавані деталі не дають втекти, сприймати представлене як «просто епатажну естетику». Експозиція чимось нагадує стенди Природничого музею – жорстокий автор наче переносить публіку у виставкову залу майбутнього, де сьогоднішня духовна еволюція презентується як археологічний факт. Футуристичний діагноз художника досить невтішний.

Моральний урок

Здатність глядачів до критичного мислення випробовує виставка відомого російського художника, екс-харків’янина Сергія Браткова. Його «Україна» уже викликала карикатурні протести: «Україна – не вагіна» від псевдо-феміністичного руху ФЕМЕН, та «Пінчук, виставляй свою Франчук» від молодих флешмоберів. Хоча відповідь самого Браткова «мобери — ви жопери», нагадує відому українську приказку «обоє рябоє», усе ж протестувальники виявились напрочуд недалекоглядними, сприйнявши буквально лишень одну роботу, й проігнорувавши усі решта.

Охоронцям моралі вартувало у першу чергу переглянути відео «Кропива», створене спеціально для цієї виставки. На 3 телеекранах розгортаються пов’язані сюжети: художник безкінечно завиває мотив Поплавського, пародіюючи шароварну любов до народної культури; демонструє поганий сусідський баклажан, який легко запхати й витягнути з рота, і великий, хороший, свій, яким якраз в пору вдавитись; розказує про колгосп «Білочка», де вирощують поголів’я маленьких дівчаток для потреб «не буду казати кого, ви всі їх знаєте, бачили по телевізору».

«Аморальне» фото «Хортиця», на якому жінка в національному строї демонструє дітородні принади, розкинувшись на березі Дніпра, сам художник вважає символом древньої плодючості, протестувальники – образою честі і гідності, а критики безкомпромісною реплікою на тему української відкритості (туристам, транснаціональним корпораціям, зарубіжним політичним силам). Цю сюжетну лінію розвивають «Eurotel» (старе авто, перероблене на мобільний бордель) та відео «Життя це біль», в якому українська заробітчанка-співачка виконує пісні, імітуючи статевий акт.

На критику заслуговують не так теми, до яких звертається художник, як спосіб, у який це робиться. Братков намагається розказати публіці певні історії про неї саму, що не завжди вдається без додаткових пояснень (виявляється, за аматорським з вигляду фото голої жінки на мармуровій лавці стоїть історія про реалізацію мрії цієї дівчини, котра колись написала до Плейбою про бажання сфотографуватись), інші роботи, навпаки, надто буквальні – «старість буває самотньою» («Банка супу», на перекривлений стіл проектується документальне відео про стару жінку, що прийшла в столову зі своїм борщем), «стрибати у воду у Балаклаві небезпечно» («Балаклавський кураж», хлопчиська шугають з пірса на відеопроекції, під якою розташовані поламані бетонні стовпи).

Частиною проекту є альбом, в якому зібрані фото різних куточків України. Панорамні пейзажі поєднує настрій закинутості, спрощеності, випадкових візуальних парадоксів, відчутний присмак хуторянства і «тут нічого не відбувається». Провінційний і безсюжетний кут зору Браткова на українську дійсність, його поверхневість набагато образливіші для вдумливих глядачів і глядачок, ніж тілесні провокації.

***

Наостанок хочеться згадати ще одну виставку, хоча вона й не стосується сучасного мистецтва – «Імпресіонізм і Україна». Багато сонця, прекрасна природа, живописна народна архітектура, яка тоне у квітучих садах – усі ці ідилічні пейзажі та безкінечне дозвілля красивих людей не лише виглядають як втрачений рай, але і непокоять, адже ми знаємо, скільки селянського поту стояло за чепурними фасадами панських палаців.

Проекти сучасних художників не вколисують ілюзією ідилії. Їх Україна  не рай, де тихі зорі, а брутальна  щоденність, показана досить відверто. Гостра форма, хоч і по своєму естетична, примушує широко розплющити очі та прийняти свою Батьківщину, а відтак не провокує тривоги – те, що чітко бачимо, зможемо також осмислити і вирішити.

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры